www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Функціональна роль звичаю в контексті гармонізації сучасного права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Функціональна роль звичаю в контексті гармонізації сучасного права

Н.А. Гураленко

ФУНКЦІОНАЛЬНА РОЛЬ ЗВИЧАЮ В КОНТЕКСТІ ГАРМОНІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО ПРАВА

   Досліджується специфіка чинності звичаю як джерела права, його характеристичні ознаки і функціональні особливості в контексті сучасної правової реальності.
   Ключові слова: право, звичаєве право, правовий звичай, джерело права.
   Постановка проблеми. В умовах радикальних державно- правових перетворень, спрямованих на утвердження пріоритету прав людини, формування ефективної системи їх захисту, основна увага правового аналізу зосереджується на здатності правових інституцій упорядкувати змінне соціальне середовище. Здатність права змінюватись разом зі зміною суспільних відносин становить головну ознаку його ефективності й визначає спроможність слугувати надійним регулятором останніх. При цьому домінуючі останніми десятиліттями ідеологічний монізм та надмірний контроль з боку держави, монопольне становище нормативно-правового акту як джерела права перешкоджали розвиткові багатьох важливих механізмів ефективного регулювання суспільних відносин. Натомість нові тенденції та новий характер сучасного права сприяють переосмисленню та виявленню тих явищ, які раніше не враховувались або ігнорувались. В зв’язку із цим у наш час особливої гостроти набуває дослідження категорії «звичаєве право», позитивна значущість якої проявляється у функціях саморегулювання та первинного нормативного упорядкування суспільних відносин. Постановка визначеної проблеми актуалізується також підставами зовнішнього характеру - реформуванням правової системи України відповідно до норм міжнародного права. В умовах скасування державної монополії на зовнішню торгівлю, розширення кола суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності проблема застосування звичаїв набуває дедалі більшої уваги. До того ж вітчизняне законодавство, яке визначає їх місце у системі джерел регулювання суспільних відносин, характеризується непослідовністю, а чимало питань, таких як визначення правової природи, особливостей застосування, потребують додаткового дослідження та розв’язання.
   Стан дослідження. Теоретичному дослідженню проблем звичаєвого права приділяла увагу плеяда юристів, етнографів, істориків. Етнографічний аспект цього феномена (Х. Думанов, Л. Свєчнікова, Ю. Семенов, Я. Смирнова та ін.) стосувався етнічного різноманіття звичаїв у різні історичні періоди. Юридичний аспект звичаєвого права значною мірою проводився в контексті визначення безпосереднього джерела права (В. Гаврилов, І. Зикін, М. Марченко, Т. Піскун, Л. Кор- чевна, А. Мережко та ін.), з’ясування детермінантів чинності (М. Жовтобрюх), дослідження особливостей звичаєво-правового регулювання (О. Щокіна), вивчення впливу вітчизняного звичаєвого права на становлення національної правової системи (М. Брайчевський, Б. Гаврилишин, Ю. Гошко, О. Титарчук, М. Чубатий та ін.). Але теоретична розробленість цієї проблематики не виключає наявності питань, що мають фрагментарний, дискусійний та суто юридично- позитивістський характер. Останнє насамперед стосується проблеми рольового значення та аксіологічності звичаю, що в умовах плюралістичності методологічниих підходів розв’язання правових проблем потребує окремої уваги, комплексного дослідження і додаткових теоретичних аргументів. Виклад основних положень. Наукове осмислення будь-якої проблеми неможливе без проведення правового аналізу основних категорій, що описують її сутність. Своєю чергою, дослідження феномена «звичай» неможливе без огляду його понятійного складу та порівняння з іншими категоріями звичаєвого права, такими як: «звичка», «узвичаєння», «правовий звичай».
   У науковій літературі «звичку» розглядають як: 1) «певний засіб дії, життя, манери поведінки, висловлювання»; 2) «уміння, навички, набуті тренуванням, досвідом» [27, с. 22]; 3) «особливу форму поведінки, здійснення якої в певній ситуації набирає у індивіда характеру потреби» [29]. Психологічною особливістю звичних дій є те, що внаслідок багаторазового повторення вони відбуваються автоматично, без роздумів і вольового напруження. Фізіологічною основою звичок є утворення в свідомості людини стереотипів поведінки, дій та емоційних реакцій. В підвалинах звички лежить, на думку А. Пузирей, навичка виконання відповідної дії, але, на відміну від навички, вирішальним моментом у формуванні звички виявляється не тільки освоєння вміння або способу дії, скільки утворення нової (функціональної) потреби його реалізації за певних умов. Звичка - це довільна і значною мірою несвідома форма поведінки, що складається стихійно та є продуктом спрямованого виховання людини [25, с. 565].
