www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Політико-правові ідеї поділу влади в Україні (ХІІ-ХІХ ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Політико-правові ідеї поділу влади в Україні (ХІІ-ХІХ ст.)

О.Р. Кравців

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ ПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (ХІІ-ХІХ ст.)

   Простежується зародження і розвиток політико-правових ідей поділу влади в Україні, її обмеження та розмежування компетенції між суб’єктами влади в різні історичні періоди на підставі аналізу політико-правових актів, документів, програмних матеріалів видатних українських мислителів.
   Ключові слова: ідея поділу влади, законодавча влада, виконавча влада, судова влада, розмежування повноважень.
   Постановка проблеми. Досягнення оптимізації моделі організації державної влади та створення механізмів взаємодії між її вищими органами належать до числа найважливіших чинників процесу державотворення. Від ефективної організації системи державної влади суттєвою мірою залежать перспективи розвитку держави і суспільства. Певних успіхів у розв’язанні цієї проблеми досягнуто на різних етапах української історії. Узагальнення і осмислення минулого досвіду має виняткове значення для розбудови незалежної правової держави. Стан дослідження. Проблемі функціонування влади та її поділу присвятили свої праці такі відомі вітчизняні вчені юристи та історики права, як В. Авер’янов, Ф. Веніславський, С. Головатий, П. Гураль, М. Грушевський, О. Дашковська, В. Журавський, І. Кресіна, Л. Кривенко, В. Кульчицький, В. Ладиченко, М. Оніщук, М. Орзіх, В. Погорілко, В. Речицький, А. Селіванов, В. Тацій, С. Телешун, Б. Тищик, Ю. Тодика, П. Толочко, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков.
   Водночас переважно у публікаціях зарубіжних та вітчизняних вчених йдеться не стільки про еволюцію ідеї поділу влади, скільки про один з демократичних принципів, який дозволяє запобігати авторитарним тенденціям у розвиткові державної влади. На жаль, майже немає наукових праць, автори яких використали як основний метод дослідження проблеми поділу влади історичний метод. Слід підкреслити, що історичні традиції, досягнення українців у царині ідей та поглядів на побудову державної влади, на нашу думку, є недостатньо вивченими і проаналізованими.
   Враховуючи цю прогалину, ми поставили мету - проаналізувати процес зародження та розвитку політико-правових ідей поділу влади в Україні від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Виклад основних положень. Ідея поділу влади пройшла в Україні тривалий та непростий шлях становлення і розвитку. Державно-конституційні традиції українського народу мають складну історію, що налічує багато століть. Звичаєве право в додержавну епоху було єдиним джерелом правових норм. Проте, саме тоді закладалися визначені передумови подальшого розвитку політико-правових інститутів в Україні.
   Одним з найбільш цікавих і визначних періодів нашої історії є епоха Київської Русі, однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Відомий історик П. Толочко зазначає, що політичною формою цієї держави була «ранньофеодальна монархія з елементами федералізму» [1, с. 36].
   Князь як верховний представник влади поєднував законодавчі, виконавчі і судові функції, його влада була близькою до необмеженої. При князі існувала боярська дума, але через відсутність регламентованих форм вона не розвинулася. Бояри - вищі служиві люди. Кожен боярин був неодмінно членом думи. Князь не міг замість бояр запросити на посаду інших осіб - не бояр. Зі старців або старійшин складалася друга половина думи [2, с. 46].
   Для вирішення важливих державних справ скликалося віче, де мали голос представники духовенства, бояри та представники всього населення. «Віче не складалося з обраних репрезентантів, а завжди мало випадковий характер: збиралися в ньому люди, що були в найближчому місці. Впорядкованого голосування не було, учасники криком виявляли свою думку» [3, с. 94].
   Віче вирішувало різні питання: обирало князів, укладало з князем угоди, підтримувало його рішення, пов’язані з воєнним походом, виказувало побажання щодо управління, суду і т.п. Це був надзвичайний орган влади, який виходив на перший план, коли падав авторитет князя, а боярська дума була неспроможна управляти. Здебільшого при міцній князівській владі віче виконувало роль місцевого самоврядування. «Руська правда» Ярослава Мудрого, видатна пам’ятка звичаєвого права першої половини ХІ ст., прямо не регламентує питання влади на Русі. Вона стосується, насамперед, кодифікації карного права і повноважень місцевої адміністрації.
