www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Підстави виникнення комерційного представництва
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Підстави виникнення комерційного представництва

І.Я. Климовська

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ КОМЕРЦІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

   Досліджується правова природа довіреності та договорів, якими можуть опосередковуватися правовідносини комерційного представництва, з’ясовується суть одностороннього правочину - видачі довіреності та договору про комерційне представництво як самостійних підстав виникнення комерційного представництва.
   Ключові слова: комерційне представництво, особа, яку представляють, комерційний представник, довіреність, повноваження, договір.
   Постановка проблеми. Актуальність дослідження питання про підстави виникнення комерційного представництва обумовлена тим, що існують особливості правового регулювання порівняно з добровільним представництвом. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 243 ЦК України повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Повноваження слід розглядати як суб’єктивне право комерційного представника вчиняти правочини від імені і в інтересах особи, яку представляє, та відповідний обов ’язок особи, яку представляють, визнати юридичні наслідки таких дій представника. Враховуючи те, що відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України правовідношення, де одна сторона (представник) має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, визначається представництвом, повноваження складає структурний елемент правовідношення представництва. Таким чином, довіреність та договір слід розглядати як самостійні правочини, що підтверджують виникнення правовідношення комерційного представництва. Щодо добровільного представництва, та підставою його виникнення є договір (ч. 3 ст. 237 ЦК України), а довіреність - письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 3 ст. 244 ЦКУкраїни). Стан дослідження. Правова природа довіреності та договорів, якими опосередковуються правовідносини представництва, вже досліджувалися О.Л. Невзгодіною, О.Н. Нерсесовим, В.О. Рясенцевим, Є.О. Харитоновим, О.І. Харитоновою, А.І. Дрішлюком, С. Фурсою та ін. Однак у їх публікаціях не зроблено аналізу довіреності та договору як можливих підстав виникнення саме комерційного представництва, тому наша мета - проаналізувати значення довіреності і договору як самостійних підстав виникнення правовідносин комерційного представництва, з’ясувати необхідність довіреності при існуванні договору.
   Виклад основних положень. Коли довіреність визначається самостійною підставою виникнення повноважень у комерційного представника (ч. 3 ст. 243 ЦК України), її слід розуміти як односторонній правочин особи, яку представляють, спрямований на виникнення повноваження у комерційного представника, і відповідно, на виникнення правовідношення комерційного представництва між особою, яку представляють, і представником. Оскільки односторонній правочин відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України означає дію однієї особи (особи, яку представляють), то доцільно для позначення довіреності саме як одностороннього правочину законодавчо закріпити термін „видача довіреності”. Це дасть можливість уникати ототожнення довіреності як одностороннього правочину, підстави виникнення комерційного представництва (ч. 3 ст. 243 ЦК України) та довіреності як письмового документу, що видається за наявності договору про комерційне представництво (ч. 3 ст. 244 ЦК України).
   Важливо з’ясувати момент виникнення правовідносин комерційного представництва, коли їх підставою є видача довіреності. При цьому необхідно розрізняти момент вчинення одностороннього правочину (видачі довіреності) особою, яку представляють, і момент виникнення правовідносин комерційного представництва. Науковці по-різному визначають момент вчинення довіреності, як одностороннього правочину, зокрема: а) складення (оформлення) довіреності (документу) особою, яку представляють, в передбаченій цивільним законодавством формі [1, с. 11]; склавши довіреність і навіть не передавши її представнику, особа, яку представляють, засвідчила свою волю на вчинення юридичної дії і наділення представника повноваженнями; саме односторонній характер правочину особи, яку представляють, свідчить, що він не потребує будь-якого волевиявлення зі сторони комерційного представника; б) прийняття довіреності комерційним представником або третьою особою, щодо якої будуть здійснюватись юридичні дії; Н.О. Нерсесов висловив думку, що довіреність, як односторонній правочин, потребує прийняття, як кожна оферта [2, с. 234]; в) повідомлення комерційного представника або третіх осіб про існування довіреності (вручення довіреності); наприклад, Є.Л. Невзгодіна вважає, що „до того часу, поки такий документ не вручений „адресату”, не виникають юридичні наслідки, тобто немає одностороннього правочину, хоч документ, який його фіксує, вже існує” [3, с. 86]; довіреність як односторонній правочин полягає у складному юридичному складі, який включає волю особи, яку представляють, письмове оформлення повноважень і вручення їх представнику або третім особам [1, с. 13].
