www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Сепарація як крок до розірвання шлюбу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Сепарація як крок до розірвання шлюбу

Н.А. Аблятіпова

СЕПАРАЦІЯ ЯК КРОК ДО РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

   Об'рунтовується ідея сепарації як одна з новел сімейного права, що закріплена у ст. 119 Сімейного кодексу України, аналізується зарубіжна практика застосування інституту сепарації, а також можливості імплементації такого досвіду в національне законодавство.
   Ключові слова:сім ’я, сімейний кодекс, подружжя, шлюб, сепарація, правовий механізм.
   Постановка проблеми. Сім’я у системі соціальних відносин завжди посідала особливе місце. Саме тому цей інститут постійно перебував під правовим і соціальним впливом держави та суспільства. Сім’я як союз декількох людей - дружини і чоловіка, батьків та дітей - може бути міцною лише за умови, що кожен її член буде усвідомлювати свої обов’язки і діятиме відповідним чином, а „двигуном” виконання цих обов’язків буде почуття любові та поваги, внутрішньої потреби і необхідності бути потрібним один одному [1, с. 6]
   Зміцнення сім’ї здійснюється державою шляхом справедливого та розумного регулювання відносин між її членами, завдяки утвердженню добросовісності в їхній поведінці. Наше суспільство вимагає від своїх членів дотримуватися правил моралі в питаннях шлюбу та сім’ї.
   Стан дослідження. Оскільки у вітчизняному цивільному та сімейному праві інститут сепарації розглядається після ухвалення цивільних кодексів, то увага науковців до цієї проблеми активізувалася лише останнім часом. Аргументовано режим окремого проживання подружжя розглянуто у науково-практичних коментарях кодексів, для розробки яких чималий внесок зробили відомі фахівці З.В. Ромовська, Е.О. Харитонова та ін. С. Лепех, характеризуючи інститут конституційного права на особисту свободу кожної людини, розглядає проблеми застосування сепарації [2], а М. Ясенюк узагальнює судову практику провадження щодо встановлення режиму з окремого проживання подружжя [3, с. 114-118]. Виклад основних положень. Шлюб є початком і ядром сім’ї, він рунтується переважно на підставі взаємної любові, моральної і матеріальної підтримки, народження та спільного виховання дітей. Однак розлад подружніх відносин, відсутність спільних поглядів на життя, розлад у сімейних стосунках, матеріальні негаразди, можуть призвести до неможливості подальшого спільного життя подружжя і збереження шлюбу. І немає сили, окрім власного бажання, яка примусила б їх жити спільно. Як наслідок - рішення про розірвання шлюбу, поділ майна, психологічні стреси та душевний розлад. Тому саме наявність життєвих ситуацій, коли дружина й чоловік внаслідок складності характерів розірвали шлюб, а згодом помирилися й вирішили відновити родину зумовило створення нових засад і принципів збереження шлюбу.
   Такий стан справ зумовлює необхідність подальшого проведення наукових досліджень з метою удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони сім’ї, зміцнення шлюбу, пропагування сімейних цінностей, забезпечення підтримки молодої сім’ї.
   Новий СК України значно розширює можливості збереження шлюбу й передбачає спеціальний правовий механізм встановлення режиму окремого проживання подружжя. Такий режим, під назвою „сепарація”, відомий системам права багатьох країн Європи, наприклад, Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Застосовується він також у деяких країнах Південної Америки та окремих штатах США [2].
   Інститут сепарації (від лат. separatio - відокремлення, розлучення, розділення) визнається і канонічним правом. У 1563 р. Тридентський собор Римської католицької церкви (канони 863-866, 1378-1382 Кодексу канонів східних церков) остаточно заборонив розлучення: „Того, що з’єднав Господь, не може роз’єднати людина. Замість розірвання шлюбу було дозволено „відлучення від стола і ложа” (separatio a mensa et thoro), або сепарацію, як це тепер називають правники. Тривалий час основне значення сепарації полягало у легалізації окремого проживання подружжя, адже одним із законів тодішнього шлюбного права був обов’язок спільного сімейного проживання. „Відлучення від стола і ложа” як правовий інститут був передбачений у цивільному законодавстві багатьох європейських держав, зокрема Російської імперії. На його включенні до угоди між Україною і Турецькою Республікою „Про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах” наполягала турецька сторона. І це було зроблено, хоча на час ратифікації цієї угоди Верховною Радою України (5 липня 2001 р.) відповідної норми в українському законодавстві ще не було [1, с. 183].
