www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Вища міра покарання в східнослов’янському правовому просторі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Вища міра покарання в східнослов’янському правовому просторі

В.С. Макарчук, Л.Ю. Гривняк

ВИЩА МІРА ПОКАРАННЯ В СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОМУ ПРАВОВОМУ ПРОСТОРІ

   Розглянуто теорію і практику застосування смертної кари та довічного позбавлення волі як вищих мір покарання у законодавстві Київської Русі, Російської імперії, СРСР та пострадянських слов ’янських республік. Ключові слова: смертна кара, довічне позбавлення волі, кримінальне право Київської Русі, кримінальне право Російської імперії, кримінальне право СРСР, кримінальне право України.
   Постановка проблеми. Проблема становить науковий інтерес уже з огляду на те, що як прихильники відновлення (для Білорусі - збереження) смертної кари в національному законодавстві трьох слов’янських республік колишнього СРСР, так і його противники апелюють до національного менталітету своїх співвітчизників, їхнього історичного досвіду тощо. Завдання науковців - з’ясувати, наскільки обґрунтованими є звернення політиків і практичних правоохоронців до т. зв. історичного минулого, чи дійсно смертна кара має глибокі корені у східнослов’янській ментальності.
   Стан дослідження. Питаннями поширення смертної кари в східнослов’янському правовому просторі та періодичної відмови від неї займалися такі відомі учені, як О. Кістяківський, П. Боборикін, В. Розанов, М. Владімірський-Буданов, І. Бестужев-Лада, М. Таганцев, з наших сучасників - С.Г. Кєліна, І.Й. Бойко, М.Й. Коржанський, І.Я. Терлюк та ін.Завданням пропонованої статті є узагальнення згаданого «історичного досвіду», а також спроба наукового прогнозу застосування смертної кари та довічного ув’язнення в східнослов’янському правовому просторі. Виклад основних положень. Традиція виводить смертну кару від кровної помсти. Зокрема цю думку пропагував О. Кістяківський [1, с. 77-78]. Дослідники вказують, що обов’язок помсти покладався й на жіночу частину роду. Намагалася помститися Володимиру за смерть батька і братів його перша дружина, полоцька княжна, Рогніда; за смерть чоловіка Ігоря мстилася дружина Ольга.
   Ситуація змінилася з прийняттям християнства. Причому ця зміна первісно була не на користь звинувачених у князівському суді злочинців.
   М. Владімірський-Буданов, посилаючись на Лаврентіївський літопис за 996 р., вказує, що «коли Володимир Св.(ятий - Авт.) увів було, за порадою єпископів, замість вир смертну кару, то дума боярська наполягла на відновленні вир на тій єдиній підставі: «оже вира, то на оружии и на коних буди», тобто вира дає засоби набувати зброю і коней. Немає сумніву, - продовжує учений, - що один з головних видів потоку - обернення злочинців у рабство князеві - виник також з розрахунків економічних [2, с. 324]. У Руській правді Ярослава Мудрого зустрічаємося уже з системою композицій. Якщо лише родичі убитого не наполягають на кровній помсті (а її ще потрібно здійснити власними силами) і навідріз відмовляються від викупу, сплачуваного злочинцем, розбійник чи дітовбивця уже наступного дня після сплати визначеної пені користується усіма благами вільного життя.
   Традиція, на нашу думку, вельми односторонньо пояснює викуп злочинів поширенням християнства, небажанням перших монархів- християн брати «гріх на душу» (Хлодвіг, Ярослав Мудрий). Сучасний історик права І. Терлюк висловив також, як на нашу думку, цілком обґрунтоване припущення, що у руських князів «була також меркантильна причина - якщо (близьких - Авт.) родичів у жертви не виявилось, то вбивця платив штраф (виру) на користь держави» [3, с. 7].
   В «Повчанні дітям» Володимира Мономаха міститься його пряма вказівка своїм нащадкам повністю, без жодних винятків відмовити ся від смертної кари: «Ни права, ни крива не убивайте, ни повелъвайте убити его; аще будетъ повиненъ смерти, а душа не погубляйте никако- яже хрестьяны» (Ні правого, ні винного не вбивайте і не веліть убити його; якщо й буде повинен смерті, то не губіть жодної християнської душі) [4, с. 52-53)].
