www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща у 1919-1939 рр.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща у 1919-1939 рр.

В.Д. Яремчук

ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКИХ ШКІЛ В РЕСПУБЛІЦІ ПОЛЬЩА У 1919-1939 рр.

   Висвітлюються особливості державної політики Республіки Польща щодо освіти корінного населення на окупованих українських територіях у 1919-1939 рр. та правовий статус українських шкіл у цій державі.
   Ключові слова: полонізація, «утраквітизм», українська школа, закони, постанови, розпорядження, плебісцит.
   Постановка проблеми. Правова оцінка стану українського шкільництва в межах польської держави 1919-1939 рр. ще й досі вимагає свого об’єктивного та неупередженого дослідження. Проблема вивчення реального відтворення історичного минулого з усіма внутрішніми політичними, національними та соціальними суперечностями, різницею ідеології та інтересів українського народу та офіційної державної ідеології Республіки Польща особливо гостро стоїть в сучасних умовах, коли обидві відроджені незалежні держави - Україна і Республіка Польща прагнуть до співпраці, до взаєморозуміння та інтеграції.Стан дослідження. Темі існування українських шкіл за часів Другої Речі Посполитої присвячено чимало праць ще починаючи з 20-х рр. ХХ ст., де була поставлена політично проблема правового статусу українських шкіл. Так, К. Федорович ще у 1924 р. зробив аналіз реального становлення до української школи польської влади. Чимало тогочасних визначних українських діячів (М.М. Лозинський,
   С.Й. Смаль-Стоцький, В.І. Сімович, І. Герасимович, Є.-Ю. Пеленсь- кий, С.О. Сірополко, Л. Ясінчук та ін.) звертали увагу широкої громадськості на нехтування правами українців польськими окупаційними властями. Про політику польської держави у зазначений період у галузі освіти, особливо національних менших, писали переважно історики та педагоги. Саме окремі з них виступили на захист прав українства на свої школи.
   У працях сучасних правознавців (В.С. Кульчицького, М.І. Настюка, Б.Й. Тищика, І.Ю. Гловацького), польського науковця М. Калласа, вчених (істориків, етнографів, політологів, мовознавців, педагогів) В.Ф. Солдатенка, М.П. Гетьманчука, С.А. Макарчука, С.Д. Сворака, О.Я. Красівського, Й.Д. Лося, Я.К. Радевича-Винницького, Б.М. Ступарика розглядаються питання правового статусу української освіти у контексті державотворення, історичного процесу, розвитку української педагогіки тощо. Водночас маємо підстави констатувати, що поки що нема фундаментальних комплекних дослідження, де було б висвітлено правовий статус української школи на українських автохтонних територіях через призму державної політики.
   Виклад основних положень. Новостворена Польська держава на захоплених ще в 1919 р. західних повітах Волинської губернії утворила Волинське воєводство з центром у м. Луцьку, а у 1920 р. поділила на три воєводства Східну Галичину - Львівське, Тернопільське і Станіславське, які влада почала офіційно називати «Маїоро^ка Wschodna» (Східна Малопольща) та заборонила вживати назви «Західна Україна» і «Східна Галичина». Утворивши на окупованих українських землях економічний придаток польської промисловості, влада Польщі наголошувала на другорядному значенні цих земель для держави та на тому, що ці землі не були для неї цінними [1, с. 94]. Основна частина західноукраїнських земель, де були утворені чотири польські воєводства, становила 25% території польської держави і майже 28% населення всієї країни. Українці були найчисельнішою меншиною міжвоєнної Польщі, яка в цей період належала до країн із найвищим відсотком національних меншостей (1921 р. поляки становили 69,2%, українці - 14,3%, євреї - 7,8%, білоруси - 3,9%, німці - 3,9%; разом на меншини припадало 29,8%, тобто близько третини населення держави) [2, с. 305].
   Відповідно до постанови Ліги Націй, прийнятої у лютому 1921 р., Польща була визнана воєнним окупантом Галичини, оскільки, ігноруючи як цю постанову, так і ратифіковану ст. 2 «Малого Версальського трактату» від 28 червня 1919 р. (за цією статтею Польща мала гарантувати і охороняти життя, свободу і майно всім громадянам, які проживають на території Галичини незалежно від походження, національності, мови, раси і релігії), положення мирного договору в Севрі (10 червня 1920 р.), протоколу у Спа (10 липня 1920 р.), після підписання Ризького договору (18 березня 1921 р.) здійснювала до 1923 р. так зване тимчасове управління загарбаним краєм.