   Під феноменом «звичай» у правових дослідженнях традиційно розуміють правило поведінки людей, що склалося у процесі їхнього співжиття, ввійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Зокрема, на думку В. Лазарева, звичай - це правило поведінки, яке внаслідок багаторазового тривалого застосування входить у звичку людей і таким чином регулює їхню поведінку [19, с. 135]. С. Комарова вважає, що звичай - це таке правило поведінки, яке складається в певному суспільному середовищі, передається з покоління в покоління, виступає природною життєвою потребою людей і в результаті його багаторазового повторення стає звичним для них [14, с. 145]. Як успадкований стереотипний спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільному середовищі або соціальній групі і є звичним для їх членів, розглядає звичай
   А. Гофман [5, с. 66]. Характеризуючи складність та багатогранність феномена «звичай», О. Титарчук зауважує, що це сприяло його застосуванню до широкого кола соціальних і правових явищ й призвело до безлічі трактувань звичаєво-правової регуляції. Сам вчений під звичаєм розуміє стереотипне правило і спосіб поведінки, що стихійно відтворюється у певному суспільстві або в соціальній групі, а його основними ознаками називає стереотипність поведінки людини в певних обставинах; публічність проявлення звичаїв, що відрізняє їх від звичок і навичок; обов’язковість його виконання; конкретність його розпоряджень [28, с. 9-10]. Серед інших ознак звичаю у правовій доктрині виокремлюють такі:
   а) тривалість існування: звичай не проголошується й не запроваджується, а поширюється й розвивається з плином часу. Визначити момент, коли він уперше набуває повної чинності, можна, як правило, дуже приблизно [31, с. 54]. Давнина застосування звичаїв обмежена часом і служить основою їх легітимності та загального поширення [28, с. 9-10];
   б) постійність і однорідність дотримання: на відміну від інших соціальних нормативних утворень звичай не дає приводу сумніватися в тому, дотримуватися його вимог чи не дотримуватися, оскільки не залишає можливості вибору. Тому, крім підвищеної стійкості, психологічної прив’язаності до нього людей, звичай характеризується також консервативністю;
   в) відсутність правотворчого суб’єкта: хоча можливо описати категорію осіб, серед яких той чи інший звичай поступово стає нормою поведінки, проте визначеного автора він не має, не існує людини чи органа, яких можна похвалити чи засудити за створення конкретного звичаю [31];
   г) незаперечення публічному порядку: публічність прояву звичаїв відрізняє їх від стереотипів (психологічних властивостей людини) і навиків (різного роду автоматизованих умінь) [28, с. 9-10];
   д) високий ступінь динамічності [13, с. 100]: норми звичаєвого права не створюються спочатку, а потім проектуються на поведінку, яку вони призначені регулювати. Вони проявляються у самій поведінці. Призначення норм звичаєвого права ніколи не проявляється відверто. Так, якщо закон може містити преамбулу, де пояснюється, якому лиху він призначений запобігти або якому благу сприяти, то у звичаєвому праві нічого такого немає. Зробити висновок щодо призначення норм останніх можна, припускаючи, що вони виникли з якоїсь потреби, яку відчули ті, хто вперше пристосував до них свою поведінку;
   є) обов’язковість виконання: якщо звичай правовий, він обов’язковий для всіх суб’єктів правовідносин. Визначеність звичаю висловлюється в достатній конкретності його розпоряджень. Відбір правил поведінки найбільше відповідає потребам соціальної регуляції норм, виявляє його розумність.
   Будучи основним регулятором відносин між людьми, звичай виступає в основному в архаїчних суспільствах, що пов’язано зі стійким і нерухомим характером соціального життя, загальним рівнем культури і слабким розвитком міжкультурних відносин. «З’явившись задовго до правової форми суспільного буття, саме він був основною формою соціального регулювання поведінки членів первісного суспільства», - зазначає Є. Кананикіна [12, с. 14]. В його основі лежали елементи суспільної необхідності, які на початкових етапах робили звичай близьким до реальних людських потреб. Коли панівні у формі звичаїв основи активності людей припиняли ефективно виконувати свою роль (не справлялися з функціями соціалізації), держава санкціонувала звичай, визнавала за ним загальнообов’язковість, формальну визначеність, можливість забезпечити його державним примусом [6, с. 146], перетворюючи цим останній у правовий звичай.
