www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Заставні правовідносини за першим Литовським Статутом 1529 р.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Заставні правовідносини за першим Литовським Статутом 1529 р.

Т.І. Ісманицька

ЗАСТАВНІ ПРАВОВІДНОСИНИ ЗА ПЕРШИМ ЛИТОВСЬКИМ СТАТУТОМ 1529 р.

   Об’єктом дослідження є питання регулювання заставних правовідносин за статутним правом Великого Князівства Литовського, розглянуто теоретичні засади щодо виявлення основних положень заставного права, підстави виникнення, зміни та припинення зобов’язань забезпечених заставою, проаналізовано одне з найважливіших джерел права - перший статут Великого Князівства Литовського - офіційний нормативний акт, що регулював наявні заставні правовідносини.
   Ключові слова: застава, перший Литовський Статут, Велике Князівство Литовське, заставодавець, заставодержатель, іпотека, кредитор.
   Постановка проблеми. Застава як інститут цивільного права є одним із найстаріших інститутів приватного (цивільного) права. Дослідження інституту застави за першим Статутом Великого Князівства Литовського є актуальним питанням, оскільки воно дозволить виявити особливості правової природи заставних правовідносин в період існування права Литовсько-польської доби та простежити його подальший вплив на формування української юридичної думки.
   Стан дослідження. Існування та формування інституту застави за польсько-литовським законодавством є предметом дослідження та чисельних публікацій таких українських та зарубіжних науковців, як Ч.Н. Азімов, Л.А. Кассо, М.Н. Товстоліс, Д.І. Мейер, які зробили значний внесок у дослідження окремих аспектів цієї теми. Однак це питання потребує фундаментального комплексного дослідження, детальнішого розгляду та аналізу, що зумовлено специфікою заставних правовідносин та їх правового регулювання в період литовсько-руської державності.
   Виклад основних положень. Важливим джерелом для дослідження заставних відносин в історії права литовської доби на територіях українських земель (литовсько-руської держави) є литовські статути. Ці документи вважаються одними з перших юридичних актів, що дійшли до нас, які зафіксували інститут застави і підтвердили його широке поширення ще в період існування Великого князівства Литовського. Заставне право отримало всебічну регламентацію у цих збірниках законодавчих норм, які стали результатом безцінної праці щодо вдосконалення процесу регулювання заставних правовідносин. Вони були найповнішими і ретельно розробленими збірниками правових норм у Європі. Саме в цих правових документах знайшли відображення ідеї гуманізму, тогочасні досягнення цивільно-політичної, філософської, правової думки.
   Литовські статути вважаються кодексами середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на українських землях в XVI - першій пол. XIX ст. Протягом XVI ст. було видано три статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий») [1, с. 144].
   Статути Великого князівства Литовського увібрали у себе норми римського, руського, польського і німецького кодованого і звичаєвого права. Вони становлять значний науковий інтерес і дають широкий і багатий матеріал для вивчення заставних правовідносин XV - початку XVI ст.. на територіях Великого Князівства Литовського. При цьому в них враховано принципи та ідеї римського права, що відіграли роль методологічного підґрунтя. Значення Статутів визначається не тільки їх змістом, а й тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії.
   Правовий аналіз Литовського статуту 1529 р. відображає досить чітку картину механізму заставних відносин у Литовсько-руській державі. Суб’єкти зобов’язальних правовідносин в цей період позначалися по-різному: одна сторона правовідносин називалась «верником» або кредитором (заставодержателем), бо виражалася віра виконавчості стосовно боргу іншої сторони, яка мала назву боржник (заставодавець), оскільки він був зобов’язаний виконати покладене на нього зобов’язання.
   Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Це означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу, тобто земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років землю не було викуплено із застави, то вона ставала власністю кредитора [2, с. 124].
   У статутному законодавстві регламентувалася форма і порядок здійснення угоди, строки позовної давності, порядок здійснення стягнень за невиконання зобов’язань тощо. Угоди про заставу вважалися дійсними тільки тоді, коли вони були належним чином оформлені, тобто поступово усна форма укладення угоди поступалася більш чіткій і формальній письмовій, яка служила одним із способів забезпечення зобов'язань. Письмова форма угоди стає переважати з XVI ст. Особливого оформлення вимагали угоди із землею. Законом передбачалося їх нотаріальне завірення та реєстрація в нотаріальних книгах. Інституту застави присвячено розділ X Статуту «Про маєтки, які обтяжені боргами, і про заставу». В артикулі 8 цього розділу зазначено: «Якщо б хто-небудь віддав у заставу кому-небудь рухому річ на певний термін з втратою її у випадку, якщо її не викупить, і якщо б настав термін, а заставодавець річ свою не викупив, тоді заставодержатель може звернути цю річ на свою користь безповоротно» [3, с. 67].