   Відсутніть смертної кари в переліку покарань жодною мірою не означала безумовної відмови властей від застосування цього радикального інструменту регулювання суспільних відносин. Так, син київського князя Ізяслав Мстислав у середині квітня 1069 р. «порубав (стратив) киян, що висікли були [з поруба] Всеслава числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання» [5, с. 106].
   Зміцнення абсолютистських тенденцій в Московському князівстві (згодом - Царстві) стало поштовхом до відновлення смертної кари. Той же М. Владімірський-Буданов вказує, що «смертна кара, якій опиралися кращі князі земського періоду, в московську епоху отримала величезне застосування. Проте, до судебників і в судебниках вона призначалася лише за найвищі кримінальні злочини: зраду, вбивство пана рабом, крамолу, підлог і святотатство. Інші ж злочини вели до неї лише за припущення про не виправність злочинця, тобто при «лихованному» обшуку чи рецидиві. В Укладенні сфера її застосування набагато ширша: вона належиться за богохульство і спокутування, за всі політичні злочини та участь в них, за складення фальшивих актів, роблення фальшивої монети, за зумисне убивство в деяких випадках (на державному дворі, в поході, в присутності суду), за зґвалтування жінки, за підпал» [2, с. 359]. Кількість смертних вироків різко зросла з появою на політичній арені Петра І. Намагання будь-якою ціною «прорубати вікно в Європу» обернулися для населення сплеском репресій. «В 1-й половині XVIII сторіччя, - вказує М. Владімірський-Буданов, - за кількістю застосування за злочини усіх розрядів смертна кара займає перше місце. Військовий устав увів нові кваліфіковані види її: колесування (за зраду, отруєння, батьковбивство, грабунок), четвертування (за образу Величності дією) та аркебузування (розстріл) [2, с. 370]. Під впливом російського царату радикалізується українське кримінальне право Г етьманщини. Криваві покарання за державні злочини, що загалом зрозуміло. Позбавлення майна, честі, тортури, смерть - за убивство, поранення монарха та членів його родини; позбавлення майна, честі, життя - за замах на вказаних осіб; тортури, спалення живцем - за замах засобами чаклунства чи отрути. Змова з метою скинення монарха каралася четвертуванням; державна зрада - відрубуванням голови; здача фортеці ворогові - четвертуванням, образа монарха та членів його родини словом і письмом - смертю; поранення, убивство посла, образа його честі - смертю; вбивство царського кур’єра або посланця - смертю з потрійною виплатою головщини [6, с. 101-102]. Каралися посягання на порядок управління. Знищення монарших грамот - відрубуванням голови, фальсифікація царських грамот, привілеїв і печаток - заливанням горла розплавленим свинцем.
   До держави за суспільною небезпекою посягання прирівнювалася Церква (що, загалом, зрозуміло, адже за Петра І замість Патріарха було введено державний управлінський орган - Синод). Богохульство каралося спаленням живцем, хула на Божу матір і святих - у тяжких випадках смертю. Відступ від християнської віри тягнув за собою спалення живцем, але єресі і розколи - «лише» вигнання за межі держави. Також смертю каралося чарівництво і чаклунство [6, с. 101-102].
   Судова гілка влади теж перебувала під неухильним захистом закону. Вбивство, поранення, напад, вчинені на суддю не з метою самозахисту каралися позбавленням життя; однак, й вбивство, злочини, вчинені судовим возним проти присяги тягнули за собою смертну кару [6, с. 102, 103]. За умисне звільнення арештованого винний карався тим самим покаранням, що було присуджене втікачеві, тобто, в певних випадках - й смертю. В українському праві спостерігаємо загальноєвропейські тенденції, коли т. зв. мала зрада (термін англійського права) однозначно карається смертю. Убивство урядовцем свого начальника чи слугою - пана веде за собою четвертування винного. Батьковбивство - четвертування сина і закопування живцем доньки [6, с. 103]. Зміцнення російського абсолютизму призвело до пом’якшення позиції властей в питанні про смертну кару. Як відомо, відмовилася від її застосування Єлизавета Петрівна. Дещо відмінну позицію зайняла представниця т. зв. просвіченого абсолютизму Катерина ІІ: «за спокійного царювання законів (...) в тому не може бути жодної потреби, щоб віднімати життя у громадян». Її відомий Наказ допускав застосування страт злочинного елементу «в часи без керівництва», як, наприклад, під час пугачовщини.
