www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Історичні коріння сучасних уявлень щодо демократичного контролю (теоретичний аспект)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Історичні коріння сучасних уявлень щодо демократичного контролю (теоретичний аспект)

Г.Я. Пришляк

ІСТОРИЧНІ КОРІННЯ СУЧАСНИХ УЯВЛЕНЬ ЩОДО ДЕМОКРАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ (ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

   Розглядаються виникнення, розвиток, сутність демократичного контролю. Наголошено на малодослідженості поставленої проблеми. Подано демократичний контроль як окремий правовий інститут.
   Ключові слова: демократичний контроль, демократія, громадянське суспільство.
   Постановка проблеми. Існує чимало суперечностей щодо визначення такого терміна, як «демократичний контроль». В Україні це поняття розвивається в суспільстві та державі загалом. Ця категорія сформувалася історично, під впливом розвитку політико-правових ідей демократії, народного суверенітету у певних правових формах (вибори, народні ініціативи, референдуми тощо). Для кожного історичного типу держав було характерне своє трактування поняття демократичного контролю. До того ж слід взяти до уваги, що і сьогодні соціальна цінність демократії різниться в країнах з відмінними політико-правовими системами (США, країни-учасниці ЄС), і до цього ж часу тривають дискусії щодо історичних витоків, сутності, змісту та обґрунтування як окремого правового інституту демократичного контролю.
   Для вітчизняної правової науки визначення місця та ролі демократичного контролю (контролю народу) у системі народовладдя (державного будівництва) на сьогоднішньому етапі є значною мірою новим напрямом наукового пошуку, який має враховувати реальності сьогодення.
   Стан дослідження. Проблеми контролю в системі державного будівництва завжди були актуальними й залишилися такими донині. Це підтверджується значною кількістю наукових доробків вітчизняних учених, серед яких: О. Андрійко, Ю. Битяк, О. Полінець, О. Сушинський, Н. Плахотнюк. З різних позицій до проблеми контролю підходять у своїх роботах зарубіжні дослідники: Д. Валадес, Г. Бребан, Б. Гурне, Ж. Зіллер та ін.
   Зазначимо, що більшість учених розглядають контроль як функцію системи управління, зупиняючись на внутрішній формі контролю органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а якщо й звертаються в процесі дослідження до проблематики зовнішнього громадського контролю, то обирають для цього вузький напрям дослідження. Наприклад, В. Зубар досліджує громадський контроль у сфері закупівель [1], О. Лисяк - види громадського контролю, здійснюваного профспілками [2], О. Федоровська - громадський контроль у галузі охорони довкілля [3]. Науковим розробкам у досліджуваній галузі бракує погляду на демократичний контроль як на цілісну систему. Відсутність наукового обґрунтування цієї сфери призводить до того, що більшість механізмів, які функціонують у межах системи народного контролю, потребують удосконалення. Тому метою нашого дослідження є розгляд виникнення, розвитку та сутності демократичного контролю.
   Виклад основних положень. Хоча ідея відповідальності інститутів влади перед сувереном і реальний контроль племені, роду, громади над тими, кому було довірене право вирішувати суспільні питання, існувала вже у первісному суспільстві, уперше в досить розвиненому стані механізм соціально-класового контролю інститутів влади постає, як це не парадоксально звучить, в теорії і практиці політичного панування рабовласників. У своїй праці «Політика» великий древній мислитель Арістотель розумів демократію як «такий устрій, коли вільно народжені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках» [4, с. 552]. Вперше термін «демократія» вжив відомий афінський стратег і правитель Перікл: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох» [5, с. 22].
   Ставлення тогочасних давньогрецьких філософів до демократії було неоднозначне, переважно - негативне. В.С. Нерсесянц щодо Платона зазначає, що древньогрецький філософ оцінював демократію, як «устрій приємний і різноманітний, але такий, що не має потрібного управління, рівність при демократії вирівнює рівних та нерівних. Платон розвивав концепцію «ідеальної держави», якою мали керувати наймудріші, найвихованіші, тобто аристократи» [6, с. 65]. Щодо античної демократії, то за характером вона була прямою, тобто усі громадяни мали право і були зобов’язані брати участь у прийнятті важливих для держави рішень. Крім цього, вони були наділені судовими та адміністративними функціями. Уявлення про універсальні громадянські, політичні чи інші права були відсутні, бо існували права громадян міст-полісу. Засуджувалося інакодумство (наприклад, остракізм), тобто існувала вимога одностайності при прийнятті рішень. До громадян входило лише обмежене коло осіб. Демократія була маломасштабною, тобто не поширювалася за межі міста-поліса та як такого демократичного контролю не бувало.
