www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Зародження і розвиток уявлень про поведінку людини в античній філософії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Зародження і розвиток уявлень про поведінку людини в античній філософії

О.М. Омельчук

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО ПОВЕДІНКУ ЛЮДИНИ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

   З ’ясовано історичні аспекти розвитку концепції правової поведінки в античній філософії. Поведінка людини у той час розглядалась через призму розуму, свободи і відповідальності. У філософії античності відображалось двоєдине розуміння свободи: як проблеми створення соціальних інститутів, які змогли б захистити людину від порушень її прав, а також як проблеми громадянської свідомості і відповідальності людини за свою поведінку.
   Ключові слова: поведінка людини, свобода, розум, відповідальність.
   Постановка проблеми. У філософії Древньої Греції зустрічаються перші спроби наукового обґрунтування специфіки поведінки людини, що пов’язувалася з процесом самовдосконалення особистості, вмінням розрізняти добро і зло, розумом та почуттями, свободою, справедливістю та рівністю. Крім того, постало питання про формування у свідомості людей моральних цінностей, які б стали регулятором поведінки людини, становили основу моральних та правових норм та забезпечували соціальний порядок. Антична філософія вважається джерелом європейського гуманізму, оскільки ця культура вперше відкрила для себе людину. Саме завдяки мислителям античної Греції було зроблено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення навколишнього світу та суспільних явищ. Слід погодитись, що у багатоманітності форм філософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителів можна простежити ідеї, які пізніше розвиваються і стають визначальними в європейській і світовій правовій та політичній думці. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася як ідеологія вільних людей [1]. Тому древньогрецькій філософії властиве тлумачення права як виразника свободи, системи норм поведінки вільних і рівних людей, метою якого є належне забезпечення інтересів полісу та його членів.
   Стан дослідження. Поведінка людини і правова поведінка зокрема є предметом вивчення філософії та філософії права ще з давніх часів. На перших етапах розвитку античності право існує як система норм регулювання відносин між базовими сферами життєдіяльності суспільства, що визначається натурфілософськими світоглядними орієнтаціями. Завдяки звичаєвому праву формується поняття предмета права як взаємоузгодженим сферам, формам та засобам його впливу, а також системі базових норм регулювання суспільних відносин. Право визначає критерії регулювання як правомірної, так і протиправної спочатку поведінки людини, а згодом і дії взагалі. Таким чином, звичаєве право поступово переводить право з біхевіористичного до соціально орієнтованого засобу регулювання правових відносин. Наступний рівень розвитку правовідносин часів античності характеризується розвитком софістики і риторики, а тому право стає письмово вираженим і тим самим всебічно сприяє подальшому вдосконаленню суспільних відносин на шляху взаємодії між базовими сферами життєдіяльності суспільства, врегулювання поведінки людей. Завершальний етап античності пов’язаний з розвитком первинного громадянського суспільства, на якому право поступово переходить у розряд безособових, абсолютних, космологічних за природою законів, базові елементи яких відображають гармонійні зв’язки між рівними і відповідно до цього рівноцінними елементами буття, та регулюють поведінку між ними [17]. Створення цілісної концепції правової поведінки вимагає дослідження праць античних філософів, зокрема Арістотеля, Геракліта, Гомера, Демокріта, Епікура, Піфагора, Платона, Сократа, Ціцерона та ін., що і стало метою нашого дослідження. Виклад основних положень. На сьогодні немає відповіді, коли людина відчула необхідність свідомо контролювати свою поведінку. Висловлюються припущення, що об’єктивні умови існування первісного суспільства створили жорстку детермінацію поведінки, що не допускає відхилень: дії, вчинки окремої людини зумовлювались колективною волею та природними потребами [20, с. 5]. Домінуючою є думка, що перші моральні норми проявлялися в табу, які виступали як засоби приборкання тваринного в людині і корегували її поведінку. Порушник табу почувався відповідальним за свою поведінку, оскільки первісна людина не відрізняла себе від інших, а її самосвідомість проявлялася як групова самосвідомість. Страх перед невідомим в той час був одним із мотивів відповідальної поведінки, яка була детермінована взаємовідносинами людини і суспільства. Її формування пов’язане з розвитком людини як соціальної істоти, суспільних відносин, коли поведінка особи набуває суспільної значущості і тому починає регулюватися за допомогою соціальних норм [23].
