www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Розірвання шлюбу за шлюбно-сімейним законодавством другої Речі Посполитої
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розірвання шлюбу за шлюбно-сімейним законодавством другої Речі Посполитої

О.Б. Онишко

РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ЗА ШЛЮБНО-СІМЕЙНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (1918-1939 рр.)

   Розглядаються допустимість чи недопустимість розірвання шлюбу на території Другої Речі Посполитої, причини, за наявності яких сторони могли подати позов про розірвання шлюбу, визначається, який суд мав вирішувати такі питання.
   Ключові слова: розірвання шлюбу, римо-католицьке, євангелістське, греко-уніатське, православне віросповідання, сепарація, подружня зрада, винна сторона, позов.
   Постановка проблеми. Процедура розірвання шлюбу на теренах Другої Речі Посполитої (далі - ДРП) здійснювалася на основі національного польського законодавства, чинного на польських землях різних за своїм історичним та правовим минулим, традиціями, досвідом. Крім того, ця процедура регулювалася церковними канонами відповідно до віросповідання подружжя. Співвідношення державних законів і релігійних приписів у шлюбно-сімейних відносинах у кожному регіоні було різним, згідно з специфікою кожної території. Головним чином, відмінність стосувалася трьох моментів: форми укладення шлюбу, здійснення судочинства у сімейних справах та допустимості розірвання шлюбу. Порядок розірвання шлюбу на кожній території ДРП мав певні особливості. Вони були пов’язані з місцевістю проживання або перебування подружжя, їх віросповіданням та наявністю причин для розірвання шлюбу.
   Стан дослідження. Цй проблематиці присвятили праці, в основному, польські правознавці зазначеного історичного періоду, які займалися проблемами цивільного та сімейного права, такі як: Ф. Золл, С. Голуб, В. Абрахам, Е. Маргуліс, X. Конік, З. Мандел та ін., а також українські правники тієї доби С. Дністрянський, К. Левицький, С. Федак, М. Шухевич. У наш час частково цієї теми торкалися у своїх дисертаційних дослідженнях І.Ю. Гловацький, Б.М. Ринажевський, В.В. Гомонай, В.П. Глиняний, Н.В. Липитчук, І.Ю. Настасяк та ін. Однак, вони не приділяли, на наш погляд, належної уваги аналізу шлюбно-сімейних відносин, зокрема не розглядали питання, що стосувалися причин розірвання шлюбу на різних територіях ДРП, на кожній з яких використовувалися дещо відмінні ті чи інші правові норми. Тому нашою метою стало з’ясування змісту основних причин розірвання шлюбу та визначення суду, який розглядав такі справи, відповідно до норм чинного сімейного права Польщі у міжвоєнний період.
   Виклад основних положень. Основну увагу у цьому контексті, на наш погляд, слід приділити особливостям здійснення процедури розірвання шлюбу шляхом розлучення та сепарації на основі низки законодавчих актів, які діяли на території Другої Речі Посполитої. До таких актів належали: Польський цивільний кодекс 1825 р. (далі - ПЦК), Положення про шлюб 1836 р., Австрійський цивільний кодекс 1811 р. (далі - АЦК), Німецький цивільний кодекс 1896 р. (далі - НЦК), Звід законів Російської Імперії 1830 р. (далі - Звід законів) та Угорський закон про шлюб 1894 р. Хоча ПЦК не містив поняття розірвання шлюбу, із аналізу його тексту випливало, що розірвання шлюбу (rozwуd) - це повне припинення особистих і майнових відносин подружжя, здійснене у встановленому законом порядку, із визначенням подальшого правового статусу дітей, а також майна, нажитого у шлюбі. У законодавстві тогочасної Польщі, а саме Положенні про шлюб, ПЦК та АЦК, визначалося таке поняття, як сепарація, тобто часткове припинення особистих і майнових відносин подружжя із забороною вступати у повторний шлюб, що пояснюється значним впливом канонічного права на світське.
