www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження

О.Б. Верба

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ СУДОМ МИРОВОЇ УГОДИ НА СТАДІЇ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

   Розглянуто повноваження суду щодо визнання мирової угоди сторін в аспекті здійснення ним попереднього контролю на стадії виконавчого провадження, проаналізовано актуальні доктринальні положення про правову природу мирової угоди, акцентовано увагу на досвіді зарубіжних країн і можливості його запровадження у вітчизняну практику, сформульовано зміни до чинних нормативно-правових актів України з метою усунення прогалин у правовому регулюванні процедури визнання судом мирової угоди.
   Ключові слова: суд, мирова угода, виконавче провадження, повноваження суду, визнання, попередній судовий контроль, примусове виконання мирової угоди.
   Постановка проблеми. Одним із шляхів розпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір про право врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно з передбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода в процесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторін відмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спору самостійно. Особливістю цього інституту є відсутність спору між сторонами на момент укладення мирової угоди, оскільки він вже вирішений судом.
   Інститут мирової угоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для обох сторін, оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і не задовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угоди зберігаються партнерські відносини, ділові зв’язки, економляться час та кошти на судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача з’являється надія отримати хоча б частину своєї вимоги.
   Стан дослідження. Незважаючи на те, що інститут мирової угоди був об’єктом наукових досліджень багатьох науковців, однак його застосування на стадії виконавчого провадження досліджено фрагментарно. Відсутність досконалої правової регламентації та ґрунтовних теоретичних розробок учених інституту мирової угоди та повноважень суду щодо її визнання на стадії виконавчого провадження обумовлюють актуальність нашого дослідження. Вважаємо за необхідне провести дослідження сутності мирової угоди на стадії виконавчого провадження, щоб усунути законодавчі прогалини та запропонувати шляхи вирішення колізій.
   Виклад основних положень. Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах його розвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору, або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу. Відповідно, і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясування добровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділено контролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угоди та перевірці того, чи не порушує вона права осіб [1, с. 8]. Ще в римському праві юристи використовували термін „transactio” („вести переговори”) у значенні відмови від вимоги, на яку погоджується сторона, задовольнившись отриманням меншого, порівняно з ії первісною вимогою, або у значенні часткової взаємної відмови сторін від їхніх зобов’язань з метою уникнення порушення чи продовження судового розгляду [2].
   Усі сформульовані науковцями підходи до сутності мирової угоди поділимо на три групи за їхнім змістом, не заглиблюючись у деталі аргументації', оскільки це не охоплюється предметом нашого дослідження. Представники першої групи наголошують на матеріально-правовій, цивілістичній природі мирової угоди, вважаючи її договором [3, с. 251; 4, с. 446-448; 5, с. 157; 6, с. 183; 7, с. 365]. Друга група вчених, найяскравішим представником якої є Р.Є. Гукасян [8, с. 126], розглядає лише процесуальний аспект мирової угоди, а саме як процесуальний договір, процесуальне повноваження, процесуальну дію. Третій підхід до сутності мирової угоди, на нашу думку, найкоректніший, полягає у поєднанні аргументів двох попередніх, тобто правова природа мирової угоди має комплексний характер - матеріальний і процесуальний, приватний і публічний, диспозитивний та імперативний [9, с. 125; 10, с. 219-221; 11, с. 123-124]. Отже, укладаючи мирову угоду (розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, в чому проявляється приватне начало), сторони врегульовують спір процесуальним способом під контролем суду. Це повноваження суду як імперативна норма міститься в Цивільному процесуальному кодекі України від 18 березня 2004 р. (ЦПК України) [12], що є публічним началом цього правового інституту. Мирова угода не є лише процесуально-правовим інститутом, а й матеріально-правовим, оскільки сторони, які її укладають і подають для визнання судові, мають на меті, насамперед, врегулювати на взаємовигідних умовах їхні матеріальні приватні правовідносини, в результаті чого вони втрачають інтерес до примусового виконання рішення, а відтак, закінчити виконавче провадження.
