www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Правовий статус суддів у системі влади Запорозької Січі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правовий статус суддів у системі влади Запорозької Січі

С.М. Мартьянова

ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДДІВ У СИСТЕМІ ВЛАДИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

   Висвітлюються особливості статусу суддів в системі влади Запорозького Війська, Запорозької Січі, з’ясовується правовий статус військового, генерального суддів, їх повноваження та функції у діяльності цієї військово-політичної організації.
   Ключові слова: козацьке звичаєве право, судова система, судочинство, Запорозька Січ, військова старшина, генеральна старшина, військовий суддя, генеральний суддя.
   Постановка проблеми. Історія держави і права України насичена яскравими прикладами закріплення традицій, неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого права. На козацьке звичаєве право вплинули давньоруське право, правовий звичай на українських землях литовсько-польської доби, які трансформувалися в неповторну особливу правову систему з врахуванням соціальних умов низового життя, старослов’янського громадського ладу з його політичними свободами, вирішенням суспільних питань активною частиною населення на козацьких зборах тощо.
   Запорозькі неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами, корінилися у звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини. Неповторний знавець козаччини, академік Д.І. Яворницький з цього приводу зазначав, що в „основі всієї козацької громади лежав звичай: за звичаєм вони не допускали в Січ жінок, за звичаєм судили злочинців, за звичаєм поділялися на курені і паланки. За звичаєм збиралися у певний час на загальні ради чи наради” [1, с. 131].
   Історико-правовий погляд у минуле становлення особи судді за часів творення української державності, особливо козацько-гетьманської держави, постійно викликає як теоретичний, так і практичний інтерес, що у свою чергу може прислужитися у справі реформування судової системи України.
   Стан дослідження. Вивчення історії становлення вітчизняної судової системи, її невід’ ємної складової - суддівського корпусу, а також визначення правового статусу судді як основної фігури судочинства ще потребує свого
   ретельного дослідника. Як правило, досліджувалася українська козацька старовина через призму інститутів влади, а от вивченню її окремих, але не менш важливих складових, зокрема правового статусу судді, досі не приділено належної уваги. Маємо чимало прикладів посиленого інтересу до ролі судді у козацькій державі XVII-XVIII ст. Це і різноманітні офіційні статистичні дані, так звані акти, історичні праці Д.ГЯворницького, М.С.Грушевського, чималий доробок В.М. Горобця, Д.С. Наливайка, історіософські студії В.Л. Андрущенка , В.М. Федосова, правничі праці П.Ф. Гураля, Л.М. Москвич, І.М.Паньонка, С.В. Прилуцького тощо. Однак ще й досі залишається нез’ясованою низка питань щодо правового статусу суддів в історії української державності, місце і роль суддів у функціонуванні козацько-гетьманської держави, їх повноважень і функцій, а також вплив на правосвідомість козацтва. Нагальна потреба такого дослідження в сучасних умовах полягає у виконанні державних завдань, що стосуються реформування як загалом правової, так і суддівської системи в Україні.
   Виклад основних положень. В.Л. Андрущенко та В.М. Федосов, відзначаючи винятковість Запорозької Січі в історії української державності, підкреслюють: „Якими б дивними не здавалися такі закони (йдеться про козацьке звичаєве право. - С.М.) з точки зору догм і форми, в них була одна вирішальна перевага - вони діяли впродовж декількох віків. !снування законності є беззаперечним доказом державності, адже норми права установлюються й діють лише в державі, злочини й покарання, як правові явища, поза державою бути не можуть” [2, с. 54]. Зрозуміло, що такий традиційний підхід стосувався і визначення та призначення на ті чи інші посади козацької старшини.
   Січове законодавство, на початках усне за формою, укорінювалося у свідомості непорушністю традицій, перш за все, таких, що мали місце за всеохоплюючої військової влади та управління. Однак вся повнота законодавчої, адміністративної та судової влади (законотворчість, прийняття ключових рішень щодо внутрішньої та зовнішньої політики, контроль діяльності січових урядовців) належала козацькій раді (кошу). Будучи вільними людьми, козаки (а це відзначав ще у першій половині XVII століття Гійом Левассер де Боплан у своєму знаменитому „Описі України”, який з’явився у 1650 р.) „більше всього цінують волю, без якої жити не можуть” [3, с. 183], приймали гласно на радах рішення, проводили відкрито прилюдні вибори. Рада за обов’язкової участі присутніх у Січі козаків дискутувала, приймала постанови, обирала й усувала вищих посадових осіб.
