www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Розвиток доктрини українського парламентаризму в галичині у складі Австро-Угорщини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розвиток доктрини українського парламентаризму в галичині у складі Австро-Угорщини

С.В. Кондратюк

РОЗВИТОК ДОКТРИНИ УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В ГАЛИЧИНІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

   Виділяючи як окремий період розвитку доктрини українського парламентаризму в Галичині, що перебувала у складі Австро-Угорської монархії, автор визначає його особливості, розкриває складну еволюцію становлення Галицького сейму як парламентської форми влади.
   Ключові слова: імператор, цісар, президент, конституція, сейм, дистрикт, патент, мандати.
   Постановка проблеми. В період розбудови української незалежної, демократичної, правової держави першорядного значення набуває трансформація президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської моделі, яка втілена в багатьох країнах Європи.
   У цьому аспекті важливо якомога ґрунтовніше вивчити історико- правовий досвід, глибоко осмислити і прагматично підійти до застосування з урахуванням досягнень парламентаризму в Австро- Угорській монархії, зокрема в регіональному його розвитку у Галичині. Це дає можливість сучасній історико-правовій науці переосмислити низку проблем, використати в доцільних межах цей досвід для розвитку та зміцнення сучасного парламентаризму в Україні.
   Стан дослідження. За роки незалежності України опубліковано низку праць вітчизняних учених-правознавців та істориків, в яких міститься цінний матеріал про окремі аспекти розвитку парламентаризму в Галичині, що тривалий час перебувала у складі Австро-Угорської імперії. У цьому контексті значний науковий інтерес становлять праці О. Аркуші, С. Дністрянського, О. Вівчаренка, К. Левицького, М. Мудрого, М. Настюк, Б. Тищика, І. Чорновола.
   Слід виділити в цій царині значний творчий доробок відомого історика права професора В.С. Кульчицького. Його публікації «Г алицький сейм - знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861-1914)» та «Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ - початку XX ст.» містять досить великий фактичний матеріал і нині не втратили своєї актуальності.
   Окремі аспекти парламентської діяльності українців у Австро- Угорській імперії висвітлено у спеціальному виданні «Хроніка-2000», присвяченому темі «Український парламентаризм: історія і сучасність», де подано загальний огляд історії українського парламентаризму.
   Підкреслимо, що цій проблематиці присвячено низку наукових розвідок польських учених. З-поміж них слід згадати про публікації Й. Бушка, К. Карольчака, П. Старжинського, Ст. Гродиського та ін.
   Виклад основних положень. Доктрина українського парламентаризму в Галичині формувалася на ґрунті козацького конституціоналізму, але в інших історичних та суспільно-політичних обставинах, ніж у підросійській Україні. Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795р.) і розгрому наполеонівської Франції значна частина етнічної України опинилася в Австрійській державі. В усіх ділянках життя австрійці надавали перевагу полякам, значну територію держави яких вони приєднали до себе. Поляки користувалися доволі широкою автономією. Так, у Східній Г аличині вони посідали керівні посади, їм було надано чималий простір для культурного і духовного розвою [1, с. 392-394]. Місто Львів - столиця Галичини, по суті, був їхньою твердинею в етнічному українському морі.
   Відразу після першого поділу Польщі (1772 р.) політичне, економічне і соціально-культурне життя приєднаних до Австрійської імперії українських земель стало провадитись за австрійськими нормами. Українська Галичина разом із частиною прилеглих польських земель об’єднана в Королівство Галіції і Володимерії із центром у Львові. Запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ: на терені всієї Г аличини (української і польської) створено 6 циркулів, які поділено на 18 дистриктів, уведено австрійське підданство, налагоджено облік економічних статків краю [2].
   Упродовж 1774-1784 рр. проведено низку реформ у шкільництві, яких доконче вимагали суспільні потреби. Серед них слід згадати про імператорське розпорядження від 1774 р. приймати українців до освітнього закладу при церкві святої Варвари у Відні; шкільний едикт Фельбігера, що передбачав піднесення статусу народних учителів; створення 1776 р. надвірної шкільної комісії; реформу народної школи в Австрії 1777 р.; відкриття 1784 р. Львівського університету з латинською мовою викладання [3, с. 8-15].
