www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Соціально-філософське у гуманітарній проблематиці людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Соціально-філософське у гуманітарній проблематиці людини

Т.З. Гарасимів

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКЕ У ГУМАНІТАРНІЙ ПРОБЛЕМАТИЦІ ЛЮДИНИ

   Розкривається сутність людини з погляду єдності природного і соціального, що дозволяє зрозуміти її як частину універсуму, а отже, дає підстави розглядати людину як космічну істоту, адже такий їх статус зумовлений антропним принципом, згідно з яким природа, універсум мають таке співвідношення світових констант, за якого стає принципово можливим виникнення людського життя.
   Ключові слова: людина, особистість, індивідуальність, сутність людини, філософські концепції трактування особистості, антропогенез, цивілізаційна модель особистості, ментальність.
   Постановка проблеми. З’ясування особливостей співвідношення цивілізації та особистості мають для соціально-філософського дослідження гуманітарної проблематики утвердження людини у світі принципове значення, оскільки відкривають новий напрям глобального осмислення сучасної епохи. Вони визначають горизонти того повороту в методології наукових досліджень функціонування соціуму, від якого залежить майбутнє як окремої людини, так і суспільства загалом. Практика особистого та суспільного життя людей переконала багатьох науковців у неефективності формаційного підходу до реалій сьогодення і змусила шукати інші шляхи осягнення соціально-історичного процесу, врахування в ньому ролі культури, як могутнього фактора його розвитку. А це можливо завдяки цивілізаційному підходові до аналізу процесів соціально-історичного буття людини.Стан дослідження. Надзвичайний інтерес серед досліджень різних аспектів природи людини становить соціально-філософська проблематика життєвого шляху особистості. У цьому контексті слід згадати праці, авторами яких є К. Абульханова-Славська, А. Грибакін, Є. Головаха, І. Мартинюк, Н. Паніна, Л. Сохань, В. Тихонович та ін. Цікаві результати вивчення проблеми самореалізації особистості під впливом розвитку культури викладено у публікаціях Т. Ветошкіної, Н. Кленової, Л. Когана, В. Межуєва, Н. Шаталової та ін.
   На основі осмислення творчого доробку перелічених авторів поставлено мету - розглянути особистість як індивідуального носія суспільних відносин і функцій, як суб’єкта пізнання та перетворення світу, прав і обов’язків, етичних, естетичних та всіх інших соціальних норм, як істоту цілісну, в якій об’єднані соціальні та природні якості.
   Виклад основних положень. Витоки філософського пізнання особистості знаходимо у філософії Давньої Індії, де людину розуміли як частину світової душі, а людське життя - як перманентний потік перероджень. У ранній античній філософії людину розглядали як частину Космосу, тобто як мікрокосм. Платон виокремлював у людській душі три начала - розумне, афективне, жадаюче. Інший представник класичної античної філософії Арістотель розглядав людину як політичну істоту. Середньовічні філософи Августин Блаженний і Тома Аквінський, наголошували на божественній сутності людини, при цьому перший відстоював протилежність душі й тіла, а другий наголошував на їхній єдності.
   В епоху Відродження з’явилося розуміння особистості, що збігається із сучасним, тобто акцентування не просто на окремішності, а на самоцінній соціальній індивідуальності, соціальному суб’єктові, який діє самостійно. Про це свідчать, зокрема, етимологічні дослідження, які демонструють, що саме в цей час поняття «особистість» (personality - англ., personnalité - франц.) наповнилося сучасними значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко вираженим винятковим соціальним характером. Це було пов’язано з необхідністю протиставити середньовічному поняттю «людина», яке трактували як результат божественного промислу, продукт вищих сил [1, с. 19]. Саме в епоху Відродження у соціально-філософській думці зародився дискурс щодо природи і сутності особистості. По-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження. У новочасну епоху Р. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Г егель уважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розуміє людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше - як проміжну стадію еволюції до Надлюдини. Отже, філософські визначення особистості репрезентують декілька змістових ліній, які акцентують на розумінні особистості як істоти: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної) тощо [2, с. 55].
