www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Особливості державотворення в Україні в період "другої УНР" (директорії)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості державотворення в Україні в період "другої УНР" (директорії)

І.Я. Терлюк

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД «ДРУГОЇ УНР» (ДИРЕКТОРІЇ)

   Досліджується аспект перебігу державного будівництва УНР доби Директорії, приділяється увага виокремленню основних проблем у пошуку моделей розбудови держави та труднощів їх реалізації; об’єктом аналізу стало також упорядкування законодавства Директорії УНР у складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах її існування 1920 р.
   Ключові слова: державотворення, законодавство, українська національна державність, відродження української держави, Українська Народна Республіка, Директорія.
   Постановка проблеми. Період влади Директорії був найбільш тривалим і, можливо, найскладнішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, створенням Версальської міжнародно-правової системи, а отже, з процесами мирного врегулювання в Європі, які безпосередньо або ж опосередковано стосувалися України, ускладнювали перебіг військово-політичної ситуації в Україні, а також процес державного будівництва. Саме він багатьма науковцями трактується як неоднозначний, часто суперечливий, такий, що супроводжувався низкою об’єктивних та суб’єктивних труднощів. Вади і помилки, допущені в період державотворення УНР доби Директорії, мають бути враховані на сучасному етапі, мусять слугувати пересторогою для сьогоднішнього і прийдешніх поколінь громадян, зокрема, політиків нашої держави у процесі державного будівництва.
   Стан дослідження. Ті чи інші аспекти історії державотворення в УНР доби Директорії вітчизняною історичною та історико-правовою науками неупереджено розглядаються лише з 90-х рр. XX ст. Про процес державотворення повідомляється у працях з історії держави і права України, однак в них мало йдеться про пошуки під час існування «Другої УНР» власної моделі розвитку держави. Помітний внесок у вивчення державотворення доби Директорії зробили відомі історики права О.Л. Копиленко і М.Л. Копиленко. їх працям притаманна прискіплива робота з нормативним матеріалом, аргументованість висновків. В руслі означеної проблеми плідно працюють історики О. Реєнт, В. Румянцева, Д. Яневський та інші, хоча у їхніх працях спеціально не виділяються питання пошуку моделей розбудови держави та труднощі їх реалізації.
   Враховуючи це, ми поставили мету - висвітлити процес перебігу державотворення УНР доби Директорії у контексті проблем пошуку моделей її розвитку в складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах існування.
   Виклад основних положень. Проголошений в Україні 1918 р. Гетьманат не став довготривалою формою українського державного життя. Наростання соціальної напруги в процесі гетьманського державного будівництва призвело до формування (травень 1918 р.) організованої опозиції - Українського національно-державного союзу (від серпня 1918 р. - Український Національний Союз). Це був представницький орган найвпливовіших політичних об’єднань України (українських соціал- демократів (УСДРП), українських соціалістів-революціонерів (УПСР), українських соціалістів-самостійників (УПСС), українських соціалістів- федералістів (УПСФ), Селянської спілки, низки профспілкових організацій та січових стрільців), які під час виборів до Українських Установчих зборів у 1917 р. спільно здобули до 80 відсотків голосів виборців [1, с. 146-147]. В умовах поглиблення кризи гетьманського уряду, яка неминуче вела до чергової окупації України іноземними військами, Український Національний Союз у грудні 1918 р. взяв на себе державну відповідальність. Для здійснення урядових функцій Український Національний Союз обрав за аналогією з Великою французькою революцією колегіальний управлінський орган - Директорію (від лат. ШгеСогіиш - управління, керівництво) у складі п’яти осіб на чолі з В.Винниченком. Передбачалося, що Директорія виступить на чолі антигетьманського повстання, а після його перемоги управлятиме Україною до скликання Установчих зборів.
   У результаті приходу до влади Директорії було відновлено попередню назву держави (УНР) і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви - «,Директорія Української Народної Республіки» [2, с. 110-113]. На відміну від Центральної Ради і Гетьманату, які спиралися на певні програми, Директорія керувалася здебільшого загальними гаслами.
   Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу. На початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України, було чимало зроблено з розбудови основних засад державного ладу й суспільно-економічної політики. Лише наприкінці 1918 - у першій половині січня 1919 р. нова влада видала 16 законів: про місцеве врядування, Генеральний суд, землю, скасування гетьманських законів, державну українську мову, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям, автокефалію української православної церкви тощо [3, с. 221]. Проте вже через півтора місяця, коли армія УНР змушена була під ударами збройних формувань радянської (більшовицької) Росії залишити українську столицю, виявилися певні ознаки занепаду Директорії. Умовно з цього моменту [4, с. 340-343] для неї розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів - Рівне - Станіслав - Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальних змін офіційної політичної лінії.