   Радянське сімейне законодавство не закріплювало положень щодо цього питання, хоча факт роздільного проживання подружжя брався судами до уваги під час поділу їхнього майна [4, ч. 2 ст. 28].
   Ідея сепарації в сімейному праві з’явилася у тексті проекту Сімейного кодексу, підготовленому до другого читання з ініціативи професора 3. Ромовської, що знайшло своє закріплення в ст. 119 СК.
   Введення законодавцем режиму роздільного проживання чоловіка й жінки в СК пояснюється прагненням зберегти шлюб шляхом надання подружжю додаткового часу (строк якого не встановлений законом) для обмірковування свого рішення щодо подальшого перебування в шлюбі, оскільки, діючи під впливом емоцій, чоловік і дружина не завжди об’єктивно ухвалюють рішення щодо розлучення, про яке згодом жалують [5, с. 229-230].
   З метою запобігання таких випадків суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати разом:
   1) за спільною заявою подружжя, коли чоловік і дружина не можуть проживати разом та згодні на встановлення такого режиму, це може бути викликано певними проблемами в родині, коли чоловік і жінка ще остаточно не вирішили питання про розірвання шлюбу й хочуть перевірити свої почуття, з’ясувати подальші наміри щодо збереження або незбереження родини;
   2) за позовом одного із подружжя у випадку небажання дружини або чоловіка проживати разом. Сепарація - лише крок до розірвання шлюбу, але ще не саме розірвання. Адже ті, хто розійшовся, ще не розлучилися, а отже, мають надію на примирення, тому певною мірою вигідне для тих, у кого є діти.
   За національним законодавством інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер, оскільки рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження суперечить істотним інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, а підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно [1, ст. 119]. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обрунтованим [2]. Наприклад, перебування одного з подружжя у тривалому відрядженні, на заробітках, його навчання в іншому населеному пункті не може слугувати таким обрушуванням.
   Інститут сепарації є юридичним закріпленням одного з проявів права кожного з подружжя на особисту свободу. Дружина, чоловік мають право вибору щодо місця проживання і в результаті можуть жити окремо без встановлення режиму окремого проживання. Отже, кожен з подружжя може беззастережно змінити своє місце проживання, не підтримувати жодних зв’язків із своїм чоловіком чи дружиною. Однак у цьому разі не зупиняється дія презумпції права спільної сумісної власності та презумпції батьківства, а, отже, у конфліктних ситуаціях може виникнути потреба судового захисту прав одного з подружжя. Тобто фактична сепарація може відбутися тоді, як тільки цього побажає хтось із подружжя, але коли ж йдеться про юридичне її оформлення, то тут волі лише одного з подружжя може бути замало.
   Оскільки режим окремого проживання породжує досить серйозні правові наслідки, тому позивач має подати до суду відповідне обрунту- вання своєї вимоги.
   Суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання, якщо виявить розлад подружніх відносин у духовній, фінансовій і фізичній площинах або хоча б в одній з них. Запозичення цього інституту з канонічного права обумовило застосування для тлумачення у судовій практиці зазначеного розладу таких підстав, окреслених церквою, як зрада одного з подружжя; реальна загроза життю та здоров’ю одного з подружжя (бійки, знущання, інші ситуації); загроза душі одного з подружжя чи їхніх дітей (наприклад, перебування іншого з подружжя у секті, примушування ним інших членів сім’ї до цього); небезпека для спільних дітей (наприклад, знущання над ними, примушування їх до бродяжництва, безвідповідальне ставлення до них); інші підстави, які випливають із канонів 863-866 [2, с. 112].