   Представники екзистенціалізму, або «філософії існування» (М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю) основну увагу зосереджували на дослідженні індивідуального людського буття. Коло проблем, які окреслили екзистенціалісти, засвідчує прагнення збагнути внутрішній світ людини, «закинутої у світ». Вона веде справжнє i несправжнє існування, котре характеризують свобода й відповідальність, вибір і тривога, страх втрати сенсу життя тощо. М. Хайдеггер через справжнє і несправжнє існування як два ступені особистісного буття будує своє розуміння особистості, наділеної відчуттям власної неповторності, індивідуальності та усвідомлення власної скінченності. Тенденція звільнення особистості від будь-яких зага- льнозначущих суспільних норм, що притаманна екзистенціалізмові, найяскравіше виражена в антропології Ж.-П. Сартра, де проблема особистості постає як проблема вибору, визначення місця окремої людини в суспільній системі [2, с. 32-33]. Отже, в екзистенціалізмі особистість розуміють через її внутрішній світ, але, на відміну від психоаналізу, тут провідну роль відіграє свідомість, завдяки якій людина приймає рішення і робить вибір. У класичному біхевіоризмі людину розглядали через її зовнішню поведінку, яку інтерпретували як сукупність реакцій та стимулів на дію зовнішнього середовища (йдеться, насамперед, про підхід Д. Ватсона). Однак інтеракційний напрям у психології, що склався на ґрунті біхевіоризму, тісно пов’язаний із проблемами особистості й соціальних контактів індивіда [2, с. 34]. Теорія символічного інтеракціо- нізму розглядає особистість як сукупність її соціальних ролей, звідси - друга назва цієї теорії - «теорія ролей». Згідно з поглядами її представників (Дж. Мід, Г. Блумер, Е. Гоффман, М. Кун та інші), людина у своєму житті, у спілкуванні з іншими людьми, у діяльності ніколи не залишається «просто людиною», а завжди виконує ту чи іншу роль, є носієм певних соціальних функцій і суспільних нормативів. З позицій цієї теорії виконання ролі має велике значення для розвитку особистості людини. Формування психіки, психічної діяльності, соціальних потреб відбувається не інакше, як у процесі реалізації певних суспільних рольових функцій [3, с. 107]. Отже, в інтеракціоністському напрямі особистість має соціальний вимір завдяки виконанню рольових функцій, які зумовлені зовнішніми, а не внутрішніми чинниками.
   Сучасні психологічні концепції визначення особистості ґрунтуються на внутрішньому світі людини з урахуванням впливу зовнішніх чинників. Зокрема, С. Рубінштейн визначає особистість як сукупність внутрішніх умов, детермінованих зовнішніми впливами [4, с. 127].
   Отже, зазначені філософські системи й психологічні концепції відрізняються тим, що перебільшують роль біологічного, психічного або соціального у природі особистості, а значить - недооцінюють інші аспекти, а тим більше - їхню органічну єдність, яка має першочергове значення для цілісного розуміння особистості.
   Сучасні філософсько-психологічні дослідження природи людини виявили обмеженість біосоціального її трактування. Специфіку природи людини можна окреслити принаймні трьома ознаками.
   По-перше, у тривалій суперечці про співвідношення біологічного й соціального нібито забули про третій чинник - психічний. Адже природа людини визначається не лише задатками (біологічним) і соціальним середовищем і вихованням (соціальним), але й внутрішнім «Я», тобто психічним. Під «психічним» розуміють внутрішній духовний світ людини - його свідомі і несвідомі процеси, волю, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо [5, с. 341].