   Не можна погодитися з тим, що до тих пір, поки документ не вручений адресату, не виникає юридичних наслідків, тобто нема одностороннього правочину, хоч документ, який його фіксує, вже існує. Склавши довіреність, особа, яку представляють, вчиняє односторонній правочин, однак він безпосередньо не спричиняє виникнення правовідносин комерційного представництва. Щодо отримання згоди від особи, яку представляють, на видачу довіреності, то це не характерне для довіреності як одностороннього правочину, а вже як для оферти у випадку укладення договору комерційного представництва. Слід погодитись з позицією Л.Н. Казанцева, І.В. Шерешевського, які стверджують, що довіреність не потребує в прийнятті (акцепті) тому, що вона не впливає на майнові і особисті права представника, а дозволяє йому діяти з юридичними наслідками для другої особи [4, с. 46; 5, с. 178]. Норм, які б зобов’язували особу, яку представляють, отримати згоду представника на видачу йому довіреності, немає. ЦК України передбачає лише припинення представництва за довіреністю у разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю (ч. 1 ст. 248).
   Однак для виникнення правовідносин комерційного представництва, окрім вчинення одностороннього правочину з боку особи, яку представляють, необхідним є односторонній правочин комерційного представника, яким засвідчено поінформованість комерційного представника про право вчиняти правочини. Цей правочин може мати різну форму: конклюдентні дії (дії, якими реалізується право здійснювати представництво); письмове засвідчення комерційним представником поінформованості із представленою довіреністю, де зазначено дату. В останньому випадку надання довіреності безпосередньо третій особі згідно з ч. 3 ст. 244 ЦК України не досить для виникнення правовідносин комерційного представництва між особою, яку представляють, і комерційним представником. До речі, науковці вважають, що представництво на відміну від повноваження не може грунтуватися на довіреності, оскільки вона є результатом існування відносин представництва і видається для того, щоб треті особи знали про наявність повноважень у представника, тобто для посвідчення наявності у нього права представляти іншу особу [6, с. 28-29].
   І. Красько також підкреслює, що одностороння видача самої лише довіреності, яка навіть містить всі необхідні умови для здійснення представництва, не може підмінити договір представництва [7, с. 14]. Оскільки в ЦК України довіреність визначена як самостійна підстава виникнення правовідносин комерційного представництва, то дискусія може набувати лише теоретичного характеру. Водночас, слід акцентувати на тому, що довіреність як підстава виникнення правовідносин комерційного представництва не сприяє розкриттю усіх можливостей комерційного представництва. Розглядаючи довіреність як підставу виникнення правовідносин комерційного представництва, зауважимо, що вона може уповноважувати комерційного представника лише на вчинення юридичних дій. Довіреність на вчинення фактичних дій видаватися не може. А.В. Майфат вважає, що посередник повинен мати можливість виражати інтереси клієнта, не трансформуючи його інтерес у правові наслідки. Для цього потрібні повноваження дещо іншого змісту, визначені в довіреності. Ціль, для якої посередник повинен мати закріплені повноваження, науковець вбачає в інтересах третіх осіб, які повинні мати чітке уявлення про обсяг прав посередника [8, с. 62].
