www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Еволюція поглядів на значення місцевого самоврядування у розбудові української державності: історико-правові аспекти
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Еволюція поглядів на значення місцевого самоврядування у розбудові української державності: історико-правові аспекти

Н.В. Камінська

ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА ЗНАЧЕННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У РОЗБУДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

   Аналізуються політико-правові погляди відомих українських учених, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема В. Винниченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Липинського, М. Міхновського, С. Подолинського, І. Франка, Ю. Панейка та ін., які надавали великого значення місцевому самоврядуванню як важливому чиннику розбудови державності, розглядаються перспективи використання окремих положень в сучасних умовах вдосконалення системи місцевого самоврядування.
   Ключові слова: місцеве самоврядування, управління, демократія, децентралізація, публічна елада, територіальна громада.
   Постановка проблеми. В Україні здавна панує ідеологія колективізму, пронизана духом соборності, в основі якої - фундаментальні ідеї демократії, свободи, самоврядування. Вивчення нормативних актів різних історичних періодів, а також відповідних наукових праць засвідчує, що місцеве самоврядування на території сучасної України є історично старшим за державу. Проте різні підходи дослідників до періодизації становлення, функціонування місцевого самоврядування в українській державі та слабкий ступінь розробленості теми ще не забезпечили чіткої й усталеної хронологічної картини.
   Відсутність єдиного теоретичного підходу до визначення природи місцевого самоврядування зумовлює існування внутрішньо-суперечливої системи організації місцевої влади. Правове закріплення останньої відбувалося хаотично, акти чинного законодавства про місцеве самоврядування, прийняті в різний час, 'рунтуються на різних ідеологіях і концептуально не узгоджені між собою [1, с. 13].
   Стан дослідження. Розробленням концепції місцевого самоврядування, його теоретико-правових засад з початку 90-х рр. XX ст. займається значна кількість фахівців, практиків. Серед них слід назвати В. Супруна, І. Грицяка, С. Друзюк, Я. Верменича, С. Мороза, А. Некреча. їх наукові праці є вагомим внеском у розбудову української державності, теоретичним під'рунтям для вдосконалення системи органів самоврядування.
   Дослідження у галузі місцевого самоврядування здійснюється у таких двох основних напрямах: а) вивчення й узагальнення історико-правового досвіду шляхів становлення органів місцевого самоврядування на основі вивчення першоджерельної бази, а також фундаментальних праць науковців- дослідників різних історичних періодів; б) теоретичні дослідження ролі інституту місцевого самоврядування в системі публічної влади, його співвідношення з організацією державної влади, визначення їх компетенції відповідно до іманентно властивої природи цього інституту, його реальних можливостей впливу на суспільство сучасної України. У цьому контексті доцільно проаналізувати політико-правові погляди згаданих вище видатних українських діячів.
   Виклад основних положень. Ідеї та практика місцевого самоврядування мають давні традиції, починаючи з вічових зборів Київської Русі, запровадження магдебурзького права, інститутів козацької демократії, функціонування земських установ під час перебування України у складі Російської імперії та сільських, містечкових, волосних органів, повітових і губернських комісарів, дум за часів УНР тощо.
   У Київській Русі на рівні регіону елементи самоврядування знаходили вияв у вічевій демократії. Суб’єктами самоврядування були міські громади, які користувались адміністративною, господарською та судовою автономією; сільська (сусідська) громада - верв [2, с. 135; 3, с. 58-61]. Важливе значення мало магдебурзьке право, що поширювалось на українські міста із середини XIV ст.
   Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування (військово- адміністративне) за часів існування козацької держави, що зумовлювалось її полково-сотенним устроєм. У першій українській Конституції П. Орлика 1710 р. підтверджувалося станове самоврядування та зроблено намір захистити його від свавілля урядовців, закласти основи сучасного місцевого самоврядування.
   У Російській імперії були створені нові станові органи самоврядування (міські думи, земські управи, губернські земські збори, сільський схід). Загалом місцеве управління в Україні у дореформений період було неоднорідним і певною мірою віддалене від приписів закону, тобто потребувало реорганізації.