   Традиційно головний акцент при визначенні поняття «правовий звичай» і його відмінності від категорії «звичай» сконцентрований на визнанні та санкціонуванні звичаю державою, під яким розуміють офіційне надання юридичної сили звичаєвим нормам. Однак у науковій літературі є й інші погляди на проблему відмінностей цих категорій, зокрема, австрійський професор міжнародного права А. Фердрос наголошує, що «лише такий звичай є основою звичаєвого права, який відповідає правовому почуттю і правосвідомості» [30, с. 151]. Відомий англійський юрист-міжнародник Я. Броунлі, аналізуючи відмінності між категоріями «правовий звичай» і «звичай», вказує, що лише «загальна практика», яка «відображає правове зобов’язання», є основою «правового звичаю» [7, с. 154], а не мотиви увічливості, моралі та справедливості.
   Таким чином, аналізуючи все вищесказане, можна констатувати факт наявності специфічності авторських підходів щодо поняття «звичай», що, своєю чергою, свідчить про складність, неоднозначність та активну творчу розробку цієї проблеми. Однак незважаючи на пильну увагу з боку теоретиків та практиків до визначеної проблематики, слід також відзначити й те, що серед них все ж таки не досягнуто єдності думки з такого важливого питання, як розробка універсального підходу розуміння цієї категорії. Щодо останньогоО. Мережко відзначає: «Проблема, пов’язана з поняттям «звичай», полягає, насамперед, у тому, що як у доктрині, так і в практиці різних держав поряд з терміном «звичай» використовується практично як рівнозначний та взаємозамінний термін «узвичаєння» (іноді вживається термін «узанс»)» [18]. При цьому термінологічні розбіжності у цьому питанні пов’ язані із використання того чи іншого методологічного підходу під час визначення юридичного змісту поняття «звичай». Так, якщо з погляду традиційного методологічного підходу головним критерієм визначення юридичної сили того чи іншого правила є воля держави, а визнання звичаю як правової норми цілком і повністю залежить від внутрішньодержавного права, то, виходячи з особливостей приватних відносин, які створюються самими учасниками для задоволення власних потреб, право наділення певної правової норми юридично обов’язковою силою належить не лише державі, але й самим суб’єктам таких відносин. Іншими словами, головним критерієм, що дозволяє відрізнити звичай від узвичаєння, є наявність opinio juris, тобто сприйняття цієї норми як обов’язкової більшістю учасників суспільних відносин [24, с. 133]. Іншим критерієм, за яким можна провести порівняння між категоріями «звичай» і «узвичаєння», є спосіб їхнього формування. Якщо перший створюється в процесі взаємодії фізичних і юридичних осіб, то другий - державами. Крім того, узвичаєння має менш загальний, ніж звичай, характер і є своєрідним технічним правилом, що сприяє впорядкуванню окремих моментів угоди [24, с. 132].
   На думку М. Марченка, упродовж усього історичного періоду існування права ступінь визначеності у ньому звичаїв та ступінь їх практичного значення залежали від багатьох чинників. Серед останніх велику роль виконувала «переважаюча» у той чи інший історичний момент концепція праворозуміння. Якщо в інтерпретації доктрини юридичного позитивізму правовими є звичаї, які нормативно закріплені й не суперечать чинному законодавству, то, відповідно до природно-правового підходу, під звичаями слід розуміти лише такі звичаєві норми, які встановлюють справедливу міру свободи і рівність учасників суспільних відносин.
   Радянській вітчизняній юриспруденції, яка базувалась на догматичному підході, характерним було заперечення і традиційне ухилення від вивчення основних аспектів звичаєвого права, що пов’язувалось із небезпечністю та свавіллям. Причиною цьому були ідеологічні установки, адже правовий звичай і зміна політичної, соціальної, економічної систем революційним шляхом - явища несумісні. Звичай «консервує» ситуацію, він зберігає і закріплює традиції минулого, а тому збереження звичаєвого права могло заважати знищенню всього дореволюційного ладу. Розширення обсягів звичаєвого права породжує невизначеність і нестабільність правопорядку, - підкреслював В. Пучинський [26, с. 10]. Аналогічний погляд на існування звичаю як джерела радянського права поділяли й інші учені, зокрема, на думку О. Шебанова, «неоднозначність норми, що міститься у правовому звичаї, сприяє свавільному її застосуванню суддями та адміністраторами» [33, с. 46].
