www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Практичні аспекти інформування боржника та відповідача про судовий наказ та заочне рішення
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Практичні аспекти інформування боржника та відповідача про судовий наказ та заочне рішення

Ю.В. Навроцька

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМУВАННЯ БОРЖНИКА ТА ВІДПОВІДАЧА ПРО СУДОВИЙ НАКАЗ ТА ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

   Аналізуються питання, пов’язані із забезпеченням інформованості відповідача та боржника про ухвалене заочне рішення і виданий судовий наказ у цивільному судочинстві.
   Ключові слова: заочне рішення, судовий наказ, інформування, негайне надіслання копії, належне повідомлення, вручення судових повідомлень.
   Постановка проблеми. У цивільному процесуальному праві існує дві процедури, за яких особливих гарантій потребують права особи, до якої пред’являються вимоги, - це інститут наказного провадження та заочний розгляд справи. Обумовлено це тим, що боржник узагалі не інформується про подання стягувачем заяви про видачу судового наказу, а відповідач про розгляд справи у його відсутності також, як правило, дізнається вже по факту. Саме тому процесуальне законодавство прив’язує строк набрання чинності судовим наказом та заочним рішенням до дня отримання їх копії відповідно боржником чи відповідачем, адже саме з цього моменту починається відлік строку на оскарження цих судових рішень.
   Так, відповідно до ст. 228 ЦПК України заява про перегляд заочного рішення може бути подана до суду, що його ухвалив, протягом десяти днів з дня отримання його копії. А відповідно до ст. 104 ЦПК України заяву про скасування судового наказу боржник може подати протягом десяти днів з дня отримання судового наказу. Тобто процесуальний строк реалізації права відповідача на пільговий перегляд заочного рішення, як і строк на оскарження судового наказу обчислюється не з моменту проголошення судового рішення (на відміну від класичного порядку оскарження судових рішень - апеляції, касації), а з моменту інформування відповідача чи боржника про ухвалення рішення щодо нього.
   Стан дослідження. Питанням забезпечення інформованості відповідача та боржника про заочне рішення і судовий наказ у науці цивільно-процесуального права не приділено належної уваги. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що проблемні та інші аспекти, які стосуються окреслених питань, рідко були самостійним об’єктом повного і всебічного цивільно-процесуального дослідження. Для прикладу, автори коментарів до нового ЦПК України зазначені питання аналізують досить загально, здебільшого просто констатують передбачені ЦПК загальні положення щодо необхідності направлення копій відповідних судових рішень рекомендованими листами з повідомленнями, не вдаючись до аналізу дискусійних питань та залишаючи поза увагою вирішення законодавчих прогалин в регулюванні нових процесуальних інститутів.
   Окремі аспекти порядку направлення копій заочного рішення та судового наказу аналізували Я.П. Зейкан, Д.Д. Луспеник, В. І. Решетняк, І.В. Уткіна, С.Я. Фурса, І.І. Черних, М.О. Черьомін, С.В. Щербак та інші в контексті загальних досліджень наказного та заочного проваджень. Видається, це питання потребує детального теоретичного аналізу з огляду на те, що цивільне процесуальне законодавство прив’язує момент набрання заочним рішенням та судовим наказом законної сили саме із врученням їх копії відповідному учаснику процесу. Виклад основних положень. Слід наголосити, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодо порядку повідомлення про заочне рішення чи судовий наказ, що унеможливлює однозначне визначення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу. У ст. 227 ЦПК України передбачено, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення, а у ст. 104 ЦПК України визначено, що після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом з повідомленням. Однак при такому формулюванні виникає як мінімум два запитання: чи необхідним є вручення копії заочного рішення чи судового наказу особисто самому відповідачу (боржнику), а також - як повідомляти про заочне рішення відповідачів, місце проживання яких невідоме? Щодо першого питання, то науковці вважають, що потрібне обов’язково вручення копії рішення безпосередньо відповідачові [1, с. 104; 2, с. 211]. Видається, що така точка зору абсолютно не підкріплена нормами процесуального законодавства. Слід погодитися з протилежною позицією, що для оголошення заочного рішення чи судового наказу можна вважати цілком достатньою доставку його копії, при неможливості вручити її особисто відповідачові, в його місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження - вручення слід проводити за загальними правилами про судові виклики та повідомлення [3, с. 122; 4, с. 25; 5, с. 196].
   Важче відповісти на друге запитання. Очевидно, воно стосується лише заочного провадження, оскільки буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяє зробити висновок, що виклик через пресу можливий лише у позовному провадженні. Законодавство жодним чином не вирішує такої ситуації. Нема вказівки, як же повідомляти про заочне рішення відповідача, який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні у ЦПК України, ні в інші нормативно-правові актах [6; 7]. Більше того, у ст. 227 ЦПК України зазначено, що копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочного рішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження відповідача невідоме? Очевидно, запитання риторичне.