   Спершу розглянемо правові основи розлучення та сепарації (відокремлення від столу і ложа) відповідно до шлюбно-сімейного законодавства колишнього Конгресового Королівства (одна із територій ДРП, утворена 1815 р. за рішенням Віденського конгресу на основі земель Варшавського князівства).
   Порядок розлучення та сепарації регулювався відповідно до віросповідання та місцевості проживання подружжя. Закон передбачав відмінні норми для осіб римо-католицького, греко-уніатського, православного, євангелістського та інших християнських, а також нехри- стиянських (наприклад, іудеїв, мусульман) віросповідань. Таким чином, якщо шлюб був укладений католиками у костелі на території колишнього Конгресового Королівства згідно з релігійними нормами католицької церкви, то і сепарація (розлучення було недопустимим) надавалася церковним судом католицької церкви. У випадку укладення шлюбу євангелістами, іудеями чи особами іншого віросповідання допускалися розлучення, які здійснювались церковними судами [1, с. 19].
   Для осіб римо-католицького віросповідання розірвання шлюбу було дозволене лише у двох випадках: якщо один із подружжя прийняв освячення (став монахом чи священиком), або отримав дозвіл Папи Римського на розірвання шлюбу (що було майже неможливим). Така неможливість розірвання шлюбу переслідувала католиків до кінця життя, навіть у випадку зміни ними віросповідання.
   Сепарація відповідно до релігійних норм римо-католицького віросповідання наставала за таких причин: 1) подружня зрада (прелюб); наприклад, позивач Ян К. подав позов до місцевого суду про сепарацію у зв’язку із вчиненням подружньої зради його дружиною Марією К.; доказами було народження нею трьох дітей за час відсутності позивача; окружний суд м. Кракова від 17 серпня 1932 р. ухвалив рішення про сепарацію за наявністю вини відповідача [2]; 2) тяжка образа одного з подружжя; 3) у випадку вчинення однією із сторін злочину чи правопорушення та схиляння до протиправних діянь своєї половини. Одна із сторін не могла вимагати здійснення сепарації у першому випадку, якщо сама здійснила подружню зраду, або якщо вже вибачила винного. Чоловік не мав права вимагати сепарації з приводу подружньої зради, якщо сам примусив дружину здійснити такий злочин.
   Сепарація здійснювалася духовним судом і могла присуджуватися на обмежений чи необмежений термін.
   Якщо подружжя сповідували різну християнську (неправославну) віру, то рішення про розірвання шлюбу (сепарацію) приймав той суд, до якого належав позивач. При вирішенні справи про розірвання шлюбу осіб різного віросповідання справу повинен був розглядати суд того віросповідання, у церкві якого був укладений шлюб. Якщо шлюб був укладений у церквах обох з подружжя то справу розглядав суд того віросповідання, де був укладений перший шлюб, або відповідно до віросповідання позивача. У подальшому подружжя могло подати позов і до суду іншого віросповідання [3, с. 117-144].
   Для подружжя, що належало до євангелістської церкви розірвання шлюбу дозволялося з таких причин:
   1) подружня зрада;
   2) умисне залишення другого з подружжя (зміна місця проживання не була причиною для подання позову про розірвання шлюбу);
   3) фізична неспроможність виконувати подружні обов’язки;
   4) невиліковна чи заразна хвороба;
   5) розумова хвороба; 6) ведення розпусного способу життя, марнотратство;
   7) якщо один із подружжя перебував у комі не менше п’яти років;
   8) вчинення дій, що є загрозою для життя і здоров’я другої половини;
   9) доведене судом намір позбавлення другого з подружжя гідності, ремесла, посади;
   10) вчинення однією із сторін тяжкого злочину [4, с. 57, 58].