   Зарубіжна судова практика застосовує також інститут сепарації за наявності таких обставин, як хвороба одного з подружжя (наприклад, психічна, коли перебування з такою особою є небезпечним, або безпліддя), відмова одного з подружжя від співжиття, алкоголізм, наркоманія дружини або чоловіка, велика різниця між ними у віці та зумовлені цим розбіжності у поглядах, належність одного з подружжя до різних сект чи субкультур, інших приводів, що призвели до розладу відносин між подружжям. Оцінюючи можливість задоволення прохання подружжя чи одного з них, суд повинен встановити, чи не зашкодить таке рішення істотним інтересам спільних дітей цих осіб. Оскільки такого застереження у національному праві немає, ця прогалина може бути заповнена за допомогою аналогії закону [1, ч. 1 ст. 109] - сторони мали б подавати до суду договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у їх вихованні братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, або викладати шляхи спільного вирішення цього питання у заяві. Якщо, наприклад, у подружжя є діти, щодо яких немає домовленості, суд повинен відкласти розгляд справи до досягнення згоди стосовно їх влаштування [1, с. 184].
   Суд також повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатись у доцільності встановлення для подружжя режиму окремого проживання ще й для того, щоб сепарація не стала формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Наприклад, у тому разі, якщо хтось із подружжя з метою одержання значних доходів і набуття у власність цінного майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання на певний час чи безстроково, і це є єдиним обрушуванням звернення, суд повинен відмовити у задоволенні позову.
   Отже, суд має право відмовити у позові. Оскільки, відповідно до статті 7 СК, сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, а суд регулює ці відносини між конкретними особами, які є позивачем та відповідачем, то відмова в позові про сепарацію може бути об'рунтована важкою хворобою відповідача, наявністю декількох дітей, іншими обставинами, котрі мають істотне значення.
   Якщо, наприклад, рятуючи дружину, чоловік втратив обидві ноги і став інвалідом, то вимагати у цій ситуації встановлення режиму окремого проживання було б несправедливо. Або якщо після народження третьої дитини дружина захворіла на розсіяний склероз і перебуває у немічному стані, у цьому разі також перешкодою до сепарації мав би стати принцип справедливості [1, с. 185].
   Вимагати встановлення режиму окремого проживання може і один із подружжя. Володіючи правом на особисту свободу, він може вимагати сепарації і тоді, коли другий з подружжя не бажає подавати спільну заяву про сепарацію або заперечує проти неї. Становить інтерес ситуація, за якої один із подружжя звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання, а другий - з зустрічним позовом про розірвання шлюбу (при цьому навіть підстави вимог можуть переплітатися). Рішення суду в такому разі знову ж таки повинно 'рунтуватись на врахуванні того, чия вимога є виваженішою, можливості збереження шлюбу в майбутньому, глибини та тривалості конфлікту між ними, а також інтересів дітей.
   У позовній заяві про встановлення режиму окремого проживання позивач може також поєднати вимоги щодо визначення місця проживання дітей, спільного житла чи виселення зі свого житла другого з подружжя, який вселився у це житло у зв’язку з укладенням шлюбу, надання утримання йому чи спільним дітям подружжя. Крім того, за наявності спільного житла у заяві мали б бути викладені міркування щодо порядку користування ним або того, хто з подружжя залишиться проживати в ньому.
   Інакше треба вважати, що між сторонами існує спір і вони не дійшли остаточної згоди щодо встановлення режиму окремого проживання. На зазначені питання суд обов’язково має дати відповідь у рішенні.