   Принципи, певною мірою схожі з ранньою еллінською демократією, становили загальновизнане, хоча й неписане, право на Русі ще у дохристиянську епоху. Прокопій писав, що слов’янами і антами «не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно» [7, с. 77]. Провід у племенах належав «луччим» або «нарочистим» людям, представникам визнаних родів. Вони збиралися на «віче» - ради, де вирішували важливе питання життя племені, війни та миру. Ці віча, на думку більшості вітчизняних правознавців та істориків, були аналогічними сходами давніх швейцарів, що лягли в основу референдної демократії в кінці XV ст. у Швейцарії, і навіть сам термін «віче» - «віщати», «оповіщати» - має схожу етимологію з давньош- вейцарським «ad’referendum » - «те, що має бути повідомлене». Так, В. Смолій підкреслював, що східні слов’яни мали «звичай скликати сходи, на яких вирішували найважливіші питання життя племені. В них могли брати участь, крім князя з його дружиною, всі вільні люди» [8, с. 8].
   І.П. Крип’якевич про віче писав: «Це була народна рада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Віче не складалося з обраних репрезентантів, а завжди мало випадковий характер, - збиралися на ньому люди, що були в найближчому місці... Це був тільки надзвичайний орган влади, що проявлявся тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід» [9, с. 94].
   На думку М.С. Грушевського, тогочасну «демократію» східних слов’ян можна було вважати демократією лише в протиставленні до візантійсько-римського монархізму, оскільки «в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старійшини родів, як у пізніших історичних часах (ХІ-ХІІ в.), із занепадом родового устрою, мали голос батьки родин» [10, с. 371].
   Свою думку про віче висловлює і академік П. Толочко: «Ці та інші факти віча переконують у тому, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади, при слабкому - залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі в Х-ХІІІ ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь)» [11, с. 216]. Таким чином, упродовж багатьох віків традиції народовладдя залишились у східних слов’ян інституцією родової та воєнної демократії, а політична роль віча за літописами проявляється мало - князівська влада заглушила орган прямого народовладдя.
   Щодо влади на початку розвитку Г етьманщини, то вона належала цілому народові, яку він здійснював безпосередньо на народному вічі - Генеральній Раді, що обирала гетьмана. На чолі Української держави стояв гетьман. Упродовж усього часу існування Української держави гетьмани обиралися Генеральною радою, але і в самому порядку обрання не було твердих принципів, тому поволі Генеральні ради заступають ради старійшин [12, с. 115-116]. Рада старійшин зародилася в XVІІІ ст. і відповідали аналогічним інститутам Західної Європи: генеральним станам у Франції, снемам у Чехії, сеймам у Польщі. Характерною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. Згодом ці інститути шляхом еволюції перероджуються на сенат, палату лордів тощо. Ці інститути створювалися за часів І. Самойловича та І. Мазепи і мали замало часу для оформлення.
   Спроба зафіксувати звичай старійшинських з’їздів законом і зробити їх державною установою зроблено у так званій Конституції України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика, де було сказано, що всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини; тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову) відбувається генеральна рада, до якої належить генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і рада мають право виступити проти гетьмана, якщо він не шанує прав, полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх затверджує, так само проводять вибір сотників та ін. [13, с. 6]. Хоча ця Конституція не була реалізована, але все-таки має важливе значення, як показник того, в якому напрямку мали відбуватися державні реформи, адже на перше місце висувалися взаємні стосунки між гетьманом і народом, гетьманська влада мала бути обмежена і з постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради.
   З часу існування української козацької держави помалу консолідувалася Запорізька Січ, яка сформувалася як демократична республіка, де суверенну народну волю здійснювала Генеральна рада на принципах народоправства київської доби. Представництво було широко впроваджене в політичне життя Війська Запорізького, що було сприятливим для розвитку демократичного контролю в даний час. Д. Дорошенко писав: «Військо Запорізьке було тісно економічно, політично, культурно пов’язане з Гетьманщиною й жило спільним життям. Хоча Запорізька Січ й не мала якісно виробленого політичного ідеалу, але вона твердо дотримувалася своєрідних принципів про козацьку волю й берегла традиції свого демократичного устрою» [14, с. 29].
