www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Маловідомі сторінки дипломатії Богдана Хмельницького
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Маловідомі сторінки дипломатії Богдана Хмельницького

А.М. Герасимович, В.С. Макарчук

МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ДИПЛОМАТІЇ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

   Аналізуючи зовнішню політику Української козацької держави Б. Хмельницького, автори акцентують передусім на дипломатичній діяльності гетьмана, на її відповідності нормам тогочасного міжнародного права.
   Ключові слова: зовнішня політика, дипломатичні відносини, державотворчий процес, міжнародне право.
   Постановка проблеми. Виникнення великих держав і розвиток дипломатичних відносин між ними призвели до розвитку дипломатичного права і міжнародного права. Засновником науки міжнародного права вважають голландця Гуго Гроція (1583-1645). Історичне значення видатного голландського юриста полягає в тому, що в епоху нескінченних воєн між монархічними державами він намагався поставити війну в рамки правових норм і водночас теоретично обґрунтувати захист власності.
   Твір, який приніс Гроцію славу - «Про право війни і миру» (1625), концептуально обґрунтовував право власності як «природне право» людини. На основі природного права будується право позитивне, тобто закони, які видаються державою. Джерелом міжнародного права є договір. Держави, які розглядаються Гроцієм як окремі власники, домовляються між собою про норми, що регулюють відносини між ними не лише у мирний час, а й під час війни [1, с. 242-245].
   У середині XVII ст. на арену суспільно-політичного життя Східної та Південно-Східної Європи рішуче виступила мало кому відома до того людина, діяння котрої, за словами одного із сучасників, швидко звернули «на себе очі всіх народів». А через десять років по тому вона пішла з життя, будучи, знову ж таки за висловом свідка тодішніх подій, «уславленим між монархами». Звали цю людину Богдан-Зиновій Хмельницький.
   Без будь-якого перебільшення можна вважати, що розпочата великим українським гетьманом війна за визволення своєї батьківщини з-під чужоземного поневолення і створення національної держави справили серйозний вплив на політичний розвиток Східної і Південно- Східної Європи [2, с. 5].
   Побутує думка, що державна політика і зразкова мораль - речі майже несумісні. Політичному діячеві доводиться відстоювати інтереси власного класу, нації чи навіть блоку держав і, тим самим, вступати у протиборство з суперниками. Тут, як і в кожній війні, часто судять лише переможених. Але ж політичному діячеві надзвичайно важливо зберігати зовнішні контури пристойності власної політичної лінії, її відповідності загальноприйнятим нормам. Той, хто нехтує цим правилом, рано чи пізно залишається без партнерів, а згодом і без союзників. Б. Хмельницькому, організаторові «державного заколоту» (на думку монархів усієї Європи), доводилося навіть більше зважати на політичні правила історичної доби, ніж будь-кому із «законних» володарів держав. Міжнародна суспільна думка не залишила б непоміченим порушення норм права і шляхетської «моралі» [3, с. 72].
   Стан дослідження. Козаччині, зокрема Хмельниччині, присвячено багато праць як українських, так і зарубіжних науковців. Вагомий внесок у висвітлення проблематики зробив М.І. Костомаров. Його наукові розвідки «Про причини і характер унії в Західній Росії», «Думки про історію Малоросії», «Богдан Хмельницький» присвячено визвольній війні українського народу середини XVII ст. Доба Хмельницького посідає важливе місце в історичній концепції одного з найвидатніших українських істориків В.Б. Антоновича. Він доходить висновку, що провідною ідеєю суспільного життя українського народу є «принцип вічовий, принцип широкого демократизму і признання рівного права політичного задля кожної одиниці суспільства» [4, с. 176-177]. Особливу позицію щодо оцінки українського козацтва займав П. Куліш. У своїх історичних творах він не завжди пози-тивно оцінював козацтво та його провідників. Великий інтерес викликає погляд на козаччину ще одного видатного українського мислителя - М.П. Драгоманова. Він вважав, що боротьба українського козацтва з Польською державою була «боротьбою принципів», а не «боротьбою інстинктів». У боротьбі з Туреччиною козаки виступали представниками самостійної народної політики [4, с. 182-183].