   Прирощення російських володінь коштом держав Північної (Велике герцогство Фінляндське) та Центральної Європи (Королівство Польське) зумовили певну лібералізацію права в дусі ідей просвіченого абсолютизму, зокрема заборону встановлювати покарання, не передбачені законом, чи карати за дії, прямо не вказані в законі як злочинні.
   Разом з тим смертна кара зберігалася, а сфера її застосування навіть дещо розширювалася у порівнянні з попереднім періодом російської імперської історії. Так, в квітні 1818 р. Олександр І дав Карний кодекс Польському Королівству (до складу останнього входили і окремі західноукраїнські землі - Авт.). Смертю каралися усього чотири склади злочину: образа (тут розумівся замах на життя, здоров’я або свободу) Величності (артикул 65); образа членів правлячої фамілії (артикул 66), державний заколот і зрада Батьківщини (артикул 67) та розбійницьке (тобто безпосередньо під час грабежу) убивство (артикул 125) [7, s. 38, 39, 70]. Проте навіть найтяжче кваліфіковане убивство каралося ув’язненням від 10 до 20 років (артикул 118) [7, s. 66-67]; також не каралися смертю фальшування грошей, образа релігії тощо. Микола І законодавчо визначив можливість застосування смертної кари виключно щодо злочинців політичних, карантинних і військових.
   Стаття 17 російського карного укладення 1866 р. у переліку покарань передбачала загалом чотири типи покарання. Першим йшло позбавлення усіх прав стану та смертна кара, другим - позбавлення усіх прав стану та заслання на каторжні роботи, причому стаття 19 пунктом 1 передбачала можливість безстрокових каторжних робіт. Види смертної кари, ще з 1845 р., встановлювалися не законом, а судом - у його вироку (ст. 18) [8, с. 18]. Смертна кара з позбавленням усіх прав стану встановлювалася за «Всякий злий умисел проти життя, здоров’я чи честі Государя Імператора і за всякий умисел скинути Його з Престолу, позбавити Влади Верховної, або ж обмежити права оної, або учинити Священній Особі Його будь-яке насильство» (стаття 241), а стаття 243 поширювала це покарання на усіх посібників, тих, хто підговорював чи підбурював до злочину проти особи Государя, рівно як і тих, хто намагався приховати такий злочин [8, с. 165-166]. Таке ж покарання статтею 244 встановлювалося для винних у злому умислі проти спадкоємця престолу, дружини государя та інших членів імператорської родини [8, с. 166]. Каралися смертю бунт проти верховної влади та співучасть у ньому (стаття 249), а також зрада батьківщині (статті 253 та 254).
   В російському карному укладенні 1866 р. смертю та позбавленням усіх прав стану каралися порушники правил карантину (ст. 831): 1) за опір відкритою силою чи насильним шляхом розпорядженням керівництва для запобігання поширення чуми; 2) за насильство, завдане карантинній варті, з наміром прорватися за карантинну рису, а також за самовільний вхід судна в карантинний порт (крім внаслідок бурі чи переслідування неприятеля); 3) за навмисний підпал карантинних установ чи охоплених карантином будівель [8, с. 409]. Статті 832 та 833 поширювали безальтернативно (!) погрозу смертної кари та позбавлення усіх прав стану на рядових громадян та посадових осіб, винних у випуску людей чи худоби за межі карантину; за вхід у охоплені карантином будівлі чи їх самовільне покидання без дозволу керівництва; за приховування хворих чумою чи таємний виніс трупів померлих від чуми; за виніс та передачу за межі карантину речей, що перебували у контакті із зачумленими; за не надання для очищення речей, що належали хворим чумою; за крадіжку чи присвоєння речей, що залишилися після померлих від чуми [8, с. 410]. Стаття 834 встановлювала смертну кару та позбавлення усіх прав стану за підробку чи використання завідомо підробленого документа з метою скоротити карантинні заходи чи взагалі їх уникнути, а стаття 835 - цю ж сукупність покарань для тих, хто самостійно, кораблем чи транспортом вийде з місць, охоплених епідемією, в обхід карантинної варти [8, с. 410-411].
