www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Особливості формування правового статусу українських політичних партій кінця ХІХ - середини ХХ ст. як проблема історико-правової науки в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості формування правового статусу українських політичних партій кінця ХІХ - середини ХХ ст. як проблема історико-правової науки в Україні

Н.Я Корж

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ КІНЦЯ ХІХ - СЕРЕДИНИ ХХ СТ. ЯК ПРОБЛЕМА ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

   Досліджується процес становлення правового статусу українських політичних партій кінця ХІХ - середини ХХ ст., розглядається історія українських політичних партій як складова історико-право- вого процесу, суперечливого, але надзвичайно важливого для становлення держави та права в Україні. Ключові слова: демократія, конституція, мандати, монархія, правовий статус, партія, програма партії, статут партії.
   Постановка проблеми. Формування та розвиток процесу правового регулювання діяльності політичних партій в Україні - важливе й актуальне завдання не лише конституційно-правової, політичної, філософської, а й історико-правової науки. Українська наука історії держави та права впродовж ХІХ-ХХ ст. інтегрувала всі чотири класичні школи юриспруденції - політичну (позитивізм), етичну (теорія природного права), соціоекономічну (соціальна теорія права) й історичну, відійшовши від описових досліджень у намаганні сформулювати філософію історії держави та права.
   То ж на підставі комплексного історико-правового дослідження перебігу та чинників формування правового статусу політичних партій в Україні ( кінець ХІХ - середина ХХ ст.) важливо визначити його поняття та зміст, специфіку реалізації правосуб’єктивності політичних партій у різні періоди історії України, обґрунтувати правовий статус політичних партій як предмет дослідження науки історії держави та права.
   Стан дослідження. На межі ХХ-ХХІ ст. зріс інтерес до історії українських політичних партій. Історія українських політичних партій привертала увагу насамперед істориків і правників та стала предметом багатьох наукових досліджень. Лише впродовж 1921-2003 рр. в Україні видано 21 монографію, опубліковано 35 статей і брошур з цієї тематики, а вченими української діаспори - 11 і 13 відповідно [1, с. 1].
   Зазначена наукова проблема висвітлена у багатьох працях вітчизняних істориків та правників, зокрема О. Бобіна, О. Мельника, М. Токаря, В. Старуха, О. Зайцева, В. Кульчицького, М. Кугутяка, О. Жерноклєєва, С. Макарчука, Я. Малика, О. Сухого, І. Чорновола,О. Шишко. Ці учені розкрили політико-правові ідеї в програмних документах українських політичних партій, їхню участь у виборчих процесах, організаційну структуру та членство. Однак низка історико- правових норм політичних партій потребують глибшого і ширшого дослідження, в тому числі класифікації джерел та поглиблене вивчення історіографії. Виклад основних положень. Історична свобода об’єднання завжди становила вагому характеристику українського суспільства. В періоди бездержавності України вона набувала ще більшої актуальності. Поступово в українському історичному середовищі формувалося розуміння того, що свобода об’єднання становить ефективну противагу негативним діям та владі держави.
   У XVIIІ - на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій. Царська Росія не могла допустити створення та існування політичних об’єднань українців через вагомі розбіжності в поглядах із царським самодержавством, тотальну денаціоналізацію, національне та соціальне пригноблення.
   Дещо іншою була суспільно-політична ситуація в Австро- Угорщині, де свобода політичних об’єднань пов’язана з історичним переходом імперії від абсолютної до конституційної монархії, а законодавчу, виконавчу та судову владу зосереджував спадковий монарх.