   Перші спроби філософського осмислення поведінки можна відшукати в творах Гомера, котрий спочатку поведінку людей, їх помилки, перемоги та поразки пояснює волею богів. Однак у пізніший період, філософ підтримує ідею людини, котра вчиняє свої дії обдумано і відповідає за свої вчинки [24, с. 10]. Слід погодитись, що в поемах Гомера існують суперечності, адже його герої моральні, борються за благо свого народу, але поряд з цим, у його творах відсутні елементи системи моральних норм, дотримання яких би вважалось критерієм моральності. Моральність у Гомера не опосередкована етичною рефлексією, зовні фіксованими нормами, а є результатом вибору, внутрішніх мук і відрізняється безпосередністю [7, с. 40]. Поведінка героїв Гомера була результатом власних рішень. Вони не відчувають відповідальності перед іншими людьми, не говорячи вже про відповідальність перед собою. З іншого боку, така поведінка була вмотивована не сумлінням, а страхом перед гнівом богів, тобто мала місце відсутність внутрішньої мотивації поведінки. Нове обґрунтування поведінки людини з’являється у зв’язку із становленням і розвитком класичної древньогрецької полісної держави та з виникненням моральних норм і правил. Одні з перших моральних норм ми зустрічаємо у вченні Піфагора (580-500 р. до н.е.), на думку якого після Бога слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Закони філософ вважав великою цінністю, а законослухняність, належну поведінку людини - високою чеснотою. Найбільшим злом, за Протагором, є безвладдя, оскільки людина за своєю природою не може обійтися без керівництва і належного виховання. Метою виховання й управління має бути упорядкування індивідуальних і спільних справ, гармонізація людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні і корисні, безпорядок й асиметрія жахливі і шкідливі [1].
   Геракліт (близько 554-483 рр. до н.е.) продовжив дослідження проблеми відповідності поведінки людей законам, джерелом яких є божественне начало. Поведінка людини, вважав філософ, відбувається з певною закономірністю, що тотожна необхідності - загальному закону Логосу. Обов’язок людини полягає в тому, щоб твердо знати своє місце у світовому порядку, не прагнути в ньому змін та узгоджувати своє життя і діяльність із законом Логосу: «потрібно слідувати всезагальному» [8, с. 12]. Отже, вчення Геракліта фіксує можливість вибору людиною своєї поведінки, а всі недоліки людства і все зло пояснюється відхиленням від Логосу. Цю ідею продовжив
   Софокл, котрий у своїй трагедії «Антігона» стверджував: «недаремно славне мовить прислів’я мудре: хто лихе вважає добрим, того вже ведуть боги на манівці безтямні, - недовго йому ждати тягарів недолі».