   Запорозьке ж народоправство полягало у тому, що система суддівства на Запорозькій Січі була фактично відображенням усього козацького життя і пов’язувалася з найбільшими функціями - війни та правосуддя. Сила звичаєвого права давала січовій адміністрації змогу без будь-яких зусиль контролювати суспільство, і вона всю увагу зосереджувала переважно на управлінських, а не на політичних питаннях.
   Суддівські функції у запорізьких козаків виконувала вся військова старшина, яка, однак, мала різні повноваження на своїх рівнях. На Запорозькій Січі була і посада військового судді (з часів Гетьманщини - генерального судді), який мав дуже високий статус. Зокрема, перша згадка про цю посаду датується 1625 р. [4, с. 98]. Як зафіксував Ф. А. Щербина, з 21 адміністративної посади за запорозьким табелем про ранги на Січі військовий суддя займав друге місце після кошового отамана [5, с. 19]. Важливу роль у структурі політичної влади Української козацької держави відігравали генеральні старшини. На ієрархічних сходах старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний, за ним - генеральний писар, потім - генеральний суддя (як правило, було двоє генеральних суддів, хоч нерідко документи фіксували прізвище лише одного урядовця, що дозволяє гіпотетично стверджувати про поширеність і такого одноособового виконання повноважень; у тому ж випадку, коли генеральних суддів було двоє, один з них був „першим”, або „старшим”, а інший - „другим”, тобто нижчим за своїм службовим рангом).
   Військовий суддя - головний помічник кошового отамана. Крім виконання своїх основних функцій, як правило, заступав кошового отамана як „наказний отаман”, був скарбником і начальником артилерії та завідувачем складами військових припасів; був членом Старшинської ради та виконавцем доручень кошового отамана чи Січової ради. Військовий суддя охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь устрій козацького життя. Він розглядав ті справи, що не передавалися на розгляд Січової ради чи кошового отамана, та давав поради сторонам, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. З часом правовий статус військового судді зростав і надалі: з середини XVIII ст. військовий суддя все частіше виступає як вища судова інстанція у справах, що розглядалися паланковими полковниками чи курінними отаманами [6, с. 196].
   Загалом до особи судді пред’являлися певні вимоги: крім природнього доброчинства, він мав бути сумлінним, розумним, вмілим у письмі та найкраще знати козацькі звичаї, Січові традиції та права [7, с. 27]. Усі справи повинні були вирішуватися за принципом справедливості, незалежно від того, хто судиться, за давніми козацькими звичаями. Охоронцем такої традиції була також група радців при кошовому або стариків (інститут старійшин, яких називали „батьками” або „сивоусими дідами”). Старики- батьки були колишніми запорозькими військовими старшинами, які залишили свої посади з віком чи через хворобу або передали їх іншим після військової ради. Як авторитетна військова чи курінна старшина у відставці, саме ці старійшини відігравали відповідальну роль, сучасною мовою кажучи, постійної консультативної або наглядової ради. Знавець козаччини С.І. Мишецький писав, що старійшинам давало право на величезний моральний авторитет у запорозькому війську їхня досвідченість, відчайдушне молодецтво, відчайдушна відвага. Вони були опорою всього низового війська, носіями його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв. Вони й утихомирювали молодих козаків, які, за повної рівності товариства, не визнавали певних обмежень. Часто „батьки” йшли навіть проти волі „власної” старшини, не поминаючи і самого кошового, коли бачили у чомусь порушення з його боку одвічних порядків запорозької громади; виконували також роль консервативних охоронців запорозьких традицій (аж до переслідування за горезвісне „скакання в гречку”). Під час проходження військової ради „сивоусі діди” займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах - відразу за курінним отаманом. Під час війни вони керували окремими загонами, а часто були навіть полковниками; у листах від січового товариства їх вписували відразу після імені кошового отамана, а після смерті старійшини користувалися такою честю, що при їх похованні один раз стріляли з гармат, „а з малих рушниць більше, ніж по інших, простих козаках” [8, с. 43].