   Отже, обмежена і неповна форма власної держави, якою була українська держава кінця XVІІ ст., не дала змогу українському народові розвивати демократичні засади власної державності, таким чином здійснювати народний контроль над владою. Така жорстока лінія суворого режиму щодо України підтримувалася упродовж царювання Петра І, Катерини І, Єлизавети та Катерини ІІ і на тривалий час відходять у минуле багато демократичних інститутів української держави. Історично «народовладдя» мало багато типів і форм (племінне, античне, буржуазне і соціалістичне, постіндустріальне та ін.), але ця категорія набуває сучасного змісту після формування теорії народного суверенітету в XVІІ ст. та нормативного закріплення положень про пряме та опосередковане вираження цього суверенітету через безпосередні та представницькі форми демократії.
   Засновником нового вчення про державу був Жан Боден, котрий уперше встановив поняття суверенітету як відмінну ознаку держави. Водночас Боден визначав демократію як таку державу, де більшість народу має суверенну владу [15, с. 124]. У цьому ж столітті Т. Гоббс, розвиваючи положення Ж. Бодена про суверенітет, проголошує про необмеженість влади монарха (суверена) не тільки в правовій, айв інших сферах суспільного і державного життя [16, с. 141]. Він (Т. Гоббс) називає набуття влади «природним способом походження держави» [17, с. 345], але надає перевагу політичній державі, створеній одними людьми у своїх загальних інтересах.
   Проте теорія суверенітету Ж. Бодена, Т. Гоббса та їх послідовників мала більш глибокі наслідки для європейської політико- правової думки, ніж це здається на перший погляд. Відділивши суверенітет монарха від суверенітету держави, Ж. Боден, Т. Гоббс створили умови для постановки питання про можливість існування декількох носіїв суверенітету в межах однієї держави. Учення Бенедикта Спінози (XVІІ ст.) показує схильність його до демократії або народовладдя. Спіноза підкреслював, що демократія є «абсолютною» державою: «. верховна влада, яка перенесена на достатньо багато чисельну раду, являється абсолютною або ж найближчою до такої. Бо якщо і є яка-небудь абсолютна влада, то направду це є та, якою володіє весь народ» [18, с. 344].
   Класик політико-правової думки Шарль Луї де Монтеск’є, розрізняючи державу, як союз громадян, і державу, як сукупність посадових осіб, підкреслюючи, що суспільство не може існувати без уряду, водночас, зробив висновок, відповідно до якого наявність законів дає можливість підданим здійснювати контроль над діями уряду, а також одним посадовим особам - над діяльністю інших тільки за поміркованих форм правління [19, с. 167]. Достатньо швидко представники новонароджуваної школи природного права, зокрема Ж.-Ж. Руссо, виявили ще одного носія суверенітету в державі - народ як добровільну асоціацію індивідуумів, об’єднаних у юридичну особу, яка, своєю чергою, є сувереном у державі і наділена «спільною волею» [20, с. 54]. При цьому первісно ідеї народного суверенітету не лише протиставлялися абсолютному суверенітету монарха, а навпаки, були тісно пов’язані з ним і становили його першооснову. Але вже в XVІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо проголошує, що держава, заснована на принципах загального договору, є демократичною, бо втілює ідею народного суверенітету і керується у своїй діяльності загальною волею всіх громадян. Зміст такої спільної волі і верховенства закону Ж.-Ж. Руссо був виражений у формулі: «Народ, який підкоряється законам, має бути їх творцем». Його вчення про народний суверенітет стає основою та ідеологією для Європи й Північної Америки.
   У практиці деяких країн по-різному сприймали теорію народного суверенітету. Так, наприклад, Конституція США 1787 р. встановлювала майновий ценз, який позбавляв виборчих прав білих бідняків, жінок. Ці заборони були скасовані лише в 1920, 1971 рр. До ідей народовладдя скептично ставився і А. Гамільтон. «Народ, - писав Гамі- льтон, - непевний і мінливий у своїх поглядах, йому рідко доступні правильні судження і рішення» [21, с. 39]. Критично оцінював принцип народовладдя М. Бердяєв, аналізуючи події 1917 р. у Росії. Учений зазначав: «Народовладдя - це людиновладдя. Людиновладдя не знає меж і посягає на свободу та права людини. Суверенний народ може відібрати від людини все, що захоче. Самодержавство народу - найстрашніше самодержавство, бо у ньому людина залежить від неосвіченої кількості» [22, с. 169].
   Отже, розвиток теорії народного суверенітету і демократії загалом у період буржуазно-демократичних революцій сприяв розширенню, іноді штучному, системи форм демократичного контролю за рахунок виборів, народних ініціатив, народного вето та ін. Зміна середньовічної станово-представницької системи органів держави на загальнонаціональні та запровадження виборів як способу формування останніх, у поєднанні з подальшим розвитком національних теорій парламентаризму сприяли тому, що вибори і виборче право, пізніше об’єднанні в категорію «виборча демократія», стали визнаватися основною формою безпосередньої демократії. З часом теорії парламентаризму і виборчої демократії стали домінувати над ідеями безпосереднього прийняття законів народом.