   Ґрунтовний перегляд системи знань про «Руську правду», нагромаджених за 250-річну історію її вивчення, здійснив О. Зимін. У «Правді Ярослава» учений вбачає свідчення правового оформлення процесу створення Давньоруської держави: князь переставав бути главою напіврозбійної дружини та перетворювався на главу держави і всього східнослов’янського суспільства [4, с. 70-98]. На думку ж В. Шаповала, історики права нерідко позначають такі акти узагальненим терміном «закон», хоч це і не відповідає сучасному його розумінню як акта законодавчої влади. Регуляторна роль відповідних актів щодо державного владарювання обмежувалася лише певними сферами судочинства, іноді судоустроєм та деякими іншими. Частина положень «Руської правди» присвячена судоустрою і судочинству. Тому вона об’єктивно була джерелом (формою) правового регулювання державновладних відносин, адже організація і діяльність суду реально віднесені до загальної сфери державного владарювання [5, с. 13-14]. «Руська правда» стала одним з основних джерел найвідомішого законодавчого акту часів литовсько-польської доби - Литовського статуту 1588 р.
   Оскільки основна частина українських земель перебувала протягом тривалого часу (близько 300 років) під владою Литви та Польщі, більшість українських вчених того періоду належала до польського та литовського політико-правового табору. Серед них треба виділити видатного філософа та просвітителя епохи Відродження Станіслава Оріховського (Роксолана) (1513-1566), зокрема, за його погляди на побудову системи державної влади, її поділ та механізм функціонування, співіснування з церковною владою. З позиції С. Оріховського світська і церковна влада разом становлять ті міцні підвалини, без яких не могло розвиватися тогочасне суспільство. Священицька зверхність над світськими урядами, в тому числі королівським, обмежувалася для мислителя винятково сакральною сферою. Фактично в його працях не йшлося про привласнювання церковною владою прерогатив світської.
   У своєму баченні державного ладу С. Оріховський пішов далі, ніж оформлення стосунків світської і церковної влади. У трактаті «Напучення польському королеві Сигизмунду Августу» (1543 р.), світську владу поділив теж: «Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторонам (обом кажу!) вручається. Проте раніше треба піклуватися про тебе як про голову, а вже потім про сенат» [6, с. 121]. Це знаковий вислів. По-суті, порушивши у першій половині ХVІ ст. питання про поділ влади, С. Оріховський відразу ж заявив, якій з гілок влади віддає перевагу - вочевидь королівській, і тим самим порушив обов’язкову умову існування принципу поділу влади у його сучасному розумінні - рівність усіх її гілок. Але якщо уважно проаналізувати, якими функціями філософ наділяв інші політичні центри влади у своїй політико-правовій концепції, то доведеться констатувати намагання максимально розосередити владу і обмежити превалювання королівської її гілки задля великої мети - свободи і добробуту громадян. С. Оріховський визнавав, що кожній державі потрібна ефективна система управління. Цим, на його думку, повинна займатися урядова влада, тобто коло людей, наділених усіма владними повноваженнями з управління державою. Але ця влада повинна теж бути обмеженою. Неважко здогадатися, як, окрім права, має обмежуватися урядова влада, якщо простежити від кого вона походить: «...Якщо наказ належить і прямо вказує на найвище управління, мусимо в нашому королівстві нашого короля, що знаходиться у колі на найвищому місці, називати найвищою владою..., а він, у свою чергу, делегує владу свого наказу іншим, наділяючи усі установи правом на благо свого королівства» [7, с. 32-33].
   Сенат належить до трійки найважливіших, на думку філософа, в державі суб’єктів, «що правами і привілеями, як внутрішніми судинами з’єднані, стягнені, спаяні, не просто заради існування, а заради процвітання». У такій системі «суспільство є тілом, рада - душею, а король - розумом держави. Однак, суспільство без ради мертве тіло, а рада без короля безпорадна, рівно ж як король без ради несправний, а без суспільства буває одним в королівстві своїм» [7, с. 16-17].
