www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Виникнення та розвиток "загального права" на території США
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Виникнення та розвиток "загального права" на території США

О.М. Ригіна

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК „ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА” НА ТЕРИТОРІЇ США

   З’ясовується, як виникло та розвивалося „загальне право”, що стало основним складовим елементом англо-саксонської (англо-американської) правової системи, характеризуються особливості його появи та поширення на території США.
   Ключові слова: загальне право, право справедливості, судовий прецедент, королівський суд, суд канцлера, Верховний Суд США.
   Постановка проблеми. В Україні, де сукупність усіх юридичних засобів регулювання органами влади суспільних відносин належить до континентальної (романо-германської) правової системи, набувають актуальності питання, пов’язані з можливістю визнання постанов Пленуму Верховного Суду України, дотримання яких судами України забезпечує однакове застосування законодавства на всій території держави, судовими прецедентами, тобто надання їм загальнообов’язковості, прирівнюючи їх за правовим статусом до рішень Конституційного Суду України. Коли йдеться про цю проблематику, то, на наш погляд, доцільно звернутися до практики держав, зокрема тих, правова система, державний устрій та історія яких взагалі істотно відрізняється від українських. Серед них можна виділити Сполучені Штати Америки, Конституція яких прийнята понад 220 років тому, але залишається чинною досі, судова система яких є найбільш складною для зрозуміння, навіть їхніми громадянами, федеральний Верховний Суд яких, будучи судом загальної юрисдикції, здійснює функції органу конституційної юстиції, а судовий прецедент є невід’ємним правовим джерелом американського права.
   Стан дослідження. Слід підкреслити, що грунтовних комплексних наукових праць, в яких висвітлювалися процеси виникнення, поширення та розвиток „загального права” на території США, в українському правознавстві поки що нема. Натомість про функціонування „загального права” на території Англії та США чимало довідатися можна із книг французьких учених Р. Давида, К Жофре-Спінозі [1], американського правознавця - Д. Карлена [2]. Значне зацікавлення викликає монографія російських науковців Ю.П. Урьяса, В.А.Туманова та С.А. Егорова [3], хоч автори у висновках віддали належне ідеологічним стереотипам в оцінці судових систем західних країн.
   Частково аспектів становлення та розвитку „загального права” на території США торкнулися Б.Й. Тищик та М.Д. Катеринчук. У цьому контексті особливий інтерес становлять праця Л.А. Луць, в якій ґрунтовно висвітлено та розмежовано правові системи Англії та США [4], а також дослідження Б.В. Малишева, в якому розглянуто правову природу судового прецеденту, в Англії [5]. Водночас слід зауважити, що деякі автори (К Жофре-Спінозі, Р. Давид, Д. Карлен) залишили поза увагою закон [6], на підставі якого США, звільнившись від колоніальної залежності від колишньої метрополії - Англії, все ж продовжували застосовувати „загальне право” як фактично „британський винахід”. Враховуючи це, ми поставили мету - визначити причини, які сприяли застосуванню норм „загального права” у США, які здобули незалежність ще 1776 р.
   Виклад основних положень. Згідно із Судовим актом 1789 р., яким на підставі Конституції США було встановлено федеральну судову систему, районним судам (суди найнижчої ланки, але не суди штатів) були підсудні спори, які виникнули на території відповідного дистрикту (судового району) і повинні були вирішуватися на підставі Конституції, законів і міжнародних договорів США, правових норм та прецедентів „загального права”, якщо такі є. Крім цих судів, функціонував Верховний Суд США як вища федеральна судова інстанція (ст. 1), передбачалося створення окружних судів (ст.4), які 1891 р. були перейменовані на апеляційні, що розглядали деякі категорії справ як перша інстанція та переглядали рішення районних судів та судів штатів [6].