   Сьогодні ставлення учених-юристів до інституту звичаєвого права також доволі суперечливе. Так, І. Овчаренко вважає, що правовий звичай швидше за інерцією продовжують розглядати як джерело права, тоді як реальних прикладів його застосування немає [20]. Вважаємо таке твердження передчасним, оскільки назване джерело права нині існує, а його практична роль значно більша, ніж це видається на перший погляд. Підтвердженням останнього може слугувати все торгове право, включаючи морське, в якому звичаї міжнародної торгівлі виконують функції: саморегулювання міжнародного комерційного обігу, уніфікації регулювання і надолуження договору. Однак ціннісна роль звичаю убачається не лише у цьому, а передусім, у наявності регулятивного потенціалу, адже ця правова категорія оцінюються більшістю науковців, насамперед, як ефективний регулятор суспільних відносин [34; 8; 17; 15]. Сучасна дійсність настільки багатогранна, що в ній неможливо все передбачити, а тим більше законодавчо закріпити, врахувати всі її тонкощі й нюанси. Як і всяка формальна система завчасно установлених масштабів поведінки, законодавство володіє специфічним недоліком. Адже завчасно втиснути всю різноманітність соціального життя, його індивідуальні сторони у типові законодавчі межі важко [2, с. 9]. А тому законодавча діяльність з урегулювання суспільних відносин, які виникають, практично завжди є наслідоком їх існування в об’єктивній реальності, вона, як правило, не може їх передбачити. Цим зумовлюється відставання нормативного регулювання від існуючих потреб, що вимагають гнучкішого застосування позитивного права до конкретних ситуацій в одних випадках і недопущення його дії тоді, коли воно порушує гарантовані права суб’єкта. У таких випадках для нових форм відносин цінність звичаю як джерела права полягає в тому, що він є першим нормативним регулятором, що має загальнообов’язкове значення. Виникнення і скасування його не регламентовані жодними формальними процедурами. Завдяки такому особливому механізму формування звичай здатний пристосовуватись до динамічності правового регулювання. Законодавець, натомість, може займатися розробкою і прийняттям позитивних норм стільки, скільки йому потрібно для всіх процедур, незалежно від того, наскільки назріла необхідність у них і які наслідки неврегульованості існуючих відносин можливі у суспільстві. З цього приводу Т. Піскун відзначає: «Досить часто при застосуванні та тлумаченні норм відповідного законодавства виникає ситуація, коли певні суспільні відносини, що є сферою правового регулювання, не охоплюються нормативною регуляцією. Причини прогалин у правовому регулюванні можуть бути різноманітними. У такій ситуації саме правові звичаї виступають засобами подолання прогалин у праві, регуляторами суспільних відносин» [23, с. 123]. Такої ж позиції дотримується В. Гаврилов, який зазначає: «В наш час порівнянно з іншими джерелами права звичаї відіграють важливу роль, коли у національному законі або міжнародному договорі відсутній відповідний припис або він є недостатньо чітким. Правила встановлені звичаєм виступають у таких випадках попередниками встановленого законом порядку» [4, с. 52].
   Крім того, часто у правозастосовному процесі виникають ситуації, коли певні суспільні відносини, що є сферою правового регулювання, охоплюються неоднозначною, а інколи й суперечливою нормативною регламентацією. У таких випадках саме правовий звичай виконує істотну герменевтичну, інтерпретаційну функцію. Зокрема, у чинному вітчизняному законодавстві така функція звичаю знайшла відображення у ст. 213 Цивільного Кодексу України. Відповідно до п. 3 цієї статті при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також «загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів». Згідно з п. 4, якщо визначити справжню волю особи, яка вчинила пра- вочин, немає можливості, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу [1]. Будучи основним засобом тлумачення контракту, звичай виступає однією із форм уніфікації в міжнародній комерційній практиці. З цього приводу Л. Лунц зазначає: «Міжнародні комерційні відносини складаються між суб’єктами різної «національності», а тому потреба в однаковому регулюванні стала відчуватися вже з виникненням торгівлі. Торговельний звичай історично є найпершою формою уніфікації правового регулювання міжнародних комерційних відносин. Оскільки в справі виникають тільки питання, які однаково вирішуються по цьому виду торговельного звичаю в різних країнах, остільки і тільки остільки даний звичай носить міжнародний характер і усуває виникнення колізійного питання» [16, с. 62].