   Євангелістський церковний суд мав право провести розслідування доведення подружньої зради одного з подружжя, оскільки, такий злочин був передбачений кримінальним законом. У випадку подружньої зради обох сторін позов про розірвання шлюбу відхилявся. Позовна давність у випадку розірвання шлюбу через подружню зраду становила один рік. Якщо рішення про розлучення було винесене судом через перелюб чи умисне залишення своєї половини, то винна сторона не мала права укладати новий шлюб протягом шести років.
   Фізична неспроможність вважалася причиною розлучення, якщо вона тривала не менше трьох років з моменту виявлення. Факт виявлення розумової хвороби мав фіксуватися протягом року після її виявлення. Лише за таких підстав на основі медичного висновку загальної лікарської ради друга сторона мала право вимагати розлучення [5, с. 13-18].
   Для подружжя, яке належало до єврейського віросповідання, допускалося лише розірвання шлюбу. Розлучення могло бути здійснене за взаємною згодою сторін, або без згоди іншої сторони (переважно дружини) з низки причин. Так, чоловік мав право вимагати розлучення у випадку подання ним беззаперечних доказів про неможливість подальшого існування шлюбу. Закон однозначно не вказував причини, але переважно вони стосувалися порушення ритуальних норм при веденні домашнього господарства, порушення звичаїв, підозра у подружній зраді, ухилення від виконання подружніх обов’язків, непокора чоловікові при зміні місця проживання і т.д. [1, с. 56-65].
   Як свідчать історико-правові джерела позов про розірвання шлюбу для осіб іудейського віросповідання міг бути поданий за наявності будь- яких побутових причин чи шкідливих звичок сторін (неприємний запах з рота однієї з сторін, тяжка хода, нервовий „тік”, набутий внаслідок хвороби, тощо).
   Для осіб інших християнських віросповідань розірвання шлюбу було дозволеним за умови, якщо це передбачено у правових нормах віросповідання сторони позивача.
   Відповідно до АЦК, який був чинним на колишніх австрійських територіях, сторонам надавалося альтернативне право укладення шлюбу у церкві чи перед світською владою, але справи про розлучення (сепарацію) розглядали лише цивільні суди незалежно від віросповідання подружжя.
   Сепарація осіб римо-католицького віросповідання та розлучення для подружжя інших віросповідань за австрійським законодавством дозволялася з таких причин:
   1) визнання одного з подружжя винним у подружній зраді або іншому злочині;
   2) умисне залишення другого з подружжя напризволяще;
   3) ведення одним із подружжя марнотратного способу життя, внаслідок чого зазнавала збитків власність постраждалої сторони;
   4) небезпечний замах на життя і здоров’я другої сторони;
   5) нанесення тяжких тілесних ушкоджень або постійної тяжкої образи з приводу каліцтва [6, с. 778-780].
   За наявності зазначених причин скривдженою стороною могла бути внесена скарга до цивільного окружного суду про надання сепарації [7, с. 67-75].
   Із тогочасної судової практики наведемо такий приклад. Яніна М. подала до Окружного суду м. Кракова позов про сепарацію. Приводом для сепарації було ведення відповідачем Тадеушем М. марнотратного способу життя та позбавлення сім’ї коштів для проживання. Позивачка вимагала дозволу на окреме проживання та аліментів на утримання. Суд рішенням від 28 березня 1933 р. задовольнив вимоги позивачки у повному обсязі та призначив щомісячне аліментарне утримання у сумі 200 злотих [8]. Подружжя некатоликів мали право розірвати шлюб за наявності зазначених причин навіть у випадку, коли одна із сторін прийняла католицизм. Таким чином, розлучення могли отримати: євангелісти, греко- католики, старообрядці, атеїсти, мусульмани або особи у змішаному шлюбі (наприклад, атеїстка із мусульманином, євангелістка з євреєм).