   По-друге, вивчення людини з погляду єдності природного і соціального дає змогу зрозуміти її як частину універсуму, а отже - дає підстави деяким сучасним ученим розглядати людину як космічну істоту. Такий статус людини зумовлений антропним принципом, згідно з яким природа, універсум мають таке співвідношення світових констант, за якого стає принципово можливим виникнення людського життя [6, с. 314-315]. По-третє, біологічне в людині відрізняється від природно- біологічного, хоч і не є чимось надприродним. Біологічне є соціалізоване й окультурене, таке, що змінило свою суть у процесі еволюції. Антропогенез формує нову істоту - людину, яка, виокремившись із природи, містить притаманні їй ознаки, які не вичерпуються природним. Людина має нову якість, суть якої наука до кінця ще не збагнула. Природу людини можна пояснити через культуру, у якій біологічне і соціальне перебувають у знятому (соціалізованому, окультуреному) вигляді. Реалізуючись через біологічне й соціальне, людське знаходить вияв, з одного боку, у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному, а з іншого - в індивідуальному й суспільному, груповому й колективному, особистому й загальному. Існує безліч прикладів, коли людське може зберігатися навіть за умов тривалої ізоляції від суспільства і бути втраченим за умов якнайтісніших контактів з ним. Отже, природу людського як культурного науці ще належить розгадати, описати, відтворити [2, с. 60].
   Багатовимірність поняття «людина» окреслюється термінами «особистість», «індивід» та «індивідуальність». Серед радянських філософів дискусії з приводу співвідношення цих категорії почалися з 60-х рр. минулого століття. Так, Б. Ананьєв одним із перших розглядав структуру людини як індивіда, особистості й індивідуальності. Пишучи про людину як індивіда, учений має на увазі її природні особливості, анатомо-фізичну основу особистості [7, с. 230]. Такий підхід поділяють й інші науковці, вважаючи, що в понятті «індивід» концентруються передусім біологічні властивості, а соціальні описує поняття «особистість».
   Іншої думки дотримувався А. Леонтьєв. На його переконання, поняття «індивід» виражає певну цілісність, особливості конкретного суб’єкта, що виникають на ранніх етапах розвитку життя. Індивід, зазначає учений, - це, насамперед, генотипне утворення, його формування триває і в онтогенезі (протягом життя). У міру розвитку індивіда дедалі виразнішим стає відокремлення природних і набутих особливостей. Іншими словами, індивіди індивідуалізуються [8, с. 174].
   Певним продовженням роздумів з приводу типологізації особистості є виокремлення цивілізаційної моделі особистості, космополітичної моделі - людини світу, специфічного типу радянської людини - «гомо совєтікуса» та моделі української людини.
   Виокремлення цивілізаційної моделі особистості в сучасній антропософії пов’язано з дедалі вагомішою роллю цивілізаційного процесу. Причому визначення цивілізаційної моделі особистості можна розглядати у контексті різноманітних інтерпретацій. Перша бере за основу значення цивілізації як техніки, способів організації економіки та політичного життя. У такому аспекті цивілізаційна модель особистості окреслює основні риси сучасної людини постіндустріального суспільства. Крім того, поняття цивілізаційного процесу, як зазначає російський учений Б. Марков, містить не лише технічні досягнення, але й організованість, упорядкованість душевного життя [9], що надає особистості таких рис, як стриманість і далекоглядність, самоконтроль і самодисципліна, відповідальність і порядність.
   Друга інтерпретація відштовхується від ширшого розуміння цивілізації як локально-культурного утворення. Американський учений С. Хантінгтон доходить висновку, що культура є загальною темою кожного визначення цивілізацій та виокремлює такі загальні риси цивілізації, як мова, історія, звичаї, інститути, релігія, підкреслюючи особливу роль останньої [10, с. 114-147]. У всіх класифікаціях світових цивілізацій завжди виокремлюють Схід і Захід, які породжені відповідними мегакультурами. Східний і західний типи культури визначають дві цивілізаційні моделі особистості - західну і східну. Відмінності цих типів, передусім, у ментальності. Вона безпосередньо виражає дух народу, який може бути прихований у привнесених ззовні естетичних формах. Найяскравіше ментальність виявляється у міфології та релігії, які є духовно-онтологічними основами культури.