   У змальованому мислителем образі польського короля гіпер- трофована окрема іпостась володаря Русі. Відтак, висловлювання Роксолана у цьому контексті можуть розглядатися якщо й не як питомо українська рефлексія щодо проблеми влади, то принаймні як зародження нової парадигми політичної думки України ХVІ-ХVІІІ ст. - українського конституційного монархізму. Із заснуванням приблизно у середині ХVІ ст. Запорізької Січі розпочався третій період у розвитку української державності і конституціоналізму - період козацької доби, що тривав понад 200 років (до 1775 р.).
   Найзначнішою пам’яткою того періоду вважається договір «Пакти й Конституції законів, прав та вольностей Війська Запорозького», укладений між гетьманом та старшиною, полковниками, а також козаками 5 квітня 1710 р. на козацькій раді у місті Бендери. Цей договір увійшов в історію як Конституція Української Гетьманської держави, або ж Конституція Пилипа Орлика, чи Бендерсь- ка Конституція.
   По-суті, в Україні за цією Конституцією встановлювалася парламентська республіка. Основою її мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову. Парламент - Генеральна військова рада у складі старшин, цивільних полковників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків і послів від Низового Війська Запорозького - вирішував справи державної ваги. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Генеральна військова рада мала збиратися тричі на рік - на різдво, великдень і покрову. Вона мала право вимагати звіту від гетьмана про його діяльність, «докоряти» йому «за порушення законів і вольностей батьківщини» і, очевидно, притягати його до відповідальності. Гетьман же зобов’язувався згідно з вимогами Конституції поважати своїх старшин, мати їх за побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними підручними [8, с. 190]. У період між засіданнями Генеральної Військової Ради вищу виконавчу владу уособлював гетьман разом із генеральною старшиною. Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й мали всю повноту влади на територіях підлеглих полків і сотень, теж були виборними. Уряд обирали «вільними голосами», а гетьман тільки затверджував його.
   Конституція Пилипа Орлика передбачала інститут генеральних радників, які, крім сталої участі в Генеральній Раді, були наділені повноваженнями у сфері управлінської діяльності, зокрема «достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомогою загальних порад, а також приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитого люду» [9, с. 193].
   Судовій владі у Конституції присвячено менше уваги, ніж іншим гілкам влади. Встановлювався найвищий у державі Генеральний Суд, який уповноважений розглядати всі судові справи державної ваги. Розділ 7 Конституції обмежував права гетьмана у сфері судочинства, застерігаючи цим незалежність суддів при вирішенні кримінальних і цивільних справ. Генеральний Суд мав розглядати справи, пов’язані зі скаргами на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних товаришів чи інших урядовців, «а понад то урядових козаків». Гетьман сам не мав права карати особу за вчинення нею злочину або особисто призначати їй кару. Таку справу згідно з Конституцією слід було передавати на розгляд Г енерального Суду. «І хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив, - такому повинен кожен правопорушник підкоритися» [8, с. 191].
   Отже, за цією Конституцією в Україні формувалися три гілки влади: законодавча (Генеральна Рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд). Як слушно відзначає І. Терлюк, Конституція П. Орлика уперше на законодавчому рівні закріпила положення про «розділення влад»: влада в проектованій Українській державі мала здійснюватися гетьманом та представницьким органом - Генеральною Радою, передбачався також контроль за діяльністю владних органів [10, с. 5].
   Надзвичайно важливу роль в розвитку української громадсько-політичної думки відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847 рр.). Базуючись на демократичних ідеях, воно виробило модель суспільства, основами якого мали бути справедливість, свобода і братерство. В основних документах кирило-мефодіївців також відзначається необхідність розподілу функцій в державному апараті, однак не з огляду на принцип поділу влади, а як засіб обмеження влади монарха, зміни існуючого політичного ладу. Так, у рукописі М. Костомарова «Книга буття українського народу» наголошувалося на тому, що урядники і правителі повинні підлягати закону святому і сонмищу, і буть всім слугами»[11, с. 40].
