www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Проблема злочину та покарання у доелліністичній філософії права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема злочину та покарання у доелліністичній філософії права

Н.Ю. Мельничук

ПРОБЛЕМА ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ У ДОЕЛЛІНІСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

   Розглядаються особливості бачення античними філософами природного закону, аналізується специфіка трактування поняття «злочин» та «покарання» у контексті проблематики еволюції цих категорій.
   Ключові слова: злочин, покарання, категорія, Геракліт, Піфа гор, Платон, Арістотель.
   Постановка проблеми. Відповідно до запитів сьогодення поняття «злочин» та «покарання», насамперед, слід розглядати у параметрах вирішення проблем застосування Кримінального кодексу України та перспектив його удосконалення. Однак, незважаючи на те, що потреба швидкого реагування на кризові ситуації, які виникають на тлі сучасних кримінологічних проблем, висуває вимогу підходу до цих понять передусім як до актуальних категорій кримінального права, це не означає, що варто керуватися стратегією поспішності, яка, стаючи прикметою сучасного темпу життя, нерідко призводить до хибних кроків. Ознакою саме такої поспішності було б ігнорування того, що категорії «злочин» та «покарання» здатні функціонувати у полінауковому просторі, себто у площині не лише юридичних, а й філософських наук. Ця обставина спонукає до постановки проблеми міждисциплінарної кореляції цих категорій. Розв’язання цієї проблеми пов’язане з важливим науковим завданням, націленим на знівелювання комунікативних розривів між юристами і тими науковцями неюридичних спеціальностей, котрі так чи інакше звертаються до проблематики злочину і покарання. Зрештою, усунення комунікативних розривів має важливе практичне значення, оскільки в умовах посилення інтегративних тенденцій і процесів у пізнанні та практиці дисциплінарна ізольованість перешкоджає об’єднанню наукових потужностей в єдиний комплекс, скерований на осмислення системних завдань, які неможливо розв’язати у ситуації дисциплінарної ізольованості, зокрема пов’язаних з криміналізацією та декриміналізацією, юридичним прогнозуванням, застосуванням та перспективами удосконалення КК України тощо. Однак, виявлення такої площини неможливе без осмислення еволюції понять «злочин» та «покарання». У цьому контексті особливої ваги набуває дослідження специфіки їх потрактування мислителями окремих історико-культурологічних періодів, в тому числі й Античності.
   Стан дослідження. Праці античних філософів безупинно перебували у полі зору науковців. До осмислення античної філософії долучалися Н. Марков, П. Юркевич, Д. Чижевський, В. Асмус, О. Маковельський, О. Лосєв, Я. Леговіч, Е. Михайлова, О. Чанишев, О. Доброхотов, І. Рожанський, Ф. Кессіді, А. Тахо-Годі, В. Кондзьолка, Н. Мотрошилова та ін. Правничий сегмент античної філософії досліджували як філософи, так і юристи (М.М. Гернет, А. А. Піонтковський, В.С. Нерсесянц, С.С. Сливка, П.М. Рабінович, С.П. Рабінович та ін.). Однак, попри концептуальне осмислення матеріалу, не відбулося такого декодування інформації, яке б сприяло проникненню в «тіло» категорій «злочин» та «покарання» як таких, що здатні функціонувати у полінауковому просторі. Враховуючи цей аспект, на меті - у давньогрецьких джерелах ті сегменти, що здатні прислужитися розкриттю змістовного наповнення категорій «злочин» та «покарання». Для цього необхідно виявити розстановку логічних акцентів при потрактуванні цих понять філософами доелліністичного періоду. Насамперед звернемося до натурфілософів, а затим - до філософських джерел досократівського етапу та класичного періоду розвитку античнї філософії.
   Виклад основних положень. Апелюючи до натурфілософських джерел, оминемо філософію Анаксимандра, оскільки цій темі присвячено одну з опублікованих нами праць [1]. Відтак, відразу ж звернемося до Геракліта, апелюючи до його фрази: «Сонце не перейде своєї міри, інакше б його спостигли Ерінії, помічниці Правди» (у перекладі з давньогрецької М.О. Динника) [2, с. 50], чи (у перекладі з давньогрецької Памфіла Юркевича) «Сонце ніколи не переступає призначеної йому межі, позаяк Еринії, служниці Правди, знайшли б його десь в іншому місці» [3, с. 91].