   Протагор запропонував прогресивну і нову на свій час тезу, що людина є мірою всіх існуючих речей, як вони існують, а неіснуючих, як вони не існують. Його уточнив Демокріт (460-360 рр. до н.е.), доповнивши, що людина мудра є мірою всіх існуючих речей. Філософ стверджував, що за допомогою почуттів людина є мірою речей, що сприймаються чуттєво, а за допомогою розуму є мірою речей, що осягаються розумом. Найвищим благом людини філософ вважав блаженство, що досягається приборканням бажань і помірністю способу життя. З мудрості витікають три важливі здатності людини: приймати прекрасні рішення, безпомилково говорити і робити те, що слід. Таким чином, мудрим є той, хто не переживає про те, чого не має, але радіє тому, що має і відповідно корегує свою поведінку [4, с. 18]. Демокріт одним із перших в античній філософії звернувся до внутрішнього світу людини і заклав основи традиції в етичній думці, яка полягала в розрізненні мотиву і поведінки людини: «бути доброю людиною значить не тільки не чинити несправедливості, а й не бажати цього. Чесна й нечесна людина пізнається не лише з того, що вона робить, а й із того, чого вона бажає». Істинно доброчесний спосіб життя пов’язаний з високим рівнем самосвідомості людини: «вчись значно більше соромитися самого себе, ніж інших.». Звідси й особлива роль, яка відводиться переконанням, коли дається оцінка моральної значущості особистості, оскільки: «кращим з точки зору доброчесності буде той, хто спонукається до неї внутрішнім потягом і словесним переконанням, ніж той, хто спонукається до неї законом і силою» [13].
   Демокріт пов’язував активність людини із задоволенням потреб, які вважав основною рушійною силою розвитку людського суспільства. Серед потреб філософ особливо виділяв добрий стан духу. Цю потребу мислитель вважав метою життя, котра не тотожна із задоволенням, але такий стан, при якому душа живе безтурботно і спокійно, не переймаючись жодним страхом: ні страхом перед демонами, ні будь-якою іншою пристрастю. При цьому жити неморально, нерозумно, нестримано і нечестиво - означає не погано жити, а повільно вмирати [21, с. 27-29]. Велику увагу проблемі поведінки людини приділяв Сократ, який вважав, що поведінка людини визначається її душею. Тому сутність людини є не в тілі, а в душі. Це була перша спроба введення поняття «особа», ствердження того, що становлення особи є наслідком формування її душі [10, с. 22]. Сократ стверджував, що душа підпорядковує собі людські інстинкти та потреби і управляє ними, таким чином окресливши поняття свобода.
   Входження знання у сферу розуму людини означає раціоналізацію сфери духа і підставу для наступної раціоналізації поведінки людини. Основні етичні поняття «добро» і «зло» як регулятори поведінки, Сократ виводив із знання, при цьому вважаючи, що добро є ознакою знання, а зло є свідчення незнання. Людина на підставі знання здобуває свободу, тобто владу над собою і своїми пристрастями, проте інколи скоює зло через незнання. Це зумовлює принцип засвоєння розумом людини морального знання і регулювання ним поведінки. Людина, яка засвоїла знання про мораль, стає морально освіченою, але тоді може діяти всупереч її приписам, що призводить до парадоксу морально освіченої людини. Тобто, набуваючи морального знання, людина водночас вільна і невільна [9, с. 102].
   Переконання у Сократа тільки тоді стають міцною опорою поведінки людини, коли усвідомлюються нею як істинні, тобто зведення доброчесності до знання й ототожнення її зі знанням стають формою утвердження моральної суверенності особистості. «Якщо традиційне виховання виходило з розуміння моральних норм як установлених волею предків чи навіть самими богами, то, згідно з Сократом, ці норми перш ніж стати регуляторами поведінки людей у суспільстві повинні бути обґрунтовані з допомогою розуму людини. Не сліпе схиляння перед авторитетом, але здатність керуватися свідомо засвоєним переконанням, уміння протистояти, спираючись на істинні знання, помилковій думці інших є бажаним результатом морального виховання» [13].