   Серед документів Кирило-Мефодіївського товариства особливу цінність становить також кілька варіантів або начерків конституції, що вийшли з-під пера одного з членів товариства Г. Андрузького. Особливе місце серед його конституційних проектів посідає третій, останній варіант, який датується 1850 р. Організація влади у ньому виписана досить схематично. Проте вказується, що на загальнодержавному рівні функціонують законодавчі збори, президент республіки та державна рада, до складу якої входять президенти штатів (на них повинна була поділятися територія країни), президенти представницьких органів штатів, державний прокурор, міністри. Функції ж судової влади згідно з цим проектом покладалися на окружні палати, які мали в своєму складі Думу (судова частина). На рівні областей та округів також передбачалося формування відповідних представницьких та розпорядчих органів. Лише в громаді управа зосереджувала в собі функції судової, розпорядчої та виконавчої влади [10, с. 7].
   Заслуговує на увагу насамперед спроба прив’язати цей проект до провідної ідеї кирило-мефодіївців, пов’язаної з утворенням слов’янської федерації, щоправда, у проекті Г. Андрузького згадуються не тільки слов’яни, а й інші народи [11, с. 43].
   Звичайно, програмні принципи кирило-мефодіївців вирізнялися відомою утопічністю. Цей факт визнавався ще в дореволюційній літературі. За висновком М. Грушевського, саме подолання релігійного містицизму та утопічного слов’янофільства стає характерною ознакою наступного етапу розвитку української політико-правової думки, який нерозривно пов’язаний з іменем Михайла Драгоманова [11, с. 44].
   У конституційному проекті М. Драгоманова під назвою «Проект основ статуту українського товариства «Вольний союз - Вільна спілка» 1884 р. простежується вимога поділу влади «по вертикалі». На загальнодержавному рівні завідування справами і загальнодержавне законодавство повинні підлягати віданню «Державного собору» - двопалатного парламенту у складі «Державної думи», що представляє інтереси усього населення, та «Спілчанської думи» областей. Вони проводять роботу сесійно, а «на час перерви своїх зборів повинні утворювати зі свого складу спостережну комісію».
   Роль глави держави цілком логічно обумовлена самою назвою, хоча в проекті невиписано чіткого порядку його затвердження на посаді. Зазначено, що главою держави може бути спадковий імператор, так само, як і обраний на строк «голова Всеросійської державної спілки». До повноважень глави держави віднесено обов’язок оприлюднювати закони, а також наглядати за їх виконанням.
   М. Драгоманов пропонував також механізм взаємодії глави держави і Спілчанської думи, за пропозицією якої він може розпустити Державну думу. Що ж до виконавчої влади, то до неї однаковою мірою мають відношення як глава держави, так і обраний Державний собор - «міністри, які призначаються главою держави, відповідають перед обома Думами і можуть бути віддані ними до суду» [11, с. 46].
   В Основному законі «Самостійної України», створеному М. Міхновським під впливом праць М. Драгоманова, пропонується модель президентської республіки, в якій законодавчу владу здійснює двопалатний парламент, який складається з Ради представників і сенату. Виконавчу владу очолює президент Всеукраїнського союзу, який обирається народом на загальних виборах строком на 6 років. Судова влада в цій державі повинна належати судам і суддям [12, с. 13-14]. Кінець ХІХ ст. ознаменувався піднесенням національної самосвідомості українців, зростанням їх активності. Це призвело до появи політичних партій із більш чітко вираженими прагненнями до політичної боротьби за відновлення української державності. Саме в програмних документах партій українська національна полі- тико-правова традиція набуває змісту «партійних конституцій», як їх назвав О. Мироненко через опосередкований юридичний зміст програмних документів. Сутність таких «партійних конституцій» становило партійно-програмне бачення майбутнього державного устрою України, її політичної системи, форм і методів правління, правових цінностей та інститутів тощо. Більша частина українських партій різних спрямувань заклала у свої конституційні проекти принцип поділу влади.
   Найпослідовнішою щодо ідеї поділу влади була, на думку О.М. Мироненка, українська партія соціалістів-федералістів, яка увібрала в себе найбільше ідей проекту М. Драгоманова [13, с. 437-440].