   Очевидно, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то, виходячи з ч. 9 ст. 74 ЦПК України, повідомляти про заочне рішення відповідача, місце проживання або місцезнаходження якого невідоме, слід шляхом публікації в пресі. Хоча фактично важко буде реалізувати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судові засідання, що публікуються з моменту набрання законної сили ЦПК України). Невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. При такому підході дозволяє, що це буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моменту відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про заочне рішення.
   Слід зробити ще одне застереження: доцільність інформування відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіх випадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації у пресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи. Адже можна відповідач, який про час та місце судового розгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, або ж позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживання відповідача.
   Зроблений висновок про необхідність у зазначених випадках публікувати заочне рішення (принаймні його резолютивну частину) у пресі базується на ч. 7 ст. 8 ЦПК України щодо допустимості застосування аналогії закону в цивільному процесі та теоретичних розробках щодо проявів принципу розумності [8, с. 161-163].
   Науковці висловловили й інша, доволі раціональну позицію у цьому питання. Так, М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник вважають, що якщо місце проживання відповідача невідоме, він повідомлявся про дату судового засідання через оголошення у пресі, то слід складати довідку про це і підшивати після проголошення заочного рішення, тобто йому копія заочного рішення не направляється [9, с. 398]. Однак при цьому відкритим залишається питання щодо визначення моменту набрання таким заочним рішенням законної сили. Саме тому, за умови збереження (хоча нами відстоюється необхідність обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не з дня отримання його копії, а з дня проголошення заочного рішення) [10] в процесуальному законодавстві правила про обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення з дня отримання його копії, необхідно вдосконалити ЦПК України, із врахуванням вищенаведених міркувань. Дивним у зв’язку з цим видається те, що положення ст. 227 ЦПК України розглядають як значну гарантію своєчасної реалізації сторонами права на подання заяви про перегляд заочного рішення з боку відповідача [11, с. 581].
   Застосування за аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомлення заочного рішення чи судового наказу дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і як обчислювати строк на подання заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу, якщо відповідач або боржник відмовляються отримати його копію. Адже не можна залишити поза увагою таку ситуацію, яка цілком реальна, коли відповідач або боржник знайомі із нормами ЦПК України та свідомо ухиляються від отримання копії заочного рішення чи судового наказу з метою відтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення чи заяви про скасування судового наказу і, як наслідок, взагалі з метою протидії набрання ними законної сили. У такому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції [12, с. 35-36]: у випадку, коли копія заочного рішення чи судового наказу вручається відповідачу або боржнику не безпосередньо, суд виходитиме з того, що він отримав таку копію, хоча насправді він її особисто не отримував, і це відомо судді. На практиці, на жаль, досить часто мають місце процесуальні порушення, пов’язані з інформуванням боржника про видачу судового наказу та відповідача про ухвалення заочного рішення (що, насамперед, призводить до порушення прав суб’єкта звернення, оскільки неможливим виявляється виконання судового наказу чи заочного рішення).
   Зокрема, незважаючи на те, що відповідно до ст. 227 ЦПК відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення, на практиці одним з найхарактерніших порушень, які допускають місцеві суди, є недотримання строків та порядку повідомлення відповідачів, які не з’явилися в судове засідання, про заочне рішення. У багатьох матеріалах справ взагалі нема даних про отримання відповідачем копії заочного рішення. У деяких справах є лише копії супровідних листів про направлення звичайною кореспонденцією копії заочного рішення відповідачу. Як слушно зазначає Верховний Суд України у своєму узагальненні, такі порушення згодом можуть негативно позначитися на дотриманні строків розгляду справи, виконанні заочного рішення, ускладнити вирішення питання про своєчасність подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення і зумовити виконання судом додаткових процесуальних дій (поновлення процесуальних строків тощо), яких можна було б уникнути в разі дотримання відповідних вимог законодавства [13]. Що ж стосується практики інформування боржника про судовий наказ, то доводиться констатувати, що практично в усіх судах трапляються численні випадки порушення ч. 1 ст. 104 ЦПК України, що після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням.Суди інколи не дотримується вимоги щодо невідкладного надсилання копії судового наказу боржнику. Так, Сторожинецький районний суд Чернівецької області за заявою ЗАТ «Український мобільний зв’язок» про стягнення боргу з Г. судовий наказ видав 17 лютого 2006  р., а його копію боржнику направив 22 березня 2006 р., тобто через 34 дні [14]. В цьому аспекті слід звернути увагу на те, що ст. 104 ЦПК щодо надіслання боржнику копії судового наказу оперує оціночним поняттям «невідкладно». Очевидно, це означає - не пізніше наступного робочого дня. Саме таку позицію займає і Верховний Суд України, який у своїх узагальненнях, зокрема, вказує, що надіслання копії судового наказу боржникові пізніше, ніж на наступний день після його видачі, є затягуванням строку набрання ним законної сили, а отже, порушенням прав стягувача.