   В.А. Васильєва зазначає, що, коли довіритель передає за одностороннім правочином тільки право на вчинення дій у своїх інтересах, втрачається сенс її видачі за відсутності будь-яких зобов’язань з боку повіреного [9, с. 128]. Справді, довіреність як односторонній правочин може створювати обов’язок лише для особи, яку представляють. Зокрема, така особа зобов’язується визнати правові наслідки дій, вчинених представником у межах наданих йому повновжень. Щодо представника, то він лише вправі вчиняти дії, передбачені в довіреності. Законом санкціоновано можливість створення одностороннім правочином обов’язків для інших осіб у випадку домовленості з цими особами (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Така норма може бути застосована до комерційного представництва, підставою виникнення якого є довіреність згідно з ч. 3 ст. 243 ЦК України. Тож підставою виникнення таких відносин комерційного представництва може бути довіреність, але лише за умови домовленості комерційного представника і особи, яку він представляє, про те, що довіреність (односторонній правочин) створює не лише право, а й обов’язок для комерційного Ёьвівcькoгo державного університету внутрішніх справ представника вчиняти дії, передбачені довіреністю. Оскільки домовленість двох осіб, яка спрямована на встановлення цивільних прав та обов’язків згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України визначається як договір, то під домовленістю, яка необхідна для виникнення обов’язку в комерційного представника вчиняти дії, передбачені в довіреності, слід розуміти договір. Оскільки за правовою природою такий договір відповідає договору про комерційне представництво, то за таких умов втрачається необхідність видачі довіреності для виникнення правовідносин комерційного представництва. Наступною підставою виникнення комерційного представництва є договір про комерційне представництво. Можна виділити два основні підходи до визначення правової природи договору, на підставі якого виникають правовідносини комерційного представництва.
   За першим - договір про комерційне представництво слід вважати самостійним договором. Зокрема, Б.Д. Завідов розглядає договір про комерційне представництво як самостійний інститут, який може застосовуватись незалежно від договору доручення або агентського договору [10, с. 55-61]. При цьому В.Н. Бєлов підкреслює, що договір доручення є базовим договором агентської групи, на його основі побудований агентський договір і не зафіксований в ЦК договір про комерційне представництво [11, с. 103]. Науковці Б.І. Пугінський [12, с. 207], М.І. Брагінський [13, с. 34], які відстоюють правомірність другого підходу, не визнають самостійного характеру договору про комерційне представництво.
   Відносини комерційного представництва, на наш погляд, можуть бути опосередковані як договором доручення, так і агентським договором. Однак ці договірні конструкції здатні лише частково реалізувати можливості комерційного представництва. Тому поряд з договором-дорученням доцільно передбачити окремий договір комерційного представництва. Для об 'рунтування необхідності закріплення у ЦК України такого самостійного договору як підстави виникнення комерційного представництва важливо з’ясувати його відмінні риси порівняно з договором доручення, який відповідно до ЦК України розглядається як підстава виникнення комерційного представництва. Предметом договору комерційного представництва можуть бути правочини та пов’язані з ними фактичні дії. Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК України). Визначаючи в договорі про комерційне представництво обсяг дій, які зобов’язаний вчинити комерційнийпредставник, сторони можуть лише в загальних рисах визначити юридичні дії. Щодо фактичних дій, то комерційний представник, як правило, самостійно вирішує необхідність та обсяг їх вчинення. У договорі доручення мають бути чітко визначені дії, які належить вчинити повіреному (ч. 1 ст. 1003 ЦК України). Нормами ЦК України, які регулюють договір доручення, спеціально виділені умови, які можуть передбачатись у договорі, який є підставою виникнення виключно комерційного представництва. Зокрема, це умова про право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це (ч. 2 ст. 1004 ЦК України); умова про обов’язкове повідомлення сторони про відмову від договору не пізніше як за один місяць до його припинення, або за триваліший строк, за винятком припинення юридичної особи-комерційного представника (ч. 3 ст. 1008 ЦК України); умова про відшкодування збитків особою, яку представляють чи комерційним представником у випадку їх відмови від договору (ч. 2, 3 ст. 1009 ЦК України); умова про право комерційного представника здійснювати одночасно комерційне представництво кількох сторін правочину (ч. 2 ст. 243 ЦК України). При укладенні договору комерційного представництва довіреність видається лише у випадках, коли це передбачено в самому договорі. Більш детально це питання буде аналізуватися при з’ясуванні ролі довіреності за умови існування договору як підстави виникнення правовідносин комерційного представництва. У ч. 1 ст. 1007 ЦК України передбачено обов’язок довірителя видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Договір комерційного представництва не слід ототожнювати також з агентським договором, який у главі 31 Господарського кодексу (ГК) України визначено як підставу виникнення відносин комерційного посередництва. Предметом агентського договору можуть бути як послуги в укладенні угод, так і фактичні послуги, що сприяють їх укладенню (ч. 1 ст. 297 ГК України). Натомість самостійним предметом договору комерційного представництва не можуть бути лише фактичні дії.