   Окрема стаття X розділу Статуту регламентувала механізм перезакладу, який був досить поширений в той час. Новий кредитор, вступаючи у володіння вже заставленого маєтку, приймав на себе всі зобов’язання, якими був обтяжений цей маєток, і навіть борги. Така норма значно розширювала інститут застави, залучала до кредитних відносин усе більше суб’єктів. Конкретизуючи заставне право автори першого Литовського Статуту концентрували увагу не на простій іпотеці, а на заставі нерухомості з її передачею на період дії договору кредитору. Отже, в цьому законодавчому акті застава нерухомості є передачею майна кредитору з правом володіння. Тільки спеціальні застереження при оформленні застави обумовлювали відхилення від такої норми. Таким чином ускладнювався механізм застави, якою забезпечувалися різноманітні види фінансових зобов’язань.
   Як застава могли передаватися не тільки землі, одержані на умовах служби, а й посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися. У ст. 1 цього ж розділу зазначалася можливість купівлі маєтку, «обтяженого боргами», і визначалося, що якщо кредитор «мовчав про цей борг 10 років», то позика стягується не з нового господаря нерухомості, а з нового боржника. Досить важко уявити таку ситуацію, коли відданий в заставу з правом використання маєток був кому-небудь проданий, а заставоутримувач «мовчав» про це 10 років [3].
   Незважаючи на суворі реалії середньовіччя, заставодавець був достатньо на той час захищеним. Це підтверджено артикулом 5, де зазначено: «Якщо б хто-небудь віддав у заставу за гроші кому-небудь свій маєток або яку-небудь іншу річ на певний термін і хотів би повернути заставодержателю гроші і отримати заклад назад, а кредитор не хотів би взяти у нього своїх грошей і повернути йому заклад і був би викликаний до суду за отриманням своїх грошей, але не з'явився б у остаточний термін, то позивач повинен покласти перед судом гроші, а суд повинен ввести його у володіння маєтком, і позивач повинен володіти в законному порядку тим, що він раніше заклав. Якщо ж той, хто взяв у заставу маєток або які-небудь інші речі, з’явився б у призначений термін, то, отримавши свої гроші, передані в заставу під це нерухоме майно або рухомі речі, повинен повернути взяте в заставу відпо відно до борговим записом і договором, не посилаючись на ніяку давність» [3, с. 68].
   Також про захищеність заставодавця і його родичів свідчить і те, що якщо заставодавець помер і в нього є спадкоємці, заставодержа- тель не повинен був чекати закінчення терміну угоди і коли б його викликали в суд, добровільно передати предмет застави і забрати суму позичених грошей.
   В досить дивному становищі перебував заставодержатель. Він міг користуватися доходами і наносити шкоду заставленому маєтку до того моменту поки не отримає повістку в суд, а інакше зобов’язаний був відшкодувати і все повернути заставодавцю [4, с. 29].
   З іншого боку заставодавець міг легко втратити предмет застави, оскільки при порушенні справи щодо заставленого рухомого майна він тричі не з’являвся до суду, щоб викупити заставлену річ, вона переходила у власність заставодержателя, який міг нею розпоряджатися на свій розсуд. Стаття 10 також свідчить про деяку захищеність заставодавця, а саме: «Також і маєток, якби хто-небудь заклав у кого-небудь на певний термін з його втратою, якщо не викупить, і термін прийшов би, а заставодавець не міг викупити свій маєток в строк, то заставодержатель повинен сповістити родичів, щоб родичі викупили це маєток. Але якщо б родичі протягом року з моменту такого оповіщення викупити цей маєток не могли, то заставодержатель отримує цей маєток навічно». Тобто якщо родичі впродовж року мали би змогу викупити заставлене майно, воно не було б втрачено, в інакшому випадку воно безповоротно залишилось би у власності заставодавця [3, с. 69].
   Протягом XVI ст. встановилося юридичне визначення контракту застави - «заставной лист», «застава», зрідка - «заемное письмо», «поступил», «заарендовал». На практиці мали чинність кілька варіантів договору застави: застава без держання, застава із держанням і застава на упад.
   Застави без держання укладалися у випадку, якщо одна особа позичала в іншої певну суму грошей й отримувала запевнення, що в разі несвоєчасного повернення позички боржник зобов’язувався передати своєму кредитору окреслену в контракті частину володінь.
   Застави із держанням укладалися тоді, коли заставодержатель (кредитор) надавав боржнику певну суму грошей і відразу отримував, на окреслений в угоді термін, визначені маєтки. В цьому випадку прибутки, що надходили заставодержателю від цих маєтків, вважалися процентом на позичену суму. Характерною особливістю заставних угод із держанням маєтностей було те, що заставні маєтки можна було перезаставляти, тобто заставляти третій особі.
   Контракти застави на упад або «застави під страченям» укладалися тоді, коли в контракті було обумовлене те, що у випадку несплати боргу у визначений контрактом термін кредитор отримував право на вічне володіння маєтком - але лише тоді, коли й родичі заставника не змогли викупити заставу. Важливою умовою в оформленні заставних угод із держанням та без держання маєтнос- тей було чітке визначення термінів сплати боргів, що докладно означалося в диспозиційній частині документа. Згідно з договором застави встановлювався також порядок грошових виплат, що мав прив’язку до певної грошової системи [5, с. 41].