   1787 р. австрійський уряд увів у Львівському університеті «руські [тобто українські. - С.К.] виклади». Але вони тривали тільки до 1808 р., а згодом, аж до 1848 р., в університеті панували латинська, німецька і польська мови [4, с. 47-48].
   Ухвалений 11 серпня 1805 р. на вимогу часу закон, відомий як «Політична установа шкільна», встановив поділ шкіл на тривіальні, головні, реальні, а також підготував грунт для подальших реформ [5, с. 59].
   Реформи Австрії в освітньо-виховній галузі уможливили галичанам доступ до європейської освіти, відкрили можливості для розвою громадсько-культурного життя, сприяли усвідомленню себе як нації. Саме тоді виникли Перемишльський гурток і Руська Трійця, діяльність якої сприяла утвердженню національної свідомості та впровадженню української мови в усі ділянки громадського життя. Видання нею 1837 р. альманаху «Русалка Дністрова», на сторінках якого проголошувалася ідея єдності західно-українських земель з усією Україною, стало помітним явищем українського літературного відродження [6].
   Після наполеонівських війн (1805-1813) Європа вийшла не лише розшматованою територіально, а й збуреною духовно, розбудженою від тривалої інтелектуальної сплячки. Різноманіття думок, безліч конструктивних і деструктивних ідей та суспільних проектів, нових політичних течій - прикмета Європи XIX ст. Зрештою, на основі національних ідеологій відбувається нове структурування Європи - творяться національні держави. Ці процеси не могли не позначитися на західному українстві, яке, попри все, перебувало в загальноєвропейському контексті географічно, культурно, духовно і політично.
   Доктрину модерного українського парламентаризму започаткувала Головна Руська Рада (ГРР), створена під час революції 1848-1849 рр. на противагу аналогічному органові поляків. Як свідчать протоколи засідань, ГРР домагалася українізації адміністративно-управлінських органів Галичини, створення українських військових формувань, виступала за релігійну рівноправність громадян, захищала права селян. ГРР вперше виступила за об’єднання обох гілок 15-мільйонного українського народу й за дотримання національних прав поневолених народів Австрійської імперії, задекларувавши ці ідеї у своєму маніфесті від 10 травня 1848 р. Вона проголосила також необхідність мирних відносин із поляками, утворення своїх відділень на місцях як своєрідних представницьких національних органів. За національну символіку ГРР прийняла синьо- жовтий прапор і герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному тлі.
   У петиціях до імператора, парламенту та уряду висувалися вимоги поділити Галичину за етнічним принципом на дві самостійні адміністративно-політичні одиниці - західну (польську) і східну (українську) із центром у Львові, «столиці руського краю», надати Галичині статус коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії із власними конституцією, сеймом, політичною адміністрацією, та об’єднати з українським Закарпаттям як гарантії вільного національно-культурного розвитку українців Австрійської імперії [7; 8, с. 169-183].
   Уважаючи першорядним для ідентифікації нації питання мови, депутація ГРР подала австрійському цісареві петицію, у якій, зокрема, була висунута вимога: «Щоби у всіх народних школах, що є в сільських, парафіяльних, головних і окружних школах, у вищих школах подавано науку в руськім язиці для руського населення, щоби всі краєві права, цісарські прикази і постанови всіх інших урядів руському народови в руській мові оголошувалися» [9, с. 89].
   Автономістські наміри, проекти і дії української галицької еліти суперечили планам поляків, які вважали себе єдиними повноправними господарями краю і претендували на відродження польської державності, спочатку у вигляді автономії для всієї Г аличини, разом з її українською частиною, де проживало близько 65% українців і лише близько 20% поляків та понад 10% євреїв [10, с. 188]. Отже, польсько-українське політичне протистояння переросло рамки внутрішньої проблеми і вийшло на європейський обшир.
   Після поразки революції і після відновлення абсолютизму діяльність ГРР було призупинено. Незважаючи на лояльність і проавстрійську орієнтацію, українці в революції 1848-1849 рр. не здобули майже нічого. У результаті реформ 1867 р. державність практично здобули мадяри, ширшу автономію отримали поляки. Урядову німецьку мову в Г аличині було змінено урядовою польською. Життя українців дедалі ускладнювалося.