   Більшість революційних народників схилялася до того, щоб принцип верховенства волі народу був основою всіх рівнів влади. У програмних принципах народоправління акцентувалося на демократичних традиціях сільської общини. Однак народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не містили практичних рекомендацій щодо державного розв’язання національних проблем.
   Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної нації та народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію громад, об’єднаних в області й підпорядкованих на місцях обласному управлінню, а в центрі - союзному урядові.
   Період XIX - поч. XX ст. характеризується поступовою демократизацією суспільства, що об’єктивно впливало на реформування державної влади, створення органів земського та міського самоврядування. Одночасно з проведенням реформ у Російській імперії здійснювалися дослідження, що спочатку мали характер перших узагальнень досвіду діяльності реформованих органів самоврядування. Зростає інтерес до вивчення окремих аспектів взаємодії органів самоврядування та держави. Так, видатним істориком земств став Б. Веселовський; наукове обгрунтування питань державотворення знаходимо у О. Кізеветтера, М. Свєшникова, Д. Семенова, І. Страховського.
   Правознавець О. Кістякіеський (1833-1885 рр.) своє державно- правове вчення виклав на основі юридичного позитивізму. Він розробив „теорію прогресивного конституціоналізму”, вбачаючи у конституційній монархії перший крок до політичної свободи Росії. Вчений послідовно обстоював думку, що саме в конституційній державі домінують демократичні засади: місцеве та державне самоврядування; право зборів і об ’ єднань. За його вченням, реальними умовами реалізації вказаних засад є загальний виборчий процес, право відкликання посадових осіб, судова підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади й управління [4, с. 183].
   Яскравими представниками політико-правової думки України, які обстоювали ідеї місцевого самоврядування, стали М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Міхновський, В. Винниченко, І. Франко, М. Туган-Барановський, О. Романович-Славатинський, М. Палієнко, Ю. Панейко, В. Целевич, М. Стахів та ін. Особистий внесокМ. Драгоманоеа (1841-1895 рр.) полягає у тому, що як прихильник поділу влади він вважав самоврядування основою основ руху до справедливості, основної мети - повернення української нації до сім’ї культурних націй. У своїй праці „Історична Польща і великоруська демократія” він виводить ряд важливих принципів локальної демократії. Питання про те, чи зможе Україна повернути свою цілісність, М. Драгоманов ставить у залежність від її здатності відродити громадівські традиції самоврядування (так званий громадівський соціалізм). У проекті „Вільна Спілка” він розвивав уявлення про обласні собори й обласні думи як органи захисту прав самоврядних регіонів, яким мало належати право попереднього розгляду загальнодержавних фінансових законів, розроблення законодавства у місцевих справах, контроль над поліцією [5; 6].
   Самоврядні громади та ширші області (землі) об’єднуються у „вільний союз-спілку” на основі принципів конституціоналізму та представницьких органів на різних щаблях. Ідеал політичної федерації Драгоманова реалізується у відслідковуванні децентралізації та дебюрократизації держави „знизу вгору” при повному визнанні самоуправних одиниць (громад, волостей, повітів, земель), кожна з яких має самостійність стосовно інших самоуправ.
   Отже, основою його концепції була „вільна громада”, вільні договірні відносини між громадами та землями, міське самоуправління (автономія міст). В одному з проектів, беручи до уваги економічно-географічні критерії, Російська імперія поділяється на 20 автономних земель, у тому числі 4 на українських землях (поліська, київська, одеська, харківська). Загалом М. Драгоманов сприяв розвитку земського руху.
   У женевській „Громаді” реалізував свої погляди, виходячи з драгоманівської „громади”, також С. Подолинський (1850-1891 рр.). Україна мала стати федеративною республікою вільно об’єднаних громад, тобто основою майбутньої демократичної держави повинна бути „громада” - об’єднання людей для виконання виробничих функцій і розв’язання громадських справ. Подолинський детермінував залежність влади, права та свободи від рівня господарської самостійності громади, розвитку продуктивних сил суспільства. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе в усіх справах обов’язкові норми, а спільна „рада громад” є, насамперед, арбітром у конфліктах між ними.