   За наявності поважних причин розірвання шлюбу могли отримати атеїсти, навіть за відсутності у процесі відповідача. Так, Антон С., громадянин СРСР, який переховувався на території ДРП від політичного переслідування, подав позов про розірвання шлюбу зі своєю дружиною, радянською громадянкою Броніславою С. Причиною розлучення була подружня зрада дружини, звинувачення нею позивача у державній зраді та намагання видати його владі. Через політичні переслідування зі сторони радянського режиму позивач втік у Польщу. Враховуючи обставини справи, Окружний суд м. Кракова ухвалив рішення від 25 травня 1934 р. розірвати шлюб заочно, без участі відповідачки у слуханні справи [9]. Якщо перед укладенням шлюбу одна зі сторін прийняла католицьку віру, то таке подружжя не могло розірвати шлюб, і друга сторона (не католик) могла одружитися знову лише після смерті своєї половини.
   У випадку, коли подружжя були некатоликами, вони могли розірвати шлюб на ґрунті непереборної відрази шляхом добровільної письмової згоди обох сторін.
   Рішення про сепарацію, прийняте у Малопольщі (назва однієї із місцевостей ДРП), відповідно до норм австрійського права надавало можливість католикам розірвати шлюб за німецьким законодавством, оскільки поширювалася дія „Міждільничого закону” 1926 р. Для розірвання шлюбу потрібно було проживати на колишніх прусських територіях не менше року, а також те, щоб причини сепарації, отриманої за австрійським законодавством, були ідентичними з причинами розірвання шлюбу [10, с. 347-351].
   Для осіб іудейського віросповідання австрійське право передбачало лише два випадки розірвання шлюбу:
   1) за взаємною згодою сторін без будь-якої важливої причини (рішення приймав Гродський суд у м. Кракові);
   2) лише на вимогу чоловіка внаслідок подружньої зради дружини проти її волі (справу розглядав Окружний суд за поданням позову чоловіком). Наприклад, Едгар Г розірвав шлюб із своєю дружиною Сесілією Г через її подружню зраду та ведення розпусного способу життя; рішення Окружного цивільного суду у Кракові ухвалено 24 лютого 1937 р. [11]. Німецьке та угорське законодавство не робило різниці між віросповіданнями сторін і передбачало укладення лише цивільного шлюбу, а відповідно - цивільне розлучення. Російське законодавство передбачало укладення церковного шлюбу особами православного віросповідання, і розлучення було дозволене православною церквою та здійснювалося церковним судом.
   У німецькому шлюбно-сімейному законодавстві також було передбачено розірвання шлюбу і сепарацію. Якщо після сепарації сторони знову прагнули відновити подружні стосунки, то це не вимагало жодних формальностей (§ 1586 НЦК). Розірвання шлюбу здійснювалося світськими окружними судами незалежно від віросповідання подружжя.
   Шлюб міг бути розірваний за позовом однієї з сторін з таких причин:
   1) у випадку вчинення іншою стороною перелюбу, злочину, виявлення багатоженства;
   2) у випадку загрози життю та здоров’ю другого з подружжя;
   3) умисного залишення другого з подружжя понад один рік;
   4) умисного тяжкого порушення сімейних обов’язків внаслідок зневаги, аморального поведінки однієї зі сторін;
   5) розумової хвороби однієї з сторін протягом трьох років [12, с. 97-105].
   Вимога розірвання шлюбу могла бути спростована у першому та четвертому випадках внаслідок примирення сторін. Позов про розірвання шлюбу у першому та четвертому випадках повинен був подаватися протягом шести місяців з моменту виявлення причин. Позовна давність такого позову становила 10 років.
   Угорський закон „Про шлюб” 1894 р. врегульовував справи про розлучення і сепарацію відповідно до норм НЦК, і передбачав ті ж пункти, де зазначалися причини розірвання шлюбу лише з деякими доповненнями. Так, бралося до уваги засудження однієї з сторін до довічного ув’язнення, тюремного ув’язнення на строк понад п’ять років, або ув’язнення у виправних установах; якщо один із подружжя намагався втягнути дітей у злочинну діяльність чи ведення аморального способу життя; якщо один із подружжя вів аморальний спосіб життя [3, с. 25, 26].