   У Цивільному кодексі України (ЦК України) від 16 січня 2003 р. поняття „мирова угода” не використовується [13], що відрізняє його від чинних цивільних кодексів держав романо-германської правової системи (наприклад, Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Греції, Молдови, Польщі), в яких є окремі глави, присвячені цьому інститутові. Наприклад, у польському праві мирова угода (ugoda) - поіменований консенсуальний договір, метою якого є ліквідація спору і примирення сторін (регулюється ст.ст. 917-918 Цивільного кодексу Республіки Польща [14] (ЦК РП). Дефініцію мирової угоди наведено у ст. 917, де зазначено, що мирова угода є договором, у якому сторони домовляються про взаємні поступки у сфері існуючого між ними правовідношення з метою усунення сумнівів щодо зобов’язань, які випливають з цього правовідношення, або забезпечення їх виконання, або усунення спору, який вже виник чи може виникнути в майбутньому. Український законодавець розкриває поняття „мирової угода” у Законі України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. [15]. Зокрема в абз. 18 ч. 1 ст. 1 цього нормативно-правового акта передбачено, що мирова угода - це домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів).
   Правове регулювання такого важливого питання, як укладення мирової угоди у цивільному процесі України недостатнє і зводиться лише до кількох статей ЦПК (ч. 3 ст. 31, ч. 1 ст. 46, ч. 2 ст. 89, п. 2 ч. 2 ст. 122, ч.ч. 3, 4 ст. 130, ч. 3 ст. 155; ч. 1 ст. 173; ст. 175; п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 205; ч. 5 ст. 235, п. 8 ч. 1 ст. 293; ст.ст. 306, 334), а на стадії виконавчого провадження - лише до однієї статті ЦПК України (ст. 372), двох частин статей Закону України „Про виконавче провадження” (ч. 3 ст. 11-1, п. 2 ч. 1 ст. 37), які продубльовано у відповідних абзацах пунктів Інструкції про проведення виконавчих дій (абз. 3 п. 2.1.4, абз. 3 п. 4.9.1). Так, законодавець декларує право сторін під час виконавчого провадження укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом. Дуже лаконічно викладено процедуру визнання мирової угоди, укладеної між сторонами, у процесі виконання рішення. Мирова угода подається письмово державному виконавцеві, який не пізніше 3 -денного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб. За результатами розгляду мирової угоди суд постановляє ухвалу відповідно до положень ЦПК України.
   На нашу думку, при регулюванні мирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесу законодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та не враховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому у правозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення, визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають з іншими, такими, як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконання рішення, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.
   Проблема укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що на цей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, яке набрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір, наче, на перший погляд, нехтують загальнообов’язковим актом органу держави. Обгрунтовуючи можливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесі примусового виконання, звернемо увагу на те, що все провадження у справі відбувається з волі сторін, які звернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основним завданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися від подальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності, в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльності суду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення. Так, Н.Б. Зейдер вважає право сторін укласти мирову угоду на стадії виконавчого провадження правом на розпорядження правами, підтвердженими рішенням суду, що вступило в законну силу [16, с. 120-123], тобто мировою угодою не порушується законна сила рішення суду. На думку М.А. Рожкової, безспірні права, підтверджені рішенням суду, є одним із видів майна - майновими правами, якими сторони можуть розпоряджатися на власний розсуд, в тому числі укладати різні правочини щодо них [2]. Також у доктрині цивільного процесуального права вважається, що ще одним аргументом на користь конституційності інституту мирової угоди на стадії виконавчого провадження є те, що мирова угода набирає чинності з моменту її визнання судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення, не усувають всю попередню діяльність суду, підписавши мирову угоду, а його змінює суд, який ухвалив це рішення раніше (виносячи ухвалу про визнання мирової угоди), тому конституційні принципи в такому випадку не порушуються [17, с. 80].
   З аналізу наведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, незважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому - примирилися відразу після звернення до суду.
   Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору. Правовідношення, яке виникає на підставі укладення мирової угоди на кожній стадії цивільного процесу, в тому числі і виконавчого провадження, відбувається за участю суду: позивач - суд - відповідач, стягувач - суд - боржник.