   Для порівняння, тим же укладенням 1866 р. безстрокові каторжні роботи встановлювалися за зумисне убивство батька чи матері (стаття 1449), за вбивство рецидивне, тобто вже після встановлення покарання за попереднє (стаття 1450), за зумисне убивство сина, дочки, діда, баби, усіх родичів по висхідній чи низхідній лінії, або особи, якій убитий був зобов’язаним за своє виховання (стаття 1451); за зумисне убивство вагітної жінки (стаття 1452 - з можливістю встановлення альтернативного покарання); за зумисне кваліфіковане (через підпал, вибух, з метою пограбування убитого, шляхом отруєння жертви тощо - усього 5 позицій ) убивство [8, с. 602-604]. Лютнева революція 1917 р. і нетривале перебування при владі Тимчасового уряду ознаменувалися відміною смертної кари. Схоже, цей захід був вельми несвоєчасним, оскільки призвів до нечуваного падіння військової дисципліни та розвалу фронту. Ситуацію довелося «виправляти» уже більшовикам.
   В історико-правовій літературі усталилася думка, що жорсткість пост-революційного законодавства пояснюється міркуваннями т. зв. класової боротьби. Так, Н. Кузнєцова звертає особливу увагу на статтю 6 першого Карного кодексу РРФСР: «Злочином визнається будь- яка суспільно-небезпечна дія чи бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу та правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою в перехідний до комуністичного період часу», а також на статтю 25, пункт «а» цього ж документу, яка вимагала передусім встановлювати «чи злочин здійснений інтересах відновлення влади буржуазії, а чи в інтересах чисто особистих того, хто вчинив злочин» [9, с. 29]. Законодавця, прокурора, суддю, народних засідателів цікавило передусім питання - чи не є той чи інший злочинець контрреволюціонером, оскільки суспільна небезпека такого роду дій переважує усі інші можливі обтяжуючі чи пом’якшуючі обставини.
   Можливо, однією з найбільших загадок сталінського правління в СРСР залишається т. зв. Великий Терор 1937-1938 рр., коли під кулі пішли не лише сотні тисяч «вірних ленінців» - членів правлячої партії, але й величезна маса людей далеких від політики.
   Навіщо було Сталіну знищувати мільйони? Як можна було пояснити доцільність цього кроку іншим членам Політбюро, особливо після розстрілу не лише їхніх недавніх соратників (тут міф про право- троцькістську опозицію ще міг служити хоч якимось виправданням застосування смертної кари), але й смертного вироку для рідного брата Л. Кагановича, ув’язнення дружин «вірних сталінців» В. Молотова і М. Калініна? Якими аргументами переконував Й. Сталін спершу Г. Ягоду, потім - Н. Єжова, далі - Л. Берія?
   Так званий ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав виконання трьох взаємопов’язаних завдань: індустріалізації, кооперації і культурної революції. В теорії все виглядало логічно.
   Індустріалізація мала наблизити СРСР до рівня промислово розвинутих країн світу, забезпечити належний рівень обороноздатності; на її основі мало здійснюватися майбутнє будівництво матеріально- технічної бази комунізму.
   Колективізація мала на меті вирішити питання модернізації сільського господарства шляхом насичення його технікою, широкого запровадження досягнень мічурінсько-лисенківської селекції тощо, а також знищити найбільш масовий клас приватних власників - селян- одноосібників, оскільки дрібнобуржуазна стихія, - учив Ленін, - щодня, щогодини породжує капіталізм.
   Нарешті культурна революція висунула своїм завданням не лише ліквідацію неписьменності та підготовку необхідної кількості науково-технічних кадрів для амбітних планів індустріалізації та колективізації, але й створення нової радянської людини. Ідеальне комуністичне суспільство, як виявляється, потребувало ще й ідеальних людей, «гомо совєтікусів». Характерними рисами такої людини мав стати не лише привитий агітаторами радянський патріотизм та інші комуністичні чесноти, але й абсолютно інший, новий склад мислення і мало не рефлекторної поведінки. Суспільне благо - вище приватного, готов ність працювати за моральну винагороду, ксенофобія у формі не сприймання усього «капіталістичного» тощо. Тут уже вимагалися зовсім інші технології. Завдання було реально вирішуваним (якщо взагалі можна говорити про якесь рішення) лише на основі генної інженерії.
   На нашу думку, Великий Терор ставив своїм завданням саме таку вибраковку небажаного генетичного матеріалу. Підлягали знищенню за вироками судів і «трійок» не стільки політичні супротивники - справжні чи уявні - скільки небажаний у комуністичному суспільстві генетичний фонд. Великий терор відкривав широкі можливості: заздрісник з допомогою анонімки усував надміру діяльного керівника чи громадського активіста, чоловік-рогоносець - коханця дружини, бездарний графоман - талановитого письменника. У підсумку залишалися ті, хто нічим не виділявся з маси, не притягав на свою голову нічийого гніву, жодною мірою не порушував химерні норми «соціалістичного співжиття». Смертна кара була найкращим інструментом. Відмовитися від неї сталінську кліку вимусила Друга світова війна, коли катастрофічно скоротилася кількість самих будівників комунізму. Проте ненадовго.