   Крім того, філософ переконував, що поняття про добро і зло лежать глибоко на дні людської свідомості, в сумлінні і дрімоті, у кожній людській індивідуальності. Сократ наголошував, що люди не дотримуються моральних норм, бо не знають їх, а без знання відмінностей між благочестям і безбожництвом, честю й безчестям, правдою і неправдою, мужністю й боягузтвом людина не може дійти до незнання й усвідомлення обов’язкових для всіх моральних правил, не може спрямовувати свої зусилля в житті на власне моральне самовдосконалення. Здатність до правильного морального вибору Сократ пов’язував з пізнанням людиною свого внутрішнього світу, усвідомленням того, що «найвищу цінність і благо складають свідоме життя, духовне здоров’я, гармонія внутрішнього світу із зовнішньою діяльністю, задоволення від моральної поведінки» [10, с. 101]. Сократ довів, що істинний філософ має жити і померти у згоді зі своїм власним сумлінням і вченням, в чому проявилась характерна риса античної філософії - мудрість і знання, і форма поведінки, і ставлення до світу. Проголошуєш моральні ідеї, сам маєш бути моральною особистістю, підтверджувати свої погляди власною поведінкою. Якщо досократівська філософія пояснювала людину та її вчинки, виходячи із світу, то Сократ пояснює дії людини її мисленням. Коли б людина слідувала природі, то не змогла б вийти за межі тих дій, які властиві тваринам. Сократ вперше відкрив творчий характер людського мислення, проте абсолютизував його, проголосивши, що загальне визначає одиничне, що в людській душі закладені поняття, які визначають всі дії і вчинки людини [18].
   Відкривши у людині розум, філософ закликав «пізнати самого себе», оскільки внутрішній закон, якому підкоряється людина, відрізняється від законів природи і суспільства. Внутрішній закон піднімає людину над власною обмеженістю, спонукає думати і долучатися до всезагального духовного начала. Возвеличити, привести людину до Бога може лише активна діяльність та праця над собою, що скерована розумом може забезпечити людині можливість піднестися над обмеженою людською природою та виконати свою місію [11, с. 44-48]. Ідеї Сократа розвивались і деталізувались багатьма мислителями, серед яких слід виокремити Платона, який запровадив у суспільно-політичне життя діалоги як новий метод пізнання. Через діалоги він шукав спосіб поєднання індивідуальної доброчинності і суспільної справедливості, висловлюючи необхідність узгодження індивідуальної доброчинності людини з її участю у політичному житті, стверджуючи потребу взаємно поступатися своїми інтересами людини і держави. Для досягнення цієї мети слід створити закони, які б регламентували індивідуальне та соціальне життя людей, однак слід пам’ятати, що надмірне звуження свободи людини має своїм наслідком розгортання деспотизму держави. Для забезпечення цієї ідеї філософ пропонує сконструювати ідеальний тип держави, в якій би соціальна реальність була солідаризована і раціонально правильна [15, с. 100-105].
   Платон виправдовував станову нерівність, підкреслював роль працьовитості і зазначав, що люди розрізняються природними задатками хоча всі члени держави брати, але, бог у тих, хто здатний правити, домісив при народженні золото, і тому вони найбільш цінні, в помічників їх - срібло, а залізо і мідь - у землеробів і ремісників [16, с. 623]. Філософ вважав, що станова нерівність веде до справедливості, оскільки в поєднанні з рівноправністю забезпечує рівність по гідності і чеснотах, а отже рівновагу й благополуччя в полісі. Займатися кожному своєю справою і не втручатися в чужі є справедливим, тоді гідно живуть всі стани [2, с. 79].
   Платон вважав, що людська душа складалась з трьох частин (ідеально-розумної, вольової та інстинктивно-афектної). Залежно від того, яка з цих частин домінує, залежить доля людини, спрямованість її діяльності, значення її життя. Більшість людей знаходиться у владі емоцій і пристрастей, керується в своїй поведінці егоїстичними мотивами, а не істиною, справедливістю і розумом. У Платона потреби, потяги і пристрасті утворюють «пристрасну», або «низьку» душу, котра подібна до тваринного стада і вимагає керівництва зі сторони «розумної і благородної душі» [5, с. 18]. Тому філософ прагнув до подолання егоїзму людей і досягнення єдності інтересів в суспільстві та державі [19]. Отже, ідеалізм Платона намагається пережити попередню традиційну політичну культуру, яка супроводжується періодичними війнами, боротьбою за владу і пануванням то тиранії, то аристократичної деспотії, то
   демократичного свавілля. Тому саме він значною мірою визначив долю майбутньої європейської цивілізації з її свободою і моральною відповідальністю суспільства за діяльність влади [12]. Дослідження поведінки людини безпосередньо пов’язані з вченням Арістотеля (384-322 до н. е.), який запропонував етичну концепцію, котра стала однією з найвизначніших спроб філософського осмислення сутності людини, суспільства і держави. Філософ прагнув теоретично обґрунтувати ідеал філософського знання шляхом критичного переосмислення ідейно-міфологічного розуміння світу, розробленого Платоном. Відомою є теза Арістотеля «поліс належить до природного утворення і людина є політичною твариною».