   Військового суддю у запорозькому війську обирали привселюдно разом з іншими військовими старшинами, на площі, де проходила рада. Ця процедура, щорічна зміна старшини, була безумовно гарантією демократії, політичної свободи в Запорозькій Січі. Військовий суддя після публічних виборів отримував знаки своєї гідності: військовий клейнод - „комишину”, „суддівську тростину”, чим була „ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная” [9, с. 553] та атрибут влади - велику срібну печатку необхідну „для запечатованія укончоньїх... справ” [10, с. 303] (якщо ж суддя складав свої повноваження, то віддавав печатку громаді). Мав військовий суддя й усталену форму підпису під документами, зразок якого наводить Я.П. Новицький: „...судья Войсковой Микола Тимофеев с товариством” [11, с. 9]. Коли ж на раді висловлювали недовіру кошовому, знімало його з посади січове козацтво, „після відходу кошового те саме повинні були зробити, із солідарності з кошовим, суддя, писар, осаул, хоча б до них товариство й не мало докорів. Зрештою, останнім, якщо хтось із них подобався козакам, товариство кричало, щоб він „не скидав з себе свого чину”, і той повинен був беззаперечно коритися і стояти на площі. Іноді, перш ніж відпустити старшину з площі, товариство вимагало від неї звіту за різні дії і ставило їй різні питання. Однак старшина, як звичайно, рідко виявлялася у чомусь винною: користуючись своєю владою лише рік і пам’ятаючи про звіт наприкінці року, вона рідко діяла за власним бажанням, а переважно за бажанням усього війська. Якщо ж, усупереч цьому, старшину викривали в якихось злочинах супроти всього війська, її карали за це на смерть” [1, с. 133]. Коли військовий суддя не займав раніше посади курінного отамана, то звання військового старшини за ним не зберігалося після його звільнення з посади. Після звільнення козака з посади військового старшини це звання втрачалося, за винятком чотирьох посад - кошового отамана, військового судді, військового писаря та військового осавула. За ними після звільнення з посад на все життя залишалося звання „військового старшини” та особливі привілеї: вони жили у своїх куренях, користуючись особливою повагою, їх запрошували на відповідальні наради і вони були фактично резервом найдосвідченіших військових кадрів Січі.
   Непростою була посада судді за козацько-гетьманської доби. Запорожці не визнавали над собою ніякого державного чи магістрацького судочинства, крім власного за знаменитим принципом: де три козаки, там два третього судять. Козацтво довіряло присуду громади; судові справи закінчувалися на Січі без тривалих писань і хабарів, що характеризує січове правосуддя і його провідників з найкращого боку. Зрозуміло, що залежно від того чи іншого злочину, його важкості, соціального характеру тощо, ті, хто вершив правосуддя, діяли відповідно до тих повноважень, які були на них покладені.
   Основна увага запорозького судочинства відволікалася випадками порушення військових правил та злочинами проти особистості козака. Такі справи підлягали кошовому суду як суду вищої інстанції. Він діяв на основі прецендентів, виносив вироки - остаточні, без права оскаржень. І вироки виконувалися негайно.
