www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Смертна кара в античному суспільстві та її функції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Смертна кара в античному суспільстві та її функції

Л.Ю. Гривняк

 СМЕРТНА КАРА В АНТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

   Розглядаються історико-правові аспекти застосування смертної кари в античному суспільстві, зроблено відповідні узагальнення тогочасних теоретичних обґрунтувань винесення судами смертних вироків, а також практики їх виконання.
   Ключові слова: рабовласницький лад, держава і право, античне суспільство, смертна кара, апеляція, амністія.
   Постановка проблеми. Відмова України від смертної кари, Здійснена на вимогу Ради Європи, продовжує викликати серйозні дискусії в українському суспільстві. Представники певних політичних сил, зокрема КПУ та ін., виступають за її відновлення, наполягаючи на тому, що сучасний рівень розвитку українського суспільства є недостатнім для здійснення такого важливого рішення. В цьому плані певний інтерес становить нагромаджений людською цивілізацією досвід застосування смертної кари та можливостей її заміни альтернативними видами покарання. У цьому ж контексті важливим є з’ясування пов’язаних з цим питанням таких аспектів, як можливість подання апеляції, амністування засуджених злочинців тощо.
   Стан дослідження. Питання застосування смертної кари, зокрема, в античному суспільстві, тією чи іншою мірою належали до кола наукових зацікавлень таких зарубіжних і вітчизняних істориків права, як О.Ф. Шишов, Р.Л. Хачатуров, Г.С. Фельдштейн, Є.М. Штаєрман, Б.Й. Тищик, О.А. Гавриленко, С.К. Бостан, В.С. Макарчук та ін. Однак в їхніх працях не зроблено відповідних теоретичних узагальнень судової практики, а цей вид покарання розглядався у сукупності з іншими супутніми питаннями.
   Виклад основних положень. Поширення вищої міри покарання в стародавньому світі пояснюється, на нашу думку, кількома обставинами. З-поміж них передовсім слід назвати сакральне підґрунтя ранніх правових систем. Починаючи зі східних деспотій і аж до остаточного розмежування світського і духовного права в державах нового часу, злочинець у багатьох випадках вважався не лише порушником загальнолюдських норм моралі, а й єретиком, який свідомо чинив злодіяння всупереч волі пантеону богів (чи єдиного Бога, що не становить суттєвої різниці), і тим самим міг викликати божественний гнів у відповідь. Для прикладу, в античних Афінах безумовній страті підлягали убивці іноземних послів не тому, що це могло призвести (і реально призводило) до погіршення відносин з іншими полісами, а й тому, що посли перебували під захистом богів. Також в античному світі суворо каралися злочини, які полягали у викраденні, знищенні чи пошкодженні присвячених богам предметів (ієросілія). За такий злочин зазвичай виносилася смертна кара [1, с. 62]. Пояснення слід шукати у тому, що прояви гніву божеств персоніфікувалися забобонними людьми, передусім, у явищах природи (землетрус, потоп, цунамі, епідемія), відтак злочинний гріх одного відступника падав на голови усієї громади. В інтересах суспільства було випередити цей справедливий божественний гнів і видати голову відступника в жертву.
   Другою важливою обставиною був відносно вузький набір покарань, реально можливих для застосування. У наш час здебільшого кримінальні злочини караються ув’язненням чи позбавленням волі. В стародавньому світі такі покарання не були поширеними. Позбавлення волі не зафіксоване в праві жодної зі східних деспотій. О. Г авриленко стверджує: «Досі однозначно не вирішено питання щодо наявності в кримінальному праві античних греків, і, зокрема, у державах Північного Причорномор’я, покарання у вигляді позбавлення волі» [1, с. 65]. Для того, щоб в’язниця, острог, каземат перетворилися на основний засіб покарання, державі потрібно було здійснити серйозні організаційні кроки і матеріальні затрати: звести стіни та рови, утримувати постійну сторожу, організувати хар-чування засуджених тощо. Натомість нестабільність політичної і воєнної обстановки, характерна для раннього періоду історії людства, не давала упевненості, що засуджений відбуде встановлений йому термін ув’язнення до кінця, не буде звільнений своїми соратниками (особливо злочинець політичний), зовнішніми ворогами (шпигун), чи не скори-стається сприятливими обставинами (війна, заколот) для втечі. Звичайно, мали місце й винятки, наприклад, у тих випадках, коли суспільне ста-новище політичного заколотника чи кримінального злочинця унемож-ливлювали судову розправу з ним: член династичної фамілії, духовна особа високого рангу тощо. Тут влада з більшою чи меншою охотою йшла на необхідні витрати і запобіжні заходи. Утримувати ж пересічного, так би мовити, масового злочинця під вартою роками чи навіть десятиріччями могли «дозволити» собі лише стабільні й відносно заможні суспільства, а якраз цієї стабільності й заможності не вистачало державам стародавнього світу та середніх віків.