   Хоча під тиском світової громадськості польський сейм прийняв у вересні 1922 р. закон про воєводську автономію, однак він фактично не був втілений у життя, бо Польська конституція 1921 р. закріплювала унітарний характер держави і не передбачала автономних утворень.
   Правлячі кола Польщі планували проводити політику полонізації й колонізації рішуче й жорстко. В основу політики урядових кіл щодо національних меншостей лягла концепція Національно- демократичної партії (з 1928 p. офіційна назва партії - Стронніцтво народове - СН (Національна партія)). Її програмним гаслом була полонізація східних територій держави шляхом поступової асиміляції слов’янських меншостей. Прихильники СН, враховуючи факт перебування протягом тривалого часу українських галицьких земель у складі шляхетської Речи Посполитої, вважали його достатнім аргументом, щоб виправдовувати історичне право поляків на володіння ними. Вважалося, як підкреслював польський політик Ю. Гертих, що коли у своїй масі «кресова людність прийде до переконання, що приналежність кресів до Польщі затверджено назавжди, а марення про непідлеглу... Україну чи Білорусію є нездійсненною утопією, асиміляційні процеси на кресах проходитимуть значно легше» [3, с. 61]. Головний теоретик СН Р. Дмовський стверджував, що українець не має ні почуття тієї «політичної індивідуальності», яка може розвинутися тільки в разі існування держави протягом століть, ні чіткого усвідомлення своїх відрубних політичних інтересів, ні навіть уявлення, як повинна та самостійна Україна виглядати, його гасло щодо неї - це, «власне, фраза, якій життя не дало змісту і яка постала через наслідування інших» [4, с. 44].
   Польський уряд усю свою ідеологічну машину (mass media) націлив на культивування високої «місії» асиміляції меншовартістних народів з боку представників «значно вищої культури і рівня розвитку», аніж усі національні меншості держави [5, с. 5]; не випадково польський націоналіст В. Лютославський навчав, що «русини увійдуть як окреме плем’я до складу польського народу» [6, с. 227].
   Республіка Польща офіційно проголосила таку національну політику, яка не приховувала свого репресивного і дискримінаційного характеру, відповідно порушувала права національних меншин [7, с. 26]. За планами уряду, польське населення на східних окраїнах мало збільшитися на 30%. Це мало стати гарантією того, що «зміцнення польськості” на цих теренах дозволить тримати їх під своєю владою вічно» [8, с. 153].
   Політиці полонізації сприяли аграрні закони 1919-1920 рр., закон від 17 грудня 1920 р. про поселення військових колоністів (осадників) на землях Волинського воєводства, інші акції, відповідно до яких до 1935 р. на східних теренах Польщі було розподілено (роз- парцельовано) 624 тис. га землі, на яких було облаштовано 47 тис. господарств цивільних і військових осадників [9, с. 239].
   Після окупації Галичини Польщею шкільництво на цих землях стало підпорядковуватися Міністерству віросповідань і освіти, хоч і продовжували діяти австрійські закони та інструкції. Польська влада застала тут досить добре організовану систему української освіти. Але дотримуючись лінії «польського державотворення», вона внесла значні зміни в освіту, звичайно не на користь українців.
   З самого початку наступ на українську школу у Республіці Польща носив державницький характер. Фактично були ліквідовані демократичні австро-угорські підходи до задоволення освітянських потреб місцевого українського населення. Якщо за Австро-Угорщини у 1911/1912 навчальному році у Східній Галичині налічувалося з українською мовою навчання 2 612 початкових шкіл, а в 1919 р. на території Західної України було таких 3 662 початкові школи [10, с. 950], то вже у 1920/1921 навчальному році - лише 1 930 [11, с. 126].