   Наприкінці XIX ст. інтелектуальні сили українства усвідомили, що політичні об’єднання, зокрема партії - велика політична й державницька школа. Індивід не може належати до цих об’єднань без того, аби не розуміти, як підтримується порядок з-поміж великої кількості людей та в який спосіб спрямовуються їхні зусилля на досягнення спільної політичної мети. Об’єктивний процес утворення українських партій відбувався в умовах бездержавності, коли українські землі входили до складу двох імперій. У часі цей процес не просто збігався, а й був пришвидшений політичними, національними, соціальними, правовими процесами, що відбувалися в цих державах. Однак умови розвитку українських партій як форм вираження інтересів українського суспільства, що опинилось не лише в межах двох імперій, а після перетворення Австрійської імперії на конституційну монархію - ще й у двох різних політичних режимах, - були неоднаковими. Саме такі різні обставини (але зі спільною основою - бездержавним існуванням) вплинули на характер процесів правового регулювання, утворення та діяльності політичних партій. В «австрійській» частині України, особливо в цей час стало можливим використання інститутів парламентської демократії (зокрема політичних партій) для подальшого розвитку нації, в тому числі як учасника державно- правових процесів [2, с. 76]. Умови тогочасного жорсткого політичного режиму в Російській імперії спричинили появу низки «підпільних» та «емігрантських» політичних об’єднань.
   Відтак правовий статус перших українських політичних партій формувався внаслідок поєднання зовнішніх чинників державного та правового регулювання політичної діяльності й внутрішньопартійних, насамперед ідеологічних і організаційних чинників. Щоб мати уявлення про те, як це відбувалося, необхідно проаналізувати законодавство того часу про політичні партії, їхні програми та процеси врегулювання питань членства.
   Таке, законодавство про політичні партії в часі швидше сформувалося в Австро-Угорщині. В його основу покладено австрійські й австро-угорські конституції. Серед основних прав громадян вони декларують право на об’єднання. У ст. 15 австрійській загальнодержавної Конституції 1849 р. зазначалося: «Громадяни Австрії мають право спокійного і беззбройного утворення громад (об’єднань), проте попередньо треба про це заявити органам безпеки. Їх дозволяється забороняти у випадку, коли вони є загрозливими для внутрішнього порядку громадян. Жодному відділу крайовому не дозволяється виносити ухвалу чи звинувачення у справах політичних», а у ст. 16 підкреслювалося: «Громадяни австрійські мають право створювати товариство без жодного дозволу влади про кількість, мету і засоби зв’язку, які не порушують права інших та права державного. Врегулювання права може настати тільки на підставі закону» [3, с. 7]. Австрійський імператор Франц Йосиф скасував усю декларовану на початку Революції 1848 р. демократичну свободу. Але водночас був прийнятий закон «Про права політичні» ( цісарський закон від 4 березня 1849 р. № 151 «Про конституційну форму управління та дотримання прав політичних»). Його ст. 7 закріплювалося право на об’єднання: «Громадяни австрійські мають право на утворення громад та товариств, засоби або також вид і спосіб утворення громади чи об’єднання не є ані протиправні, ані небезпечні для держави». Закон визначав виконання цього права, а також умови чи результати, під котрими права товариства набуваються, виконуються чи втрачаються. Цісарський патент від 17 березня 1849 р. № 171 визначав виконання права вільного, свобід- ного згромадження і товариств. Загалом у наказі міністра освіти від 24 липня 1849 р. № 337 йшлося про право створення учнівських громадських організацій (гімназій) у сфері літератури за дозволом і під контролем учительського колективу [3, с. 44]. Зміни в правовому регулюванні утворення та діяльності об’єднань громадян знаменували політичну реакцію, яка торкнулася українців, зокрема їх першого політичного об’єднання - Головної руської ради (ГРР) (1848-1851). Вона проголосила єдність усього українського народу, відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому полі) та прийняла жовто-блакитний стяг. Однак політична ситуація в краї (поляки перебрали всю адміністрацію в Галичині під свою владу, а австрійський уряд не виконав своїх обіцянок - не поділив Галичину на дві частини - польську й українську; поява «панрусизму») не дозволила ГРР виконати завдання, і її розпустили. У 1861 р. в Австрії було прийнято нову Конституцію, яка відновила в Г аличині автономію з власним сеймом, хоча політичні партії почали створюватися лише в 90-х рр. ХІХ ст. Уже у 60-70 рр. цього ж століття в громадсько-політичному житті Галичини істотна роль належала народовцям, однак «як суспільна течія, вони не мали чіткої організаційної структури, а тому не переросла у політичну партію» [4, с. 44]. Народовці створили 1885 р. політичне об’єднання - Народну раду для продовження справи ГРР.