   Ці обставини причинилися до того, що галицька інтелігенція ставала на позиції москвофільства. «Розчаровані у своїх розрахунках на підтримку центрального австрійського уряду, провідні західноукраїнські діячі на чолі з частиною консервативного духовенства почали орієнтуватися культурно і політично на Росію, підкреслюючи при цьому постійно свою лояльність до Австрійської монархії. Себе вони визначили вже у 1850-х рр. «твердою Руссю», «старорусинами» чи «твердорусинами» в протиставленні до прихильників живої української мови - «хахлів» чи «українофілів» [11, с. 1652]. У 60-х рр. ХІХ ст. у так званому народовецькому таборі для них прищепилася назва «москвофіли», або й презирлива - «кацапи». У початках галицьке москвофільство проявлялося здебільшого у поширенні відомостей про Росію, у пропагуванні російської мови й письменства та у введенні російського правопису (етимологічного, який у Галичині читали з українською вимовою) і частково російської мови в місцеву українську літературу.
   На першу і початок другої половини ХІХ ст. припадає налагодження і розширення суспільно-політичних зв’язків галицької інтелігенції з Наддніпрянською Україною. Під впливом патріотичної поезії Т. Шевченка, творів П. Куліша і М. Костомарова, діяльності наддніпрянських «Громад», журналу «Основа» тощо на початку 60-х рр. як антитеза москвофільству в Галичині виникає народовський рух. Молоді народовці утворюють кілька таємних гуртків, започатковують декілька видань. Звичайно, це значно активізувало національно-політичний рух в Г аличині і передусім посилило прагнення незалежного державницького життя.
   Однак, незважаючи на негативні наслідки реставрації абсолютизму, подальші конституційні реформи 60-х рр., передусім «грудневі закони», які санкціонував цісар 28 грудня 1867 р., декларували рівноправність усіх громадян, свободу віросповідання і совісті, недоторканність приватної власності, «право на збереження та плекання власної національності та мови» [1, с. 386-408]. Цю ситуацію намагалися максимально використати українські політичні діячі Галичини.
   Ще до конституційних реформ 1860-1861 рр., що започаткували сталу парламентську традицію в Австрійській монархії, галичани мали деякий досвід діяльності у різних представницьких органах, зокрема у Державній раді 1848-1849 рр., до якої з 96 депутатів від Галичини було обрано 35 українців - 23 селянин, 8 священиків, 4 представників світської інтелігенції [9, с. 32-54; 12]. Отже, парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Г алицькому й Буковинському сеймах. Щодо Г алицького крайового сейму, то це був вищий представницько-законодавчий репрезентаційний орган влади Королівства Галіції і Володимерії, автономної провінції Австрійської імперії. На думку деяких дослідників, правовий статус крайового сейму «поєднував елементи модерного конституціоналізму з середньовічними ідеалами корпоративного суспільства» [13, с. 227].
   Галицький і Буковинський крайові сейми пройшли тривалу і доволі складну еволюцію. Після першого поділу Польщі австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків. 1774 р. для ведення галицьких справ було створено Г алицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Розташувалася канцелярія у Відні. 13 червня 1775 р. було створено Галицький становий сейм (постулатів сейм), у якому засідали представники трьох станів: магнати, лицарі, духівництво. Львівське міщанство було представлене тільки бургомістром, ректором університету та одним-двома поважними міщанами. Очолював сейм губернатор. Компетенція сейму була досить обмеженою, і скликали його тільки час від часу (діяв у 1782-1790, 18171845 рр.). Головне призначення сейму - подавати прохання (постулати) імператорові [14, с. 42-43]. 1787 р. до складу Галицького сейму ввели представників Буковини. Виконавчим органом Галицького станового сейму був становий відділ, який діяв до 1861 р., передавши свої повноваження виконавчому органові уже Галицького сейму [13, с. 20-21]. Того ж року власний провінційний представницький орган - Буковинський крайовий сейм — отримало князівство Буковина (українці увійшли до нього лише 1890 р.) [15], який складався із 30, а від 1875 р. - із 31 депутата.