   Наукові праці В. Липинського про Хмельниччину привернули увагу сучасників. Під вплив його теорій потрапив Д. Дорошенко, дещо менше - І. Крип’якевич, який чимало публікацій присвятив дипломатичній історії XVII ст., різним соціально-економічним та суспільно-політичним аспектам цієї епохи. М. Грушевський збагатив українську науку узагальнюючими працями з історії Хмельниччини, в яких виклав власне бачення явища. В його «Історії України-Руси» козацький гетьман не є неперевершеною фігурою тієї епохи [5, с. 210-121].
   Слід зазначити, що спроби піддати аналізові доробок польської історичної науки в галузі української історії та українсько-польських взаємин робилися такими відомими польськими вченими, як Т. Лер- Сплавинський, Г. Батовський, Г. Ловмяньський, Л. Базильов. Такі польські історики, як А. Прохазка, Л. Кубаля, Т. Корзон, Ф. Равіта-Гавронський трактували українське козацтво як окрему і особливу понаднаціональну верству, яка сформувалася на польсько-татарсько-турецькому пограниччі і несла небезпеку європейській цивілізації своєю агресивністю і анархією. Можливо, найбільш поміркований, хоч і не позбавлений упереджень, образ козацтва подав відомий історик В. Томкевич у праці «Козаччина українна» [6, с. 258-261]. Виклад основних положень. Відомо, що свою освіту майбутній гетьман Б. Хмельницький здобував у єзуїтських школах Львова та Ярослава. Зрозуміло, що основи єзуїтського пробабілізму не могли залишитися таємницею для допитливого учня.
   Зовнішня політика Б. Хмельницького - це зразок макіавеллізму, перенесеного на український ґрунт. Менше ніж за десять років він з небуття підніс державу, яка мала дипломатичні відносини (а отже, і визнання урядів) з Кримом, Туреччиною, Молдавією, Росією, Семигороддям, Швецією, Бранденбургом, зрештою й з Річчю Посполитою. Для порівняння, навіть Кромвелю не вдалося остаточно подолати зовнішньополітичну блокаду сусідніх монархів, незважаючи на те, що він опирався на національний парламент. Показово, що в багатьох випадках зовнішньополітичні ініціативи Хмельницького межують з військовою хитрістю, але жодного разу гетьман не переступає ту межу, яка б дозволила ворогам звинуватити його в порушенні шляхетського кодексу честі [3, с. 72]. 5 травня 1648 р. під Жовтими Водами гетьман Б. Хмельницький пропонує оточеним полякам видати артилерію, обіцяючи не чинити нападу на військо, яке залишить укріплений табір. І справді, роззброєного противника атакують татари, а козаки не втручаються в цей погром.
   12 червня 1648 р. Хмельницький надсилає листа до короля Володислава IV, в якому пояснює свої дії вимушеною обороною від коронного війська після того, як він почав виконувати погоджений 1646 р. план війни з Туреччиною. За задумом Володислава IV та його канцлера Оссолінського, розпочати цю небажану для магнатів війну повинні були козаки. Володислав IV, як відомо, помер ще 20 травня, але Б. Хмельницький робить вигляд, що про цей факт йому нічого не відомо. У Варшаві лист гетьмана, в якому висловлювалася готовність якнайшвидше владнати конфлікт, справив заколисуюче враження. Гнів шляхти упав на голову Оссолінського, а козацька армія виграла понад три місяці для самоорганізації та вишколу.
   Перше звернення Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича з проханням про підтримку датується червнем 1648 р. Звичайно, гетьман розумів, що цар не поспішатиме відкрито стати на бік заколотника, але надаватиме йому матеріальну і психологічну підтримку. Така підтримка нічого не коштувала повсталим аж до зими 1654 р.