   У кінці ХІХ - поч. XX ст. відповідні погляди щодо розвитку української національної справи, інтересів місцевого населення поділяли і розвивали політично активні діячі та мислителі О. Романович-Славатинський, М. Туган-Барановський, М. Славінський, В. Вернадський, А. Кримський, М. Палієнко. Вони, як правило, відстоювали державницьку модель місцевого самоврядування.
   І. Франко (1856-1916 рр.) зазначав, що у майбутньому суспільстві має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна, демократія. Основний засіб здійснення народом своєї влади, на його думку, - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько- економічну та культурно-освітню, судову. Представницькі органи належить утворити на рівні вільного союзу громад. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. І. Франко вважав, що новий соціально справедливий устрій базуватиметься на якнайширшому самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і об’єднаних між собою вільною федерацією, що рунтується на солідарності інтересів, відсутності політичного тиску згори на народ. Сам народ знизу управляє собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.
   З початку першої російської революції М. Грушевський (18661934 рр.) запропонував власний конституційний проект перебудови Росії. Це була принципово нова концепція адміністративно-територіального устрою, яка виходила з децентралізації Російської імперії, ідеї поступової відмови від губернсько-повітового поділу та запровадження земельного поділу, характерного для вітчизняної традиції [7, с. 87]. М. Грушевський вважав доцільним на першому етапі побудови незалежної Української держави організувати місцеву владу на основі українських комітетів у волостях і містах. Вони мали утворюватися за принципами формування самої Центральної Ради і не втрачати свого значення з розвитком й організацією на нових підставах органів міської та земської самоуправи.
   Центральна Рада виявляла свою прихильність до інституту місцевого самоврядування. Разом із тим чи не в усіх її документах фактично йдеться про підпорядкування органів місцевого самоврядування центральному урядові.
   М. Грушевський пропонував відмовитися від декларативного закріплення конституційного статусу місцевих рад. Предметом конституційного регулювання статусу органів місцевого самоврядування повинна бути їх юридична природа як заснована на законі самоорганізація громадян сільських і міських громад з метою задоволення своїх колективних життєвих потреб за рахунок власних коштів і державного фінансування.
   Місцеве самоврядування означає самоврядування в місцях проживання людей. За межами населених пунктів самоврядування стає регіональним, бо охоплює вже не окремі пункти, а й населення відповідної території. На думку М. Грушевського, місцеве самоврядування має здійснюватися на рівні повітів і волостей, гарантуватися основним законом країни [4, с. 183; 8, с. 5]. Він обрушував повноваження й юридичну основу самоврядних областей, які слід встановити конституцією, а не центральним парламентом.
   Об'рунтовуючи питання місцевих органів влади, вчений і політик розробляє концепцію федеративного устрою України, яка має складатися з 30 земель. Вони передбачалися меншими за губернії, але більшими за повіти. Нова земельна структура базувалася на принципі універсальності: землі визначали судовими та виборчими округами. Але основним фундаментом її мала стати ідея децентралізації та широкого громадського самоврядування: до компетенції центральної виконавчої влади (Ради Народних Міністрів) слід віднести лише „справи, які зістаються поза межами діяльності установ місцевої та національної самоуправи, або дотикають цілої республіки”. Дійсний, реальний територіальний поділ України, доводив М. Грушевський, можливий лише на 'рунті „натуральних”, реальних зв’язків [9, с. 137-140].
