www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Розподіл влад за конституцією Пилипа Орлика
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розподіл влад за конституцією Пилипа Орлика

Р.Б. Бедрій

РОЗПОДІЛ ВЛАД ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ ПИЛИПА ОРЛИКА

   Аналізуються положення Конституції Української Гетьманської держави, що стосуються питань розподілу повноважень між гілками влади.
   Ключові слова: державна влада, парламент, уряд, генеральні радники, гетьман, суспільний договір.
   Постановка проблеми. У сучасних умовах українського державотворення дуже актуальним питанням є ефективний розподіл повноважень між владними структурами. Вирішенню цієї непростої проблеми, поза сумнівом, сприятиме врахування історичного конституційного досвіду в Україні щодо регламентації принципу розподілу влад.
   Цей принцип уперше був закріплений на законодавчому рівні в нашій державі саме в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Вона включає положення, в яких визначено основи устрою держави, організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Унікальність цього документа полягає насамперед у тому, що на початку XVIII ст., коли на завершеному етапі епохи відродження зароджувалися основи класичного Просвітництва, у провідних європейських країнах утверджувався абсолютизм влади, козацька еліта в особі наказного гетьмана запропонувала юридичну форму суспільного договору, основні ідеї якого поєднувалися з народним суверенітетом і закріпленням розподілу функцій державної влади.
   Як справедливо відзначають науковці, за сформульованими в ній принципами організації державного ладу, за своїм демократичним духом Бендерська конституція 1710 р. є однією з найвизначніших правових пам’яток тогочасної Європи. Очевидно суспільна думка доби Ренесансу і стала джерелом цього непересічного документа.
   Чи не найголовнішим завданням конституційної реформи, що відбувається на сучасному етапі в Україні, є саме оптимальний розподіл повноважень між вищими державними органами? Тепер триває пошук ефективної моделі державного управління. У цьому сенсі особливо актуальним є визначення історичних підходів для ефективної організації влади в Україні, що і стало метою цієї розвідки.
   Стан дослідження. Відзначимо, що протягом останнього періоду опубліковано чимало серйозних наукових праць з досліджуваної проблематики. З-поміж них слід виділити монографії, статті, навчальні посібники, авторами яких є В.С. Журавський, І. Кресіна, В.С. Кульчицький, Ю.М. Тодика, Б.Й. Тищик, В.М. Шоповал, В.Є. Чіркін та інші відомі вітчизняні й зарубіжні учені. Проте поглиблення конституційної реформи в Україні зумовлює потребу в подальших наукових дослідженнях у сфері розподілу влади.
   Виклад основних положень. Договір під назвою „Пакти і Конституції прав та вольностей Війська Запорозького” було укладено між гетьманом Війська Запорозького та старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким 5 (16) квітня 1710 р. у місті Бендери. Цей акт увійшов в історію як Конституція Української Гетьманської держави, або ж Конституція Пилипа Орлика чи Бендерська Конституція. Вона складається з преамбули і 16 статей, в яких сформульовано основи устрою держави, організацію здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, права гетьмана, Генеральної Ради, Генерального суду, козаків та інших верств населення.
   Змістовна унікальність Конституції П. Орлика „як документа на зламі середньовічного та новочасного конституціалізму” полягає у тому, що він увібрав надбання європейської політико-правової думки та української демократично-правової традиції [1, с. 388]. Слід підкреслити, що цей джокумент майже на 70 років випередив Декларацію про незалежність США (1776 р.), майже на 80 років одну з перших у світі Конституцію США (1787 р.), французьку Декларацію прав людини і громадянина (1789 р.) і перші європейські конституції Польщі та Франції (1791 р.) [2, с. 11].
   Конституцію можна поділити на дві різних за функціями частини: декларативну і, власне, суспільний договір.
   Декларативна частина документа має, на наш погляд, дуже важливе значення як маніфест „мазепинського” руху, тобто як програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед декларативних положень, яким присвячено преамбулу та перші три статті документу, можна виділити такі: 1) концепція етнічно-державної історії української нації, що пояснює наступні п’ять постулатів; 2) державна незалежність України; 3) православна віра як державна релігія; 4) вічність і недоторканність встановлених кордонів; 5) затвердження шведської протекції над Україною (фактично встановлення союзу двох держав); 6) необхідність встановлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством [3, с. 36].
   Аналіз зазначених декларативних положень Конституції дає можливість зробити висновок, що вони досить повно розкривають систему державного суверенітету України і принципи її зовнішньої політики. У преамбулі Конституції вказується на те, що вона складена для попередження самодержавних замахів гетьманів, що перейняли московську деспотію, для підтвердження старих вольностей. Але функції документа в цьому плані істотно перевищують межі зазначеної тези. Конституція описує не тільки старі норми, скільки зовсім новий і вперше зафіксований устрій козацької держави. Цим питання в документі присвячено артикули "VI-Х, XIV-XV
   Висловлюючись сучасною мовою, в Україні за Конституцією встановлювалася парламентська республіка. Основою її мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову.
   Парламент - Гетьманська військова рада у складі старшини, цивільних полковників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків (по декілька „знатних ветеранів досвідчених і вельми заслужених мужів” від кожного полку) і послів від Низового Війська Запорозького вирішувала справи державної ваги. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Генеральна Військова рада мала збиратися тричі на рік на Різдво, Великдень та Покрову. Всі парламентарі повинні присягати на вірність державі. Вони мали право вимагати звіту від гетьмана про його діяльність, „докоряти” йому „за порушення законів і вольностей батьківщини” і, очевидно, притягати його до відповідальності. Отже, Конституція закріплювала давню козацьку традицію - присягати на вірність народу та Вітчизні. Гетьман же зобов’язувався згідно з вимогами Конституції поважати своїх старшин, мати їх за побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними підручними [4, с. 190].