   Під терміном „загальне право” (Common Law) розуміють групу правових систем англо-американського типу, домінуюче місце в якій займає англійське право. Історією „загального права” до XVIII ст., як підкреслила Л.А. Луць, була виключно історія англійського права. Його виникнення на території Англії датується 1066 р., коли після норманського завоювання функцію судочинства почали здійснювали королівські суди, які були його авторами. Розвиток „загального права” характеризується трьома періодами: перший - період становлення (1066-1485 рр.), другий - його розквіт і створення „права справедливості” (1485-1832 рр.), третій (1832 р. - по сьогодні) - характеризується доповненням системи права статутним правом (законодавством) [5, с. 117].
   Королівські суди спочатку не мали універсальної юрисдикції. Крім них, спори вирішували також інші суди, а король чинив тільки „виший суд”. З часом до підсудності королівських судів перейшли певні категорії справ, але для того, шоб мати можливість до них звернутися, необхідно було одержати дозвіл (спеціальний наказ) від короля. Спочатку він видавав дозволи в поодиноких випадках, але вже протягом ХII-ХIIІ ст. таких випадків трапилося близько 75 [4, с. 117].
   Як підкреслив Б.В. Малишев, „загальне право” в Англії було сукупністю норм, яка становила собою модифіковані місцеві звичаї, закріплені в рішеннях королівських судів (прецедентах* ), які вже потім застосовувалися при розгляді подібних справ. Виникненню „загального права” сприяло запровадження централізованої судової системи, внаслідок цього функція відправлення правосуддя поступово перейшла від місцевих судів до королівських [5, с. 6].
   Повільне зростання числа видів приписів і форм позовів, на підставі яких королівські суди приймали справи до провадження, на думку Б.В. Малишева, заважало адаптації „загального права” розвитку суспільних відносин. Однак це забезпечувало його стабільність, оскільки до ХІХ ст. судді не вважали попередні судові рішення зі схожих питань як абсолютно обов’язкові, хоч і намагалися не відступати від неодноразово застосованих прецедентів [5, с. 6].
   З часу ухвалення королівськими судами низки рішень, якими потім керувалися вони та інші суди, йде відлік перших правил прецеденту, тобто одне рішення вишого суду стало обов’язковим для інших судів.
   Англійське „загальне право” (на відміну від американського) створює класичну систему прецедентного права (права, яке створюється суддями), головною ідеєю якого є положення про те, шо „судовий захист передує праву”, шо і сьогодні визначає основну рису англійського праворозуміння [4, с.117-118].
   Приписи та форми судового захисту, встановлені королівськими судами, протягом століть визначали розвиток і зміст права Англії та призвели до його залежності від судового процесу, шо згодом зумовило набуття судами значної автономії від королівської влади та парламенту. Складність судових процедур, незрозумілих для громадян без юридичної освіти, створило підґрунтя для раннього становлення та стрімкого розвитку прошарку юристів у англійському суспільстві, з яких найзаможніші вже в XIII ст. отримали чимало привілеїв і становили активну та впливову соціальну групу. Тоді виникла тенденція відбирати суддів королівських судів з числа досвідчених адвокатів, які практикували не менше 16 років [5, с. 6-7].
   Недоліки системи „загального права” (утруднене звернення в королівські суди, несправедливі рішення) сприяли розвиткові ідеї про те, що „король як суверен правосуддя забезпечує справедливість підданим”. Керуючись цією ідеєю, канцлер („суд канцлера”) розглядав справи і виносив рішення на підставі моральної норми (норми „справедливості”). Канцлер, не змінюючи „загального права”, діяв за принципом „справедливість базується на праві”.
   Створення суду канцлера (і норм справедливості) було зумовлено необхідністю доповнити чинні норми загального права іншими у відповідності з вимогами моралі, оскільки королівські суди були обмежені власною компетенцією та суворою процедурою.
   Суддя королівського суду був арбітром, який не мав повноваження примусити сторону подати необхідний письмовий доказ, на відміну від суду канцлера.