   Особливе місце у здійсненні демократичного контролю в Україні ХІХ ст. посіло створення різних об’єднань громадян (груп), що поглиблювали українську ідеологію і почали підготовлювати тогочасний націоналізм. Гуртки «свідомих українців», як вони себе називали, спершу були невеликі і без значного впливу.
   Схожі об’єднання громадян створювалися і серед західноукраїнської інтелігенції. До таких об’єднань входили народовці - політична течія ліберального напрямку, яка підтримувала різні студентські та учнівські організації, так звані Громади, а у 1885 році заснували свою політичну організацію - Народну Раду і розпочали самостійний виступ в галицькій політиці. Основними засадами діяльності цієї організації були розвиток народності та демократії. Згодом на основі народовців у 1899 році організувалася Українська Національно-Демократична Партія, яка виконала основну роль в уряді ЗУНР (Західна Українська народна Республіка) [23, с. 17].
   Та, на жаль, всі організації працювали нелегально і не могли мати надто широкого впливу на державну владу, та позитивною стороною було те, що вони розповсюджували національну свідомість і надавали українській справі політичного характеру. Великий внесок у розвиток демократії в Україні зробила Українська Народна Республіка. Про це можна зробити висновок на підставі правового аналізу «Закону про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки» [24, с. 12] та «Інструкції для користування розділом першим Закону про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки» від 11-16 листопада 1917 року [25]. Аналіз цих нормативних документів дає загальне уявлення про наявні на той час демократичні тенденції у розвитку демократичного контролю в Україні. Згідно із Законом Установчі Збори мали складатися з членів, обраних людьми на основі загального, прямого, рівного виборчого права і таємного голосування з дотриманням принципу пропорційного представництва, що свідчило про можливість у майбутньому контролювати народом діяльність влади.Але наступні роки України були не сприятливі для розвитку демократії, адже в умовах диктатури пролетаріату запровадження демократичних принципів при формуванні державної влади було просто неможливим. Так, С.С. Дністрянський у 1933 р. писав: «Модерну політичну конструкцію Радянського Союзу годі зачислити до демократії - бо панування одної кляси над другими та підчинення народної більшості під меншість не можна погодити з правилами демократизму» [26, с. 246]. Тотальний контроль держави поширився також на усі сфери громадського життя, що супроводжувався його жорсткою ідеологізацією. Негативну роль у цьому виконали циркуляри як НКВС, так і циркуляри центральних та місцевих органів Комуністичної партії.
   З часом радянська державно-правова наука створила цілісну і доволі складну доктрину демократії, що базувалася на охопленні широких мас у безпосередній участі в управлінні державними справами через вибори, зібрання, демонстрації, різноманітні форми народного контролю тощо. Влучно зазначає сучасний російський філософ- правознавець В.М. Руденко, що, звертаючись до досліджень безпосередньої демократії радянського періоду, необхідно враховувати особливості політичної системи колишнього радянського суспільства, що мала характер мобілізаційної політичної системи. Її зміст полягав у тому, щоб народ, «маси» активно брали участь у розбудові держави. Саме ця «активна участь» і вважалася радянською безпосередньою демократією, а правові форми здійснення такої «участі» - інститутами, формами безпосередньої демократії. При цьому до інститутів безпосередньої демократії в колишньому СРСР належали всі інститути, що забезпечували участь радянських громадян в управлінні державою, які не входили до системи інститутів представницької демократії [27, с. 39-40]. Лишень після проголошення Незалежності України, а згодом і прийняття Конституції України, розпочали створюватися теоретико- правові умови демократичного контролю в Україні.
   Висновки. Історичний аналіз інституту демократії свідчить про те, що дослідження у різні роки, у тому числі й останніми роками, зовсім не зменшують актуальності розроблення як загальнотеоретичних, так і спеціальних питань, пов’язаних із демократичним контролем. Навпаки, проблема правового регулювання контролю як способу поєднання інститутів прямої і представницької демократії в теорії держави все ще не стала предметом глибокого аналізу. Вочевидь, недостатньо досліджені складні контрольні взаємозв’язки і в державному будівництві. Назріло обґрунтування демократичного контролю як окремого правового інституту в теорії держави і права.

Література

   1. Зубар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Володимир Михайлович Зубар; Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2001. - 18 с.
