www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Ідеальна модель міжнародно-правового дискурсу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Ідеальна модель міжнародно-правового дискурсу

О.В. Цибух

ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ДИСКУРСУ

   Визначається природа міжнародно-правового дискурсу в його ідеально реалістичному вимірі як знаковому процесі, характеризуються складові ідентифікації дискурсу, інтенцій, аспектів і чинників в інтерак- ціях, що репрезентують рецетивну сутність комунікатора і комуніканта.
   Ключові слова: ідеальна модель, міжнародно-правові інтеракції, міжнародно-правовий дискурс, рецептивна сутність, перемовний процес, маніпулювання аргументацією, право на комунікацію.
   Постановка проблеми. Різновекторні геополітичні спрямування держави спонукають до міжнародно-правових інтеракцій, які корелюють внутрідержавні і зовнішньополітичні інтереси не лише країни, а й впливають на процеси світового співтовариства. Продуктивна реалізація правових інтенцій під час перемовного процесу значною мірою залежить від досконалості міжнародно-правового дискурсу. Міжнародно-правовий дискурс оцінюють як синергетичну систему, «складники якої взаємно детерміновані й залежні від параметрів зовнішнього середовища, зокрема, соціуму, культури, політики, права, інтеріоризованого буття етносу й цивілізації», як стверджує Н. Кравченко [1, с. 18]. Міжнародно-правова картина світу є системою деонтичних, онтологічних та аксіологічних концептів, що узагальнюють універсально-узуальні знання й уявлення про належну поведінку держави і є результатом онтологізації нормативного змісту міжнародних документів і параметрів середовища, пов’язаного з дискурсивним простором міжнародного права [1, с. 30]. Потреби філософсько- правового вивчення характеру і процесів ідеальної моделі міжнародно- правового дискурсу обумовлюють актуальність цієї теми.
   Стан дослідження. Зазначимо, що дослідницька основа цієї проблематики вже наявна у вітчизняній правовій, філософсько- правовій та лінгвістичній науках. Вона представлена працями Н. Кравченко, О. Мережка, Г. Почепцова, П. Рабіновича, А. Токарської, С. Максимова, Ю. Оборотова, а також зарубіжних авторів - К. Якобсона, Ю. Габермаса, Марка ван Хоека, М. Білліга, О. Полякова, Дж. Честара та ін. Проте досі активно не позиціонованою залишається стратегія корелювання правової співпраці держави через ідеально сформований міжнародно-правовий дискурс. Міжнародно-правовий дискурс як складний комунікативно- когнітивний феномен відповідає замкнутій комунікативній ситуації із когнітивною основою у вигляді синхронізованих знань комунікантів про ситуацію спілкування, семіотичний універсам культури, етносу, цивілізації, закономірностей і правил спілкування, соціуму та інституційної' специфіки [1, с. 6]. Ідеї ідеальної комунікативної (дискурсивної) парадигми засновані та розвинені К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, Д. Бьолером, В. Кульманом та іншими, узагальнені сучасним вітчизняним дослідником комунікації Ф. Бацевичем. Як і спостереження О. Єрмоленка, висновки останнього ґрунтуються на тому, що у комунікації (як правовому дискурсі. - О.Ц.), де виявляється «здоровий» практичний розум (глузд) людини, індивіди можуть спільно обговорювати, обґрунтовувати й інституювати різноманітні норми та цінності співжиття, доходити порозуміння у сучасному складному, насиченому взаємопротилежними дискурсами суспільстві [2, с. 52].