   Ще однією обставиною було наївне переконання законодавця, що засобами правового терору можна якщо не викорінити, то суттєво стримувати злочинність. Хрестоматійний приклад - закони Дракона, прийняті в Афінах 621 р. до н.е. Як відомо, смертна кара вводилася навіть за крадіж зерна чи овочів. Коли у законодавця поцікавилися, чим пояснюється така жорстокість, Дракон відповів, що меншого покарання ніж смерть будь- який злочин не заслуговує, а більшого - він придумати не зміг. З метою запобігання народним заворушенням кримінальне законодавство Дракона було пом’якшене Солоном уже 594 р. до н. е. [2, с. 193]. Сучасна правова думка виходить з того, що надмірна жорстокість законів має не стримувальний, а, навпаки, провокативний характер, коли йдеться про прояви злочинності. Справді, дрібний злодюжка, упійманий на крадіжці жмені колосків з чужого поля, цілком може спробувати зберегти своє життя шляхом убивства сторожа - цей додатковий злочин жодним чином не погіршує його становища (санкція одна - смерть), але дає певний шанс невикриття злочинного діяння.
   Смертний вирок приводився у виконання в тій формі, яка була прийнятою у конкретній місцевості, регіоні. Для Стародавньої Греції були типовими каменування, утоплення (Македонія), обезголовлювання (Мессалія), скидування до каменоломень (інколи до виконання смертного вироку над засудженим здійснювалася екзекуція - Спарта, Сіракузи), задушення (Спарта), отруєння (засудженому давали чашу з отрутою, як приклад - страта Сократа 399 р. до н. е.). Відомо, що для залякування в Афінах у VII ст. до н. е. застосовувалося розпинання (не для вільних громадян) [2, с. 533]. О. Гавриленко доповнює цей перелік «забиванням камінням, палками тощо» [1, с. 63]. У Римі застосовувалися в основному ті ж способи виконання смертних вироків. За Законами ХІІ Таблиць підпалювачів спалювали на вогнищі, пізніше на вогнищі почали спалювати перебіжчиків. Окрім цієї форми смертної кари, існували й інші - повішання, колесування, утоплення (для батьковбивць), скидання в прірву та розпинання (за злочини, здійснювані рабами), обезголовлювання, задушення, а також військовополонених впускали на арену битися з дикими тваринами або робили з них гладіаторів. У період існування Римської імперії практикувалося «самовбивство» в присутності представників влади.
   Місцем виконання смертних вироків у період Республіки було Марсове поле, а в період Римської імперії - Есквілін [2, с. 533].
   У Римі в період імперії простолюд страчували, кидаючи на розтерзання звірам, або спалювали, «благородним» - відрубували голови [3, с. 229].
   Сакральні моменти в праві античного світу ставали юридичним обґрунтуванням неминучості застосування саме смертної кари, а не альтернативного покарання, навіть якщо йшлося про пересічне кримінальне діяння без зовнішніх ознак святотатства. Так, Закони ХІІ Таблиць карали смертю нічну крадіжку чужого врожаю, за що винний розпинався на дереві і обрікався Церері [4]. Смертю карався і підпал будівлі або зжатого врожаю, що зберігався поблизу будівлі. У цьому випадку винного зако-вували, піддавали побиттю і спалювали [5]. Є. М. Штаєрман виводить ці покарання з формули і'асєг езїо [3, с. 215] (з лат. - хай буде присвячене божеству). При присвяченні вищим богам ця сакральна формула мала значення близьке до благословення, а при присвяченні підземним богам (до яких належала і дружина Гадеса Цербера. - Л.Г.) - близьке до прокляття [6, с. 698]. Проте не лише евентуальний гнів богів вирішував долю злочинця. У багатьох випадках до уваги бралися суспільно небезпечні ознаки його діяння. Передусім жорстко каралися злочини і проступки, що загрожували самому існуванню держави чи поліса. За Законами ХІІ Таблиць смертю карали людину, яка підняла проти Риму ворогів, та того, хто передав ворогам громадянина [7].