   Режим окремого проживання може бути обмежений певним строком або може бути встановлений без зазначення строку. Режим окремого проживання припиняється у разі фактичного поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Однак для гарантії своїх прав та інтересів та усунення подальших розбіжностей, бажано все-таки звернутися з відповідною заявою до суду. Цей режим може бути припинений судом від дня подання заяви або, за згодою подружжя, з іншого дня [5, с. 230231]. З огляду на вищевикладене, припинення режиму окремого проживання чоловіка й жінки здійснюється судом у порядку окремого провадження відповідно до вимог цивільно-процесуального законодавства [6, ст. 234]. Також відповідно до українського законодавства стан сепарації не вимагає державної реєстрації. Однак для уникнення непорозумінь на практиці доцільно внести відповідні доповнення до Правил реєстрації актів цивільного стану за прикладом зарубіжного законодавства.
   Шлюб є підставою для виникнення прав і обов’язків чоловіка й жінки (ст. 36 СК). Встановлення режиму окремого проживання не припиняє шлюбу, прав та обов’язків подружжя, а, отже, не дає права на реєстрацію шлюбу з іншою особою. Режим окремого проживання не стосується тих прав та обов’язків, які виникли до його встановлення, а також прав та обов’язків, які встановлені шлюбним договором (гл. 10 СК).
   Отже, не припиняється право спільної сумісної власності подружжя на майно, яке було набуте до цього. А це значить, що для розпорядження вказаним майном одним із подружжя згода другого у випадках, встановлених ст. 65 СК, є обов’язковою. Водночас заінтересована сторона може вимагати внесення до шлюбного договору змін, обумовлених сепарацією.
   Сепарація не позбавляє одного з подружжя права на спадкування за законом у разі смерті другого та не є перешкодою для виникнення у одного з подружжя права на утримання (підставою для позбавлення одного з них права на утримання, відповідно до ч. 1 ст. 83 СК, можуть бути нетривалі шлюбні відносини, зокрема у зв ’язку із сепарацією) [1, с. 186].
   Згідно з ч. 2 ст. 120 СК передбачені правові наслідки встановлення режиму окремого проживання чоловіка й жінки:
   1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі. Тому те майно, яке було набуте дружиною та чоловіком після встановлення сепарації, вважається особистою власністю кожного з них. Щоправда, спір між ними може виникнути відносно часу його придбання, у зв’язку з чим слід зберігати відповідні документи;
   2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка. Батьківство щодо неї буде визначене відповідно до ст. 125 СК. Якщо дружина завагітніла після закінчення дії презумпції батьківства свого чоловіка, вона не має права на аліменти за ст. 84 СК. Отже, основний сенс режиму окремого проживання полягає у паралізації презумпції спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, та презумпції батьківства. СК України не містить вказівки щодо інших особистих прав і обов’язків чоловіка й жінки в цей період, у зв’язку із чим у формальному розумінні це означає, що такі права й обов’язки чоловіка й жінки зберігаються [5, с. 233].
   Висновок. Таким чином, запропоноване вирішення проблеми забезпечує конституційне право на особисту свободу та може бути одним із засобів державної охорони сім’ї. Важко чітко спрогнозувати, як часто використовуватиметься ця стаття, але вона потрібна. Безперечно, триватимуть дискусії щодо доцільності запровадження зазначених норм у національне законодавство. Але якщо цей інститут дозволить вберегти хоча б якийсь відсоток одружених від прийняття поспішних рішень розірвати шлюб, це стане незаперечним об'рунтуванням необхідності правового регулювання механізму функціонування поряд з іншими ще й такого нового елементу свободи шлюбу, як сепарація.

Література 

   1. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / З.В. Ромовська; [3-тє вид.] - К.: Правова єдність, 2009. - 432 с.
   2. Лепех С. Інститут сепарації: проблеми застосування / С. Лепех // Право України. - 2003. - № 3.
   3. Ясенюк М. Режим окремого проживання подружжя - новий вид справ у окремому провадженні / М. Ясенюк // Право України. - 2008. - № 5.
   4. Кодекс про шлюб і сім’ю України: науково-практичний коментар. - X.: Одіссей, 2000. - С. 480.
   5. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / за ред. Е.О. Харитонова. - X.: Одіссей, 2006.
   6. Цивільний процесуальний кодекс України за станом на 18 березня 2004 р.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com