   До 1875 р., коли норми „справедливості” та норми „загального права” почали разом застосовуватися всіма судами, перші застосовував лише суд канцлера, який особисто, без участі присяжних, розглядав справи, а його наказ мав дискреційний характер, а другі - тільки королівський суд. Рішення, ухвалені королівськими судами на підставі норм „загального права” містили вказівку про формальне визнання факту (наприклад, заподіяної шкоди за неналежне виконання чи невиконання договору), а вже рішення суду канцлера зобов’язували сторону виконати умови договору в натурі [4, с. 127-128]. Л.А. Луць зазначає, що норми „загального права” - це сукупність норм, які сприяли встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях, а норми „права справедливості” - це сукупність норм, які конкретизують та доповнюють „загальне право” [4, с. 128].
   Характерно для „загального права” є відсутність впливу на його становлення і розвиток, як підкреслив Б.В. Малишев, римського права.
   Це мало місце внаслідок:
   1) надмірної формалізованості процедур „загального права”, яка заважала імплементації будь-яких конструкцій, породжених іншими правовими системами (спори судами загального права розглядалися як публічно-правові, в той час як більшість норм римського права мала приватно-правовий характер);
   2) протидії з боку судів та адвокатських гільдій Англії;
   3) незначної ролі університетів, в яких викладалося римське право у підготовці юридичних кадрів.
   Однак повністю загальне право не уникнуло побічного впливу римського права, спочатку завдяки праці Брайтона (1250 р.), пізніше - діяльності суду канцлера, торговельних та церковних судів [6, с. 7]. Отже, батьківщиною „загального права” була Англія, а її творцями - королівські суди. Коли ж на території Північної Америки розпочався процес заснування колоній (поселень), кожна з них, а згодом штати не були подібними до інших, а статут штату (наприклад, прийнятий у Массачусетсі) не був прийнятним для Нью-Амстердаму чи Луїзіани. На нашу думку, це пояснювалося наявністю національного фактора. Першу британську колонію у Північній Америці (сьогодні - це територія Північної Кароліни) створив 1585 р. У Релі. Вона не проіснувала довго, оскільки був надто суворим клімат. 1607 р. було створено другу колонію - Джеймстаун, яка успішно розвивалася [7, с. 6]. Крім цього, 1620 р. англійці заснували колонію Плімут, 1630 р. - Массачусетс, 1632 - Меріленд та ін. [1, с. 362].
   Французькі колоністи заселяли здебільшого територію сучасної Канади: перше поселення (Порт-Руалль) тут було засноване 1604 р., а 1608 р. - колонія Квебек. Існували ще й голландські колонії, але їх було небагато. У гирлі р. Гудзон було створено колонію Нова Голландія та засновано 1613 р. на острові Мангеттен м.Нью-Амстердам, територію якого купили в індіанців за декілька мушкетів, ножів, сокир тощо. 1664 р. англійці витіснили звідти голландців, перейменувавши місто на Нью-Йорк, який незабаром став важливим центром політичного та економічного життя англійських колоній [7, с. 7-8].
   У зв’язку з необхідністю регулювати суспільні відносини на території колоній, заснованих англійцями почали створювати (на підставі норм «загального права» Англії та місцевих звичаїв) норми „загального права” Віргінії, Плімуту, Массачусетсу, Меріленду та інших [2, с. 16-17]. В той час деякі колонії, які були іспанськими (Флорида) та французькими територіями, прийняли кодекси романського типу, але й вони згодом були повністю „поглинуті” „загальним правом” [5, с. 121].
   Англійські колонії повинні були підпорядковуватися нормам „загального права” Англії згідно з рішенням у справі „Кальвіна” (1608 р.), в якому передбачалося, що її піддані на „неосвоєні цивілізованими націями землі” повинні були приносити „загальне право”. Проте принцип справи „Кальвіна” містив обмеження: „загальне право” Англії застосовувалося в колоніях тільки „в тій мірі, в якій його норми відповідали умовам колонії” [1, с. 362]. Як підкреслили Р. Давид і К. Жофре-Спінозі, норми англійського „загального права” зовсім не відповідали умовам життя колоній, по-перше, через відсутність юристів на їхніх територіях, по-друге, через те, що норми „загального права” були створені феодальним суспільством, неподібним до американського. Зважаючи на це, автори доводили, що фактично „в Америці не знали загального права”, а за висловлюванням Паунда (представник американської школи правового реалізму. - O.P.) „незнання було основним фактором формування американського права”.