   Іншу ціннісну властивість звичаю можна охарактеризувати так: загальнообов’язковість звичаєвої норми ґрунтується, як правило, на її визнанні безпосередніми учасниками суспільних відносин. Роль держави зводиться до вирішення питання про забезпечення вже сформованої норми примусовим захистом або відмови в такому захисті. В зв’язку із цим функціональна роль звичаїв проявляється у саморегулюванні, що, як правило, є більш ефективним, ніж зовнішнє регулювання. Суб’єкти на власний розсуд моделюють і використовують такі форми відносин, які найбільше відповідають їх потребам та інтересам. До того ж така відповідність забезпечує та сприяє добровільному дотриманню звичаєвих норм.
   Аналізуючи всі позитивні аспекти звичаю, можна констатувати, що він постає переважно як соціальна цінність, але не завжди. Типовою для деяких наукових досліджень є позиція про антиціннісні властивості цього джерела права. На думку С. Бошно, звичаєве регулювання має низку недоліків, особливо з погляду правозастосовувача, який у кожному спорі повинний вирішувати питання про наявність у певній сфері суспільних відносин звичаєвої норми та її зміст [3, с. 18]. Часто дорікання, адресовані звичаєвому праву, стосуються взаємопов’язаних недоліків невизначенності та неоднозначності. З цього приводу В. Хвостов стверджує, що «невизначенність змісту звичая сприяє неоднозначному розумінню і застосуванню його у життєвих відносинах. Бажаним є традиційний спосіб досягнення визначенності змісту зви- чая - шляхом закріплення його у письмовій формі. Однак це зробити важко, адже звичай є похідним від свідомості народу. Письмова фіксація звичаєво-правових приписів не завжди може чітко відобразити особливості цього феномену. Досить часто при «переписі» у текст звичай губить свою сутність» [32, с. 86].
   Висновки. Вважаємо, що навіть за умови невизнання у правовій доктрині ціннісних властивостей звичаю як джерела права, у правовому масиві для нього все одно будуть «ніші» в регулюванні. Це відбувається не лише тому, що держава з якої-небудь причини не може забезпечити застосування правових форм регуляції, але й тому, що за допомогою правових форм недоцільно регулювати ці відносини. Так, нормами звичаєвого права врегульовані ділові стосунки у сфері бізнесу, щоденні людські відносини у професійних групах, політичних партіях, етнічних спільнотах, релігійних громадах. Важливими з них є ті, що свідчать про втрату чи доброго імені, чи ділової репутації. Відомо, що добра ділова репутація є однією з найважливіших умов успішного бізнесу. Порушуючи звичаї співтовариства, підприємець завдає шкоди своїй ділової репутації. Такий підприємець незабаром може опинитися у ситуації, коли інші учасники вважатимуть його недобросовісним і уникати вступати з ним у договірні зв’язки.Таким чином, в умовах існування різних думок щодо основних ціннісних властивостей, рольового значення звичаю немає необхідності доводити явне. А саме - що навіть на фоні іманентної природи антиціннісних аспектів цього джерела права, домінуючою залишається його загальна позитивна соціальна значущість, що проявляється у функціях: герменевтичній, саморегулювання, уніфікації та первинного нормативного упорядкування нових суспільних відносин.

Література

   1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40 - 44. - Ст. 356.
   2. Апенченко Ю. Обычай и закон. Как они уживаются / Ю. Апенченко // Юридический вестник. - 1996. - № 10. - С. 10-12.
   3. Бошно С. Правовой обычай в контексте современного учения о формах права / С. Бошно // Государство и право. - 2004. - № 8. - С. 14-22.
   4. Гаврилов В. К вопросу о видах и соотношении источников международного частного права / В. Гаврилов // Междунар. Публичное и частное право. - 2001. - № 1. - С. 50-55.
   5. Гофман А. Обычай / А. Гофман // Большая советская энциклопедия. - М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1974. - Т. 18. - С. 66.