   Західна культура базується на поєднанні античної і християнської культур, пронизаних спадкоємністю. Основними цінностями західного буття є особистість та її практика технічного перетворення природи та історії. Ідея свободи особистості випливає із самої сутності християнського світосприйняття, на якому базується західна культура. У католицькій і православній культурі свобода особистості - це свобо- да вибору між добром і злом, у протестантській - свобода дії. Щодо ідеї та практики технічного оволодіння природою як об’єктом, що має підпорядковуватися людині, то у західній культурі людину сприймають як вінець природи, що дає їй право змінювати природу для задоволення своїх потреб, які зростають. Ідея історії, що має початок, спрямованість і завершення, надає людському розвиткові сенс, відмежовує його від еволюційного процесу природи [11, с. 11]. Отже, особистість західного типу - це вільна особа, яка вибирає свій життєвий шлях і творить реалії життя, наповнює його змістом і підпорядковує собі природу. Східна культура ґрунтується на діалозі буддійського світосприйняття з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. На Сході, на відміну від Заходу, людина менше оцінює реальність. Вона приймає її як таку, що не залежать від її вибору. Тому на Сході буття базується на цінностях, які не може визначати й вибирати особистість. Основними началами східного способу буття є природність - розчинення особистості в нірвані, не перетворення буття, а з’єднання з ним; фаталізм як підпорядкованість буттю, що визначає усталеність традицій і прагнення відмежуватися від інших культур [11, с. 12-16]. Отже, особистість східного типу -це особа, залежна від зовнішніх обставин, природи. Вона зливається з останньою, лише через неї входячи у світ спілкування з людьми. Вона не має жодних бажань і амбіцій, приймаючи буття таким, як воно є, і підпорядковується йому.
   З погляду соціальної філософії, центральною проблемою розвитку особистості в умовах цивілізації є співвідношення у її власному бутті елементів континууму (неперервності) і дискретності (перервно- сті). Будучи пов’язаною з суспільством, вона має жити вже у відкритому суспільстві, тобто неперервному соціальному просторі, де взаємодіють тенденції її соціалізації та індивідуалізації. Але її буття не було б індивідуальним, якби воно не вирізнялося своєю своєрідною просторовою замкнутістю, в межах якої особа могла б лишатися сама собою і відтворювати та вдосконалювати своє «Я». Для цього їй конче потрібне позитивне усамітнення, як стан і головна умова набуття, збереження та збагачення власної гідності, самості, тобто світу для себе і для суспільства. Отже, особа завжди є творець самої себе і кінцева мета саморозвитку світу. Як сторони єдиного всесвітньо-історичного процесу особа і цивілізація відрізняються одна від одної такими ознаками. По-перше, особа фіксує історичний процес, передусім, з його буттєвого, індивідуально-людського боку. Цивілізація відображає суспільно-структурний аспект, тобто соціальну організацію суспільства. Якщо при аналізі особистості в ту чи іншу історичну епоху важливо схопити момент розвитку окремого людського індивіда і його досягнення у різноманітних сферах життя, то під час аналізу цієї ж епохи в аспекті цивілізації інтерес зосереджується на характеристиці суспільності, етнічності, соціальної організації та на досягненнях спільного життя людей загалом. При цьому і цивілізація, і особа фіксують суспільний, історичний зв’язок, котрий фігурує перед нами і як процес, і як результат.