   У колоніях застосовувалося право, створене на підставі норм Біблії, розповсюджувалася свобода судового розсуду, згодом, в 1634-1682 рр., були створені перші кодекси (у колоніях Массачусетс і Пенсільванія), які не мали нічого спільного з сучасною кодифікацією, але основне було не у змісті, а в „дусі та меті” цієї кодифікації. В XVII ст. американські колоністи прихильніше ставилися до писаного права, на відміну англійців, котрі „бачили в законі небезпеку для своїх свобод” [1, с. 363]. У XVIII ст. економічне становище американських колоністів поліпшилося, виникла необхідність у більш розвинутому праві, натомість „загальне право” Англії „вважали неспроможним захистити колонії від впливу королівського абсолютизму, погроз з боку французьких колоній Луїзіани та Канади” [1, с. 364]. Тоді ж американці здійснюють спроби пристосувати норми „загального права” до потреб США, прийнявши 1787 р. федеральну Конституцію, за якою нормотворчі функції здійснюють конгрес та президент, а законодавчим органами штатів надано право створювати власні закони, але такі, які не суперечать Основному та іншим федеральним законам. Отож можна стверджувати про існування суто американського „загального права”, розмірковуючи про сутність якого О.В. Холмс (засновник школи американського правового реалізму, був у 1902 - 1932 рр. суддею Верховного Суду США. - O.P.), зазначив, що воно „твориться на небесах”. Цієї думки Верховний Суд США притримувався до 1938 р., коли вирішив, що „загальне право” - це загальна кількість рішень у певний час і в межах окремої системи судів. Отже, Верховний Суд визнав існування загального права Нью-Йорка, Коннектикуту, Род- Айленду та інших штатів, але не визнав існування єдиного загального права, яке могло б виходити за межі певного штату і було б обов’язковим на всій території США. На думку Д.Карлена, Верховний Суд розумів, що він не вправі встановлювати „загальні норми”, які не встановив навіть конгрес. Суд постановив, що федеральні суди, за винятком випадків, які регулюються Конституцією, договорами, нормативними актами конгресу, зобов’язані застосовувати правові норми штату, які відображені у законодавстві цього штату та рішеннях його судів [2, с. 26-27]. Однак Ю.П. Урьяс, В.А. Туманов та С.А. Егоров переконані, що „загальне право” становить сукупність 50 систем „загального права”, які є в 50 штатах [2, с. 61]. Таким чином, вони допускають існування „загального права” США.
   Якщо вищий суд штату (в деяких штатах вони називаються „верховними”, в інших - „апеляційними”) змінить норму „загального права” (тобто, права цього штату) чи визнає закон штату таким, що суперечить конституції відповідного штату, то таке рішення не повинно переглядатися Верховним Судом США [2, с. 29]. 1938 р. Верховний Суд визнав, що „загальне право” - це право окремого штату, а федерального загального права не існує. Суди кожного штату здійснюють судочинство незалежно один від одного, а тому рішення, прийняті судом одного, судами інших штатів можуть не дотримуватися [7].
   Суди кожного штату є незалежними у прийнятті рішень (згідно з Поправкою IV до Конституції), а тому часто трапляються випадки, коли суд одного штату вирішує певне питання інакше, ніж аналогічне питання - суд іншого штату. Однак, як зауважив М.Д. Катеринчук, з кінця XIX ст. в умовах зростання зв’язків між окремими штатами та підвищення мобілізації населення в США почали здійснюватися спроби наблизити та уніфікувати право штатів. З цією метою 1892 р. було створено Національну конференцію уповноважених з уніфікації права штатів [8, с. 99]. У виданні „Оновлений виклад права” (19 томів), підготовленого Інститутом американського права, який подібний до систематизованого викладу статей закону, подані норми американського „загального права” (договірного, власності, цивільно- деліктного), а 1959 р. розпочато підготовку другого видання [4, с. 125].