   Виклад основних положень. Визріваючи на основі національного і міжнародного права, випливаючи із їхньої суті, спрямованої на справедливе унормування різних суб’єктів, правова міжкультурна комунікація постає засобом унормування чи розв’язання міждержавних конфліктів. Подвійна природа комунікації в міжнародно-правовому контексті полягає у наступному: право кореспондує необхідні стимули до міжнародного правопорядку, якого вимагають самі ж члени глобалізованого соціуму. Усе, що індивідуум сприймає і перетворює у правову реальність, є результатом права як комунікації. «Поведінкову спрямованість» права зауважив один із засновників теорії комунікації Н. Вінер, за ним А.В. Поляков [3]. Закон, який упорядковує реальні комунікативні дії та дискурсивне взаєморозуміння, на глибинному рівні вибудовує порядок міжнародно- правових комунікативних взаємозв’язків. Проте така роль може бути сприятливою, якщо йдеться про досконалі закони та ідеально вибудувані комунікативні процеси взаємодії. Ідеальна модель міжнародно-правової комунікації вибудовується на засадах права на комунікацію, його нормативно-регулювальних інтерсуб’єктивних нормах (рівності, справедливості, збалансованості, співвідповідальності за наслідки комунікативної взаємодії). «Нормативні умови правових відносин безперервно і щоразу заново народжуються у дискурсі громадськості» [4, с. 361]. Йдучи за Ю. Габермасом, саме у дискурсі виразно помітні норми або їх порушення. І саме у «суспільному просторі дискусії» (за філософією Х. Арендт та Ю. Габермаса, продовженою С. Максимовим), де виникають комунікативні взаємозв’язки з приводу певних правових/неправових дій, комунікація правової галузі набуває ознак правового дискурсу зі всіма інтенціями кожного комуніканта. Для юриста у межах правового поля правовий дискурс стає єдино організуючим правопорядок концептом, в якому здійснюється «відповідальність, реалізуються права і обов’язки, забезпечується легітимація держави і права» [4, с. 361].
   Динаміка еволюції концептуального бачення міжнародної правової комунікації полягає у пошуку конструктивної форми фахової комунікації як ідеальної схеми порозуміння індивідів, «абсолютного спілкування розумів» (Дж. Пітерс). Перша класична теза, підтверджена дослідником та практикою, це - чим невдаліша комунікація, тим більшої сили набуває цей компенсаторний за своєю природою ідеал [5, а 15].
   Через дискурс може бути знайдено вихід із проблемної ситуації, якщо в основу міжнародно-правової комунікації буде покладено рівність і справедливість, з одного боку, і здоровий «розум» - з іншого. До цього додамо застереження Ю. Габермаса: якщо у розумінні суспільства приймається автономія діючих осіб, незалежність культури та прозорість комунікації [6, с. 18]. Однак, визнаючи ці ідеї засадничими, у т.ч. у правовому зв’язку, суб’єкт ідеалізує подекуди лише умови дискурсивного розв’язання проблем, що стосуються його особи. Інша сторона випадає з названих умов. Навіть «повсякденна комунікація», з якої визріла її ідеалізація у Ю. Габермаса, «насправді відхиляється від моделі чистої комунікативної дії» [6, с. 12]. Йдучи за узагальненими висновками вченого, беремо до уваги «неминучі функції», на яких всеодно апріорі ґрунтується гуманне ставлення один до одного. Саме тут треба шукати, на наш погляд, суть ідеї ідеального міжнародно-правового дискурсу: гуманність, сперта на справедливість, і співвідповідальність, автономність суб’єктів перемовин, цілковита прозорість комунікації можуть узгіднювати претензії суб’єктів права. «Посередником» дискурсивного міжнародно-правового «діалогу» є закон, з одного боку, і комунікатори сторін - з іншого. Проблема узгодження міжнародних суб’єкт-суб’єктних зв’язків через правовий дискурс доволі часто ускладнюється. Джон Пітерс стверджує, що ніщо не може гарантувати успішного проходження дистанції між двома свідомостями, оскільки суть взаємин виявляється не у словах, а «у свідомостях чи актах референції». Ускладнення спричинені не лише суб’єктивістськи сформованими інтерпретаціями