   По-друге, якщо поняття особи покликане відобразити процес успадкування індивідом надбань попередніх поколінь, сутнісних сил людини, насамперед, у певних формах (матеріальна і духовна культура, мистецтво, мораль, наука, право, релігія тощо), то поняття цивілізації дозволяє «зняти» момент цілісності зв’язку цих форм, їх організацію у межах тієї чи іншої спільності (економічної, соціальної, духовної, правової, етнічної). Отже, цивілізація і особа фіксують соціальний спосіб існування людини, дають змогу відрізняти його від біологічного, а значить, виникнення цивілізації та людської особистості мають збіг як у просторі, так і в часі, тобто це - одночасний процес. Найповніше цивілізаційний тип особистості реалізується в умовах інформаційного суспільства. Тому вищим етапом людської цивілізації треба вважати цивілізацію техногенну, що приходить на зміну традиційній. Вона породжує індустріальне та інформаційне суспільство. В умовах техногенної цивілізації реалізація потенцій саморозвитку особистості здійснюється не на шкоду, а на благо окремої людини. Це означає, що суб’єктивний і об’єктивний моменти життєдіяльності людських індивідів, взяті з огляду на визначення їхньої особистості, досягають органічної єдності. Але для досягнення такої єдності мають бути створені у громадянському суспільстві всі необхідні умови: правові, економічні, політичні, культурні, інформаційні. Створюючи такі умови, інформаційне суспільство формує для себе адекватну особистість, однак розвиток її - це справа, воля і бажання самого людського індивіда, який прагне нею стати.
   Висновок. На підставі викладеного вище можемо стверджувати, що специфіка цивілізаційного підходу до аналізу проблем розвитку особистості в соціальній філософії характеризується певними вимогами. По-перше, науковець має виходити з природи та сутності особистості як певної системи знань, що потребує своєї інтерпретації в плані самоорганізації щодо вимог, закономірностей розвитку людського буття та цивілізації зокрема.
   По-друге, не нав’язувати вимог цивілізації до особистості та не підганяти її під штампи, норми, стилі цивілізацій- ного процесу за правилом: «Якщо дійсність не погоджується з теорією, то тим гірше для дійсності». Тут має діяти принцип поєднання змін соціальної реальності та активності людських індивідів. Інакше матимемо справу з рецидивами нав’язування громадянам цінностей інших, чужих культур. А це відбувається всупереч розвитку особистості та породжує її девіантну поведінку. Людський індивід має навчитися жити в умовах цивілізації, виховуючи в собі вміння терпіти і чекати, а також діяти тоді, коли цього потребують обставини, коли відкриваються для цього реальні можливості, а не просто бажання діяти, викликане світом віртуальної, ілюзорної реальності.

Література

   1. Бекешкина И.Э. Структура личности: методологический анализ / И.Э. Бекешкина. - К.: Наукова думка, 1986.
   2. Культура. Ідеологія. Особистість: методолого-світоглядний аналіз / Л. Губернський, В. Андрущенко, М. Михальченко. - К.: Знання України, 2002.
   3. Горностай П.П. Психологічні ролі в структурі особистості / П.П. Горностай // Наукові студії з соціальної та політичної психології. - К., 2000. - Вип. 2 (5). - С. 104-111.
   4. Рейнвальд Н.И. Личность как предмет психологического анализа / Н.И. Рейнвальд. - Х.: Изд. объединение «Вища школа» при Харьков. гос. ун-те, 1974.
   5. Спиркин А.Г. Философия: учебник / А.Г. Спиркин. - М.: Гардарики, 1999.
   6. Філософія: підручник / за заг. ред. М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибалка. - Х.: Консум, 2001.
   7. Див.: Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания / Б.Г. Ананьев. - Л., Изд-во Ленинград. ун-та, 1966. - 339 с.
   8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / А.Н. Леонтьев. - М., 1975.
   9. Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории / Б.В. Марков. - СПб.: Лань, 1997. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://antropology.ru/ru/texts/markov/fantr_iii_5html.
   10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций или переустройство мирового порядка / С. Хантингтон // Pro et contra. - 1997. - Весна. - С. 114-147.
   11. Історія філософії. Проблема людини та її межі: навч. посібник /Н. Хамітов, Л. Г армаш, С. Кирилова; під ред. Н. Хамітова. - К.: Наукова думка, 2000.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com