   Заставні правовідносини за статутним законодавством, а конкретніше право на заставлену річ у заставодержателя могло виникнути і у випадку, коли маєток був взятий під заставу у заставодавця, який «потом убежит в неприятельскую землю». Артикул 3 цього ж нормативного акту зазначає, що «Якщо та людина до скоєння цього злочинного діяння, перебуваючи ще в нашій державі, продасть або віддасть в заставу кому-небудь будь-який маєток, а той, що придбав не знав би про його задум і присягне про це, то він може спокійно володіти купленим або узятим у заставу маєтком, але якщо б він не хотів присягнути, то втрачає свій власний маєток, а також і те, що купив і взяв у заставу від нього» [3, с. 5]. Також необхідно зазначити, що характерною особливістю заставних правовідносин статутного законодавства було те, що заставо- держатель мав право користуватися тільки нерухомим заставленим майном. А в разі, коли предметом застави було рухоме майно, то за- ставодержатель отримував на нього лише право володіння [6, с. 123]. Заставодержатель мав право користуватись заставленим майном, а якщо він відмовлявся від грошової суми заставодавця як повернення боргу, продовжуючи користуватися заставленим майном, то суд зобов’язував його віддати одержані протягом часу володіння річчю прибутки від неправомірного користування цим майном.
   Слід звернути увагу і на норму, яка закріплює право землевласників вільно розпоряджатися тільки третиною свого нерухомого майна. Інші дві можна було передавати тільки в заставу, але при умові що сума застави не буде перевищувати вартості цих дві третіх частини маєтку. А кредитор, який дав позику, що перевищує вартість цього майна за законом втрачав свій капітал. Така норма пояснювалась побоюваннями, що через механізм застави відбудеться повне відчуження всього маєтку, що суперечило збереженим традиціям «старовини», за якими розпорядження земельною власністю було ще неможливим без згоди верховної влади [7, с. 14].
   Литовське право, що діяло на значній території України, знало досить розвинені заставні відносини. М.М. Товстоліс вказує на таку особливість застави нерухомості за Литовським Статутом, як довічне право боржника на викуп заставленої речі, причому сума боргу в такому випадку для нього не збільшувалась. Ще однією особливістю застави, як зазначає Л. А. Кассо було те, що «ввиду возможности залога недвижимости без владения в Статуте рассматриваются случаи, где вотчина, заложенная одному лицу, была впоследствии перезаложена другому» [8, с. 161].
   Проте в той час існували і угоди за якими право власності на річ кредитор набував у випадку невиконання боржником зобов’язання у встановлений строк, вони іменувалися «на упад» [6, с. 58]. В такому випадку предмет застави був для кредитора єдиним відшкодуванням за неповернену суму. І лише коли заставлена річ не могла відповідати очікуваним якостям чи віднята у кредитора третьою особою на законних підставах, він міг звертати стягнення на інше майно боржника. Родина заставодавця не втрачала права на викуп майна. Крім того в Литовському Статуті передбачалася не лише можливість перезастави, а й містився механізм задоволення вимог кількох кредиторів в таких випадках.
   Висновки. За своєю суттю Статути Великого Князівства Литовського були результатом використання і творчої переробки місцевого звичаєвого права, литовського, німецького, польського цивільного законодавства. При цьому були враховані і відіграли роль методологічного підґрунтя принципи та ідеї римського права. Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. В нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально- Східної Свропи [9, с. 12].
   Заставне право за першим Литовським статутом набуло на відміну від звичаєвого права певної конкретизації, що зводило до мінімуму виникнення суперечливих і неврегульованих питань щодо застосування норм. Видання Литовського статуту 1529 р. обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права, що стосувалось заставних правовідносин.
   Значення Статутів визначається не тільки їх змістом, а й тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії. Перший Статут Великого князівства Литовського був використаний при створенні Соборного уложення 1649 р. в Московському царстві. Крім того, Статути були використані при складанні «Прав, за якими судиться малоросійський народ».

Література

   1. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підручник /  B. С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. - 624 с.
   2. Історія держави і права України у 2-х томах // за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка: Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. - Т. 1. - С. 656.
   3. Статут Великого княжества Литовского 1529 года / пер. К.И. Яблонский. - Минск: АН БССР, 1960.
   4. Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посібник / П.П. Музиченко. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Знання, 2000. - 662 с.
   5. Сушанов П. Правовые основы шляхетского землевладения за Литовськими статутами / П. Сушанов // Государство и право. - 1997. - Апрель. - № 4. - С. 18.
   6. Товстоліс М.М. Розуміння застави в звичаєвому праві України / М.М. Товстоліс // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. - К., 1928. - 312 с.
   7. Грузицкий Ю. Ипотечный кредит в период развитого феодализма в Беларуси / Ю. Грузицкий // Банкавскі веснік. - 2005. - Сентябрь.
   8. Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве / Л.А. Кассо. - М.: Статут, 1999. - С. 284.
   9. Лазутка С. Правовые нормы залога в первом Литовском Статуте (1529 г.) и их источники / С. Лазутка, Л. Ульдивайте // Научные труды высших учебных заведений Литовской ССР. История. - Вильнюс, 1990. - Т. 1. - C. 228.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com