   Говорячи про Великий Терор 1937-1938 рр., не можна водночас забувати й масові політичні репресії за суто кримінальними статтями та указами. Особливе значення мав закон від 7 серпня 1932 р., а також укази 1947 р., спрямовані нібито на охорону соціалістичної власності. В радянській юридичній літературі згаданий випадок, коли був розстріляний колгоспник, який купив мішок вівса у військовослужбовця, що випадково заїхав до села [9, с. 143]. Парадоксально, але посягання на особисте майно громадян, навіть здійснене рецидивістом із застосуванням насильства, каралося значно м’якше, ніж крадіжка інструмента на фабриці чи жмені колосків з колгоспного або радгоспного поля. Як на нашу думку, жорсткість кримінального законодавства в тому, що стосується охорони т. зв. соціалістичної власності від злочинних покарань, явище того самого порядку, що й Великий Терор. Ідеологія, химера побудови комуністичного суспільства брала гору над цінністю людського життя і здоровим глуздом (згаданого колгоспника для держави з економічної точки зору було куди «вигідніше» перетворити на в’язня ГУЛАГу).
   Лише в останні роки існування Союзу РСР судді заговорили про необхідність відміни смертної кари, «тим більше і момент ніби для цього сприятливий - в країні проводяться корінні позитивні перетворення в політичній, державній і суспільній сфері, відбувається процес оновлення карного законодавства, його гуманізація». Проте, висловивши цю лібера льну репліку, Г олова Верховного Суду СРСР В. І. Теребилов негайно додав: «Уявляється, що відміна смертної кари, заміна ії тривалими термінами позбавлення свободи можливі вже зараз, наприклад, стосовно злочинів, пов’язаних з господарською діяльністю, порушенням правил про валютні операції, фальшування грошей, злочинів, пов’язаних з жінками (треба думати, мова йде про зґвалтування - Авт.) та деяких інших.
   Разом з тим навряд чи зараз існують передумови, щоб повністю відмовитися від смертної кари (...) слід усе ж висловитися за її збереження, але справді для виключних випадків і лише за найважчі злочини, пов’язані з тяжкими навмисними убивствами, і, розуміється, при повному збереженні гарантій законності та обґрунтованості призначення цієї крайньої міри покарання» [11, с. 334-335].
   Пострадянська Конституція Російської Федерації звернулася до питання смертну кару окремо, не замовчуючи його, як це було у відповідних актах радянської доби. Так, Стаття 20 Конституції стверджувала, що «смертна кара надалі до її відміни може встановлюватися федеральним законом як виняткова міра покарання за особливо тяжкі злочини проти життя при наданні звинуваченому права на розгляд його справи за участю присяжних засідателів» [12, с. 18].
   З вересня 1996 р. в РФ було введено мораторій на виконання смертної кари, якого влада наразі дотримується. Разом з тим у цій країні сильні й настрої до поновлення страт. Рейтинг смертної кари в Росії вищий, ніж у Володимира Путіна, жартують соціологи. Її підтримують понад 80% громадян Росії. В діючому Кримінальному Кодексі смертна кара передбачена за п’ятьма статтями. За Конституцією виносити смертні вироки мають право лише суди присяжних [13].
   Є прогнози, що вже з січня 2010 р. виконання смертних вироків може бути поновлене, як цього вимагають впливові політичні кола в Кремлі.
   Не відмовлялася від смертної кари і не вводила мораторію на її виконання незалежна Білорусь. На сьогодні це єдина країна Європи, де продовжують виноситися і здійснюватися смертні вироки.
   Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності не відразу призвели до сприйняття ідей лібералізації вітчизняного кримінального законодавства та повного вилучення т. зв. вищої міри з переліку покарань. Разом з тим уже протягом 1991-1993 рр. смертна кара як вид покарання була виключена із санкцій семи статей про злочини проти держави. Одночасно це покарання було виключене й з санкцій Особливої частини про відповідальність за розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах, за особливо кваліфіковані види зґвал тування та одержання хабара. Коментуючи проведені зміни, В. Навроцький на початку 1994 р. безпристрасно відзначав, що з їх врахуванням «в Україні в мирний час смертна кара може бути призначена лише за злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя» [14, с. 88].