   Цікавим питанням є визначення необхідності довіреності для представництва перед третіми особами, за умови існування договору. На думку А.В. Грішина, С.В. Мельника, загалом єдиною умовою виникнення відносин комерційного представництва є договір. Для забезпечення гнучкості відносин комерційного представництва не обов’язково видавати окрему довіреність. Достатньо передбачити для комерційного представника загальні повноваження [14, с. 101; 15, с. 124]. С. Фурса підкреслює, що „дубляж” документів суперечить не лише логіці, а й змісту правовідносин, які зумовлюються цими документами. Відповідно до вимог законодавства оформлений договір доручення з достатньою юридичною силою свідчить третім особам про передачу доручителем повноважень повіреному (як і довіреність) [16, с. 95]. Висловлено також іншу думку, за якою для належного дотримання форми відносин необхідні і договір доручення, і довіреність [17, с. 184]. При цьому часто зазначають, що довіреність може мати два способи вираження: окремий документ або складову частину договору [18, с. 15-16].
   Необхідно підкреслити, що договір про комерційне представництво передбачає обов’язок комерційного представника виступати від імені особи, яку він представляє, тим самим передбачає і можливість реалізувати цей обов’язок, тобто право виступати від імені особи, яку він представляє. В іншому випадку договір про комерційне представництво передбачав би невиконуваний обов’язок, тобто взагалі не виступав би юридичним фактом. Іншими словами, договір комерційного представництва містить волевиявлення особи, яку представляють, на виступ комерційного представника від її імені і в цьому розумінні може розглядатися як уповноважувальний правочин [3, с. 82].
   Науковці здебільшого вважають, що, якщо форма договору відповідає вимогам, які законом визначені для форми уповноваження і в договорі закріплене волевиявлення про наділення представника повноваженнями, договір вважається достатньою підставою для виникнення повноважень. Інакше договір буде лише підставою виникнення обов’язку здійснювати представництво від імені довірителя. Для реалізації цього обов’язку довіритель повинен наділити повіреного повноваженнями, видавши йому довіреність. У такому випадку видача довіреності „має подвійне значення, виступає як підстава виникнення повноваження і одночасно є юридичним фактом, який перетворює обов’язок повіреного виступати від імені довірителя в готовий для реалізації стан” [3, с. 84]. Отже, для того, щоб договір виконував уповноважувальну та правопідтверджувальну роль перед третіми особами, необхідно у ЦК України передбачити обов’язкову письмову форму і чітко зазначити наслідки її недодержання, а саме недійсність. Цей договір повинен також підлягати нотаріальному по свідченню та державній реєстрації, якщо такі вимоги законом передбачені для правочинів, на вчинення яких уповноважується комерційний представник згідно з цим договором. Така позиція підтримується ВищимГосподарським судом України. В Інформаційному листі Вищого Господарського суду України „Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України” від 7 квітня 2008 р. зазначено, що правила ч. 3 ст. 243 ЦК України щодо підтвердження повноважень комерційного представника слід застосовувати з урахуванням того, що повноваження представника можуть бути підтверджені в договорі, укладеному представником і довірителем у письмовій формі, якщо договір в цій частині відповідає вимогам ч. 1, 2 ст. 245 ЦК України. Слід також зауважити, що норми про комерційне представництво не виключають можливості фіксації повноваження не в договорі доручення, а в окремому документі (довіреності). Таким чином, законодавець надає суб’єктам цивільного права якомога повніші можливості для використання представництва при встановленні та реалізації своїх суб ’ єктивних прав і обов’язків. Зокрема, використання довіреності для підтвердження повноважень в окремих випадках доцільніше, ніж використання письмового договору. Представник таким чином не розголошує конфіденційну інформацію, яка може бути в договорі. Таким чином, доцільність видачі довіреності повинна визначатися в договорі комерційного представництва.