   Після рішення Ради Послів держав Антанти від 14 березня 1923 р. про остаточне включення краю до складу Польщі розпочалася відкрита полонізація всього українського, погіршилося становище українців, оскільки залишили їх «на милість їхнього найгіршого ворога» [12, с. 371]. Свідченням антиукраїнської політики польської держави стало розпорядження від 30 жовтня 1923 р. ч. 3316 Кураторії Львівського шкільного округу (вищого органу управління освітою Галичини в умовах Польщі), де вказувалося: «Всі школи, як публічні, так і приватні, на території Річи Посполитої є в тіснім значенні цього слова польськими. Про інші, як не відповідаючі ідеї польської державности в Польській державі, не може бути й мови» [13, с. 1]. Політика польської шкільної адміністрації розгорталася в напрямі централізації й полонізації освітньо-виховної діяльності за шляхами: 1) всі шкільні документи: акти, каталоги, протоколи та ін. мали вестися польською мовою; 2) у процесі навчання передбачалося використовувати польські навчальні плани і підручники; 3) польська мова вводилася як викладо- ва, при обмеженні української; 4) усувалися з посад прогресивні українські вчителі. Дискримінація українського шкільництва простежувалася і у задумах відомого ендека (націонал-демократа), професора економіки Львівського університету, одного із провідних діячів польського національного відродження 20-30-х рр. ХХ ст., тогочасного міністра віросповідань і освіти Республіки Польща С. Грабського, який чітко заявив: «Польська мова, історія і географія мусять бути викладані по- польськи учителями поляками, ... директори українці повинні бути заступлені поляками» [14, с. 12-13].
   Полонізація стала ще відчутнішою, коли кураторія Львівського шкільного округу своїм рішенням від 13 грудня 1923 р. ввела до курсу навчання в учительських семінаріях історію виховання, науку про дитину, педагогіку і психологію польською мовою [15, с. 27]. Це була фактично настанова на ліквідацію системи шкільної освіти для українського населення. У 1923 р. було закрито єдину чоловічу державну учительську семінарію у Львові, що позбавляло українських дітей отримувати освіту на рідній мові від вчителів, які професійно повинні були це робити. Згодом жіночі учительські семінарії у Львові і Перемишлі переведено на «утраквітизм» (двомовність). За короткий час окупації 1,5 тис. учителів української національності було переведено в центральні райони Польщі, а 2,5 тис. - звільнено з роботи.
   Із введенням шкільного закону від 31 липня 1924 р., за яким польські і українські школи однієї місцевості об’єднувалися в утраквістичні, польськими властями було взято курс на остаточну ліквідацію українських шкіл [10, с. 944]. За цим законом запроваджувалися шкільні плебісцити, наслідки яких завчасно планувалися шкільними та державними органами. Вони проводилися в умовах поліцейського терору, шантажів та підкупів. Викладання української мови вводили у школі лише в тому разі, коли громада налічувала не менше як 25% українського населення і якщо батьки не менше ніж 40 учнів подавали відповідні прохання-декларації. Однак коли було 20 учнів, батьки яких бажали навчати дітей державною - польською мовою, така школа ставала двомовною. В усіх інших випадках школи переходили на суто польську мову навчання. Для відкриття середніх шкіл з українською мовою навчання вимагалися декларації від батьків 150 учнів.
   Плебісцит проводився у відповідності з розпорядженням міністерства віросповідань і освіти від 7 січня 1925 р., виданого на виконання закону від 31 липня 1924 р. Як свідчать повідомлення тогочасної преси, влада допускала низку зловживань з метою ліквідації українського шкільництва. Проте українська громадськість чинила спротив такому колонізаційному тиску. Прогресивна громадськість, організації краю, політичні партії та ін. взяли участь в очолюваних «Рідною школою» плебісцитових акціях. З метою придушення боротьби українців за право навчання дітей рідною мовою польський уряд провів у 1930 р. «пацифікацію» (умиротворення), яка супроводжувалася навіть фізичними розправами.
   Б.М. Ступарик слушно розглядає шкільний плебісцит як далекоглядну антиукраїнську політику і вважає, що, «задумуючи шкільний плебісцит, окупанти були переконані, що протягом двох-трьох років під оболонкою законності будуть повністю ліквідовані національні школи» [11, с. 124]. У 30-ті рр. масово вводилися утраквістичні школи, які були відповідною ланкою ліквідації українськомовних шкіл взагалі. А сам С. Грабський наголошував: «Відзначаю із задоволенням, українська мова під владою Польщі втрачає право. Українські написи зникли з державних установ і стацій...» [16, с. 31]. У «народній демократичній» міжвоєнній Польщі офіційно було заборонено вживати слово «Україна» і його похідні: «українець», «українське» та подібне (у цьому сенсі згадуються часи, коли в царській Росії, якій належала більша частина Польщі до 1917 р., ця територія була переіменована в «Привіслянський край»).