   Напередодні битви під Пилявцями Б. Хмельницький ще одним «вірнопідданим» листом позбавив польське військо підтримки 10- тисячного загону Я. Вишневецького. Показне розкаяння, висловлене в листі, змусило польського гетьмана Д. Заславського відмовитися від послуг магната Вишневецького, який наполягав на кривавій розправі з усіма без винятку повсталими. Заславський «пожалів» садовити на палі власних, ще не переможених кріпаків-українців. Результат відомий.
   Переговори з А. Киселем взимку 1649 р. не могли принести бажаного для України результату. Польська сторона була готова розглядати питання збільшення реєстру, компенсації особистої кривди Б. Хмельницького тощо, але в жодному разі не автономії України. Гетьман зриває ці небажані для нього переговори таким неординарним прийомом, як симуляція власного неперервного запою. Киселеві так і не вдалося провести серйозні переговори. Така поведінка нібито некерованого керівника повстання не могла не приспати пильності польської сторони. Остання довго недооцінювала справжні кондиції українського вождя.
   Період поразки під Берестечком був чи не найважчим у політичній біографії Б.Хмельницького. Чорна рада козацької голоти проголосила його скинутим. Війська литовського гетьмана Радзивілла зруйнували Київ - після трирічного невтручання, протягом якого Хмельницький добивався порозуміння і союзу з Литвою проти Польщі. Татарський союзник продемонст-рував свою недружню позицію. Син Тиміш за невияснених мотивів повісив другу дружину гетьмана Олену. Козацької армії більше не існувало, окремі розрізнені загони налічували щонайбільше по 50100 чоловік. Тим більш показовою є поведінка гетьмана під час переговорів у Білій Церкві. Після прибуття до польського табору Б. Хмельницький починає глузувати з Радзивілла: «Щось я не бачив пана на полі бою», провокуючи його на герць. Така зухвала поведінка повинна була продемонструвати полякам, що козацька сторона почуває себе достатньо міцною. І хоча це був політичний блеф, результат відомий. Хмельницький уміло видушив з свого майже розгромного становища той максимальний результат, яким стала Білоцерківська угода.
   Перемога козацько-татарського війська під Батогом 1 травня 1652 р. також значною мірою стала здобутком вмілих дій досвідченого політика. Напередодні польський гарнізон отримав офіційне послання гетьмана з проханням пропустити Тимоша у Молдавію для сватання до дочки молдавського господаря Василя Лупула Розанди. Послання було витримане у самопринизливому тоні, тим самим пильність М. Калиновського була при-спана. Так несміливо міг прохати лише певний своєї слабкості прохач, якому належало відповісти зневажливою відмовою. Поява величезного козацько-татарського війська стала для поляків вражаючою несподіванкою, що зумовила капітуляцію і винищення практично усього польського гарнізону. Переяславська угода і Березневі статті 1654 р. означали новий ступінь українсько-московських відносин. Згідно з європейськими, в тому числі і польськими законами, навіть васали користувались певними правами. Зокрема, юридично закріпленим «правом на непокору» в разі, якщо сюзерен не виконував своїх обов’язків.
   Союз із Росією був обтяжливий для України. Так, уже влітку 1654 р. 20-тисячне українське військо під проводом В. Золотаренка воювало разом з росіянами у Білорусії, в той час як поляки і татари спустошували південний захід України. Однак Б. Хмельницький скрупульозно дотримується прийнятих перед Москвою зобов’язань аж до Віленського миру (жовтень 1656 р.). Росія порозумілася з Польщею за закритими дверима: російський цар Олексій Михайлович повинен був стати польським королем після смерті Яна-Казимира. Козаки до участі у переговорах не були допущені, що породило обґрунтовані підозри - мир з Польщею досягнуто за рахунок нехтування інтересами України. Практично відразу після Віленського миру недопущена до столу переговорів Україна знаходить собі нових союзників. З Швецією, Бранденбургом і Семигороддям досягається таємна угода про евентуальний поділ Польщі. У лютому 1657 р. розпочався спільний семигородсько- український наступ на Варшаву, який завершився невдало - поразкою під Замостям. Фактично Б. Хмельницький, розпочавши воєнні дії проти союзної Росії Польщі, ігнорував свої обов’язки васала. Але зроблено це було не раніше, ніж власними обов’язками щодо васала знехтував сюзерен [3, с. 73-74].