   Упродовж 1991-2000 рр. в Україні смертна кара існувала «як виняткова міра покарання» у вигляді розстрілу. Законом це покарання зберігалося за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за військові злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки).
   При вступі до ради Європи 9 листопада 1995 року Україна взяла на себе зобов’язання (резолюція Парламентської Асамблеї РЄ № 190 від 26 вересня 1995 р.) протягом одного року підписати і протягом трьох років ратифікувати Шостий Протокол (28 квітня 1983 р.) до Європейської конвенції про захист прав людини (4 листопада 1950 р.), стаття 1 якого передбачала відмову від смертної кари в національному законодавстві. Водночас ст. 2 вказаного документа допускала застосування смертної кари за вироком суду у воєнний час в тих державах, які зберігають смертну кару у воєнний час. Тим самим національний законодавець повинен був визначитися у питанні про доцільність збереження смертної кари у воєнний час. Проте вже з 1997 року був накладений мораторій на виконання вироків щодо засуджених до смертної кари. Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. визнано, що смертна кара суперечить Конституції України [15].
   Кримінальний кодекс України 2000 р. виключив смертну кару з переліку покарань. Вищою мірою покарання стало довічне позбавлення волі (ст. 64 ККУ 2000 р.). Застосовується за злочини, передбачені ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча), ч. 2 ст. 115 (умисне убивство за обтяжуючих обставин), ч. 3 ст. 258 (терористичний акт, що призвів до загибелі людини), статтями 348 (посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця), 379 (посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя), 400 (посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги), ч. 4 ст. 404 (опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків, якщо ці дії були пов’язані з убивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки військової служби), ч. 2 ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством), ч. 2 ст. 439 (застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки), ч. 1 ст. 442 (геноцид), ст. 443 (посягання на життя представника іноземної держави) [16, с. 144].
   Не є таємницею, що вилучення смертної кари з переліку покарань вітчизняного законодавства відбувалося не в останню чергу внаслідок процесів євро інтеграції України. Затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 р. «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу» першим пунктом «Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини» першої глави «Основні напрямки інтеграційного процесу» прямо передбачала «зближення із сучасною європейською системою права», що, за задумом розробників Концепції, забезпечить приведення вітчизняного законодавства «до рівня, що склався у державах - членах ЄС» [17, с. 130].
   Зрештою, рух цей не був одностороннім. Європейське Співтовариство неодноразово давало зрозуміти українській стороні, що збереження нею смертної кари в переліку кримінальних покарань може поставити нашу країну поза загальноєвропейськими процесами і навіть призвести до призупинення її діяльності в Раді Європи, членом якої Україна стала 9 листопада 1995 р. Віденська декларація наради глав держав - членів Ради Європи ще у 1993 р. визначила загальнообов’язкові вимоги для вступу в РЄ нових членів. Першим у цьому переліку стоїть «приведення політичних інститутів та правової системи у відповідність з принципами демократії, верховенства права і поважання прав людини» [18], найголовнішим з яких, власне, і виступає право на життя.
   Відмова України від інституту смертної кари викликала неоднозначну реакцію в суспільстві. Проти неї - переважно з політичних мотивів - висловилися і далі висловлюються представники різних, часто діаметрально-протилежних суспільних організацій і рухів. Так, під час передвиборної кампанії 2007 року вимогу відновлення смертної кари висунула у своїй програмі Комуністична партія України (КПУ). На початку 2008 р. за відновлення смертної кари ратував міністр внутрішніх справ України Ю. Луценко (на той час - НУНС). Популярність гасла відновлення смертної кари зумовлюється не лише ростом числа т. зв. резонансних злочинів, але й фінансовими міркуваннями.
   В Україні щороку засуджують до довічного ув’язнення приблизно 400 осіб. Про це свого часу повідомив перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук. За його словами, Мін’юст розглядав питання про будівництво спеціального закладу для такої категорії в’язнів [19].