   Арістотель багато уваги приділяв визначенню шляхів, які ведуть людину до досягнення блага, та дослідженню проблеми доброчесності. Філософ вважав, що доброчесність є набута, а не природжена, якість душі, оскільки свою назву етична доброчесність отримала від слова «вдача», «звичай», а тому етична доброчесність називається так за співзвучністю зі словом «звичка». Таким чином, жодна чеснота позарозумної частини душі не виникає від природи, однак, незважаючи на всю спільність доброчесності та звички, їх необхідно розрізняти. Якщо звичка формується ненавмисно, то чесноти виникають свідомо і є серединою між протилежними пристрастями. Найдосконалішою формою поведінки в такому випадку буде та, в якій схильності й афекти керуються розумом, а почуття правильно спрямовані, узгоджуються з розумом. Суперечливий характер поведінки людини закладений у її почуттях, схильностях і пристрастях. Тому моральне виховання (формування моральних чеснот) виступає як процес переборення природного, певна вправа, здійснення відповідних дій. «Тобто не знати, що за певної діяльності виникають певні моральні підвалини, може тільки той, хто глухий і сліпий». І, отже, «ми по своїй волі буваємо доброчесні чи порочні», а чесноти є прижиттєвими надбаннями людини [13]. Центральним поняття у філософії Арістотеля є доброчесність, якою володіє не кожна людина, а лише та, яка зуміла її знайти, яка активно діє. Доброзичливість має інтелектуальний та етичний компоненти: інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, а етичний завдяки звичці. За Арістотелем, людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі діяльності [З, с. 305]. «Доброчесність - свідомо обраний склад душі, сутність якого полягає в оволодінні серединою щодо нас. Серединою володіють між двома видами хиб, один із яких - від перенасичення, інший - від нестачі» [З, с. 8]. Арістотель наголошував, що людина як у своїх пристрастях, так і в хибних вчинках переступає через загальноприйняте, традиційне або в бік перенасичення, або ж у бік нестачі. Доброчесна ж людина здатна знайти середину. Тому Арістотель робить висновок, що «... згідно з сутністю й поняттям, яке визначає її буття, доброчесність є володіння серединою, а з точки зору вищого блага й досконалості - володіння вершиною» [З, с. 87]. Філософ наголошував і на тому, що доброчесність людини або, навпаки, її розбещеність залежить від неї самої: «коли від нас залежить здійснити вчинок прекрасний, то від нас же - коли він ганебний. А коли від нас залежить здійснювати, таким же чином і не здійснювати, прекрасні й ганебні вчинки (і діяти так чи інакше), то це означає, як ми бачимо, бути доброчесними чи порочними, тобто від нас залежить, чи бути нам добрими, чи поганими» [З, с. 105].
   Арістотель надавав виняткового значення моральному вихованню, проте не вважав, що доброчесність у людини може бути лише наслідком знань. Пізнання не може бути самоціллю, тобто набуття «знань заради знань», оскільки теоретичні знання потрібні людині для реалізації нею в житті певного ідеалу. На думку філософа, людині недостатньо лише знати про доброчинність, потрібно виявити ще й наполегливість в оволодінні нею, прагнути здійснити її або «будь-яким іншим шляхом стати гарною людиною». У «Нікомаховій етиці» Арістотель виокремив таке поняття, як «моральна діяльність», під якою розумів здатність людини до розвитку її духовно-моральних сил, до вдосконалення власного життя й самореалізації. Таким чином, людина може обрати й утворити себе як моральна й розумна істота, здатна до моделювання своєї поведінки й організації способу життя з власними уявленнями про добро чи зло або згідно з обраним нею моральним ідеалом [б].