   На жаль, крім переяславських угод та «березневих статей» у відносинах між Україною і Росією як до Переяслава, так і після для української сторони було багато обтяжливих моментів, що поглиблювали її залежність від Росії. Війна з Польщею, з одного боку, призвела до виникнення козацької держави з власною територією, системою управління, військом, політикою; з другого - ця держава, не витворивши власної грошової системи, потребувала колосальних грошових засобів хоча б на утримання війська. За цих умов Б. Хмельницький вже у квітні 1649 р. «ниско бил челом» за «государское жалование». У листопаді того ж року гетьман знову через посольство Григорія Нерова «за жалование... царському величеству ниско челом бил». У березні 1651 р. гетьман дякував цареві за те, що «жалование великое царское прислал» і тут же просив «царское величество» «из милостивого жалованья свого царского не выпущать». Аналогічні прохання до царя за «жалованье» гетьман робив у багатьох листах, датованих 1652-1653 рр. [7, с. 115, 150, 214, 215, 260, 273, 277, 288, 311, 313, 314]. Як відомо, історики звертають мало уваги на вказані проблеми держави Б.Хмельницького, хоч саме вони істотно впливали на визначення його орієнтації на східного сусіда, можливо, навіть не менше, ніж спільність православної віри [8, с. 18]. Безперечно, Б. Хмельницький розглядав Московію як союзника, бо вона мала територіальні претензії до Речі Посполитої і з Україною її єднала православна віра. Москві договір з Україною теж був потрібен, але вона спокійно чекала, поки Річ Посполита і Україна взаємно послабляться, спливаючи кров’ю у війні, щоб потім диктувати свої умови. Посольство Бутурліна майже півроку стояло на українсько-московському кордоні, вичікуючи, коли під тиском обставин Хмельницький почне перемовини з Москвою. Україна шостий рік воювала з Річчю Посполитою. Власна 50-тисячна армія розбити поляків не могла, тому Хмельницький шукав сильного союзника в особі Кримського ханства і Туреччини.
   Як політик, Б. Хмельницький передбачав, що вище духовенство і козацька старшина не захочуть домовленостей із московським царем. Та й сам Хмельницький цій угоді не надавав великого значення, вважаючи її тимчасовою. Тому й рада виявилась погано підготовленою. Це були не найкращі дні для Хмельницького - з молдавського походу привезли тіло Тимоша. Опечалений втратою спадкоємця, Хмельницький не встиг скликати повноцінної генеральної ради, а тільки старшинську.
   Переяславська рада зібрала трохи більше як 200 осіб. Не прибули вінницький полковник Іван Богун, кошовий Іван Сірко, представники Запорозької Січі, Брацлавського, Уманського, Полтавського полків. А тих, хто прибув, силоміць змусили скласти присягу. Переяславського війта взагалі під руки до церкви затягли, і він так переживав, що через два дні помер від крововиливу. У Переяславі було три ради. На першій, скликаній у господі гетьмана, козаки наполягали, щоб за європейською традицією присягу складали навзаєм. Для владнання цих нюансів домовились про ще одну гетьманську раду. Та коли у соборі козаки складали присягу, сподіваючись почути клятву й від Бутурліна, той заявив: такого ніколи не було, щоби московський самодержець холопам у вірності клявся. Дискусія у храмі Божому ледь не закінчилася конфузом. Козацька старшина пішла на третю раду, залишивши московських бояр чекати у церкві. Не відомо, яким чином, дипломатичністю чи погрозами, Хмельницький змусив старшин повернутись до церкви й скласти присягу - односторонню...