   Попри те, що філософія Геракліта знайшла досить широке висвітлення у науковій літературі, вище цитований уривок не привертав до себе належної уваги. Стосовно його тлумачення можна лише зауважити, що, з одного боку, він інтерпретувався безвідносно до правничої проблематики, з іншого - в контексті співвіднесення законів космосу та правничих норм, які існують у людському суспільстві. Скажімо, Н.В. Мотрошилова обмежується у своєму трактуванні акцентуванням на тому, що Сонце, навіть будучи «привілейованим», не сміє порушити природний порядок Всесвіту [4, с. 128]. Натомість,
В.І. Бакіна вважає, що фрагмент вказує на «підпорядкування космосу правничим нормам, які існують у людському суспільстві» [5].
   Оскільки тлумачення Н. В. Мотрошилової слугує для нас відправним пунктом, котрий спонукає до прочитання метафори Г еракліта як такої, що містять натяк на невідворотність покарання незалежно від статусності провинника, то твердження В.І. Бакіної викликає заперечення, яке аргументуємо, по-перше, опираючись на міркування Герак літа стосовно Божественного закону (чи пак закону космосу) як джерела усіх інших законів [2, с. 51] (що означає підпорядкування правничих законів закону космосу, а не навпаки ); по-друге, зважаючи на те, що цитована фраза Геракліта має продовження, в якому, зокрема, йдеться про те, що, оскільки сонце, річ матеріальна, не може скоїти такої несправедливості, як ухилитись від призначених йому станів, то й людина, як істота розумна, має незмінно підпорядковуватися вічному розуму [5, с. 91-92]. З цього випливає не лише пріоритет підпорядкування законам космосу, а й очевидним стає, що божественний закон виступає як парадигма людських законів.
   Інша річ, якщо мається на увазі те, на чому акцентував Ж- П. Вернан, який, простежуючи у давніх греків виділення ідеї космічного порядку, справедливо зазначав, що тепер уже цей порядок базувався не на уявленнях щодо могутності бога - верховного правителя, а на понятті космосу, підпорядкованого закону, правилу (пошоє) [6, с. 13]. Наголосимо, що тут йдеться не про підпорядкування космосу правничим нормам, а про його підлеглість встановленому для всіх елементів (стихій) закону.
   Водночас, не можемо погодитися з К. Поппером, котрий натякає на неспроможність Г еракліта розмежовувати юридичні закони чи норми, з одного боку, і природні закони чи правила, з іншого [7, с. 27]. На наш погляд, поєднання в Гераклітовому мисленні природи та законодавчого права, закону буття космосу і правового закону ще не означає, що цей філософ не здатен був розрізняти правові закони та природні закономірності. Інша річ, що виявити демаркаційну лінію між соціумом та природою у Геракліта настільки ж проблематично, як і провести чітку межу між тогочасним світським правом та сакральним. Такий акцент має для нас принципове значення, оскільки переміщує згадуваний фрагмент Г еракліта з метафоричної сфери у площину філософсько-правничих конструкцій, а відтак відкриває перспективу для його більш глибокого осмислення. На нашу думку, у зазначених параметрах навряд чи доцільно обмежуватися трактуванням, в якому йдеться про порушення межі лише як таке, що ні для кого не минає безкарно. Якщо зважити на те, що аналогічним до застосованого у фрагменті метафоричного прийому (з якого, властиво, автоматично випливає щойно згадуване тлумачення) нерідко послуговувалися поети та філософи як до Геракліта так і опісля, то закономірним виявиться припущення, що у Геракліта, як філософа, котрий відзначався неординарністю, а відтак і нехіттю до літературних штампів, прозора метафоричність, котра, здавалось би, прочитується без жодних зусиль, насправді приховує у собі набагато глибший підтекст. Маючи на меті заглибитися саме у цей прошарок, насамперед звернемося до світоглядного змісту, що вкладався у поняття «межа» у контексті античної космології.