   Якщо від моменту подання позову про сепарацію пройшло два роки, то сторони мали право вимагати винесення судом рішення про розірвання шлюбу.
   Відповідно до російського законодавства, що діяло на східних територіях ДРП, у томі X Зводу законів позов про розірвання шлюбу (розлучення) подавався до церковного суду православної церкви. Для православного подружжя розлучення було дозволене. Причинами подання позову однією зі сторін були такі:
   1) подружня зрада (перелюб), або неспроможність виконання подружніх обов’язків за наявності беззаперечних доказів;
   2) засудження однієї зі сторін до покарання за тяжкі злочини;
   3) зникнення одного з подружжя без вісти.
   Позов про неспроможність виконання подружніх обов’язків міг бути поданий лише через три роки після укладення шлюбу [13, с. 16-19]. Не допускалося самовільне розірвання шлюбу без суду лише за взаємною згодою подружжя, а також укладення будь-яких договорів подружжя між собою, які мали на меті розрив шлюбного союзу.
   При вчиненні подружньої зради зізнань відповідача було недостатньо, потрібно була наявність інших доказів та свідків. Позовна давність подання позову з причин подружньої зради, як і у правових нормах євангелістської церкви, становила три роки.
   Позов про розірвання шлюбу з причин зникнення без вісти міг бути поданий за відсутності однієї із сторін не менше п’яти років.
   На колишніх російських територіях, зокрема та території центральної Литви (одна із місцевостей ДРП), розірвання шлюбу між католичкою та євангелістом було можливим, хоча суперечило канонічно-правовим нормам католицької церкви на підставі арт. 74 Зводу законів Російської імперії. Таким чином, католичка могла подати позов про розлучення до церковного суду євангелістського віросповідання на підставі зміни її чоловіком віросповідання з римо-католицького на євангелістське. Якщо позов подавав чоловік у такій ситуації, то розірвання шлюбу не допускалося [14, с. 5-б].
   Укладення та розірвання шлюбу між особами інших християнських віросповідань відповідно до російського законодавства здійснювалося духовною особою того віросповідання, до якого належала наречена (дружина). У випадку відмови відповідної духовної особи у розгляді справи про розлучення, позов подавався до релігійної общини чоловіка [б, с. 798-802].
   Висновки. Отже, розірвання шлюбу (розлучення) допускалося не на всій території ДРП, до того ж враховувалося розмаїття чинного шлюбно- сімейного законодавства. Так, на території колишнього Конгресового Королівства для осіб римо-католицького віросповідання розірвання шлюбу не допускалося, а існувала лише сепарація, яка мала усі ознаки розірвання шлюбу, крім можливості сторін вступати у новий шлюб. Для усіх інших віросповідань розірвання шлюбу було допустимим, якщо дозволяли релігійні норми. Таким чином, для євреїв, мусульман, греко-католиків, православних, євангелістів розлучення здійснювалась у встановленому законом порядку.
   На колишніх німецьких територіях розмежування щодо віросповідання не існувало, і будь-яке подружжя, яке уклало шлюб у тій місцевості мало право отримати розлучення відповідно до НЦК 189б р.
   На колишніх австрійських територіях у шлюбно-сімейних справах існували відмінності відповідно до віросповідання подружжя, але справи про розлучення та сепарацію розглядали лише цивільні суди. Для осіб римо- католицького віросповідання (як і на території колишнього Конгресового Королівства) була також передбачена лише сепарація.
   На колишніх російських територіях, де чинним був Звід законів Російської імперії, форма розірвання шлюбу була лише церковною, а поняття сепарації не існувало.