   Смертю каралися й злочини проти правосуддя. Згідно із Законами ХІІ Таблиць, з Тарпейської скелі скидали неправдивих свідків [8]. Страті підлягав суддя чи арбітр, викритий у підкупі [9].
   Важливо підкреслити, що, крім життя і здоров’я, а також майнових прав громадянина (що загалом зрозуміло), уже в найдавнішу епоху закон захищав його честь і гідність настільки, що карав зловмисника смертю. Так, у Законах ХІІ Таблиць передбачалася страта за створення і оприлюднення пісні, яка ганьбить іншого громадянина [10], бо за такими вчинками визнавалася магічна сила. Також жорстоко карали за наклеп. Вважалося, що у примітивних суспільствах насмішка над людиною, яка порушила традицію, здійснила ганебний вчинок, була дієвим засобом захисту «добропорядних звичаїв», а об’єкт насмішок так важко їх переживав, що іноді поповняв самогубством [11, с. 158 - 162].
   У період імперії за розпорядженнями, виданими Августом та його наступниками, вища міра покарання застосовувалася за законом про образу величності (за Ульпіаном, це уподібнювалося до святотатства [12]), за дії і слова, спрямовані проти імператора; за прояви насильства проти суспільства. Особливо часто об’єктом застосування смертної кари ставали раби. Смерть їм загрожувала навіть за ті діяння, які для вільного (незалежно - громадянина чи ні) тягли за собою менш жорстке покарання. Це пояснювалося передусім тією обставиною, що кількість рабів у класичному рабовласницькому суспільстві завжди суттєво перевищувала кількість повноправних громадян, відтак добитися абсолютного послуху та миру рабовласники-громадяни могли лише засобами правового терору. Так, викритих у крадіжці рабів в древньому Римі скидали з Тарпейської скелі, тоді як вільних, якщо вони крадіжку здійснювали вдень, після покарання різками передавали постраждалому як аддикти [13].
   Водночас проявлялася цікава особливість римського права. Закон Аквілія знімав з раба будь-яку відповідальність за його дії (до вбивства включно), здійсенені з відома або за наказом пана [3, с. 220]. Позбавлений власної волі, раб у цьому випадку розглядався правом як instrumentum vocale (розмовне знаряддя), що позбавлене правової можливості не виконати навіть завідомо злочинного розпорядження свого пана.
   Встановивши жорсткі норми покарання за вбивство і навіть майнові злочини, тогочасний законодавець зіткнувся з дилемою. Закон є ефективним лише тоді, коли його дія однаково поширюються на усіх суб’єктів права без винятків. Приміром, Цицерон переконував, що право повинно бути рівним і справедливим, оскільки воно встановлене для захисту нижчих від вищих; ті й ті рівні перед правом і рівною мірою ним стримуються [14]. Натомість неоднакова суспільна цінність людей (а відтак і їхніх громадянських і майнових прав) була для становокастового суспільства не просто очевидною даністю, а одним із наріжних каменів його існування. Карати однаковою мірою громадян і негромадян, членів общини та зайшлих іноплемінників, вільних і рабів здавалося абсурдним. Станово-кастове суспільство намагалося відтак створити правові механізми вилучення цінних для себе суб’єктів права з-під дії його найжорсткіших статей. В Римі уже Закони XII Таблиць (традиція відносить їх запровадження до 451-450 рр. до н. е.) встановили заборону страчувати римського громадянина без санкції центуріатних коміцій [15]. З цього приводу російський дослідник римського права Є.М. Штаєрман відзначив, що «право засудження, як і визнання заслуг, належало усьому колективу громадян - окремій особі воно не надавалося» [3, с. 214].
   У період імперії декуронів та «перших людей у місті» на противагу простолюду не можна було засудити до страти (чи вигнання), не повідомивши імператорові, в чому полягає їхній злочин і який винесли вирок [3, с. 229].
   Іншим важливим аспектом дії смертної кари в античному суспільстві є можливість застосування амністії чи альтернативного покарання для злочинця. У грецьких полісах античної доби суд керувався не стільки писаними законами (приміром, в Афінах закони Дракона перестали діяти вже від часів Солона), скільки особою звинуваченого та його поведінкою під час суду. Зухвалість могла дорого обійтися навіть людям заслуженим чи шанованим частиною громадян.