   Центром конституційної системи України М. Грушевський вважав народ, людину з її правами і вольностями. У науковій і практичній сферах він спирався на ідеї народного суверенітету, непорушності громадянських прав. Важливість таких конституційних ідей у тому, що їх розроблення виходить із світового досвіду передових країн парламентської демократії, пристосовуючись до специфічних умов української дійсності. Певну чіткість і можливі перспективи, які могло мати місцеве самоврядування в Українській Народній Республіці, вносить Конституція 1918 р. Систему місцевого самоврядування мали становити землі, волості й громади, а їх відносини з державою передбачались у такому вигляді: „Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації” [10, с. 17-33; 11, с. 11]. Та в умовах громадянської війни ці наміри не реалізувались.
   Гетьман П. Скоропадський, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р., розпустив органи місцевого самоврядування, створені Центральною Радою. У Києві було сформоване Управління Столичного Отамана, а в Одесі - Управління Міського Отамана. Державний секретар І. Кістяківський на з’їзді губернських старост заявив, що за досвідом революції „місцеве самоврядування, збудоване на протидержавному виборчому законі, знизило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм”.
   Директорія після декларації поновлення демократичного устрою в Україні в умовах громадянської війни не змогла реалізувати свої наміри. Але ідея широкого самоврядування відроджується в УНР наприкінці 1920 р., коли з’являються офіційні проекти нової Конституції УНР, де пропонувалася система громад, волостей, повітів і „вищих над ними одиниць самоврядування”, вводилося розмежування (починаючи з рівня повітів) компетенції „урядових чиновників” і „чиновників самоврядування”.
   У розробленні Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951 рр.). Він обстоював принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; ідею рівності всіх громадян перед законом. Заслуговує на увагу визначення Винниченком сутності державності, що розглядалась як устрій матеріального та психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури - великого і складного комплексу самоорганізації людей [4, с. 182]. Певний розвиток отримали ідеї місцевого самоврядування на українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій, де відбувались реформи місцевих органів влади, що мали відповідне значення для українського населення.
   С. Томашівський (1875-1930 рр.) виклав свою концепцію у працях „Українська історія”, „Під колесами історії”, „Про історію, героїв і політику”. Його державницька концепція 'рунтується на ідеї особливої ролі Г аличини й уніатської церкви в українському державотворенні. Основними її вихідними чинниками визначалися земля, нація та держава, насамперед територіальний патріотизм і національна ідея.
   С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель з власним законодавством, адміністрацією, армією, системою освіти. Автономія повинна спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії та польського республіканського правління.
   В. Липинський (1882-1931 рр.) вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду й анархії. Він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад та отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва.
   Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що охоплює всіх громадян держави, незалежно від їх етнічної належності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від походження, соціально-класової, етнічної належності, віросповідання.
   Ідеологи націоналізму М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський також зробили свій внесок у розвиток національних ідей про місцеве самоврядування.
   Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхноеський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об’єднати окремі частини нації в єдине ціле. Вона найповніше була сформульована в „Десятьох заповідях Української народної партії”. М. Міхновський став одним з авторів конституційного проекту „Самостійна Україна” (1905 р.), за яким Україна мала стати президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори повинні відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев’яти вільних і самоуправних земель.
   Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для Міхновського розв’язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.
   Відповідно до політико-ідеологічної концепції Д. Донцоеа (18831973 рр.) ідеалом державного ладу є „селянська дрібнобуржуазна республіка”. Запропонована ним селянська демократія не мала нічого спільного з демократією „пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії та класової боротьби”. Як вважали деякі критики вченого, вона була демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу. Це демократія „самодисципліни”, вищих ідей, „продукції”, „свободи й самодіяльності” [12, с. 53-58]. Минуле українського самоврядування, починаючи з 1917 р., пов’язане з „радянською” його моделлю, що має не стільки практичний, скільки академічний інтерес. „Радянську” систему народовладдя складали ради - органи державної влади та ланки ієрархічної піраміди. Її вищим організаційним принципом був демократичний централізм, що формально визнавав самостійність територій, але реально супроводжувався жорсткою централізацією управління та концентрацією влади. Розпорядчими були сформовані радами виконавчі комітети, діяльність яких мала подвійне підпорядкування: вищому органу влади та раді.