   У більшості законодавчих актів, які діяли на території ДРП, причини розірвання шлюбу співпадали. Відповідно до Німецького, Австрійського, цивільних кодексів, Зводу законів Російської Імперії, Положення про шлюб та Угорського закону про шлюб одними з основних причин розлучення (сепарації) були: подружня зрада, вчинення однією зі сторін злочину, покарання за який передбачало понад п’ять років ув’язнення, вчинення одним із подружжя дій, що загрожували життю і здоров’ю членів сім’ї, умисне залишення одного з подружжя напризволяще, тяжка образа одного з подружжя, нездатність виконувати подружні обов’язки, розумова хвороба і т.д. Ці та інші причини були неоднозначними, містили велику кількість нюансів та пояснень, потребували доказування для винесення судового рішення про розірвання шлюбу (сепарацію). Розмаїтість норм шлюбно- сімейного законодавства та судової системи дещо спростовувалася прийняттям польською владою „Міждільничого закону” 1926 р. Закон передбачав приналежність до місця проживання. Таким чином, подружжя, яке проживало на території, де чинними були, наприклад, норми НЦК протягом одного року мали право укласти цивільний шлюб, і тоді питання про розірвання шлюбу розглядав цивільний суд.
   Отже, шлюбно-сімейне законодавство було недосконалим, існування цивільних та церковних судів при розгляді справ про розлучення чи сепарацію ускладнювало судовий процес. Якщо подружжя сповідувало різні віросповідання, позов про їх розлучення (сепарацію) могли розглядати різні суди, а це негативно впливало на правове становище сторін, дітей, народжених у шлюбі, майновий стан подружжя, а також на морально- етичне положення у суспільстві.

Література

   1. Margulies Elkon. Rozwod I uniewaznienie malzenstwa wedlug obowiazujacych obecnie ustaw w Polsce / Margulies Elkon. Lwow: Ateneum. - 1929. - 218 s.
   2. Archium Panstwowe w Krakowie SOKS 2715 I Cg 183/32.
   3. Warman Henryk. Prawo o rozwodzie i separacji. Przepisy kodeksow obowiazujacych i ustaw zwiazkowych, orczecznictwo sadowe austkiackie, rosyj skie i polskie / Warman Henryk. - Warszawa: Ksiegarnia prawnicza, 1939. - 266 s.
   4. Польша. Законы. Гражданские законы губерний царства Польского. Т. 1: Гражданское уложение 1825 г. и Положение о союзе брачном 1836 г. - 1875. - 245 + CV c.
   5. Chelmonski Adam. Przeglad ustawodawstwa cywilnego / Chelmonski Adam. - Wilno, 1933. - 44 s.
   6. Encyklopedja podreczna prawa prywatnego / pod. red. Henryka Konika. - Warszawa: Biblioteka polska, 1939. - Zeszyt I-X. - 1128 s.
   7. Jaworski Leopold. Kodeks cywilny austryacki / Jaworski Leopold. - Krakow, 1903. - 285 s. 16. Archium Panstwowe w Krakowie SOKS 432 I Cg 268/33.
   8. Archium Panstwowe w Krakowie SOKS 672 IC 567/34.
   9. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej 1926. 1532 + XVI s.
   10. Archium Panstwowe w Krakowie SOKS 3457 I Cg 168/27.
   11. Kodeks Niemiecki cywilny wraz z ustawa wprowadcza. Czesc I, II. - Bydgorzsz, 1922. - 405 s.
   12. Гражданские законы. (Сводъ законовъ. Том X. Часть I). Съ разъяснениемь ихъ по рьшешямь правительствующаго Сената. Шестое дополненное издаше. - С.-Петербургъ; Москва, 1872. - 85 с.
   13. Mandel Zygmunt. Orczecznictwo s№dow polskich w sprawach o uniewacznienie, rozwod i seperacye malzenstw, w sprawach o alimentacye, nieslubne pochodzenie i t.p. / Mandel Zygmunt. - Krakow: Drukarnia D. Fadena w Myslenicach, 1927. - 31 s.
   14. Laczynski Zenon. Prawo cywilne obowiazujace w wojewodstwach centralnych / Laczynski Zenon. - Warszawa, 1937. - 624 s.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com