   Ось опис суду над Сократом, звинуваченим у тому, що він «не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества, і винен у тому, що розбещує юнацтво», наданий Діогеном Лаертським: «(...) Сократ був засуджений більшістю в 281 голос. Судді почали визначати йому кару чи пеню; Сократ запропонував заплатити двадцять п’ять драхм (а Євбулід каже, що навіть сто). Судді зашуміли, а він сказав: «За заслугами своїми я б собі призначив замість всякого покарання обід у Пританії». Його приговорили до смерті, і тепер за засудження було подано ще на 80 голосів більше. І через кілька днів у тюрмі він випив цикуту» [16, с. 105].
   Що ж викликало такий гнів суддів? Безплатний обід у Пританії (будівля державної ради) належався в Афінах посадовим особам як нагорода тому, хто відзначився особливими заслугами перед державою. Таким чином Сократ замість покарання пропонував собі жалюгідно малий штраф чи навіть винагороду [16, с. 464]. Громадяни грецьких міст-полісів, які здійснили зумисне і недозволене вбивство, зазвичай піддавалися смертній карі. Але в полісах Північного Причорномор’я, так само як і за афінським законодавством, вони мали можливість врятуватися, добровільно виїхавши у вічне вигнання ще до закінчення судового процесу. У певних випадках, особливо у V - IV ст. до н.е., смертна кара за скоєння державних злочинів могла бути замінена не лише на вигнання, а й, як додаткове покарання, на конфіскацію майна. Відомо про неодноразові випадки такої заміни у разі винесення смертного вироку заочно, без присутності злочинця.
   О. Гавриленко як приклади називає описану Ісократом справу боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н. е.), який переслідувався в Афінах з ініціативи царя Боспорської держави Сатира, а також посилається на долю грецького полководця Алківіада, якого у 415 р. було заочно засуджено до смерті афінським судом [1, с. 63, 64]. Вигнанець, позбавлений громадянства, надалі мусив самостійно боронити своє життя і свободу, без надії на підтримку своїх співгромадян у разі захоплення у полон і продажу в рабство.
   У Римській республіці громадяни, засуджені консулом або претором, мали право апеляції до народу. Таке право називалося провокацією (ргоуосаіїо). У класичний період римської історії більшість злочинів, за які виносилися суворі кари за Законами ХІІ Таблиць, почали каратися лише штрафами чи вигнанням. До того ж, якщо звинувачений сам йшов у вигнання, справа проти нього припинялася [3, с. 221].
   Висновки. Застосування смертної кари в античному суспільстві (поширення, підстави застосування, форми виконання смертного вироку тощо) диктувалося внутрішніми потребами цього суспільства. Розвиток цивілізації та зменшення загрози зовнішньої небезпеки у відносно розвинутих рабовласницьких державах призводили до звуження сфери застосування смертної кари, особливо якщо йшлося про можливість застосування цієї міри до повноправних громадян. Спостерігаємо появу альтернативних покарань, ускладнення процедури винесення вироку, можливість апеляції та помилування тощо. Вищі верстви суспільства мають своєрідний привілей - «почесної» страти (обезголовлювання). Натомість стосовно нижчих верств вільного населення, релігійних меншин (включаючи й християнську), не кажучи вже про рабів, спостерігаємо зворотні процеси: виконання смертного вироку всіляко драматизується (розпинання на хресті, кидання на розтерзання диким тваринам тощо). Смертна кара стає кваліфікованою у тому розумінні, що виконання вироку має на меті завдати якомога більших страждань реальному чи уявному злочинцеві, засудженому до смерті.

 Література

   1. Гавриленко О. А. Право античних держав Північного Причорномор’я: Навч. посібник. - Харків: Над. університет внутрішніх справ, 2004. - 111 с.
   2. Словарь античности / Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1989. - 704 с.
   3. Штаерман Е.М. Римское право // Культура древнего Рима: 2 т. - Т. I. - М.: Наука, 1985. - С. 210-247.
   4. Tabl. VIII, 9.
   5. Tabl. VIII, 10.
   6. Бабичев Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. 3-е изд. / Под ред. Я.М. Боровского. - М.: Русский язык, 1988.
   7. Tabl. X, 5.
   8. Tabl. VIII, 23.
   9. Tabl. IX, 3.
   10. Tabl. VIII, 1а.
   11. Дземидак Богдан. О комическом / Пер. с. польс. - М.: Прогресс, 1972. - 223 с.
   12. Ulp., Dig., 48, 4, 1-2.
   13. Tabl. VIII, 14.
   14. De office., II, 12.
   15. Tabl. IX, 2.
   16. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. 2-е изд. / Ред. тома и авт. вступ. ст. А.Ф. Лосев, пер. М.Л. Гаспарова. - М.: Мысль, 1986. - 571 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com