   В цьому контексті, застосовуючи критерій присутності суду, його ролі, повноважень, виділяють такі види мирових угод: судові (укладаються в судовому засіданні) та позасудові. Позасудові мирові угоди поділяються на процесуальні (укладаються учасниками цивільного процесу відповідно до вимог норм цивільного процесуального права, спрямовані на припинення процесу, визнаються або ні судом; такі мирові угоди мають юридичне значення тільки за умови визнання їх судом) та непроцесуальні (їх укладають особи, які не є учасниками процесу, без звернення до суду, якщо одна зі сторін непроцесуальної мирової угоди (договору) не виконує її добровільно, а протилежна сторона звертається у зв’язку з цим до суду, то наявність такого договору буде однією із обставин справи, письмовим засобом доказування, належність та допустимість якого буде оцінюватися судом залежно від форми та змісту документа). Отже, у випадку неподання судові для визнання укладеної сторонами мирової угоди на стадії виконавчого провадження, у сторін виникає ризик настання негативних наслідків добровільного невиконання умов мирової угоди [1, с. 9].
   Слід розрізняти укладення і визнання мирових угод на будь-якій стадії процесу, в тому числі на стадії виконавчого провадження, та примусове виконання мирових угод у випадках невиконання їх добровільно. У першому випадку укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження суд здійснює попередній судовий захист, реалізуючи контролюючі повноваження. Відповідно до ч. 2 ст. 372, ч.ч. 3, 5 ст. 175 ЦПК України суд перевіряє, чи умови мирової угоди не суперечать закону (суд перевіряє, чи дотриманий сторонами процедурний порядок звернення до виконавця, чи дійсно укладено мирову угоду, який її зміст, чи зрозуміло, чітко, однозначно, безумовно викладено умови, чи можливе у конкретному випадку укладення мирової угоди (наприклад, не може бути укладена мирова угода на стадії виконавчого провадження за результатами розгляду позовів про визнання та перетворювальних позовів, оскільки, виходячи з їхньої правової природи, вони не передбачають стадії примусового виконання), чи сторони не змінюють імперативні вказівки закону своєю мировою угодою (наприклад, неможливе укладення мирової угоди у справах окремого провадження), чи стосується угода предмета спору, чи особи, які її уклали, мають право на її укладення, чи їхнє волевиявлення вільне, чи наявна єдність волі та волевиявлення, чи усвідомлюють сторони умови і наслідки визнання мирової угоди, чи всі умови мирової угоди підлягають примусовому виконанню (якщо сторони включають у мирову угоду умови, які неможливо виконати, то спір не ліквідовується, а видозмінюється, віддаляється у часі, проте неминуче виникне в майбутньому), чи в результаті ліквідується спір між сторонами, чи у змісті мирової угоди нема умов щодо оцінки нових доказів або встановлення нових обставин, оцінки ухваленого судового рішення, чи вони не порушують прав, свобод, інтересів інших осіб (чи можуть сторони розпоряджатися об’єктами, правами, щодо яких укладена мирова угода, чи наявні правопідтверджуючі документи, чи умови мирової угоди не утворюють обов’язків для інших осіб, окрім сторін), чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. Як слушно зауважує О. Святогор, мирова угода як складова цивільного процесу з подальшим її визнанням судом не може бути укладеною під умовою, оскільки ухвала суду не може бути умовною [17, с. 79-80].
   За цивільним процесуальним законодавством європейських держав суд також наділений повноваженнями перевіряти умови мирової угоди. Зокрема, за ЦПК Республіки Польща суд перевіряє, чи предметом судової мирової угоди є цивільна справа, у якій можливе звернення до суду за захистом, і окрім того, чи вона стосується тільки тих правовідносин, характер яких дозволяє врегулювати спір шляхом укладення судової мирової угоди (наприклад, предметом мирової угоди не можуть бути невідчужувані права). Суд перевіряє зміст мирової угоди, формулювання якої мають бути зрозумілими, чіткими, які не породжують сумнівів, уможливлюють примусове виконання її положень під час виконавчого провадження. Предмет судової мирової угоди не може виходити за межі диспозитивності сторін, наприклад, у випадку процесуальної співучасті на укладення судової мирової угоди необхідна згода усіх співучасників. Хоч суддя відповідно до ст. 10 ЦПК РП зобов’язаний на кожній стадії процесу спонукати сторони до мирного врегулювання спору, він може визнати недопустимим укладення судової мирової угоди, якщо її укладення не відповідає нормам права або засадам співжиття суспільства, або має намір обійти вимоги норм права (ст. 223 § 2 у зв. з ст. 203 § 4 ЦПК РП); якщо цього вимагає охорона навколишнього середовища, або охорона продукції належної якості (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), в окремих трудових справах (ст. 469 ЦПК РП) та господарських (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), справах соціального страхування (ст. 47712 § 2 ЦПК РП), в справах про визнання умов типового договору незаконними (ст. 47936 ЦПК РП).