   2. Лисяк О.І. Правові форми участі профспілок у регулюванні трудових відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Олександр Іванович Лисяк; Національний ун-т внутрішніх справ. - Х., 2004. - 20 с.
   3. Федоровська О.Б. Правове забезпечення громадського екологічного контролю в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Ольга Борисівна Федоровська; НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2007. - 19 с.
   4. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории / Аристотель. - Мн.: Литература, 1998. - 1392 с.
   5. Основи демократії: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів / авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; за заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.- канад. проект «Демократична освіта», Ін-т вищої освіти. - К.: Ай Бі, 2002. - 684 с.
   6. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции / Владик Сумбатович Нерсесянц. - М.: Наука, 1979. - 261 с.
   7. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. / Наталія Полонська- Василенко. - К.: Либідь, 1993.- Т. 1. - 640 с.
   8. Смолій В. Влада народу. Український парламентаризм: від віча Київської Русі до Верховної Ради / В. Смолій, В. Ричка // Україна. - 1997. - № 12. - С. 7-11.
   9. Крип’якевич І.П. Історія України / Іван Петрович Крип’якевич. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.
   10. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т. / Михайло Грушевсь- кий - К.: Наукова думка, 1991. - Т. 1. - 736 с.
   11. Толочко П.П. Київська Русь / Петро Петрович Толочко. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.
   12. Дорошенко Д. Нарис історії України: в 2-х т. Репринтне вид. / Дмитро Дорошенко. - К.: Мюнхен: Глобус: Дніпрова хвиля, 1991. - Т. 2. - 349 с.
   13. Орлик Пилип. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика, 1710 рік / [пер. з лат. та прим. М. Трофимука; предм. та заг. ред.О. Пріцака; післяслово О.П. Трофимук та М.С. Трофимука; мал. О. Штанка]. - К.: Веселка, 1994. - 80 с.
   14. Дорошенко Д. І. Нарис історії України: в 2 т. Репринтне вид. / Дмитро Іванович Дорошенко. - К.: Мюнхен: Глобус: Дніпрова хвиля, 1991. - Т. 1. - 228 с.
   15. Коркунов Н.М. История философии права: пособие к лекциям / [Соч.] Николая Михайловича Коркунова - 3-е изд. (без перемен). - СПб.: тип. М. Стасюлевича, 1903. - 483 с.
   16. Мееровский Б.В. Гоббс / Борис Владимирович Мееровский. - М.: Мысль, 1975. - 206 с.
   17. Гоббс Томас. Сочинения в двух томах / Томас Гоббс; пер. с англ. - М.: Мысль, 1991. - Т. 2. - 735 с.
   18. Спиноза Б. Избранные произвидения: в 2 т. / Бенедикт Спиноза. - М.: Государственное изд-во полит. литер., 1957. - Т. 2. - 726 с.
   19. Монтескье Ш.Л. Избранные произведения / Шарль Луи Монтескье; общ. ред. и вст. ст. М.П. Баскина. - М.: Гос. изд-во полит. лит., 1955. - 798 с.
   20. Тимошенко В.І. Розвиток теорії держави в політико-правовій думці України і Росії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.): монографія / Віра Іванівна Тимошенко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2004. - 357 с. - Примітки: с. 319-357.
   21. Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги / Карл Поппер. - К.: Основи, 1994. - Т. 2. - 494 с.
   22. Бердяеев Н. Философия неравенства / Николай Александрович Бердяев. - М.: ИМА-пресс, 1990. - 288 с. - Библиогр.: с. 279-285
   23. Терлецький О. Москвофіли й народовці в 70-х рр. / О. Терлецький. - Львів: Б.в., 1902. - 61 с.
   24. Вісник Генерального Секретаріату УНР. - 1917. - № 5. - С. 1-15.
   25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ). - Фонд 1115 Українська Центральна Рада (УЦР) Київ, Житомир. - ОП. 1. - Спр. 1. - Арк. 39.
   26. Дністрянський С.С. Демократія та її майбутнє: антологія української юридичної думки: в 6-ти т. / редкол. Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Конституційне (державне) право / упор. В.Ф. Погорілко, О.В. Батанов,В.Л. Федоренко; відп. ред. В.Ф. Погорілко. - К.: Вид. Дім «Юридична книга», 2003. - Т. 4. - 599 с.
   27. Руденко В.Н. Методология исследование институтов прямой демократии в современном обществе / В.Н. Руденко // Известие ВУЗов, Правоведение. - 2003. - №3. - С. 39-46.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com