   На територіях України поза межами СРСР було випущено ряд агітаційно-роз’яснювальних і просвітницьких матеріалів „Практичний порадник про виборчу ординацію до громад Галичини”, „Громадська самоуправа. Практичний порадник про громадські і самоуправні бюджетові і податкові закони зі зразками замітів, відкликів і жалоб” В.Целевича, „Права і обов’язки громад і громадських урядів”, „Про державу” М.Стахіва, де акцентувалась увага на особливому значенні громад, громадських рад як органів управління, суті і ролі місцевого самоврядування у механізмі публічної влади у державі.
   У радянські часи інтерес до дослідження місцевого самоврядування знижується (через ідеологічні та класові міркування, слідування висловленим В. Леніним негативним оцінкам місцевого державного апарату Російської імперії, критиці земств). Визнання місцевого самоврядування буржуазним і класово чужим пролетаріату призвело до того, що проблеми взаємовідносин земств, міст і місцевої адміністрації, їх правового регулювання втратили актуальність. До них повертаються тільки у повоєнний період.
   Для Української РСР характерною була ліквідація місцевого самоврядування, централізація й одержавлення місцевого життя (сталінська диктатура). Слід відзначити спроби розвитку громадського комуністичного самоврядування у 1956-1964 рр., але згодом посилюється централізм та одержавлення місцевого життя (1965-1982 рр.). Фактично розвиток місцевого самоврядування відбувався на західноукраїнських землях у складі міжвоєнної Польщі, Чехословаччини та Румунії до возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР у складі СРСР (1939-1945 рр.).
   Потреба у реформуванні системи місцевого самоврядування була зумовлена недосконалістю Конституції СРСР 1936 р., яка визначала вертикальну систему органів самоврядування, що суперечило концепції самоврядування. Специфіка побудови системи органів самоврядування й ідеологізація суспільства за радянських часів зумовлювали спрямування досліджень радянських учених з даної проблематики. Однак праці О. Карлова, Г. Барабашова, К. Шеремета, Н. Старовойтова стали теоретичним під'рунтям для вдосконалення системи органів самоврядування.
   Ю. Панейко визначив самоврядування як децентралізовану державну адміністрацію, що базується на приписах закону [13, с. 130-134].
   Горбачовська перебудова супроводжувалась розвитком соціалістичного самоврядування та відродженням місцевого самоврядування у 1984-1990 рр. Багато праць з радянського будівництва побачили світу цей період (О. Безуглова, М. Краснова). Вони на сучасному етапі також актуальні, оскільки сформульовані в них концепції стали основою розвитку науки „Державне будівництво і місцеве самоврядування”.
   90-ті роки XX ст. характеризуються сплеском інтересу до історії як місцевих органів державного управління, так і земського та міського самоврядування. Значним є внесок у дослідження тих чи інших аспектів проблеми О. Ярмиша, В. Горбачова, В. Грицака, С. Калугіна, О. Головка, О. Марченка, О. Мельничук та ін. Питанням організації діяльності, місця органів місцевого самоврядування в системі публічної влади приділяється також значна увага сучасних науковців (С. Болдирєв, О. Бориславська, О. Батанов, Ю. Делія, Б. Калиновський, А. Коваленко, В. Куйбіда, А. Крусян, М. Орзіх).
   У сучасній Україні місцеве самоврядування визнається на конституційному рівні як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України [14, с. 731; 15, с. 10-18].
   Xарактерною ознакою вітчизняного самоврядування залишається його невиразність, неузгодженість через наявність і дію паралельно двох наукових теорій місцевого самоврядування - громадівської та державницької. Більшість дослідників є прихильниками першої теорії і наводять вагомі аргументи на її користь.
   Конституційні засади місцевого самоврядування покликані забезпечити передумови перетворення органів самоврядуванню з переважно політичних структур на правові інститути, які довели б переваги правових засобів вирішення соціально-культурних та економічних проблем перед командно-адміністративними методами. Мабуть, в основу державної політики слід покласти відому в світі концепцію дуалістичного муніципалізму, за якою органи самоврядування виконують не тільки власні функції, а й окремі повноваження державної адміністрації (за відповідну компенсацію із сфери їх спільної компетенції).