   Значною мірою, саме виходячи з державотворчої справи, слід розглядати союз Б. Хмельницького з татарами. Незважаючи на важку ціну, яку доводилося платити народові України за такий союз, Хмельницький був послідовним у досягнутих домовленостях. Під Збаражем татари фактично зрадили Хмельницького, але від Зборова і до Берестечка гетьман жодного разу ні в очі, ні поза очі нічого, крім доброго, не виявив до них у словах і політиці [9, с. 14]. Крім військового значення, союз із татарами не зачіпав козацьких державних і військових структур, імпонував держа-вотворчим устремлінням гетьмана. Можливо, мав місце і психологічний момент напіввасальної рівності залежного від Туреччини Криму і його королівської милості Війська Запорізького [8, с. 17-18].
   Інколи зовнішньополітичні дії Б. Хмельницького можуть видаватись сучасникові малозрозумілими, помилковими чи навіть відверто безпринципними, як, наприклад, прийняття турецького протекторату 1650 р. чи російського 1654 р. Особливо гучні нарікання сучасників викликав Збо- рівський мир 1649 р., який фактично зраджував тих учасників Визвольної війни (в першу чергу селян), що не потрапили до погодженого 40-тисяч- ного реєстру.
   В усіх зазначених випадках слід мати на увазі менталітет середньовічного шляхтича, який не міг собі уявити іншої форми держави, ніж монархія, і, водночас, був позбавлений найменшої можливості проголосити себе українським монархом. Хмельницький шукав для України такої корони, під егідою якої вона могла б почувати себе максимально безпечно і зручно. Ідеальним сюзереном став би той монарх, який щонайменше втручався б у справи підвладної України, задовольняючись номінальним титулом. Подальші події показали усю марність таких надій [3, с. 75].
   Дехто з науковців приймає дипломатичну гру гетьмана за чисту монету, тому вважає, що кінцева мета Хмельницького - повстання - взагалі була викладена у тих відносно скромних кондиціях, що їх повезли посли Речі Посполитої з Переяслава до Варшави наприкінці лютого 1649 р. Однак зовсім не так мислили самі посли, котрі у своєму колективному листі до короля від 8 березня 1649 р. з тривогою стверджували: Хмельницькому йдеться вже не про козацтво і він наказав вже звертатись до себе, хоч і не публічно, як до «господаря і князя руських земель» [10, с. 38].
   Відзначимо, що наміри Б. Хмельницького були висловленням не тільки його волі і прагнень представників поміркованої течії повстанського табору, на чолі якого стояв гетьман. Радикальне крило повстанців, вождями якого у різні часи були М. Кривоніс, Д. Нечай, С. Подобайло та інші, були настроєні значно непримиренніше до Речі Посполитої. Так, за словами шляхтича Ходорковського, козаки на прикордонні (а саме там були сильними позиції нечаївців) заявляли: «Як нас ляхи зачеплять, побачать, що ми їх заженемо за Варшаву аж до Гданська». Тому так непокоїлись представники урядових кіл Речі Посполитої. їх жахала думка про те, що козаки «повністю виб’ються з підданства Корони Польської, а собі Річ Посполиту козацьку або Князівство Руське... заснують», і тому закликали не допустити цього, знищити козацтво вогнем і мечем, а Україну перетворити у пустелю. Усе це красномовно свідчить про реальну мету дій Хмельницького: добитись незалежної Української держави і зробити владу гетьмана спадковою [10, с. 38-39].
   Висновки. Головне завдання української дипломатії періоду Визвольної війни полягало в тому, щоб запобігти утворенню антиукраїнської коаліції за участю Польщі, Криму, Османської імперії та інших країн. Міжнародні відносини у цьому напрямку не були сприятливими для України після союзу з Московською державою: якраз напередодні Переяславської ради у грудні 1653 р. був укладений польсько- татарський антимосковський мир. Попри взаємну недовіру поляків і татар, нова ліга почала набирати все більш виразних рис, ворожих українській політиці [11, с. 60].