   Таким чином Україна переходила до територіального представництва. Цей устрій відповідає головним постулатам західних буржуазних конституцій, що відрізняє їх від середньовічних правничих актів і є загальновизнаним у світі в наш час.
   У період між засіданням Генеральної військової ради найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом із генеральною старшиною. Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й мали всю повноту влади на територіях підлеглих полків і сотень, теж були виборними. Уряд обирали „вільними голосами”, а гетьман тільки затверджував. До його складу входив, в числі інших, генеральний скарбник (міністр фінансів) зі своїм апаратом: по два підскарбії у кожному полку, яким підлягали по одному скарбнику в кожному місті. Генеральний скарбник мав завідувати державною казною, стежити за прибутками і витратами держави, перебираючи цю функцію від гетьмана і тим відділяючи казну державну від скарбу гетьманського.
   Конституція передбачала також інститут генеральних радників, які, крім сталої участі в Генеральній раді, були наділені повноваженнями у сфері управлінської діяльності, зокрема „достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомогою загальних порад, а також приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитому люду” [4, с. 190].
   Запровадження цього інституту було політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії („значного військового товариства”) у Гетьманщині.
   Гетьман перебував на становищі сучасного спікера парламенту. Новообраний гетьман складав присягу на вірність державі. Гетьман був підзвітний парламентові і обирався та виводився ним з уряду. Гетьман користувався прибутками з рангових маєтностей. Він не мав права карати за образу чи змову проти своєї особи, а віддавав ці справи в Генеральний суд.
   Місцеву адміністрацію уособлювали полковники з полковими старшинськими радами (до яких входили і генеральні радники від полку), полковими і міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Полковники, як і гетьман, отримували певні рангові маєтності.
   Судовій владі у Конституції присвячено менше уваги, ніж іншим гілкам влади. Встановлюється найвищий у державі Генеральний суд, який уповноважений розглядати всі судові справи державної ваги.
   Розділ 7 Конституції обмежував права гетьмана у сфері судочинства, застерігаючи цим незалежність суддів при вирішенні кримінальних і цивільних справ. Генеральний суд мав розглядати справи за скаргами на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних товаришів чи інших урядовців, „а понад то рядових козаків”. Гетьман сам не мав права карати особу за вчинення нею злочину або особисто призначати їй кару. Таку справу згідно з Конституцією слід було передавати на розгляд Генерального суду. „I хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив, - такому повинен кожен правопорушник підкоритися” [4, с. 191]. Цим Конституція сприяла розвитку та утвердженню незалежної судової гілки влади, забезпечувала незалежність та неупередженість Генерального суду, об’єктивність та справедливість при ухваленні рішень.
   Отже, за Конституцією в Україні формувалися три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).
   У ст. VI Конституції було закріплене таке положення: „...Ми старшина, Кошовий отаман, і все військо Запорозьке... постановляємо в акті обрання його ясновельможності гетьмана, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій Батьківщині першість належала Генеральній старшині, як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах” [5]. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшини.
   У державі з елементами парламентського устрою гетьман був підзвітний у своїй діяльності. Його звіту могли зажадати у приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники. Але вимагаючи звіту щодо порушення законів і вольностей Батьківщини, вони не могли заподіяти „найменшої шкоди високій Гетьманській честі” [5]. Отже, покарати гетьмана за неправомірну поведінку було неможливо. Разом з тим Ф. Шульженко зазначає, що в Конституції містився такий важливий правовий принцип, як верховенство закону в державі. Його виконання - основний обов’язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян [6, с. 192].
   Висновки. Конституція П. Орлика уперше на законодавчому рівні закріпила положення про розподіл влад: влада мала здійснюватися гетьманом та представницьким органом - Генеральною радою, передбачався також контроль за діяльністю владних органів, що свідчить про значні зрушення на шляху становлення та втілення в життя і Україні (українських землях) теорії поділу влади на рівні тодішнього українського політичного середовища. Конституція вперше передбачила ідею обмеженого урядування в українському суспільстві як один з аспектів української державної й національної ідеї. I саме в цьому чи не головна заслуга цієї непересічної пам’ятки української правової і політичної думки.

Література 

   1. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2007. - 992 с.
   2. Малишко М.І. Конституції зарубіжних країн та України (основи конституціоналізму) / М.І. Малишко. - К.: МАУП, 2000. - 112 с.
   3. Кресіна І., Кресін О. Пилип Орлик і його Конституція / І. Кресіна, О. Кресін. - К., 1997. - 159 с.
   4. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України / В.С. Куль- чицький, Б.Й. Тищик. - К.: ІнЮре, 2008. - 624 с.
   5. Хрестоматія з історії держави і права України / за ред. В.Д. Гончаренка. - К., 2003. - 800 с.
   6. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень / Ф.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 304 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com