   За законодавством Польщі сторони можуть укласти мирову угоду щодо частини позовних вимог. У цій частині суд припиняє провадження, а щодо іншої - продовжує розглядати справу далі. Вважаємо доцільним закріпити у ст. 372 ЦПК України аналогічне положення у такій редакції: „Сторони в процесі примусового виконання можуть укласти і подати для визнання судові мирову угоду щодо частини предмета стягнення і про закінчення виконавчого провадження в цій частині. Щодо іншої частини предмета стягнення, відповідно, виконавче провадження продовжується.”
   Відповідно до § 3 ст. 185, § 1 ст. 223 ЦПК РП істотні умови мирової угоди, укладеної перед судом, вносяться до протоколу судового засідання і скріплюються підписами сторін. Очевидно українському законодавцеві доцільно запозичити положення ЦПК РП щодо обов’язкового внесення умов мирової угоди до журналу судового засідання.
   У ст. 372 ЦПК України йдеться про мирову угоду в процесі виконання без вказівки на те, що в її змісті має бути умова про закриття виконавчого провадження. А в Законі України „Про виконавче провадження” підставою закінчення виконавчого провадження передбачено визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником про закінчення виконавчого провадження (п. 2 ч. 1 ст. 37), тобто з такого положення закону випливає, що підставою для закінчення виконавчого провадження формально є не будь-яка мирова угода, а лише мирова угода, в якій обумовлюються погоджені сторонами обставини закриття виконавчого провадження. Вважаємо таке положення закону некоректним і таким, що звужує обсяг можливостей сторін щодо врегулювання спору на власний розсуд. Тому пропонуємо внести зміни до ст. 37 Закону України „Про виконавче провадження”, виклавши п. 2 ч. 1 у такій редакції: „визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником”.
   Видається, що законодавцем не зовсім вдало встановлено підсудність розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання. Провадження з розгляду мирової угоди відкривається в межах справи, в якій суд ухвалив рішення, при примусовому виконанні якого сторони уклали мирову угоду. Суд реалізує свої повноваження у виконавчому провадженні. Так, у ч. 1 ст. 372 ЦПК України передбачено, що такі заяви розглядає суд за місцем виконання рішення. Пропонуємо в цьому випадку закріпити правило альтернативної підсудності, за яким заяву про визнання мирової угоди можна було б подавати або до місцевого суду, який розглядав справу і видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання рішення.
   Оскільки суд є суб’єктом виконавчого провадження, то сторони можуть безпосередньо подавати заяву до суду, як і на попередніх стадіях процесу. Суд мав би повідомити сторони та виконавця про час і місце розгляду заяви. У зв’язку з цим вважаємо недоцільною вимогу ЦПК України щодо обов’язкового подання заяви про визнання мирової угоди в процесі виконання до суду через державного виконавця.
   Процедура проведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підстави вважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання з врахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, суб’єктів (зокрема, державного виконавця). Суд зобов’язаний повідомити сторони виконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місце проведення судового засідання, щоб мати можливість роз’яснити сторонам усі процесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.
   Ще одним недоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання є відсутність строку, протягом якого суд зобов’язаний її розглянути. На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективності виконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом на стадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємо встановити 10-денний строк її розгляду і постановления відповідної ухвали. Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категорії процесуальних питань.