   Слід погодитись, що у філософії Арістотеля об’єднуються дві антропологічні тенденції: релігійно-етична, для якої характерний розділ людини і природи, та космологічно-натуралістична, яка нерозривно пов’язувала людину зі світом. Головною відмінністю людини від тварини є здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних правил та норм, тобто усвідомлена поведінка, на підставі сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість та несправедливість та ін. [19].
   У подальшій грецькій філософії моральність людини відривається від її громадянського, політичного життя, що відповідним чином відображається на розумінні поведінки людини. В етичних системах скептицизму, стоїцизму та епікуреїзму людині надається значення самоцілі. Вона розкриває свої можливості і досягає блаженного стану через протиставлення, заперечення, відсутність інтересу до реального світу. Обґрунтовується, що особа може знайти щастя лише у внутрішньому спокої [7, с. 62]. Це знайшло своє відображення у творах Епікура (341-270 рр. до н.е.), котрий великого значення надавав проблемі індивідуальної свободи людини, її відповідальності за вибір своєї поведінки. Свобода розглядається ним поза необхідністю, оскільки необхідність не підлягає відповідальності, а є нещастям, однак, як продовжує філософ, немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Визнаючи і необхідність, і випадковість, Епікур у загальних законах природи вбачав підставу свободи й щастя, оскільки ідучи за природою, людина стає вільною.
   У період еллінізму виокремилась школа стоїків, котрі закликали людину уподібнитися до цілісного і впорядкованого Всесвіту, що постійно занурений в свої думки і спостереження. Людина повинна бути достойною прекрасного і гармонійного Всесвіту, жити за його законами, навчитися відмежовуватися від тривог та хаосу життя. Поведінка людини може бути керованою завдяки тривалому і наполегливому вихованню. Вона може підкоритися розуму, не піддаватися афектам, які викликають тривогу і страх [14]. Стоїки, на відміну від Епікура, як послідовні детерміністи, вважали, що в природі немає нічого, крім необхідності. Отже, людина не вільна ні в чому, крім свого відношення до законів і сил, які її визначають. Поведінка людини, що є усвідомленою, здійсненою за власною волею уподібнює її до Бога-Логоса. Лише таку людину зовнішні сили не можуть позбавити можливості вільно приймати рішення, вона подібна до мудреця, який, розуміючи, що не в змозі змінити обставини, підкоряється долі, тоді як нерозумного доля тягне за собою [11, с. 63]. За Ціцероном існує універсальний закон природи, котрий є вічним, виявляється в здоровому глузді і стосується усіх людей, оскільки тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом - як у веліннях, так і в заборонах [22, с. 169]. Ціцерон одним із перших започаткував уявлення про те, що, перебуваючи під дією спільних природних законів, люди покликані бути рівними громадянами у державі. Рівність Ціцерон пов’язував із справедливістю, що розглядається як мета організації людей у державі, оскільки ніщо так не важливе, як повне розуміння того, що люди народжені для справедливості і що не на міркуваннях людей, а на природі ґрунтується право. Це стане очевидним, якщо ми заглибимось у сутність людського суспільства та зв’язки між людьми [22, с. 167]. Ціцерон вважав, що справедливість, рівність та всі інші чесноти мають моральну природу і відображаються у поведінці людей, які за своєю природою схильні любити людей, що є основою права [22, с. 174].