   З року в рік зменшувалась кількість українських шкіл, а на їх місці створювались польські або двомовні (утраквістичні) школи. Якщо в 1924 р. на Прикарпатті нараховувалося 793 українські і 346 польських шкіл, то в 1927 р. було вже 773 польських і утраквістичних і лише 337 - українських [17, с. 48]. Загалом у Галичині в 1927 р. діяло 3 960 польських та утраквістичних шкіл, а українських народних - лише 745 [10, с. 945]. Тоді ж, розпочався масовий утиск та переслідування українських національних культурних товариств, які активно опікувалися українським шкільництвом, зокрема, «Просвіти» (фактична ліквідація її осередків, наприклад, на Волині була повною) [18, с. 68].
   Підтвердженням подальшої антиукраїнської політики стало розпорядження міністра віросповідань і освіти Польщі у справі мови публічних і приватних шкіл від 12 квітня 1927 р. ч. 2234/27, в якому мовою шкільної документації, педагогічних нарад та конференцій була проголошена державна, тобто польська мова. Стосовно приватних шкіл, то передбачалося, що написи та оголошення у приміщеннях і на фасадах будинків мали вестися двома мовами - державною та мовою навчання. Мовою неофіційного спілкування, ведення кореспонденції з фізичними та юридичними особами за розпорядженням міністра дозволялося використовувати мову навчання у конкретній школі [19, с. 9].
   Розпорядження міністра віросповідань і освіти, а також декрет президента Республіки Польща від 29 вересня 1930 р., по суті, позбавляли українське населення права навчати своїх дітей рідною мовою. У 1932 р. було прийнято новий шкільний закон про устрій школи, згідно з яким між програмою шкіл так званого третього рівня і програмою гімназії штучно створювався розрив у три класи, що позбавляло випускників школи будь-якої можливості вступити до гімназії. Школа третього рівня була практично єдиною у сільській місцевості. Оскільки соціальна структура українського населення Західної України була переважно «сільською», шкільний закон 1932 р. успішно виконував призначену йому роль перешкоди на шляху української молоді до оволодіння вищою освітою.
   Цей шкільний закон закріпив досягнуті поляками здобутки: 1) державницький принцип побудови школи і державну монополію на виховання підростаючих поколінь; 2) категоричне прийняття того, що головною метою школи є не навчання, а виховання; 3) вимогу про те, що школа має бути поставлена на грунт сучасних їй досягнень психо- лого-педагогічної науки [20, с. 224].
   Оскільки у багатьох населених пунктах (особливо у сільській місцевості) не було шкіл, то, незважаючи на закон про загально-обов’ язкове навчання, в Західній Україні поза школою залишалося 20,6% дітей та підлітків.
   Вкрай незадовільним був стан середньої школи у Східній Галичині: у Львівському воєводстві одна середня школа припадала на 39 593 осіб, у Станіславському - на 70 311, у Волинському - на 83 391, Тернопільському - на 76 348 осіб. Для українців доступ до них був дуже обмежений. Серед 41 390 учнів середніх шкіл Західної України напередодні вересня 1939 р. було лише 7 425 українців, переважно дітей заможних батьків [21, с. 118].