   Переяславсько-Московський договір був військово-політичним союзом двох самостійних держав при протекції чи васалітеті московського царя над Українською державою. Укладаючи його, обидві сторони по- різному розуміли його суть. Б. Хмельницький прагнув одержати від Москви військову допомогу для остаточного подолання Польщі, забезпечити в подальшому самостійність і незалежність Української козацької держави. Москва ж, приймаючи Козацьку державу «під високу государеву руку» і терплячи тимчасову незалежну політику Б. Хмельницького, сподівалась з часом зміцнити протекторат та врешті- решт ліквідувати Українську козацьку державу. Цей договір став поворотним пунктом в історії України і Росії. Завдяки людським і матеріальним ресурсам України Росія вийшла з європейської ізоляції та домоглася з часом перетворення у велику державу. Переяславсько- Московський договір не ставив своїм завданням зберегти незалежну Українську державу. Після смерті Б. Хмельницького Україна потрапила у залежність від Росії. Питання її соціально-економічного і політичного розвитку з часом все більше стали вирішуватися з огляду на інтереси Російської імперії [12, с. 97-98].
   Під час Визвольної війни виявилися виняткові дипломатичні здібності Б. Хмельницького, його вміння глибоко й об’єктивно аналізувати зовнішню політику держав Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, знаходити вихід навіть із надзвичайно складних зовнішньополітичних ситуацій. Чигирин перетворився на один з визначних центрів міжнародного життя. Гетьманська держава налагодила дипломатичні зв’язки з Річчю Посполитою, Московією, Оттоманською Портою, Кримським ханством, Молдовою, Трансільванією, Валахією, Швецією, Австрією, Венецією, Бранденбургом [12, с. 115].
   Як відомо, політика, в тому числі й зовнішня, - «мистецтво можливого». Ресурсу міцності, закладеного хитромудрими комбінаціями Хмельницького у фундамент української автономії, вистачило на ціле сторіччя. Цього ж запасу стало й для того, щоб український етнос відчув себе народом, нацією, здатним і зобов’язаним створити власну повноцінну державу. Державу - члена європейської сім’ї народів. Зовнішня політика цього визначального періоду творилася витонченим розумом, але чистими руками, у відповідності із загальноприйнятими нормами тогочасного міжнародного права.

Література 

   1. История дипломатии. Изд. 2-е. / Под ред. В.А. Зорина, B.C. Семенова, С.Д. Сказкина, В.М. Хвостова. - М.: Госполитиздат, 1958. - Т. 1. - 896 с.
   2. Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький (Соціально- політичний портрет). - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1995. - 624 с.
   3. Макарчук Володимир. Моральні риси дипломатичної тактики Б.Хмельницького // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 72-75.
   4. Кондратюк Костянтин. Козаччина у висвітленні українських істориків другої половини XIX століття // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / 3а ред. Л. Зашкільняка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 176-183.
   5. Федорук Ярослав. Дослідження Хмельниччини в українській історіографії XX ст. (до 1939 р.). // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 208-212.
   6. Зашкільняк Леонід. Українське козацтво у висвітленні польської історіографії (1944-1989 рр.) // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / 3а ред. Л. Зашкільияка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 258-269.
   7. Документи Богдана Хмельницького / Упоряд. І. Крип’якевич та І. Бутич. - К., 1961. - 314 с.
   8. Макарчук Степан. Державотворчі, національні і соціальні спектри політики Б. Хмельницького // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 9-20.
   9. Макарчук Степан. Від Зборова до Берестечка: два союзники Богдана Хмельницького // Берестецька битва в історії України. Матер. шостої наук. кон- фер. - Рівне, 1995. - С. 12-18.
   10. Мицик Юрій. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. в опінії повстанців // Матер. другої польсько-української наукової зустрічі «Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів» / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів-Люблін, 1996. - С. 31-44.
   11. ФедорукЯ.О. Міжнародна дипломатія і політика України: 1654-1657. - Львів, 1996. - Ч. І: 1654. - 263 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com