   Перша національна українська партія - Революційна українська партія (РУП) на терені Російської імперії була заснована в 1900 р. [5, с. 65]. Згодом у ній відбувся розкол, що призвів до утворення Української народної партії та Української соціал-демократичної партії (1902 р.).
   На початку ХХ ст. швидко розгортається національно-визвольний рух, в якому Східна і Західна Україна в той чи інший спосіб брали участь. На хвилі загального революційного піднесення напередодні революції 1905 р. у російській Україні почали утворюватися нові партії. У 1904 р. на основі раніше створеної Загальної української безпартійної організації формується Українська демократична партія [6, с. 41]. Були засновані Русько-українська радикальна партія (1890 р.), що, за словами О.М. Сухого, «була першою політичною партією в Галичині європейського зразка» [4, с. 50], а також Українська національно-демократична партія (1899 р.). Новостворені українські партії в програмах, крім національних, стали висувати соціальні й політичні питання.
   Так завершився перший історичний період створення та діяльності українських політичних партій, обмежений роками від початку їхнього утворення до початку Української національно-визвольної революції (кінець ХІХ - березень 1917 р.). Важливо розглянути систему джерел з історії українських політичних партій цього періоду. Згідно з методикою, запропонованою дослідником І.С. Михальським, класифікацію джерел поділяють на такі групи: джерела партійного походження; джерела непартійного походження, де виокремлюють: а) документи державного походження; б) матеріали неукраїнських політичних партійних об’єднань; пресу; джерела особового походження.
   На нашу думку, така класифікація для потреб історико- правового дослідження правового статусу політичних партій потребує певного уточнення. У найзагальнішому вигляді джерела таких досліджень можна розділити на дві великі групи - документи нормативного характеру і документи ненормативного характеру. У першій групі виділяють такі блоки: законодавчі акти (конституції, закони, підзаконні нормативно-правові акти); історичні документи державотворчого та політико-правового характеру, конституційні та інші законопроекти (універсали, акти про проголошення держави, програми, декларації, відгуки, проекти конституції тощо); організаційно- правові документи (регламенти, розпорядки, інструкції); матеріали з’їздів, конференцій і нарад (протокольні документи засідань, резолюції, рішення та постанови); матеріали судово-слідчих установ (матеріали судової практики, документи центральних жандармсько- поліційних установ, документи та матеріали місцевих губернських (крайових) жандармських і поліційних управлінь, матеріали прокуратури); матеріали діловодства (офіційні листи, звернення, петиції, фінансова документація).
   У групі джерел ненормативного характеру вирізняють такі тематичні блоки: пропагандистсько-агітаційні матеріали (партійна періодична преса, твори провідних діячів українських політичних партій, партійна публіцистика, листівки, прокламації); публікації періодичної преси на партійну тематику, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники партійних діячів, їх виступи, архіви); статистичні дані та довідкові матеріали.
   Запропонованій класифікації притаманний елемент універсальності: вона може бути використана під час аналізу джерел різних періодів з історії українських політичних партій. Однак значення тих чи інших джерел для дослідження правового статусу українських політичних партій різних історичних періодів дуже різне. Наприклад, у названому нами періоді утворення українських політичних партій (кінець XIX - березень 1917 р.) роль законодавчих актів як джерел менша від інших джерел.
   Загалом погоджуючись з І.С. Михальським, «що законодавчих документів, які б безпосередньо були присвячені діяльності українських політичних партій, не було» [1, с. 5], зауважимо - і не могло бути. Проте в Австрії (згодом - Австро-Угорщині) відбувалося законодавче регулювання діяльності політичних партій. Зрештою, у період відродження Української держави початку XX ст., попри відсутність спеціальних законів, було врегульовано право на об’єднання, в тому числі політичні. Законодавче врегулювання, здійснене у Польській, Чехословацькій та Румунській державах, до складу котрих входили українські землі у першій половині XX ст., стосувалося також українських та проукраїнських політичних партій.