   На практиці також непоодинокі випадки, коли копія судового наказу надсилається боржнику звичайним листом, а не рекомендованим. Таке процесуальне порушення взагалі позбавляє суд можливості встановити дату отримання її боржником, а отже, встановити момент набрання наказом законної сили. Зокрема кваліфікуючим критерієм дотримання процедури інформування боржника про виданий судовий наказ буде наявність у матеріалах справи квитанції про направлення копії судового наказу рекомендованим листом з повідомленням, а також саме повідомлення про вручення такого поштового відправлення боржникові. Якраз в останньому і фіксуватиметься дата отримання копії судового наказу боржником, з якої обчислюватимуться й усі подальші строки, пов’язані зі скасуванням судового наказу чи набранням ним законної сили.
   Як зазначає Верховний Суд України, складною і неврегульованою законодавчо є ситуація, коли боржника не виявлено в місці проживання або коли боржник відмовляється від отримання копії судового наказу. В цьому аспекті застосування загальних правил вручення судових повісток і повідомлень (а надіслання судових наказів та заочних рішень вважається одним із видів судових повідомлень, хоча це прямо і не прописано в ЦПК, але випливає із системного тлумачення його положень), дозволяє вважати проблемним на практиці неузгодженість деяких законодавчих актів [10, с. 66-68]. Тому з метою захисту прав відповідача та боржника у цивільному процесі, а також для полегшення практики застосування окремих норм процесуального законодавства необхідно узгодити норми Правил надання послуг поштового зв’язку із цивільним процесуальним законодавством. Слід зберегти положення, що передбачають обов’язок листонош залишати повідомлення про надходження рекомендованого поштового відправлення при відсутності адресата. Але норма щодо вру чення судової повістки житлово-експлуатаційній організації чи органу місцевого самоврядування, якщо адресата не виявлено у місці проживання, є архаїзмом радянського періоду, мертвим баластом, на практиці вона не застосовується і застосовувати її недоцільно.
   Якщо ж боржник відмовляється від отримання судового наказу, то у поштовому відправленні про це робиться відмітка і він повинен вважатися таким, що отримав копію судового наказу. Тут тільки треба звернути увагу ще на одному розходженні ЦПК з «поштовими правилами». Так, Правила надання послуг поштового зв’язку передбачають, що про відмову адресата від одержання поштового відправлення на ньому або на повідомленні робиться відповідна позначка, яка засвідчується його підписом (п. 129). Чинний ЦПК України передбачає дещо інше положення, зокрема, при відмові адресата одержати повістку особа, яка її доставляє, самостійно робить відповідну відмітку на повістці і повертає її до суду. Таке положення видається більш вдалим, адже цілком ймовірно, що адресат може відмовитися засвідчити своїм підписом позначку про відмову, а «поштові правила» фактично не врегульовують такої ситуації. Якщо ж уже під час надіслання копії судового наказу боржникові з’ясовується, що стягувачем при зверненні до суду із заявою про видачу судового наказу невірно вказано місце проживання боржника (і, як наслідок, вручити йому копію судового наказу виявляється неможливим), виникатиме ситуація неможливості набрання судовим наказом законної сили. Це зрештою зумовлюватиме неможливість звернення стягувача із такою ж вимогою в порядку позовного провадження, оскільки виданий, але не виконаний і не скасований судовий наказ буде підставою для відмови у відкритті позовного провадження між тими самим сторонами з того самого предмета (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК). Така ситуація створюватиме позбавлення стягувача права судового захисту своїх порушених прав, що очевидно суперечить Конституції України.
   Як зазначає Верховний Суд України у своєму узагальненні, судова практика щодо вирішення цієї проблеми є різною. Так, Радиви- лівський районний суд Рівненської області з власної ініціативи скасував наказ від 15 лютого 2007 р. про стягнення з Ш. 134 грн заборгованості за користування телефоном на користь Радивилівського цеху електрозв’язку № 5, оскільки суд не зміг вручити копію наказу боржнику. Як пояснив судовий кур’єр, Ш. в квартирі, вказаній стягувачем у заяві про видачу судового наказу, не проживає, оскільки квартира давно продана іншій особі. Такі ж дії в аналогічній ситуації здійснили Рогатинський районний суд Івано-Франківської області, Коропський районний суд Чернігівської області. А от Вугледарський міський суд Донецької області у справі після видачі низки судових наказів та неотримання їх копій боржниками внаслідок їх відсутності за місцем проживання, оприлюднив дані про видачу наказів у газеті [14].