   Правно-організаційні засади Галицького сейму регламентував цісарський проект конституції від 26 лютого 1861 р., т.зв. «лютневий патент», передусім додаток до нього, який визначав чисельний склад сейму - 150 депутатів, а згідно із законом 1900 р. - 161. Дев’ять депутатів володіли вірильними мандатами, а решта обиралася у чотирьох куріях. Сейм мали скликати щорічно, з обраних послів призначати маршалка і віце-маршалка. Першого зазвичай обирали серед польських аристократів, великих землевласників, другого - серед українців (найчастіше це був єпископ або митрополит греко-католицької церкви). Свого часу віце- маршалками були Спиридон Литвинович, Юліан Лаврівський, Іван Ступницький, Сильвестр Сембратович, Костянтин Чехович, Адрей Шептицький. Сеймові мандати автоматично отримували вищі чини духовенства греко-католицького, римо-католицького і вірмено- католицького обрядів - митрополити і два львівські архієпископи, обидва єпископи перемишльські, єпископи тарнівський та станіславівський. У компетенції сейму - обговорення питань громадського та церковно- релігійного життя, шкільництва, сільського господарства, охорони лісів, полів і водних ресурсів, формування громадських органів самоуправління, облаштування доріг (окрім залізниць), мовної політики в навчальних закладах, утримання лікарень та доброчинних закладів, формування місцевого бюджету. Бути обраними до сейму могли повносправні австрійські громадяни, які досягли 30-річного віку. Обрані посли (депутати) присягали на вірність цісареві. Зауважимо, що від 1895 р. українці присягали українською мовою [13, с. 22-23]. Виборці не мали права відкликати послів упродовж усіх шести років їхньої каденції.
   Виконавчим органом Галицького сейму був Крайовий відділ, до складу якого входило шість осіб: по одному представникові делегувала кожна із трьох курій, ще трьох - увесь депутатський загал. Депутатами Г алицького сейму були переважно поляки. Сейм мав право законодавчої ініціативи в загальнодержавних справах, а після 1867 р. брав безпосередню участь в організації місцевого судочинства та адміністрації, контролював ведення цифрових книг. Тільки під час трьох перших каденцій (1861-1866, 18671869, 1870-1876 рр.) українське представництво у складі депутатського корпусу Г аличини становило більш ніж тридцять осіб (відповідно - 50, 36, 36) [13, с. 227-228], згодом, унаслідок австро-польської угоди, кількість депутатів-українців постійно зменшувалася. Рішення сейму було обов’язковим. У середині XIX ст. в Австрії проведено реформу місцевого самоврядування, а 1846 р. здійснено новий адміністративно-територіальний поділ, унаслідок якого Галичину було поділено на 74 повіти. Основними одиницями місцевого управління залишилися повіти, котрі очолювали ста-рости і начальники повітів. Найнижчими органами влади були сільські та міські ґміни.
   У травні 1862 р. видано й оприлюднено Державний закон про місцеве самоврядування. На його підставі 12 серпня 1866 р. ухвалено крайовий закон про громади, згідно з яким села, міста і містечка наділяли самоврядуванням і створювали повітові громади (ґміни), територіальні межі яких збігалися з межами повітів. «Органами повітової громади виступали повітова рада - керівний орган - і повітовий комітет - виконавчий орган. Крайовий закон дав визначення поняття «членів громади» і «чужих».
   Членами громади вважалися:
   а) особи, які мають право приналежності до громади (приналежні до громади громадяни);
   б) учасники, тобто особи, у яких право приналежності до громади з’являється внаслідок володіння нерухомістю в межах громади, або які, маючи власне підприємство, сплачують безпосередній податок у громаді» [14, с. 45-46]. Усі інші особи мали статус «чужих».