   Відповідно до ч. 3 ст. 372 ЦПК України за результатами розгляду мирової угоди суд постановляє ухвалу відповідно до вимог ЦПК України. Знову ж таки нечітке формулювання норми, відсутність вимог до змісту цієї ухвали створюють труднощі на практиці. Законодавцеві слід внести зміни до ЦПК України, встановивши, що в ухвалі про визнання мирової угоди, окрім загальних вимог, передбачених ст. 210 ЦПК України, суд в описовій частині має навести умови мирової угоди, поданої суду сторонами, в мотивувальній частині суд повинен оцінити ці умови і навести мотиви, з яких він відхиляє ту чи іншу умову, а в резолютивній частині суд має викласти умови мирової угоди, на яких вона затверджується [18, с. 251-252, 307-313, 401402, 829-831, 997-999]. Однак, науковцями висловлені й інші позиції. Так, М.А. Рожкова вважає, що в резолютивну частину ухвали про визнання мирової угоди не можуть бути включені умови мирової угоди, що утворюють матеріально-правові наслідки для сторін, бо ця частина ухвали передбачена для викладу владних приписів суду; такі умови можна включати в мотивувальну частину ухвали з вказівкою на визнання їх судом [2]. На нашу думку, таке положення ускладнювало б примусове виконання мирової угоди, оскільки відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, абз. 5 п. 1.4 Інструкції' про проведення виконавчих дій у виконавчому документі повинна бути зазначена резолютивна частина рішення (в цьому випадку ухвали). І далі за логікою міркувань, у випадку, коли в резолютивній частині ухвали не передбачити умов мирової угоди, то їх не буде у виконавчому листі, і їх неможливо буде виконати. Важливо відзначити, що законна сила рішення суду, ухваленого до визнання мирової угоди на стадії виконавчого провадження, зберігається щодо встановлених у ньому судом обставин, щоб не було зловживань сторонами шляхом подання тотожних позовів. Проте у ЦПК України слід встановити положення, згідно з яким після визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження сторони не можуть повторно ініціювати процес примусового виконання рішення суду, ухваленого судом до укладення сторонами мирової угоди.
   На практиці доволі часто виникає питання, чи вправі суд визнати мирову угоду частково, тобто на власний розсуд вилучити з поданої сторонами угоди певні положення, або доповнити чи уточнити умови мирової угоди? Вважаємо, що навіть коли деякі умови мирової угоди суперечать законодавству, суд не має права їх вилучати, оскільки порушуються принцип диспозитивності, свобода договору, вільне волевиявлення сторін. Суд з власної ініціативи не може вносити корективи, як і виправляти положення мирової угоди. Суд під час здійснення перевірки може лише вказати сторонам на невідповідність умов мирової угоди чинному законодавству. У разі, коли сторони погоджуються привести положення мирової угоди у відповідність із законодавством, або мають бажання її доповнити чи змінити, вони повинні подавати суду відповідні клопотання. Якщо ж сторони не погоджуються виправити положення мирової угоди і не подають клопотання та нової редакції мирової угоди, то суд відмовляє у задоволенні заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання в повному обсязі, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала не перешкоджає повторному укладенню мирової угоди і поданню її судові для визнання.
   Судова ухвала про відмову у визнанні мирової угоди має бути мотивованою, суд зобов’язаний навести підстави, які спонукали його відмовити у визнанні мирової угоди, зокрема, вказати, які конкретно порушення закону було допущено сторонами, які положення угоди порушують права чи свободи осіб.
   Законодавець не уточнює, яку з ухвал можна оскаржити в апеляційному порядку: про визнання мирової угоди, про відмову у її визнанні, чи обидві. Щодо цього положення підтримуємо позицію В.І. Тертишнікова, який вважає, що у сторін здебільшого нема підстав для оскарженя ухвали суду про визнання мирової угоди, оскільки суд погодився з розпорядчими діями сторін, за винятком, наприклад, випадку, наведеного вище. Якщо суд постановив ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди, то це створює певні так звані перешкоди у здійсненні розпорядчих прав сторін, і вони, відповідно, можуть оскаржити таку ухвалу до суду апеляційної інстанції [19, с. 398-399].
   У випадках визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником про закінчення виконавчого провадження виконавче провадження підлягає закінченню, про що державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу ДВС, якому він безпосередньо підпорядкований (п.п. 1, 2 ч. 1, ч. 2 ст. 37 Закону України „Про виконавче провадження”, абз. абз. 2, 3 п. 4.9.1 Інструкції про проведення виконавчих дій). Правове значення визнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можуть повернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу) [20].