   Аналізуючи наслідки проведених реформ для українців, Б.М. Ступарик справедливо зазначає: «Незважаючи на те, що за шкільним законом з 1932 р. у Польщі запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 7 до 14 років, значна частина хлопчиків і дівчаток шкільного віку не навчалася. В окремих школах Косівського повіту у 1936 році відвідування в молодших класах становило лише 51%. Не кращим був стан навчання і в інших повітах» [11, с. 126]. Значно погіршилося становище українського шкільництва у
   1934 р., коли Польща відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин. Підтвердженням антиукраїнської політики в галузі освіти стала промова міністра віросповідань і освіти В. Єнджевича, який, зокрема, наголошував, що всі шкільні програми і підручники повинні проникнутися державницьким вихованням [22, с. 3]. Про українське національне шкільництво в ній жодним словом не згадувалося. Тому не дивно, що наслідком державної політики у галузі освіти була неграмотність серед дорослого населення: 60% його було неписьменним, а серед жінок неписьменність досягала 75-76% [23, с. 38]. Слід мати на увазі те, що з метою «зменшення» кількості українців на східних теренах польської держави польський уряд зараховував усіх українців, які сповідували католицьку віру, до поляків, а від решти українців при перепису штучно відділяли русинів, а також гуцулів, бойків, лемків, поліщуків і, навіть, «тутейшіх людей» [24, с. 147]. І.П. Лисяк-Рудницький характеризував політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців словами: «Це гірше, ніж злочин, це - дурість» [25, с. 105]. Навіть у державах, де ніколи не було української землі, спостерігалася турбота чи радше увага до українців, які там проживали, їм надавалися відповідні права на освіту українською мовою. Достатньо цікавий та красномовний факт мав місце у фашистській Італії,де у 30-і рр. ХХ ст. заходами українського громадського та політичного діяча, ученого-енциклопедиста Є.Д. Онацького було створено кафедру української мови та літератури у Вищому Східному інституті в
   Неаполі, де він у 1936-1940 рр. працював професором та викладав українську мову. Є.Д. Онацький написав граматику української мови для італійців, видав перший в Італії українсько-італійський словник, домігся вивчення української мови як обов’язкової дисципліни у італійських вищих школах (у 1940-1943 рр. викладав у Римському Університеті до арешту 29 вересня 1943 р. німецькою окупаційною адміністрацією в Італії за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму як визначного українського націоналістичного діяча) [26, с. 22]. Проти видання цього українсько-італійського словника виступили посольства Польщі і Радянського Союзу. «Дивна одно- згідність духів!» - підкреслював з цього приводу Я.К. Радевич- Винницький [27, с. 97].
   Утиск прав і свобод українського населення у галузі освіти в Республіці Польща викликав значний супротив українських політичних партій та різноманітних об’єднань профспілкового, економічного, культурно-освітнього, спортивного характеру на західноукраїнських землях. Ці організації, за винятком партій комуністичної орієнтації, виступали за українську за змістом і формою освіту, побудовану на християнських засадах, за досягнення закріплення права на рідну українську освіту. Зокрема, з цією метою Українське педагогічне товариство «Рідна школа» скликало 16 березня 1932 р. у Львові загальні збори, домагаючись українських народних шкіл на теренах, «замешканих українською людністю». Ці збори вимагали відміни закону від 31 липня 1924 р., що вводив утраквітизацію українських шкіл.Політика Республіки Польща, що проводилася у галузі освіти серед українського населення, болісно сприймалася прогресивними українськими діячами і в Радянській Україні. З цього приводу член- кореспондент НАН України В.Ф. Солдатенко у своїй праці «Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника» аналізував відверту позицію цієї людини. На ХІ Всеукраїнському з’їзді Рад (травень 1929 р.) М.О. Скрипник в доповіді «Стан та перспективи культурного будівництва на Україні» зазначав: «Ми знаємо з західноукраїнської преси факти і дані, що говорять про величезне зменшення українських шкіл на терені, коли по цілим воєводствам з тієї кількості шкіл, що були після Ризького договору, залишилося лише 3, ми знаємо, коли українські культурно-національні інституції знищували фашисти, підтримані озброєною силою різних представників місцевої влади, ми знаємо факти, коли громили українські культурні інституції, ми знаємо випадки, коли зараз за новим курсом національної політики польського уряду велика більшість шкіл стала утраквістична, де буцім-то викладають двома мовами - польською і українською, а в дійсності українська мова викладається лише як мова й тільки» [28, с. 176].
   Висновок. Всупереч підписаним мирним угодам та взятим на себе зобов’язанням асиміляція та національне знищення стали неприкритим девізом Другої Речи Посполитої у час міжвоєнного двадцятиліття. Про результати асиміляторської політики польської держави щодо шкіл з українською мовою навчання переконливо свідчать наступні статистичні дані: в 1925 р. кількість їх зменшилась до 1 055, у 1930 р. - до 650, а в 1939 році їх залишилось лише 139 [10, с. 950]. Українське шкільництво опинилося перед загрозою остаточної ліквідації, а розвиток подій упродовж 1919-1939 рр. ХХ ст. показав повну неспроможність польської влади до цивілізованого розв’язання українського питання та задоволення прав української спільноти у галузі освіти.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com