   Однак жодні з цих дій не передбачені цивільним процесуальним законодавством. Скасування судового наказу з ініціативи суду в наведеному випадку, як видається, певною мірою суперечить чистій моделі змагальності. Оприлюднення інформації про видані судові накази суд, очевидно, застосував за аналогією щодо виклику відповідача, місце проживання якого невідоме. Але такий спосіб інформування боржника, на мою думку, не може вважатися належним, оскільки не передбачений ЦПК. З метою захисту прав стягувача, видається, можна було б закріпити в цьому випадку на законодавчому рівні можливість скасування судового наказу за його заявою, але не з ініціативи суду.
   Верховний Суд України зазначає, що відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Таким чином, у подібних випадках суди зобов’язані вчиняти дії з метою здійснення правосуддя та захисту порушених прав осіб. І також, виходячи із загальних засад законодавства та враховуючи практику, що склалася у судах, вважає правильним саме таке вирішення проблеми щодо повідомлення боржника [14].
   Проблему доступності правосуддя в контексті справедливої судової процедури ряд процесуалістів цілком слушно пов’язують з належним повідомленям осіб, які беруть участь у справі, з фіксацією вручення судових документів чи відмови від їх отримання, з вказівкою повноважень осіб, які отримали судорве повідомлення від імені адресата [15, с. 24].
   Висновки. Таким чином, інформованість відповідача та боржника про ухвалені щодо них заочне рішення чи судовий наказ повинні забезпечуватися, по-перше, конкретним способом повідомлення, передбаченим цивільним процесуальним законодавством - винятково рекомендованим листом з повідомленням про вручення; по-друге, дотриманням встановленої законом процедури повідомлення - з дотриманням положень ЦПК України та Правил надання послуг поштового зв’язку щодо вручення конкретного поштового відправлення; по-третє, своєчасністю такого повідомлення - дотриманням вимоги щодо негайного надіслання копії судового наказу та 5-денного строку надіслання копії заочного рішення; по-четверте, наявністю у суду доказів, що підтверджують фіксацію повідомлення або виклику.

 Література

   1. Румянцев А.М. О заочном производстве дел гражданських / А.М. Румянцев. - Казань: Университетская типография, 1876. - 184 с.
   2. Исаченко В. Л. Гражданский процесс. Практический комментарий на Вторую Книгу Устава гражданского судопроизводства. - 2-е изд., испр. и доп. - Том IV / В. Л. Исаченко. - СПб.: Типография М. Меркушева, 1912. - 870 с.
   3. Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго судопроизводства. - 2-е изд., испр. и доп. - TIV / К. Анненков. - СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1888. - 583 с.
   4. Малышев К. Курс гражданского судопроизводства / К. Малышев. - СПБ.: Типография М.М.Стасюлевича, 1875. - Т. 2. - 356 с.
   5. Муллов П. Заочное решение и отзыв / П. Муллов // Журнал Министерства юстиции. - 1868. - № 3. - С. 189-218.
   6. Про затвердження Порядку визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме: Постанова Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. № 52 // Урядовий кур’єр. - 2006. - № 19. - 28 січня.
   7. Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, в яких у 2010 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме: Розпорядження КМУ від 25 листопада 2009 р. № 1428-р // Урядовий кур’єр. - 2009. - № 226. - 4 грудня.
   8. Волосатова Л.В Принцип разумности в реализации субъективных гражданских прав: дисс. на соискание учю степени канд. юрид. наук: спец. 12.00. 03 / Л.В. Волосатова. - М., 2005. - 195 с.
   9. Балюк М.І. Практика застосування Цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях): коментарії, рекомендації, пропозиції / М.І. Балюк, Д. Д. Луспеник. - Х.: Харків юридичний, 2008. - 708 с. - Серія «Судова практика».
   10. Навроцька Ю.В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України: монографія / Ю.В. Навроцька. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 192 с.
   11. Фурса С.Я. Цивільний процесуальний кодекс України: науково- практичний коментар: у 2 т. / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, С.В. Щербак; за заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т. 1. - 912 с.
   12. Зайцев И.М. Правовые фикции в гражданском судопроизводстве / И.М. Зайцев // Российская юстиция. - 1997. - № 1. - С. 35-36.
   13. Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах // Вісник Верховного Суду України. - 2007. - № 10. - С. 25-35
   14. Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com