   Однак специфікою джерельної бази періоду формування українських політичних партій є домінування архівних матеріалів із фондів державних відомств. Так, у Центральному державному історичному архіві України містяться матеріали губернських жандармських управлінь, які відображали діяльність політичних партій Росії, в тому числі й українських. Приміром, у фондах 274 (Київське губернське жандармське управління) і 275 (Київське охоронне відділення) зберігаються програми УСДРП, УДП, платформа УРП, документи ІІ з’їзду РУП, доповідь УСДРП Міжнародному конгресу в Штутгарті, пропагандистські матеріали УРП, Заява УДП з’їзду земських і міських діячів у Москві, а у фонді 1439 - програма УДРП, програма ТУП на вибори до Державної думи.
   Другий етап історії українських політичних партій пов’язаний з Українською революцією 1917-1921 рр. Їхня діяльність у ці роки також висвітлена у численних наукових працях [7]. Але, попри значні наукові здобутки, згаданий період найскладніший для історико-правового дослідження правового статусу українських політичних партій.
   Висвітлюючи революційні події, українські історики акцентують увагу на збройній боротьбі, конфліктах урядів, політичних орієнтаціях чи ідеологіях. Окрім того, динаміка державних, суспільних і правових змін була дуже великою, документи нормативного характеру приймалися та втрачали чинність у надзвичайно стислі терміни. Показова в цьому сенсі спроба сформувати Українську Центральну Раду за партійно-фракційним принципом. Про це О.М. Мироненко пише: «У кінці червня 1917 р. комісія по складу УЦР, очолювана М. Огороднім, під натиском фракції есерів вирішила було скасувати представництво професійних, благодійних, просвітницьких та інших товариств на тій підставі, що вони не мають чіткої політичної орієнтації. Але потім це антидемократичне рішення було відмінене, бо воно могло бути прийнятим лише другим Національним з’їздом. Члени УПСР на знак протесту вийшли з комісії» [8, с. 28]. Не реалізувалось і положення Конституції УНР про свободу об’єднань, оскільки фактично Конституція не набула чинності, адже через кілька годин після її прийняття Центральну Раду розігнали окупанти, і вона припинила існування. Тому основним джерелом для дослідження правових основ розвитку партій у період Української революції 19171921 рр. є документи партійного походження, насамперед партійно- організаційні документи та матеріали. Окрему групу становлять статути українських політичних партій, вивчення яких дає змогу встановити структуру партій, регулювання членства в них, статус органів управління, фінансування, формування та використання майна тощо. Наприклад, І.С. Михальський на основі статутів Київського комітету РУП реконструював організаційну структуру Революційної української партії [1, с. 7].
   Істотне історико-правове джерело - матеріали про відносини центральних органів і місцевих організацій українських політичних партій, насамперед циркуляри (обіжники) до місцевих організацій та інструкції місцевим партійним організаціям. І.С. Михальський зазначає: «Аналіз циркулярів західноукраїнських і наддніпрянських політичних партій дозволяє виділити основні проблеми, яким вони присвячувалися: 1) вдосконалення організаційної структури, 2) формування членів партії про рішення з’їздів із роз’ясненнями щодо їх виконання; 3) повідомлення про політику партії в державних виборчих установах і організацію передвиборчої компанії; 4) організації масового народного руху» [1, с. 8].