   Державою було визначено Російську Федерацію, де законодавчу функцію мав виконувати двопалатний представницький орган: одна палата - Вседержавний парламент, що складався б із послів, друга - Федеральна Рада, яка б складалася з рівної кількості представників від кожного штату. Верховна виконавча влада та загальнодержавне представництво мало належати Високій Державній Раді, яку б обирав Вседержавний парламент за згодою Федеральної Ради. Передбачалася також посада Голови федерації. Соціалісти- федералісти на відміну від інших партій відмовилися від виборів глави держави, а наділяли правом бути президентом впродовж одного року по черзі кожного з членів Високої Державної Ради. Крім того, Рада наділялася правом розпуску Вседержавного парламенту, відповідно до конституції федерації.
   Цікаво, що програма містила поняття, яке досить актуальне і сьогодні. Йдеться про парламентську більшість, яка згадується в контексті формування кабінету міністрів. Судова влада мала бути представлена Федеральним Судом. Суд мав право вирішення як справ щодо загальнодержавної конституції, так і справ звичайних громадян. Тобто, один орган повинен був виконувати функції Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції. Недолік програми полягав у хворобливому прагненні до федеративних зв’язків з Росією. Україна мала зайняти місце окремого штату.
   Висновки. Викладені положення дають підставу для таких узагальнень:
   1) перелічені елементи державного устрою Київської Русі свідчать про те, що це була достатньо високоорганізована держава з елементами демократичного управління та розподілу функцій між вищими державними органами;
   2) аналіз змісту «Руської правди» підтверджує, що наші пращури і засновники української державності виявилися фундаторами, володарями та носіями найвищої правової культури, що ґрунтувалася на звичаях предків, і поступово, разом зі становленням держави, трансформувалася у норми звичаєвого права, а згодом - у систему правових норм, що складалася із санкціонованих державними структурами тих же звичаїв;
   3) творча спадщина С. Оріховського засвідчує, що мислитель активно здійснював пошук найефективнішої моделі управління державою, підбору суб’єктів, які б мали поділити між собою владу і, таким чином, обмежити можливість зловживання нею, надання цим суб’єктам відповідного статусу;
   4) Конституція Пилипа Орлика, хоч і не вступила в дію як нормативний акт, закріпила ідею розподілу владних функцій та обмеження влади гетьмана і саме в цьому одне з найбільших досягнень цієї пам’ятки в історії української політико-правової думки;
   5) М. Драгоманов зробив вагомий внесок у вітчизняну політико- правову доктрину, зокрема, окреслив деякі проблеми актуальні і сьогодні, наприклад, щодо президента, як гаранта конституції і законів, інституту імпічменту, двопалатності та стримування нижньої палати потенціалом регіонального представництва;
   6) як послідовник ідей М. Драгоманова М. Міхновський обгрунтовував необхідність розподілу праці в державному апараті за трьома основними функціями - законодавчою, виконавчою та судовою;
   7) незважаючи на досить ранні та прогресивні ідеї поділу влади, її обмеження, розподілу повноважень, теорія поділу влади як така була сприйнята та проголошена представниками прогресивної політико- правової думки в Україні лише наприкінці XIX ст.; дещо запізніле звернення до цієї теорії було зумовлене об’єктивними причинами, оскільки на час її формування та подальшого поширення український народ був уже позбавлений державності.

Література

   1. Толочко П.П. Київська Русь І П.П. Толочко. - К.: Абрис, 199б. - 358 с.
   2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права І М.Ф. Владимирский-Буданов. - СПб.: Изд-во Н.Я. Оглоблина, 1889. - 255 c.
   3. Крип’якевич І.П. Історія України І І.П. Крип’якевич; відп. ред. Ф.П. Шевченко, Б.З. Якимович. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.
   4. Зимин А. А. Правда Русская І А. А. Зимин. - М.: Древлехранилище, 1999. - 422 с.
   5. Шаповал В. Від Руської правди до Декларації про державний суверенітет України І В.М. Шаповал ІІ Віче. - 2000. - № 7. - С. 15-25.
   6. Оріховський С. Напучення польському королеві Сигизмунду Августу І С. Оріховський ІІ Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. І упор., передм., приміт. В. Шевчука. - К.: Дніпро, 2001. - Т. 2. - Кн. 1 - XVI ст. - 5б0 с. - С. 118-153.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com