   Передусім зауважимо, що характерною рисою античного світовідчуття було уявлення про космос як замкнений, обмежений видимим небесним склепінням світ [8, с. 40]. При формуванні в античному світовідчутті образу замкненого космічного простору межа макрокосму закономірно набувала значення такої, що відділяє космос (упорядкованість) від хаосу, який, виступаючи в ролі своєрідної периферії космосу, тієї просторової сфери, що його оточує, ототожнювався з безоднею, проваллям, безладом. Відповідно, у світоглядному просторі ця межа вже фігурувала як така, що її порушення призводить не лише до потрапляння на територію хаосу, а й до зрушення самої суті межі як знаку, а відтак й до відродження хаосу, про що вже йшлось. Якщо взяти до уваги, що в античній свідомості макрокосм перебував у спільній площині з соціокосмом, то (світоглядно) переступ межі як космологічного знаку означав хаотизацію як космосу, так і суспільства, тобто фігурував як чинник не лише акосмії, а й аномії як соціальної модифікації хаосу. Звідси випливає, що переступ межі, про який йдеться у фрагменті, фігуруючи як космонебезпечна дія, містив у собі й підтекст суспільної небезпечності.
   У Г еракліта вказана значимість посилюється асоціацією з міфологічним сюжетом про Фаетона, в якому йдеться про жахливі для людей наслідки через порушення Сонцем закладених на його шляху меж. Зважаючи на те, що у фрагменті Геракліта йдеться про злочин (що є очевидним хоча б уже з того, що у покаранні мали бути задіяні Ериніі), то помітним стає наявність світоглядного вектора, котрий скеровує до трактування злочину як такого, що співвідноситься з космо-, а відтак і соціонебезпечністю. Водночас стає зрозумілим, що покарання за переступ окресленої межі закладене у законах космосу.
   Тема злочину і покарання отримала розвиток у філософії Піфагора та піфагорейців. Піфагор розглядав злочин та покарання у контексті полярності законного й незаконного як виразу загальнокосмічної протилежності граничного й безмежного, де границя задає норму, межу людській поведінці, в тому числі зобов’язує підкорятися законам. Піфагорейці розглядали поняття «злочин» та «покарання» на фоні протиріччя між всезагальною основою світу (його гармонією) і особистим буттям людей (які належать «безладному світу речей, що народжуються»). Йдеться про виформування вектора до трактування злочинної дії як порушення міри на тлі осмислення закону як такого, що задає межу людській поведінці. У цьому контексті заакцентуємо на міркуваннях піфагорейців щодо здатності людини до здійснення вибору. Зокрема, зішлемось на піфагорейський знак У, як такий, що вказує на те, що людина, перебуваючи в певній точці, має можливість вибору того чи іншого шляху [9, с. 40]. Відтак, йдеться про виформування вектора до осмислення злочину як волевиявлення людини.
   Що стосується поняття покарання, то, вважаючи, що в основі всіх речей і явищ лежить число, природа і сила якого діє повсюдно у всіх людських справах і відносинах, при трактуванні міри покарання піфагорейці відштовхувались від співвіднесення числа з незмінним буттям (у протилежність змінним властивостям предметів) та уявлень, згідно з якими гармонія у правовій сфері засновується на співмірності злочину та покарання на основі кількісного пропорційного відношення, що дорівнює «числу, помноженому саме на себе» (1182 а 10) [10, с. 282].