   Особливо багатий фактографічний матеріал містять повідомлення про участь партій у виборчих процесах. До речі, саме аналіз участі українських партій у виборчих процесах уможливлює дослідження наступного етапу в їхній історії, коли українські чи проукраїнські політичні партії були складовою політичної системи міжвоєнних Польщі, Румунії, Чехословаччини. Правове регулювання діяльності політичних партій у цих державах істотно відрізнялося. Принципи організації й діяльності політичних партій у міжвоєнній Польській державі формувалися поступово. Взагалі, закон про політичні партії прийняли лише на початку XX ст. у небагатьох країнах. У Польщі до 1921 р., тобто часу прийняття Березневої конституції, діяли інші, відмінні на кожній анексованій польській території, правові акти та положення про громадські товариства й зібрання, що встановили свого часу Німеччина, Росія чи Австро- Угорщина. Відтак на західноукраїнських землях у складі Польщі діяли нормативно-правові акти Австро-Угорщини. У ст. 108 Конституції 1921 р. гарантувалося громадянам Польської держави право коаліцій, зібрань, а також утворень товариств і союзів. На думку Л. Алексієвець, «правові положення, що діяли у Польщі від часу здобуття в 1918 році незалежності до травневого перевороту 1926 року, створювали політичним партіям широкі можливості для діяльності... Навіть незважаючи на правові й адміністративні обме
   ження, що стосувалися насамперед опозиційних політичних партій і пов’язаних із ними організацій, а також їх видань, у складних умовах після травневого перевороту 1926 р. проіснували до кінця Другої Речі Посполитої» [9, с. 165].
   Вагомою подією для українських політичних партій стали вибори до польського сейму і сенату 1928 р. Практично всі політичні партії та політичні організації взяли участь у виборах, сформулювавши свої завдання. Зокрема, Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), найчисельніша партія, яка претендувала на політичне лідерство, опублікувала в газеті «Діло» завдання партії на виборах: «1) засвідчити характер українських земель під Польщею, виявити перед цілим світом: чия це земля, хто творить на ній величезну більшість і хто повинен бути господарем тієї землі; 2) здобути повноправну, ніким не заперечувану, без сумніву репрезентацію українського народу; 3) здобути вільну трибуну для оборони природних і основних прав української партії» [10]. Унаслідок виборів провідні українські партії отримали чимало місць у сеймі та сенаті, наприклад, УНДО - 23 мандати в сеймі та 9 у сенаті. Відтак провідні українські партії Другої Речі Посполитої стали парламентськими, що значно розширило їхні політичні права, спонукало до переговорів про утворення фракції, об’єднань тощо. Отже, досвід їх парламентської діяльності заслуговує належного наукового осмислення.
   По-іншому розвивалися політичні організації українців на землях Північної Буковини та Південної Бессарабії, анексованих Румунією. Значне зростання кількості політичних партій у Румунії міжвоєнного періоду негативно позначилося на українському рухові, оскільки румунські партії в своїх програмах пропонували створення мононаціональної держави, у такий спосіб намагаючись денаціоналізувати українців. Тому вони здебільшого утворювали або входили до секцій загальнорумунських партій чи партій, інтернаціональних за характером. Зокрема, у 1918 р. відновила роботу Інтернаціональна соціал-демократична партія Буковини (1СДПБ), у складі якої діяла українська секція. Того ж року засновано Комуністичну партію Буковини (КПБ). Спочатку вона вважала себе складовою частиною КП(б)У, згодом - Комуністичної партії Румунії (КПР). Намагання створити політичну організацію, яка законно захищала інтереси українців, незмінно завершувалися забороною румунських властей. Для румунського державного режиму характерними були методи жорсткої боротьби з опозиційними партіями. Основним з цих методів стало введення стану облоги на українських землях. На думку А. Жуковського, період 1918-1928 рр. вирізнявся «міцними румунізаційними заходами та слабкою організаційною системою українців. Це в час, коли пробували відновити свою діяльність українські політичні формації з австрійського періоду, які, однак, скрахували в румунській дійсності. У цьому періоді українські політичні представники вже не виступали самостійно, а лише в рамках однієї з існуючих загальних румунських партій» [11, с. 338-339].
   На монографічному рівні висвітлював М.Ю. Токар історію українських політичних партій, які діяли на Закарпатті, що перебувало в складі Чехословаччини [12]. Багатопартійна система Чехословацької Республіки ґрунтувалася на загальноприйнятих демократичних засадах, що дало змогу вперше прилучитися до суспільно-політичного життя багатьох верств населення, зокрема в Закарпатті. Відтак чималий інтерес викликає становлення правового статусу політичних партій саме в умовах демократії.