   Висновки. Аналіз генезису самоврядування свідчить, що вітчизняний демократичний досвід врядування співмірний з тривалістю самоврядування у Західній Європі та США. Ідея самоврядування стала стрижнем для розвитку соціальних мікрообщин і виявилася силою, здатною протистояти надмірній централізації державної влади.
   У багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності, регулювався нормативними актами інших держав. Місцеве самоврядування пройшло складний і суперечливий історичний шлях - започатковане в період Київської Русі століттями зазнавало впливу східної та західної політичних культур, зумовленого особливим геополітичним положенням нашої країни.
   З пошуком власних моделей територіальної організації пов’язаний період нетривалого існування УНР та ЗУНР. Уперше в українській історії цим пошукам передував потужний інтелектуальний прорив, спрямований на врахування загальноукраїнських інтересів, етнічних меж території, історичних, господарських, військових традицій. Сьогодні, коли також актуальні проблеми розвитку місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно-територіального устрою, праці М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка та інших українських вчених заслуговують на увагу.
   Багаторічні дослідження мають велике теоретичне і практичне значення, їх результати можна використати у науково-дослідницькій сфері для подальшої розробки концепції публічної влади, загальнотеоретичних досліджень природи місцевого самоврядування, взаємодії держави та місцевого самоврядування, його правового регулювання; правотворчій і правозастосовчій сферах; навчальному процесі, повсякденному житті громад тощо.

Література 

   1. Супрун В.М. Проблематика місцевого самоврядування в Україні у працях вітчизняних науковців-дослідників / В.М. Супрун // Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності: матеріали IV звітної наук.-практ. конф., 2526 травня 2006 р., м. Кіровоград / за ред. В.П. Пєткова. - Кіровоград, 2006. - С. 1316.
   2. Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси / А.Е. Пресняков. - М., 1991.
   3. Грицяк І. Місцеве самоврядування України в історії та сучасності / І. Грицяк // Вісник УАДУ при Президентові України. - 1996. - № 1. - С. 58-61.
   4. Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право / М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко. - К., 2004. - 224 с.
   5. Драгоманов М. Старі Хартії Вільності // Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: хрестоматія / М. Драгоманов; за ред. О.І. Семківа. - Л., 1996.
   6. Драгоманов М. Вольний союз - Вільна спілка. Опыт украинской политико-социальной программы / М. Драгоманов. - Женева, 1884.
   7. Друзюк С. Проблеми інституту місцевого самоврядування в аспекті конституційних поглядів М. С. Грушевського / С. Друзюк // Право України. - 1998. - № 3. - С. 87-88.
   8. Институты самоуправления: историко-правовое исследование / В.Г. Графский, H.H. Ефремова, В.И. Карпец. - М., 1995.
   9. Верменич Я.В. Еволюція адміністративно-територіального устрою в Україні / Я.В. Верменич // Український історичний журнал. - 2005. - № 4. - С. 135-144.
   10. Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. - К., 1994.
   11. Некряч А.І. Місцеве самоврядування сучасної України як предмет політологічного аналізу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук / А.І. Некряч. - К., 2003.
   12. Мороз С. Питання місцевого самоврядування в політико-правовій думці України кінця ХVII - початку ХХ ст. / С. Мороз // Управління великим містом: адміністрування та безпосередня демократія. - Л., 2004. - С. 50-60.
   13. Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. - Львів: Літопис, 2002.
   14. Погорілко В.Ф., Батанов О.В. Місцеве самоврядування / В.Ф. Погорілко, О.В. Батанов // Юридична енциклопедія: в 6 т. - К., 2001. - Т. 3. - С. 731.
   15. Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р. // Місцеве самоврядування / за ред. М.І. Панова. - Х., 2002.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com