   Науковці виділяють сім періодів в історії розвитку такої парламентської форми влади, як українське сеймове представництво в Галичині [12]:
   1) 1861-1873 рр. - формування української та польської концепцій галицької автономії;
   2) 1873-1883 рр. - стабілізація галицько-австрійських стосунків і домінування в українській сеймовій політиці ідей русофільства, які спиралися на церковну греко-католицьку єрархію, та засноване 1870 р. політичне товариство «Руська рада», яке домагалося поділу Галичини та національної автономії; українська сеймова репрезентація перебувала у маловиразній опозиції до поляків;
   3) 1883-1889 рр. - розвиток народовського руху і послаблення москвофільства; визнання самостійності української нації польськими політичними течіями - ліберал-демократами і станьчиками;
   4) 1889-1895 рр. - українсько-польсько-австрійське порозуміння (1890 р., «нова ера»);
   5) 1895-1900 рр. - започаткування «баденських» виборів, які супроводжувалися зловживаннями галицького намісника К. Бадені; українці здобули тільки 14 мандатів - із вірою в доброго цісаря було покінчено;
   6) 1901-1908 рр. - становлення партійно-політичної системи європейського зразка, закріплення в партійних програмах ідеї незалежної Української держави;
   7) 1908-1914 рр. - зосередження зусиль українських депутатів на виборчій реформі, передусім на запровадженні національного кадастру, що усувало найгостріші протиріччя між українцями і поляками та вело до політичного компромісу.
   Висновки. Розвиваючись у правовому полі імперії Габсбургів, у складі Австрійської та Австро-Угорської монархії, українці в Г аличині - як широкий загал, так і політикум - пройшли тривалу й нелегку школу європей-ської демократії, засвоїли основні умови й вимоги облаштування цивілізованого державницького життя на засадах конституціоналізму і парламентаризму. Аналіз документів і матеріалів засвідчує, що парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Г алицькому і Буковинському сеймах. Галицький крайовий сейм став головною ареною формування українсько-польських взаємин та співжиття двох народів в одній провінції -Галичині. Незважаючи на помилки, хиби й утрати, на кінець 1918 р., коли імперія почала стрімко розпадатися, були цілком готові до побудови власної незалежної держави саме як парламентської республіки європейського типу.
   Отже, українська парламентська традиція має своє минуле, деякий позитивний досвід, який потрібно використати нині. Проголошенням незалежної, демократичної, соборної України в серпні 1991 р. розпочато новий період розвитку Української державності і функціонування однієї із гілок влади - парламенту, завдяки якому відбувається активна взаємодія держави і суспільства. На жаль, нині в державі склалася така ситуація у взаємодії гілок влади, зокрема між Президентом і парламентом, яка може призвести не тільки до сповзання державної влади у бік авторитаризму, а й до втрати єдності, самостійності, врешті суверенітету нашої держави.

Література 

   1. Цьольнер Е. Історія Австрії / Наук. ред. В. Расевич. - Львів, 2001. - 712 с.
   2. Доклад. див.: Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (у другій половині ХІХ - на початку XX ст.). - Львів, 1966. - 68 с.
   3. Ступарик Б.М. Шкільництво Галичини (1772-1939 рр.).- Івано- Франківськ, 1994. -144 с.
   4. Див.: Гречин Б.П. Громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність Олександра Барвінського. Монографія. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 232 с.
   5. Ступарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення. - К.: ІЗМН, 1998. - 334 с.
   6. Олександрович М. Маркіян Шашкевич. Українське літературне відродження в Галичині. - Торонто: Добра книжка, 1961. - 64 с.
   7. Див.: Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія. - Львів, 2002. - 139 с.
   8. Стеблій Ф. Українська «весна народів» у Львові // Львів: історичні нариси / Упоряд. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин. - Львів, 1996. - С. 169-183.
   9. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. - Львів, 1926. - 430 с.
   10. Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів, 1998. - 488 с.
   11. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Львів, 1996. - Т. 5.
   12. Доклад. див.: Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині XIX - на початку XX ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. - №. 6. - С. 68-91.
   13. Чорновіл І. Українська фракція Галицького крайового сейму 18611901 рр. - Львів, 2002. - 268 с.
   14. КуйбідаB.C. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. - Львів: Літопис, 2001. - 375 с.
   15. Настюк М. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенції і діяльність (1861-1914) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Вип. 30. - Л., 1993. - С. 16-21.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com