   Кошовий отаман був наділений військовою, адміністративною, судовою і навіть духовною владою. У воєнний час кошовий був “головним командиром” війська й діяв як необмежений диктатор: міг викинути непокірного за борт човна або тягнути його, з мотузкою на шиї, за важким обозом. У мирний час, як зауважував Д.І. Яворницький, „він був „конституційним” - володарем Запорожжя, тому керував усіма сферами козацьких вольностей з їхніми паланками, селами, зимівниками й бурдюгами; виконував роль верховного судді над усіма, хто завинив, і злочинцями, й тому карав винуватих за провини й визначав покарання злочинцям; вважався “верховним начальником” запорізького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, залишав або повертав їх назад, залежно від поведінки та здібностей кожного” [1, с. 138-139]. Отже, кошовий отаман виконував функції і церковного суду. Однак, враховуючи козацькі вольності, демократичність звичаєвого права, традиції самоврядування, судова система на Запорозькій Січі далеко не обмежувалась діяльністю кошового отамана, військового чи курінного судді. Судовий устрій складався із судів нижчих і вищих: до перших належали суди паланкові й курінні, а до других - суди військового судді, кошового отамана й Січової ради. Найнижчим у системі січових судів був паланковий суд, або, як його ще називали, суд паланкового полковника. Головою суду був полковник паланки, а його судова влада поширювалася на все населення паланки. Оскарження рішень суду направлялося до курінного суду. Курінний суд, або суд курінного отамана, подібно до суду паланкового, діяв на території одного куреня, а його головою був курінний отаман. Курінний суд діяв як апеляційний при апеляціях щодо вироків паланкового суду. А у разі, коли сторони, що судилися, належали до різних куренів, справу розглядав міжкурінний суд отаманів обох куренів. Оскарження курінного суду проводилося до суду військового судді, який вів самостійний розгляд у найважливіших справах. Однак залишалась ще й можливість апелювати до суду найвищого особистого авторитету Січі - її кошового отамана, що свідчило про живучість традиції, коли не було посади січового судді.
   Проте, коли військовий суддя, заступаючи кошового отамана під час його відсутності як наказний кошовий, виносив вироки, їх можна було апелювати до Січової ради. Це свідчить про те, що ні наказний отаман , ні сам кошовий не були найвищими чинниками судівництва, бо в мирний час суд Січової ради, де в судовому процесі брало участь все козацтво, присутнє на Січі, був справді незалежним від кошового (всі присутні на раді мали рівні права й активно голосом чи киданням шапок виносили ухвали, якими зобов’язували до виконання всіх, включаючи і кошового). Та все ж кошовий отаман мав право помилувати засуджених або навіть винести вирок про смертну кару.
   За часів Гетьманщини козацькі суди утворили нову чітку систему. Суди стали сільські, городові, сотенні, полкові, а найвищою інстанцією вважався генеральний суд. Прямим обов’язком суддів був розгляд і винесення вироку в цивільних справах. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію - Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів.
   Генеральний військовий суд був найвищим судовим органом Гетьманщини. До його складу, крім генеральних суддів, входив гетьман, який виступав верховним суддею і, зазвичай, головував на засіданнях Генерального військового суду, а також генеральні старшини. В ході судової реформи 1722 р. наказний гетьман П.Полуботок ввів до складу Генерального суду асесорів, яких призначали на період судової сесії по черзі з числа бунчукових товаришів. Рідше сотників, для того, аби у відсутність генерального судді приймали судові позови і готували їх до розгляду [12, с. 194-195]. До кінця 20-х рр. XVIII ст. функції Генерального військового суду і Генеральної військової канцелярії у сфері судочинства не були чітко розмежовані й нерідко дублювалися. З часів гетьмана Д. Апостола Генеральний військовий суд став самостійною установою.