Ми-позиції. Подекуди глибинні корені - у складній міжнародній правовій реальності, моральних принципах, досконалості/недосконалості/неуніфікованості національних норм та норм міжнародного права. Однак феномен комунікативної дії та правового дискурсу полягає у тому, що інтегральним корелятом міжнародно-правових поведінкових модусів виступає міжнародне право як засіб комунікації. Якщо у міжнародно-правовому дискурсі порушена згода, що стала проблематичною в комунікативній дії [6, с. 10], то встановити порозуміння (згоду), на думку дослідника, можна способом «дискурсивного взаєморозуміння». Саме «дискурс слугує обґрунтуванням проблематичних претензій на значення думок та норм». У дискурсі можна знайти відповідь на запитання, що стоїть на шляху досягнення згоди, взаємодії, і відповідь на те, як прийти до консенсусно-унормувального рішення. Проте на противагу цим слушним зауваженням з’являються не менш суттєві противаги, які стосуються насамперед правоохоронної галузі: не завжди комунікація передбачає консенсус. Швидше інтерпретація як герменев- тичний фактор домінує на етапі «когнітивного контакту» [7, с. 19]. На цій основі у правових відносинах виникають різні імперативи: диктат або до готового зразка поведінки, або ставиться завдання «здійснити самостійну оцінку обставин поведінки, що репрезентує суверенне право суб’єкта на свободу поведінки. Для ідеального дискурсу у галузі права суб’єктові надзвичайно важливо збагнути інтерпретації за «герменевтичним колом» власних дій, і вже від них через «множину припущень» типізувати комунікативні дії із комунікантом.
   Йдучи за теоретично обґрунтованим постулюванням двох форм повсякденної комунікації Ю. Габермаса - комунікативної дії і дискурсу, - спробуємо спроектувати модель галузевої міжнародно-правової комунікації, яка може вкладатися у схему чотирьох видів правового дискурсу. Цей тип дискурсу має спільні та відмінні риси у порівнянні з описаними Ю. Габермасом властивості повсякденної комунікації. До спільних ознак відносимо: 1) наявність стимулу до інтеракції (міжнародно-правової взаємодії); 2) прагматичний сенс міждержавних відносин; 3) прагнення до консенсусу у переважній більшості випадків перемовного процесу з метою захисту кожного зі сторін національних інтересів. Відмінними рисами міжнародно-правової комунікації є: 1) проблематичність, що виявляється у комунікативних діях комунікантів, які перебувають на етапі з’ясування проблематичного питання; 2) те, щодо уваги беруться не лише мовні висловлювання, а й еволюція стосунків, вчинки та стан учасників дискурсу; 3) протидія одного з комунікантів у пошуку консенсусу; 4) ускладненість правового дискурсу методами використання засобів встановлення згоди через: а) сумнівність тверджень комуніканта; б) недовіру до правомірності дій; в) спонтанне створення додаткових проблемних ситуацій у комунікативному акті, що заважає дискурсивному взаєморозумінню; г) неврахування «ситуації часу» (К. Якобсон).
   Ефективність ідеального дискурсивного взаєморозуміння у сфері права пов’язана з умінням збалансувати інтереси конфліктуючих сторін. Гармонія зацікавлень і відстоювання позицій на визнання суверенного права на істину іншістю є бажаною, однак не завжди розвиненою. Її важко досягти, як не просто досягти істини. Суб’єкт міжнародно-правового дискурсу допускає маніпулювання аргументацією у твердженнях, поясненнях, аргументації та тлумаченнях. За таких умов перспектив досягнення нормативної ідеальної комунікації залишається мало, як і можливості довести опонентові істинне та фальшиве прагнення щодо досягнення згоди. До другої причини, що не сприяє міжнародно-правовому взаєморозумінню, належить неоднакове психоментальне розуміння комунікантами ідеальних норм вітчизняного і міжнародного права. Якщо суб’єкт правовідносин зважає на зв’язки із соціумом, інтеріоризованим буттям етносів, а також правової норми міжнародної спільноти, то це засвідчує спільні константи міжнародно-правової свідомості комунікантів обох сторін перемовного процесу.