   6. Денисова А.В. К вопросу о системе источников российского права / А.В. Денисова // Юридический аналитический журнал. - Самара, 2005. - № 34. - С. 139-148.
   7. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: навч. посібник / А. Дмитрієв, В. Муравйов. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 345 с.
   8. Жовтобрюх М. Звичаєве право як соціальне явище / М. Жовтобрюх // Актуальні проблеми державного управління: науковий збірник. - Х.: вид-во УАДУ ХФ, 2000, - № 2 (7). - С. 142-148.
   9. Зивс С. Источники права / С. Зивс. - М.: Наука, 1981. - 239 с.
   10. Зыкин И. Обычай в современной правовой доктрине / И. Зыкин // Советское государство и право. - 1982. - № 3. - С. 14-23.
   11. Зыкин И. Обычаи и обыкновения в международной торговле / И. Зыкин. - М.: Междунар. отношения, 1983. - 160 с.
   12. Кананыкина Е. Правовые традиции анализа источников (форм) права / Е. Кананыкина // Право и политика. - 2004. - № 10. - С. 14-19.
   13. Комаров С. Источники права Швеции / С. Комаров // Советское государство и право. - 1986. - № 6. - С. 97-102.
   14. Комаров С. Общая теория государства и права: курс лекций / С. Комаров. - Изд. 2-е. - М.: Манускрипт, 1996. - 312 с.
   15. Корчевна Л. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства: монографія / Л. Корчевна. - К.: Інститут держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2004. - 360 с.
   16. Лунц Л. Внешнеторговая купля-продажа (коллизионные вопросы) / Л. Лунц. - М.: Юрид. лит., 1972. - 104 с.
   17. Марченко М. Источники права / М. Марченко. - М.: Проспект, 2005. - 760 с.
   18. Мережко А. Транснациональное торговое право (lex mercatoria) / A. Мережко. - К.: Таксон, 2002. - 463 c.
   19. Общая теория права и государства: учеб. / под ред. В. Лазарева. - М., Юрист, 1996.
   20. Овчаренко І. Закони у системі джерел (форм) права та їх класифікація: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / І. Овчаренко. - Х., 2004. - 19 с.
   21. Онищенко Н. Становление и развитие источников советского права на Украине / Н. Онищенко. - К.: Наук. думка, 1988. - 108 с.
   22. Первомайский О. До питания про джерела цивільного права / О. Первомайский // Право України. - 2001. - № 2. - С. 34-37.
   23. Піскун Т.О. Застосування торговельних звичаїв як джерела права в Україні: правова традиція та перспективи / Т. О. Піскун // Університетські наукові записки. - 2005. - № 4. - С. 141-147.
   24. Піскун Т.О. Співвідношення торговельного звичаю та інших джерел правового регулювання міжнародного приватного права / Т. О. Піскун // Вісник Запорізького державного університету: Юридичні науки. - Запоріжжя, 2004. - № 1. - С. 130-135.
   25. Пузырей А. Привычка / А. Пузырей // Большая советская энциклопедия. - 3-е изд. - М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1974. - Т. 18.
   26. Пучинский В. Понятие и источники гражданского процессуального права Англии, США, Франции: учеб. пособие / В. Пучинский. - М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1988. - 36 с.
   27. Разумович Н. Источники и формы права / Н. Разумович // Советское государство и право. - 1988. - № 3. - С. 20-27.
   28. Титарчук О.А. Звичай і право (Питання взаємозв’язку і взаємодії): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / О.А. Титарчук. - Х., 1995. - 15 с.
   29. Українська радянська енциклопедія. - Вид. 2-ге. - К.: Головна редакція Радянської енциклопедії, 1984. - Т. 4 - 806 с.
   30. Фердросс А. Международное право / А. Фердросс. - М., 1959. - С. 154.
   31. Фуллер Л. Анатомія права / Л. Фуллер. - К.: Сфера, 1999. - 225 с.
   32. Хвостов В.М. Общая теория права: элементарный очерк / B. М. Хвостов. - М., 2005.
   33. Шебанов А. Формы советского права / А. Шебанов. - М., 1968. - 215 с.
   34. Щёкина Е.А. Регулятивная функция обычаев международной торговли / Е.А. Щёкина // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред.В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. - Вип. 66. - С. 194-198.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com