   Висновки. Античні мислителі розглядали поведінку людини через призму того, що вона народжується вільною, при цьому свобода громадянина означала відповідальність за свою поведінку. Однак античне розуміння свободи поведінки людини не вбачало в кожній людині неповторної індивідуальності. Це була свобода абстрактна, слабко зорієнтована на інтереси людини та пізнання нею сенсу життя. Саме у філософії античності віддзеркалювалось двоєдине розуміння свободи як проблеми створення соціально- політичних інституцій, які змогли б захистити людину від зазіхань тиранії, а з іншого боку - як проблеми громадянської свідомості, відповідальності людини за свою поведінку.

Література

   1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень / Т.Г. Андрусяк
   2. Анисимов А. Л. Честь, достоинство, деловая репутация: гражданско- правовая защита / А. Л. Анисимов. - М.: Юристь, 1994.
   3. Аристотель. Сочинения: в 4-х т. / пер. с древнегреч.; общ. ред. А.И. Доватура. - М.: Мысль, 1983. - Т. 4. - 830 с.
   4. Борзенко И.М. Человечность человека: Основы современного гуманизма: учебное пособие для вузов / И.М. Борзенко, В.А. Кувакин, А.А. Кудишина; под ред. А.Г. Круглова и В.А. Кувакина. - Изд. 2-е, испр. и доп. - М.: Рос. гуманист. о-во, 2005. - 390 с.
   5. Гарасимів Т.З. Девіантна поведінка особистості: філософсько- правовий вимір: монографія / Тарас Зеновійович Гарасимів. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2009. - 524 с.
   6. Говорун А.В. Ідеї морального виховання в античній філософії /А.В. Говорун
   7. Гусейнов А. А. Введение в этику / А.А. Гусейнов. - М., 1985.
   8. Иванов Е.А. Социальная философия для юристов. Очерк истории: учеб. пособие для студентов юридических вузов и факультетов / Е.А. Иванов. - М.: Волтерс Клівер, 2007. - 904 с.
   9. Карамишева Н. Знання і розум / Н. Карамишева // Вісник львівського університету. - Філософські науки. - 2007. - Вип.
   10. - С. 100-110. 10. Кессиди Ф.Х. Сократ / Ф.Х. Кессиди. - М.: Мысль, 1988. - 220 с.
   11. Кириленко Г.Г. Философия / Г.Г. Кириленко, Е.В. Шевцов. - М.: Филологическое общество «Слово», ООО «Фирма «Изд-во АСТ», 1999. - 672 с.
   12. Климончук С. Суспільно-політична думка стародавньої Греції про свободу і моральну відповідальність / С. Климончук
   13. Коробейнік В.А. Проблема морального виховання та самовдосконалення особистості в античній філософії / В.А. Коробейнік
   14. Коропецька О. Постановка проблеми самореалізації у філософській перспективі / О. Коропецька
   15. Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима / К. Куманецкий. - М.: Высшая школа, 1990. - 456 с.
   16. Платон. Сочинение в 3-х т. / Платон. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1.
   17. Решетніченко А.В. Генеза розвитку права від протосоціуму до середньовіччя / А.В. Решетніченко
   18. Розова Т. Антропологізм античного світу / Т. Розова
   19. Скакун І.О. Анторпоцентричні аспекти в давньосхідній та античній філософській думці / І.О. Скакун
   20. Сперанский В.И. Основания ответственности: методологический и праксиологический аспекты / В.И. Сперанский. - Новосибирск: Изд. СибГУТИ, 2003. - 69 с.
   21. Хрестоматия по философии: учеб. пособие для высших учебных заведений. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
   22. Ціцерон Марк Тулій. Про державу. Про закони. Про природу Богів / Марк Тулій Ціцерон. - К.: Основи, 1998. - 417 с.
   23. Чепульченко Т.О. Соціальна відповідальність: поняття та суть / Т.О. Чепульченко
   24. Ярхо В.Н. Проблема ответственности и внутренний мир гомеровского человека / В.Н. Ярхо // Вестник древней истории. - 1963. - № 2. - С. 3-26.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com