   Піфагорейці вважали число 10 сутністю всього космосу, оскільки останній трактувався як такий, що складається з десяти тіл: з неба нерухомих зірок, п’яти планет, сонця, місяця, землі і протиземелля. До числа 10 входять 1+2+3+4. Останнє число - 4 фігурує як найдосконаліше з-поміж усіх тих чисел, що становлять повноту і гармонію числа 10. Відтак, аналогічно до космосу, який має числом своїм 4, справедливість як вища досконалість трактувалася як така, що містить у собі те ж саме досконале число, яке включає: 1) стан злочинця до скоєння злочину; 2) стан душі зганьбленого; 3) дух судді; 4) страждання злочинця. Якщо число 4 висловлює досконалість космосу і сутність справедливості, то звідси випливає, що справедливість є достатній і могутній агент для створення морального космосу, держави [3, с. 97]. Відтак, очевидним стає, що силові лінії семіотики Піфагора та піфагорейців скеровані у площину потрактування злочину як переступу, що є результатом волевиявлення людини, а покарання - як відплати в параметрах досконалого числа, що виступає як сутність і світового, і державного космосу. На наступному етапі, у класичній античній філософії, проблематика злочину та покарання займала важливе місце у філософуванні Сократа. Однак, ми не зупинятимемося на цій темі, оскільки розкрили її в одній зі своїх праць, в якій, опираючись на першоджерела, довели, що за природним правом Сократ визнає як прижиттєве покарання злочинця богами, так і його посмертне покарання, об’ єктивоване у муках душі в потойбічні. Поняття «злочин» окреслюється у Сократа як порушення міри, співвіднесення злочину та покарання виводиться з принципу співмірності. Злочин розглядається як порушення справедливості, а покарання - як регенерація останньої. Покарання (в суб’єктивному значенні) виконує катартичну функцію, в об’єктивному - слугує засобом запобігання подальшим злочинам. Покарання фігурує як невідворотне остільки, оскільки осмислюється в контексті поняття врівноважувальної справедливості [11, с. 399-400].
   Що стосується філософії Платона, то «покарання» філософ зараховує не до минулого (вважаючи, що, якби воно стосувалось минулого, то було б помстою), а до майбутнього - трактуючи його, як ліки для зцілення душі від скоєної несправедливості. Що зроблене, того не переробиш, відтак мета покарання зводиться до виправлення злочинця та запобігання іншим злочинам. Загальна ідея про те, що покарання має значення зцілюючої сили, ділиться на три окремі. 1) покарання зцілює самого злочинця, бо відвертає його надалі від зла. Мета ця може бути досягнута вмовлянням, а якщо цього не досить, то страхом покарання; 2) покарання зцілює суспільство, бо громадяни, будучи його свідками, відвернуться від злочинів; 3) покарання очищує державу, бо смертною карою невиправних злочинців воно звільняє її від шкідливих елементів [3, с. 200].
   Звернемо увагу на момент, який, здається, залишився поза увагою дослідників. Маємо на увазі розрізнення Платоном таких понять, як покарання й відплата. Адже, тоді як у діалозі «Протагор» йдеться про покарання як відплату з метою виправлення злочинця [12, с. 209], то у праці «Закони» здійснюється чітке розмежування понять «покарання» і «відплата». Покарання осмислюється у параметрах етичної категорії «добра», тоді як відплата, будучи трактована як така, що супроводжує несправедливість, фігурує у спільних з останньою координатах, тобто - в площині зла. Відповідно, відплата тлумачиться як страждання, що супроводжує злочин, залишаючи винуватця нещасним, а покарання виступає як засіб очищення душі злочинця (поза тими випадками, коли останній вважається невиправним) [13, с. 484, 600]. Отже, тоді як у «Горгії» акцентується на покаранні як об’єктивному «добрі», навіть незважаючи на те, що суб’єктивно (злочинцем) воно може розцінюватися як зло [14, с. 300-302], в «Законах», хоча і йдеться про покарання, яке «не має на меті завдати зло» [13, с. 600], виокремлюється інша домінанта, де «зло» й «добро» вже фігурують у співвіднесенні з двома різними поняттями - відплатою, як карою, та покаранням.