   Власне сам процес вироблення офіційної політичної лінії також був серйозною проблемою в діяльності Директорії. Причиною цього стали різні політичні вектори її керівництва, яке не мало єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. Голова Директорії УНР В. Винниченко, який захоплювався революційним романтизмом і покладався переважно «на стихійну демократію мас», наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти держав Антанти [2, с. 117-118]. Друга чільна особа - головний отаман С. Петлюра, - навпаки, виступав за «європейську модель» (яка пов’язувалася з утвердженням принципу розподілу влад через розвиток парламентаризму, а в українському контексті - через скликання Установчих Зборів) і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії [2, с. 118]. Водночас він не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на «партизанщину» без спільного та обов’язкового для всіх плану дій [5, с. 151].
   У зазначеному контексті основні тенденції розвитку національної української державності впродовж майже дворічного існування «другої» УНР найвиразніше виявляли себе крізь призму двох хронологічних етапів [2, с.129-131]. Часовий відтинок від листопада 1918 до серпня 1919 р. в пошуках стратегії державотворення характеризувався великим компромісом, сформульованим як трудовий принцип державотворення. Лідери Директорії УНР в цей період коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, але в межах соціалістичної орієнтації на трудовий народ та радянські форми влади. У результаті компромісу було обрано третій шлях: на місцях передбачалося створити Ради, а в центрі - скликати Конгрес трудового народу. Найвиразніше така позиція була відображена у першому програмному документі Директорії, що мав програмний характер, - її Декларації (26 грудня 1918 р.) [див.: 5, с. 201202]. Від серпня 1919 до листопада 1920р. спостерігаються певні сталі тенденції розвитку української державності, які, хоч і не мали чітко окреслених форм, вже не змінювалися до останніх днів УНР [2, с. 144145].
   Серпневою Декларацією Директорії було проголошено, що подальший суспільно-політичний розвиток України мав здійснюватися на основі демократичних принципів державотворення. Іншими словами, було взято курс на реалізацію «європейської моделі» побудови держави, яка ґрунтувалася на залученні до процесу державного будівництва усіх верств суспільства. Загалом протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до авторитарного правління С. Петлюри і окремих військових отаманів.
   Слід також додати, що процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах [див. доклад.: 1, с. 156-172]. Зокрема, в період існування «другої» УНР військово-політична ситуація в Україні ускладнювалася частковим загарбанням сусідніми державами українських етнічних земель. Зокрема, Буковина була захоплена Румунією (листопад 1918 р.), Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею (травень-липень 1919 р.), а Закарпаття окупували румунські й чеські війська (липень 1919 р.). Окрім того, з листопада 1918 до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, які, не визнаючи Україну суверенною державою після анулювання Брестської угоди, захопили впродовж січня-квітня 1919 р. більшу частину території УНР. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А. Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною «білою» владою. За Директорією залишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. російські радянські (більшовицькі) війська при підтримці «червоних» партизан і селянської армії Н. Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ і увійшла до Києва. Проте за місяць (12 червня) російські більшовицькі війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем «білого» генерала П. Врангеля [4, с. 345].
   З метою упорядкування законодавства в ситуації, коли територія України час від часу переходила з рук однієї влади до іншої, виникла необхідність видання Директорією двох постанов: «Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Світського Українського, так і Світського Російського Уряду, і про відновлення чинності законів УНР» (17 травня 1920 р.) та «Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Російського «Правительства Юга России» (Денікінського), і про відновлення чинності законів УНР» (21 травня 1920 р.) [3, с. 298-304], які передбачали, що з дня звільнення від ворога території України на ній відновлюється чинність всіх законів та декретів Української Народної Республіки. Подібне спрямування мав також закон «Про відновлення чинності судової влади УНР та надання напряму справам, що виникли у відповідних органах окупаційної влади» (4 жовтня 1920 р.), який передбачав, що в міру звільнення теренів України від окупаційної влади мають відновлювати чинність органи судової влади УНР, а всі кримінальні вироки, винесені за окупації, вважати недійсними і надсилати їх на перегляд судовим органам УНР. Загалом зовнішня агресія і війна на декілька фронтів виснажували сили республіки, вносили розкол в самій Директорії. Загроза нового політичного краху змусила С.Петлюру шукати порозуміння з Польщею через перегляд західних кордонів на її користь, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Наприкінці 1920 р. керівництво УНР остаточно втратило свій контроль над територією України і змушене було емігрувати.
   Висновок. Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, а головно, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція та втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Література 

   1. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / І.Л.Гошуляк (керів. авт. кол.). - К.: Парламентське вид-во, 1998. - 247 с.
   2. Копиленко О.Л, Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 208 с.
   3. Уряди України ХХ ст. Науково-документальне видання / С.В.Кульчицький (керів. авт. кол.). - К.: Наук. думка, 2001. - 608 с.
   4. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академвидав, 2007. - 688 с.
   5. Терлюк І.Я. Національне українське державотворення 1917-1921 рр.: історико-правовий нарис. Навч. посібник. - Львів: Вид-во Тараса Сороки, 2007. - 260 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com