   У коментарі до Закону України „Про виконавче провадження” зазначимо, що державному виконавцеві не потрібно виносити постанову про закінчення виконавчого провадження в порядку ч. 2 ст. 37 Закону, оскільки підстави можливості визнання мирової угоди встановлювалися та перевірялися не державним виконавцем, а судом [21, с. 403]. Ця пропозиція, на наш погляд, видається слушною з таких міркувань: суд постановив ухвалу про закінчення виконавчого провадження, вона є загальнообов’язковою, має силу закону, тому нема потреби державному виконавцеві дублювати дії суду; це зайвий формалізм та невиправдане ускладнення процедури.
   Висновки. Проаналізувавши повноваження суду з визнання мирової угоди у процесі виконання, відзначимо, що цей інститут має певну специфіку, і тому правовідносини, пов’язані з визнанням мирової угоди потребують належного детального правового регулювання та відповідного законодавчого вдосконалення. Інститут мирової угоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим для врегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу, враховуючи природу судового рішення, як імперативного рішення органу державної влади, акта волевиявлення держави, яка у межах чинного законодавства гарантує свободу сторін у процесі.
   Можливість сторін по-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на звернення до юрисдикційного органу - суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчою гарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основним принципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин. Важливими юридичними наслідками укладення і визнання судом мирової угоди для сторін виконавчого провадження є відсутність необхідності здійснювати подальше примусове виконання державним виконавцем і припинення виконавчого провадження.

 Література

   1. Лазарев С.В. Мировое соглашение в гражданском судопроизводстве: автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 / С.В. Лазарев // Уральская государственная юридическая академия. - Екатеринбург, 2006. - 22 с.
   2. Рожкова М. А. Применение в коммерческом обороте мировой сделки: подготовлен для Системы Консультант Плюс, 2004.
   3. Гольмстен А.Х. Учебникъ русскаго гражданскаго судопроизводства / А.Х. Гольмстен. - Изд. пятое. - СПб.: Типографія М. Меркушева. - XIX. - 411 с.
   4. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права / Г.Ф. Шершеневич. - Тула: Автограф, 2001. - 719 с.
   5. Курылев С.В. Объяснения сторон как доказательство в советском гражданском прцессе / С.В. Курылев. - М.: Госюриздат, 1956. - 187 с.
   6. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: в 3 т. / К.П. Победоносцев; под ред. В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - Т. 3. - 608 с.
   7. Синайский В.И. Русское гражданское право / В.И. Синайский. - М.: Статут, 2002. - 638 с.
   8. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Р.Е. Гукасян. - Саратов: Приволжское книж. изд-во, 1970. - 190 с.
   9. Советский гражданский процесс: учебник / под ред. М.А. Гурвича; 2-е изд. - М.: Высшая школа, 1975. - 399 с.
   10. Гражданское процессуальное право: учебник / С.А. Алехина, В.В. Блажеев [и др.]; [под ред. М.С. Шакарян]. - М.: ТК Велби; Проспект, 2004. - 580 с.
   11. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса // Избранные труды по гражданскому процессу / Д.М. Чечот. - СПб.: Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. - 616 с.
   12. Див.: Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст. 492.
   13. Див.: Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.
   14. Kodeks cywilny. Ustawa z 23.04.1964 r. // Dz. U. Nr. 16, poz. 93 ze zm.
   15. Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 31. - Ст. 440.
   16. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу / Н.Б. Зейдер. - М.: Юридическая литература, 1966. - 192 с.
   17. Святогор О. Застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчому провадженні: окремі аспекти / О. Святогор // Право України. - 2003. - № 1. - С. 78-83.
   18. Процесуальні документи у цивільних справах (теорія, методика, практика): науково-практичний посібник / за заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець С.Я. Фурса; КНТ, 2007. - 1088 с.
   19. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: науково- практичний коментар / В.І. Тертишніков. - Харків: Інформаційно-правовий центр „Ксилон”, 2006. - 448 с.
   20. Давыденко Д.Л. Мировое соглашение как средство внесудебного урегулирования частноправовых споров (По праву России и некоторых зарубежных стран): дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Д.Л. Давыденко. - М., 2004. - 257 с. 
   21. Фурса С.Я. Закони України „Про державну виконавчу службу”, „Про виконавче провадження”, „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”: науково-практичний коментар / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, С.В. Щербак. - К.: Фурса С.Я. Видавець; КНТ, 2008. - 1172 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com