   Висновки. Незважаючи на достатньо велику кількість наукових праць з історії українських політичних партій кінця XIX - середини XX ст., комплексне історико-правове дослідження їхнього правового статусу поки що не здійснено. Використання історико-правового підходу допомагає з’ясувати джерела та ґенезу формування правового статусу історичних політичних партій, визначити систему нормативних актів, де закріплювалися елементи правового статусу політичних партій, проаналізувати особливості змісту правового статусу історичних політичних партій, сукупність елементів, які його становлять. Аналіз джерел з історії українських політичних партій кінця XIX - середини XX ст. дає змогу виділити три періоди. І в кожному з них правовий статус партії має специфічні риси: 1) кінець XIX ст. - 1917 р. - утворення українських політичних партій та встановлення правових засад їхньої діяльності; 2) 1917-1921 рр. - відродження української держави; політичні партії переважно самі творили власний правовий статус і безпосередньо впливали на становлення правового регулювання діяльності політичних партій; 3) 20-ті - 40-ві рр. XX ст. - правовий статус українських політичних партій формували іноземні держави, до складу яких входили українські землі, - Польща, Румунія, Чехословаччина. Висвітлення правових аспектів утворення та діяльності українських політичних партій започаткує вивчення історії держави та права України кінця XIX - середини XX ст. на якісно новому етапі, сприятиме залученню до наукових досліджень ширшого кола науковців, зумовить пошуки та введення до наукового обігу незнаних досі історичних джерел стосовно розвитку політичних партій, права та держави.

Література 

   1. Михальський І.С. Джерела з історії українських політичних партій кінця XIX - початку XX століть: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук / І.С. Михальський. - К., 2004. - 32 с.
   2. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму: посібник для студентів / П.Б. Стецюк. - Л.: Астролябія, 2003. - Ч. 1. - 232 с.
   3. Петрів Р. Австрійські, австро-угорські і галицькі конституції (кінець XVШ-ХІХ ст.) / Р. Петрів. - Івано-Франківськ: НВ, 2005. - 84 с.
   4. Сухий О.М. Галичина. Між Сходом і Заходом: нариси історії XIX - початку XX ст. / О.М. Сухий. - [2-ге вид., доп.]. - Л.: ЛНУ імені І. Франка; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1999. - 226 с.
   5. Кондратюк В.О. Українська революція. Здобутки і втрати в державотворчих змаганнях (1917-1920) / В.О. Кондратюк, С.Б. Буравченкова. - К.: Стилос, 1998. - 280 с.
   6. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття: нариси політичної історії / Т. Гунчак. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.
   7. Гвоздик В.С. Участь українських політичних партій в муніципальній кампанії на Півдні України в 1917 р. / В.С. Гвоздик // Наук. праці іст. ф-ту Запорізьк. держ. ун-ту. - 1999. - Вип. 5. - С. 71-80; Райківський І. Галицька соціал-демократія в українській революції 1917-1920 років / І. Райківський // Галичина. - 1991. - Ч. 1 (2). - С. 42-55; Старух О.В. Український трикутник: унітаристи, самостійники, федералісти / О.В. Старух // Українська революція: 1917 - початок 1918 р. Проблеми, пошуки, узагальнення. - Запоріжжя, 1998. -С. 65-118; Танчин І.З. Діяльність політичних партій України серед сільської молоді в період визвольних змагань 1917-1920 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / І.З. Танчин. - Л., 1995. - 18 с.
   8. Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради / О.М. Мироненко. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М Корецького НАН України, 1995. - 328 с.
   9. Алексієвець Л.М. Польща: утвердження незалежної держави 1918-1926 / Л.М. Алексієвець. - Тернопіль: Підручники і посібники. 2006. - 448 с.
   10. Діло. - 1928. - 4 берез.
   11. Буковина, її минуле і сучасне / за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. - Детройт; Париж, 1956. - 965 с.
   12. Токар М.Ю. Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919-1939) / М.Ю. Токар. - Ужгород, 2006. - 380 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com