   Якщо узяти до уваги той факт, що більшість засуджених - це відносно молоді люди, у яких попереду 25 (після відбуття яких можна просити про помилування) і більше років життя, то невдовзі будуть потрібні не один, а десятки закладів такого роду з чисельним обслуговуючим персоналом та вартою. Можна лише уявити, в які суми обходиться вітчизняному бюджетові задоволення утримувати на шиї платників податків чисельної армії убивць. На наступний рік після законодавчого закріплення відміни смертної кари у Кримінальному кодексі 2001 р. значно збільшилася кількість особливо тяжких (+ 45,0%) і тяжких (+ 8,2%) злочинів [20, с. 15]. І це - при загальному скороченні злочинності у 2002 р. на 10,5%! Українські правоохоронці заговорили про передчасність відміни смертної кари.
   В українських противників аболіціонізму є й аргументи з практики застосування інституту смертної кари в законодавстві ряду країн світу.
   На нашу думку, відмова України від застосування інституту смертної кари у вітчизняному законодавстві є виправданою не лише з стратегічних міркувань євроінтеграції. Процеси демократизації і гуманізації вітчизняного кримінального законодавства є необоротними. Хочеться висловити надію, що політичні амбіції окремих партій та їх лідерів ніколи не призведуть до скасування заборони смертної кари в Україні.
   Цікавою бачиться тенденція зменшення прихильників відновлення смертної кари в Україні. Якщо у 2007 р. за це виступали 58,7% опитаних громадян, то влітку 2009 р. - лише 42,7% [21]. Величезний психологічний стрибок у свідомості наших співвітчизників - близько 15 відсотків, навіть з врахуванням статистичної похибки, за якихось 2 роки - вимагає пояснень. На нашу думку, це:
   - «звикання» суспільної думки до «цивілізованого» вирішення проблеми вищої міри покарання. Нагадаємо, що в Європі, включаючи й сусідню Російську Федерацію, смертна кара в переліку покарань зберігається лише у Білорусі. Виступати на цьому фоні винятком пересічному українцю психологічно важко;
   - відсутність резонансних справ протягом останніх років. Навіть кримінальні подвиги дніпропетровських «мажорів» чи «полювання на людей» депутата ВРУ Лозинського, незважаючи на свій виключний цинізм, мали куди менший вплив на суспільну думку, ніж свого часу злочини сумнозвісних Чикатило чи Онупрієнка. Громадськість - прикрий факт - стала куди черствішою у своїх емоціях. Не в останню чергу це «за слуга» українських ЗМІ, які щодня годують своїх споживачів сенсаційними викриттями. Невідворотно наступає ефект звикання. Якщо раніше навіть пересічний убивця сприймався як виродок роду людського, який не заслуговує на життя, то сьогодні, ставлення до такого роду людей стало якщо не поблажливішим, то, принаймні, набагато спокійнішим;
   - глобальне розчарування у вітчизняній судовій системі та правоохоронних інститутах. Громадська думка все більше переконується, що під сувору руку закону потрапляють переважно неімущі, а жорсткість суддів при винесенні рішень є вибірковою, або ж носить упереджений характер, зумовлений політичними інтригами. За буквою закону відповідають лише ті, хто не має змоги відкупитися, або мав необережність встромити носа в розбірки політичних кланів (виконавці убивства Гонгадзе);
   - економічна криза, що розпочалася у 2008 р. Намагаючись зменшити кризові наслідки особисто для себе, своєї сім’ї чи свого бізнесу, мільйони раніше законослухняних громадян стали на шлях порушення закону - від елементарного приховування доходів і несплати податків до відчайдушних спроб пограбування банківських відділень, здійснених дилетантами, - студентами, дрібними підприємцями тощо. Враховуючи ту обставину, що мільйони наших співвітчизників в нових умовах уже не можуть, фігурально висловлюючись, заректися від суми та від тюрми, відбувається і процес переосмислення цінностей. Злочинний світ, який стає «ближчим» до респондента, реальнішим, відчутнішим, уже не бачиться сукупністю ізгоїв, а відтак пом’якшується й громадянська позиція. Висновки. Смертна кара має глибокі психологічні корені в свідомості східних слов’ян, натомість довічне ув’язнення як альтернатива смертній карі - явище порівняно недавнє в часі і відтак психологічно нове. Можемо зробити припущення, що зі зменшенням сили впливу певних, вказаних вище факторів (наприклад, в разі повернення кількох європейських держав, зокрема Росії, до практики страт злочинців, відновлення суспільної довіри до вітчизняних державних і зокрема правоохоронних структур, покращення економічної ситуації в країні й світі тощо) маятник суспільної свідомості цілком здатний відхилитися в протилежному напрямку і питання про поновлення смертної кари в Україні знову постане з усією гостротою.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com