   Сьогодні федеральне законодавство публікується у Зводі Законів США, який складається з 50 інститутів, кожен з яких регулює певний вид правових відносин. У штатах діють кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні, цивільно-процесуальні кодекси, але вони не подібні до європейських (за винятком кодексів, прийнятих у штатах, території яких були підвладні Франції). З XX ст. у США стала поширеною практика прийняття однакових (типових) кодексів і законів (наприклад, Торговельного кодексу 1959 р.); Типового Кримінально-процесуального та доказового кодексу, федерального закону „Про шахрайство і зловживання пов’язані з комп’ютером” 1986 р., на підставі якого 1988 р. у штатах були прийняті аналогічні закони) [4, с. 125].
   Порівнюючи правові системи США та Англії, можна встановити, що для них є спільним одноманітний поділ права (на „загальне право” і „право справедливості”, а не за галузями), використовуються одні й ті ж самі поняття та трактування норми права, розуміння права не тільки як засобу вирішення спору, але як «знаряддя» побудови суспільства. У США та в Англії право - це найперше право судової практики, а правові норми законів імплементуються в систему права тоді, коли неодноразово застосовуються судами і є можливість покликатися на попереднє судове рішення. Проте характерна відмінність американського права від англійського пов’язана з федеральною структурою США, за якою штати мають право створювати своє законодавство і власну систему прецедентного права. У США судовий прецедент неформалізований, на відміну від Англії, де рішення Палати лордів обов’язкові для всіх інших судів, а рішення Апеляційного Суду Англії - для нього самого та інших судів, які не створюють прецедентів [4, с. 118-119, 121, 125-126]. Хоча існують відмінності у законодавстві штатів (наприклад, в одних встановлений режим спільності майна подружжя, в інших - роздільності, є різні підстави розлучення, різні покарання за один і той же злочин), Л.А. Луць зауважила, що „названі розбіжності не порушують єдності американського права, яка зумовлена факторами інституційного характеру та складом мислення американського населення та юристів”. Крім того, в Англії, на відміну від США, нема контролю судової влади за конституційністю законів [4, с. 122].
   Висновки. На нашу думку, причинами, які сприяли продовженню застосування у США, які здобули незалежність ще 1776 р., норм „загального права” колишньої метрополії - Англії, були перш за все фактори національності та незнання американцями іншого права, крім „загального”. Норми „загального права” на території США застосовувалися англійськими колоністами, яким практично нічого не було відомо про римське право, оскільки воно не викладалося в Англії. Правничі ж школи в США почали створюватися тільки в першій половині XIX ст. [9, с. 30], а до цього часу основними авторами та тими, хто застосовував право, були вихідці з Англії. До речі, в 1760-1774 рр. 9 суддів Верховного Суду Массачусетсу ніколи не працювали за освітою, а 6 з них - не вивчали право [11, с.311] Отож незнання зумовлювалося відсутністю юридичних закладів освіти, а вже тоді, коли такі були засновані, „загальне право” колишньої метрополії на той час було повністю пристосоване американцями до їхніх умов життя, правових та соціально-економічних відносин. Зважаючи на це, відпала необхідність імплементації у законодавство США норм римського права чи інших правових систем.

 Література

   1. Давид Р., Жофре-Сиинози К. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жофре-Спинози / пер. с франц. В.А.Туманова. - М.: Международные отношения, 1999. - 400 с.
   2. Карлен Д. Американские суды: система и персонал Д. Карлен / пер. с. англ. B. А. Власихина; [под ред. и со вступит. ст. Б.С. Никифорова]. - М.: Прогресс, 1972. - 124 с.
   3. Судебные системы западных государств / Ю.П. Урьяс, В.А. Туманов, C. А. Егоров [и др.], [отв. ред. В.А. Туманов]. - М.: Наука, 1991. - 240 с.
   4. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу: навч. посібник / Л.А. Луць. - Львів.: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - 247 с.
   5. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико- правовий аспект): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Б.В. Малишев; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 19 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com