   У політико-правовій міфології Платона, як на те звертав увагуВ. Нерсесянц, земне покарання за всілякого роду проступки і злочини супроводжується правосуддям богів [15, с. 68]. Доповнимо, що у працях Платона йдеться про правосуддя, яке здійснюється не лише на землі, а й у потойбіччі, де душа зазнає покарання, вдесятеро більшого, аніж злочин. Це - «скинення» душі (в разі вчинення найважчих злочинів) на довічні муки в Тартар [14, с. 362], або ж її переміщення на тисячу років у підземну в’язницю, після чого людина отримує наступне життя, в якому вже стає не злочинцем, а жертвою, потерпаючи від такого ж злочину, котрий вчинила у своєму минулому житті [13, с. 618].
   Розглядаючи потрактування Платоном поняття «злочин», необхідно заакцентувати на застосовуваному філософом прийомі фундаментальної аналогії між державою та людським індивідом. За Платоном, держава являє собою таке ж суголосне органічне ціле, як і людина. Аналогічно до того, як у людському організмі кожен орган виконує певні, властиві йому функції, так і в державі кожна людина служить цілому, а ціле, відповідно, служить їй [13, с. 653]. З цих міркувань Платона, а також з його роздумів стосовно того, що громадянам належить усвідомлювати, що всі члени держави є братами, які, відповідно, повинні ставитися один до одного як брати, випливає, що нанесення шкоди громадянинові, як одному з органів державного організму, стає на перешкоді повноцінному функціонуванню усього державного організму. У цьому розумінні злочин, як такий, що становить небезпеку для громадянина, виступає і як небезпечний для держави, органом, одиницею (або ж носієм властивостей) якої є цей громадянин.
   Зазначена думка знаходить своє продовження й у філософуванні Арістотеля, в якого людина також співвідноситься з державою, як частка зі своїм цілим (1253 а 25) [16, с. 17]. За цих обставин, те, що становить небезпеку для громадянина, стає небезепечним й для цілокупного організму держави, яка, виступаючи як «сукупність громадян, самодостатня для звичайного існування» (1275 в 20) [16, с. 68], трактується як така, що її повноцінне функціонування пов’язане персонально з кожним із громадян. У цьому контексті виформовується вектор, що скеровує до осмислення злочину як такого, що є небезпечним для держави.
   Необхідно заакцентувати й на розмежуванні Арістотелем таких понять, як «неправосудне» Шкаіоп) та «неправосудне діло» анкета). Без сумніву, Арістотель вкладає це питання у формулу переходу можливості у дійсність. Адже «неправосудне» виступає у нього як таке, що існує «до вчинку», себто як зафіксоване в законі потенційне порушення права. Фактично поняття «неправосудного» відрізняється од «неправосудного діла», як абстрактна норма від конкретних дій, котрі підлягають осуду. Аналогічне розрізнення стосується й «несправедливого», як такого, що в принципі вважається несправедливим, та «несправедливого діла», себто реально здійсненого несправедливого вчинку (1195 а 10) [17, с. 314]. Опираючись на вище наведені міркування Арістотеля, у висновку наголосимо, що в контексті потрактування філософом неправосудного, як протизаконного і несправедливого; державного права, як частково природного і частково узаконеного, й розрізнення «несправедливого» та «несправедливого діла», «неправосудного» і «неправосудного діла», злочин профігурує як такий, що являє собою не мисленнєвий протиправний акт, а реальне порушення державного права.