   Зазначимо, що фудиціарний характер правовідносин представництва обумовлює неможливість вимагати комерційним представником від особи, яку він представляє, видачу довіреності. Комерційний представник вправі лише відмовитися від договору (ч. 1 ст. 1008 ЦК України). Отже, видача довіреності особою, яку представляють, не може визнаватися обов’язковою для виконання обов’язку комерційним представником, крім випадків, передбачених у договорі про комерційне представництво.
   Висновок. Враховуючи вищенаведене, самостійними підставами комерційного представництва можуть виступати: видача довіреності як односторонній правочин особи, яку представляють, та відповідний односторонній правочин комерційного представника; договір про комерційне представництво (договір доручення, агентський договір, окремий договір комерційного представництва).

Література 

   1. Степанова Н.А. Доверенность как одно из оснований возникновения представительских правоотношений / Н.А. Степанова // Российская юстиция. - 2007. - № 6. - С. 10-13.
   2. Нерсесов Н.О. Представительство и ценные бумаги в гражданском праве / Н.О. Нерсесов. - М., 1998. - 286 с.
   3. Невзгодина Э.Л. Представительство по советскому гражданскому праву / Э.Л. Невзгодина. - Томск, 1980. - 156 с.
   4. Казанцев Л.Н. Учение о представительстве в гражданском праве / Л.Н. Казанцев. - Ярославль, 1879. - 147 с.
   5. Шерешевский В.А. Представительство. Поручение и доверенность: практический комментарий к ГК РСФСР / В.А. Шерешевский. - М., 1925. - 478 с.
   6. Харитонов Є.О. Добровільне представництво у цивільному праві України: навч. посібник / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, А.І. Дрішлюк. - К.: Істина, 2007. - 176 с.
   7. Красько И. Спорные проблемы представительства / И. Красько // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 1. - С. 11-14.
   8. Майфат А.В. Понятие и организационно-правовые формы посредничества в гражданском праве: дисс. ... канд. юрид. наук / А.В. Майфат. - Екатеринбург, 2002. - 136 с.
   9. Васильєва В.А. Цивільно-правове регулювання діяльності з надання посередницьких послуг: монографія / В.А. Васильєва. - Івано-Франківськ, 2006. - 346 с.
   10. Завидов Б.Д. Договоры посреднических услуг / Б.Д. Завидов. - М.: ФБК-ПРЕСС, 1997. - 87 с.
   11. Белов В.Н. Коммерческое представительство и агентирование (договоры) / В.Н. Белов. - М.: Финансы и статистика, 2001. - 405 с.
   12. Пугинский Б.И. Коммерческое право России / Б.И. Пугинский. - М.: Юрайт, 2002. - 286 с.
   13. Брагинский М.И. Договор поручения и стороны в нем / М.И. Брагинский // Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. - 2001. - № 4. - С. 34-40.
   14. Гришин А.В. Коммерческое представительство в предпринимательской деятельности и его правовая защита: дисс. ... канд. юрид. наук / А.В. Гришин. - М., 2001. - 146 с.
   15. Мельник С.В. Профессиональное коммерческое (торговое) представительство: дисс. ... канд. юрид. наук / С.В. Мельник. - СПб., 2003.
   16. Фурса С. Довіреність та інститут представництва в цивілному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України / С. Фурса // Право України. - 1999. - № 4.- С. 94-97.
   17. Гражданское право: учебник / под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: ПРОСПЕКТ, 1997. - 779 с.
   18. Крылов С. Соотношение договора поручения и доверенности / С. Крылов // Российская юстиция. - 1999. - № 9. - С. 15-25.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com