   За правовим, а нерідко й майновим статусом суддів піклувалися їхні начальники (кошові чи гетьмани) і навіть керівники держави, на службі яких вони перебували. Так, історично зафіксований факт, коли польський король Сигизмунд Август надав козацькому судді Яну Бадовському привілеї та два будинки за добру службу, а також, щоб при „судівництві над козаками низовими... ні в кого не був залежним” [7, с. 27]. Відповідно до норм українсько-російських договорів другої половини XVII ст. (Московський 1654 р., „Статті Богдана Хмельницького” в редакції 1659 р., Глухівський 1669 р., Коломацький 1689 р.) були встановлені розміри грошового і натурального жалування гетьману та Війську Запорозькому, за якими генеральним суддям було визначено на рік 300 злотих польських, млин (для порівняння, зокрема, гетьман мав 1 тис. червоних злотих, генеральний писар - 1 тис. злотих польських, млин, полковник - 100 єфимків, млин,рядовий козак - 30 злотих польських) [10, с. 312]. Встановлювались ще й особливі відзнаки, як от розміри екстраординарного натурального жалування царя гетьманові та козацькій старшині (до полковників включно) у 1677 р. за П. Дорошенка, у 1681 р. за І.Самойловича, за якими тільки генеральний суддя отримав „сорока соболей по 60 рублей сорока, пара соболей по 10 рублей, атлас добрый розных цветов” та „бархат, обяря серебряная, изарбаф, атлас, пара соболей по 10 рублев пара” [10, с. 313]. А за царським указом 1732 р. встановлювалось положення, за яким на чин двох генеральних суддів виділялося по 300 дворів [10, с. 313]. Роль військових, генеральних суддів на Січі була досить відповідальною і впливовою. Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконанням лише їхніх прямих функціональних обов’язків. Часто-густо вони виконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства до чужих держав (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний - посольства до Москви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була досить далекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активну участь. Так, функції наказного гетьмана в походах у різний час виконували генеральні судді А.Жданович, І.Самойлович, П.Животовський [13, с. 118]. У 1700-1707 рр. генеральним суддею був В.Кочубей, якому, за відсутності гетьмана І.Мазепи в Україні влітку 1707 р. у Батурині - гетьманській столиці, належали обов’язки наказного гетьмана [10, с.303]. Виконувалися і рішучі право- забезпечувальні функції. Так, влітку 1770 р. генеральний суддя наказав отаману Пластунівського куреня провести операцію з метою забезпечення „тишини всесуспільного спокою”, знищивши злодійські ватаги, від яких „одне нарікання і безвинна недобра слава всьому Війську Запорізькому слідує”. Кошовий П. Калнишевський дав розпорядження винуватих покарати і відібрати у них майно [2, с. 67-68].
   Висновки. Історико-правовий аналіз ролі судді, його правового статусу у козацькій державі ХVІІ-ХVІІІ ст. засвідчує поєднання козацького звичаєвого права, усталених демократичних традицій у козацькому середовищі, а також сформованих владних функцій, які покладалися на тих, хто займався суддівством.
   Вивчення юридичної практики суддів різних рівнів часів козацько- гетьманської держави привносить чимало корисного для можливого вдосконалення сучасного підходу до ролі судді у суспільстві, а також його правового статусу, забезпечення належної оцінки його інтелектуальної праці та створення умов для його незалежності та непідкупності.

 Література

   1. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3 т. / Д.І. Яворницький. - Львів: Світ, 1990. - Т. 1. - 581 с.
   2. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорізька Січ як український феномен / В.Л. Андрущенко, В.М. Федосов. - К.: Заповіт, 1995. - 173 с.
   3. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка / Д.С. Наливайко // Запорізька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках. - К.: Дніпро, 1992. - 495 с.
   4. Паньонко І.М. Система органів управління Запорізької Січі: монографія / І.М. Паньонко. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2006. - 144 с.
   5. Щербина Ф.А. Кубанское казачье войско. 1696-1888: Сборник кратких сведений о войске / Ф.А. Щербина. - Воронеж: Изд-во В.И. Исаева, 1888. - 440 с.
   6. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права / Л. Окиншевич. - Мюнхен: Український Вільний Університет, 1954. - 223 с.
   7. Паньонко І.М. Кримінальне право козацької доби / І.М. Паньонко // Життя і право. - 2005. - № 6-7 (18-19). - С. 24-29.
   8. Мишецкий С. История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненное от инженерной команды / С. Мишецкий. - Одесса, 1852. - 92 с.
   9. Величко С.В. Літопис: у 2 т. / С.В. Величко [пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; відп. ред. М.О. Мишанич]. - К.: Дніпро, 1991. - Т 2. - 642 с.
   10. Історія українського козацтва: уариси: у 2 т. - К.: Києво-Могилянська академія, 2006. - Т. 1. - 800 с.
   11. Новицкий Я.П. Материалы для истории запорожских козаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.) / Я.П. Новицкий. - Екатеринослав: Тип. губ. земства, 1909. - 107 с.
   12. Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І / В. Горобець. - К.: Києво-Могилянська академія, 1998. - 325 с.
   13. Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні 17-18 ст. / Л. Окиншевич // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. - К.: ВУАН, 1926. - Т. 2. - С. 84-171.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com