   Що стосується «покарання», то ми не зосереджуватимемося на Арістотелевому трактуванні «покарання» як засобу, яким закон відвертає людину від зла, оскільки це питання детально досліджене П. Юркевичем [3, с. 235-236]. Натомість, розглянемо покарання у співвіднесенні з таким поняттям, як «справедливість». Стагіріт не пристає на думку Піфагора щодо справедливості (Шкаіоєупе) як числа, помноженого саме на себе (1182 а 10) [17, с. 282]. Він взагалі не поділяє поглядів піфагорейців стосовно того, що розплата з потерпілим (1о апйреропШоє) і є взагалі (Иаріоє) правосуддя (1132 Ь 20) [10, с. 140]. Так, при зверненні до права, пов’язаного з розподілом (еп Шапошаі8), Арістотель, осмислюючи неправосудне як несправедливе, стверджує, що, оскільки між крайнощами несправедливого існує певна середина, яка являє собою справедливу рівність (1о ієоп), то правосудне має бути серединою. Оскільки справедлива рівність передбачає не менше двох частин і двох сторін, то і правосуддя має бути серединою і справедливою рівністю стосовно чогось і для когось («як справедлива рівність - це [рівність] двох [частин], нарешті, як право - це [право] для певних осіб») (1131 а 15) [10, с. 136-137]. Таким чином, право передбачає не менше чотирьох членів, оскільки «і тих, для кого [існує право, не менше] двох і те, до чого [воно застосовується], - дві речі. При цьому для осіб і для речей матиме місце однакове зрівнювання (ієоіеє), оскільки однаковим є відношення однієї пари [тобто речей], до іншої [тобто осіб]» (1131 а 20) [10, с. 137]. Висновок. Отже, на основі вище викладеного можемо говорити про виокремлення в античній філософії доелліністичного періоду векторів до потрактування злочину, як небезпечного для держави протиправного вчинку, який є актом волевиявлення особи, а покарання - як засобу попередження злочинів та відплати (у Арістотеля - за принципом розподіляючого права). Саме вказані елементи й можна розцінювати як такі, що, поряд з іншими філософськими ресурсами, можуть бути використані при виявленні змістового наповнення категорій злочин та покарання, а відтак і здійсненні міждисциплінарної кореляції цих категорій, як таких, що здатні функціонувати у полінауковому просторі.

Література

   1. Проблема злочину та покарання в контексті вчення Анаксимандра // Вісник Прикарпатського університету. - 2008. - Вип. ХІ. - С. 80-86.
   2. Фрагменты Гераклита / пер. с древнегреч. М.А. Дынника // Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / под ред. М.А. Дынника. - М.: Госполитиздат, 1955. - С. 39-52.
   3. Юркевич П. Історія філософії права (давньої) // Памфіл Юркевич. З рукописної спадщини / упоряд. М. Ткачук. - К.: Видавничий дім «КМ «Akademia»; Пульсари, 1999. - С. 32-279.
   4. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: историко-философские очерки и портреты / Н.В. Мотрошилова. - М.: Политиздат, 1991. - 464 с.
   5. Бакина В. И. Взаимоотношения макрокосмоса и макрокосмоса в ранней древнегреческой философии / В.И. Бакина // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. - 2000. - № 5.
   6. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли / Ж.-П. Вернан; пер. с франц. - М.: Прогресс, 1988. - 224 с.
   7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги // К. Поппер. У полоні Платонових чарів / пер. з англ. О. Коваленка. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. - 444 с.
   8. Рожанский И. Д. Развитие естествознания в эпоху античности. Ранняя греческая наука «о природе» / И.Д. Рожанский; под ред. С.Р. Мику- линского. - М.: Наука, 1979. - 286 с.
   9. Legowicz Jan. Zarys Historii filozofii. Elementy doksografii. - Warszawa: Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1967. - 634 s
   10. Аристотель. Никомахова этика / Аристотель; пер. Н.В. Брагинская, В.В. Бибихин // Аристотель. Этика. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2006. - С. 5-279.
   11. Мельничук Н.Ю. Поняття «злочин» та «покарання» у філософії Сократа / Н.Ю. Мельничук // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. - 2007. - Вип. 3. - С. 397-403.
   12. Платон. Протагор // Платон. Сочинения: в 3 т. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1. - С. 189-253.
   13. Платон. Законы // Платон. Государство. Законы. Политика. - М.: Мысль, 1998 - C. 385-716.
   14. Платон. Горгий // Платон. Сочинения: в 3 т. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1. - С. 257-365.
   15. Нерсесянц В.С. Платон / В.С. Нерсесянц. - М.: Юрид. лит-ра, 1984. - 104 с.
   16. Арістотель. Політика / Арістотель; пер. з давньогрец. О. Кислюк. - К.: Основи, 2003. - 239 с.
   17. Аристотель. Большая этика / пер. Н.В. Брагинская, В.В. Бибихин // Аристотель. Этика. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2006. - С. 281-360.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com