   Ідеальна модель - диференційована система зв’язків у політико- економічному бутті суб’єктів міжнародного права, сформована національно-правовими нормами і нормами поведінки міжнародної спільноти. Якщо комуніканти однаково готові до застосування «типових засобів для досягнення типових цілей у типових ситуаціях», то така імпліцитна модель буде результативною в контексті конценту «справедливість». Як стверджують дослідники соціальної взаємодії, її успішність передбачає інтерсуб’єктивність, оскільки вона дещо залежна від «узгодження уявлень комунікантів про обставини взаємодії» [6, с. 16].
   Створення універсально-узуального колективного ментального простору, що має (за Н. Кравченко) трирівневу (аксіологічну, онтологічну і деонтичну) концептуальну організацію, формує конструктивний дискурс.
   Третю пересторогу, яка апріорі може порушити ідеальний правовий дискурс, можна обґрунтувати на основі твердження Ю. Габермаса. На його думку, інтуїтивно кожний суб’єкт, зустрічаючи іншого суб’єкта, вважає його наділеним здоровим глуздом і можливістю відповідати на запитання про свої дії та вчинки: «ми чекаємо, що: а) діючий суб’єкт інтенціонально дотримується усіх тих норм, якими він керується..б) що діючий суб’єкт керується лише тими нормами, які здаються йому справедливими; чи сам він визнає норми - не відомо» [6, с. 11]. Щодо першої умови, то у полі міжнародно-правового дискурсу вона може ускладнюватися рядом обставин, до переліку яких ми вже зверталися. Суб’єктивне у герменевтичному колі є важко розпізнаваним через мовлення. Знакові системи адекватно спрацьовують за умови, коли до уваги береться увесь мовний і позамовний контекст дискурсу, вербальні та особливо невербальні показники комунікантів. Щодо другої умови, то зневаженим виявляється право на комунікацію іншості, що не гарантує результативності забезпечення справедливості.
   Це право не може бути монополізоване одним суб’єктом, хоча явище комунікації передбачає свободу інформування, забезпечення свободи вираження. Сюди ж відносимо й умотивований практикою вільного поширення інформації підхід до збалансованого обмінуінформацією, регламентований правом на комунікацію. Так само поєднання концепції права на інформацію із концепцією права на комунікацію через механізм їхнього вертикального і горизонтального поширення інформації зумовлює постановку ще однієї проблемної тенденції: чи існують ідеальні межі вияву вільної комунікації та участі в ній? Якщо наявна свобода вибору комунікантна, свобода обміну інформацією, то нерозв’язаною при цьому постає проблема зловживань правом на комунікацію. Тому гостро актуальним у концептуальному підході є право на відмову від комунікації, у межах, покликаних забезпечити право рівності і справедливості у міжнародно-правовому комунікативному дискурсі, вільному від нав’язування ідей, думок. Захист прав людини і громадянина, міжнародних прав диктує вибір рамок комунікації, у межах яких непорушними залишаються «Я»-позиції кожного комуніканта. Таким чином право на комунікацію передбачає міжнародно-правовий контроль за комунікативними діями суб’єктів у межах раціоналізму правових наслідків. Останнє визначає пріоритет все- загального, суспільного, морального.
   Висновок. Отже, перша умова ідеального міжнародно-правового дискурсу своєю основою передбачає рівність і справедливість в організації світового правопорядку як мету комунікації; друга - гуманність та комунікативна співвідповідальність за досягнення згоди, консенсусно-унормувальне рішення в національних інтересах; третя - визнання суверенного права іншості на комунікацію.

Література 

   1. Кравченко Н.К. Міжнародно-правовий дискурс: когнітивно- комунікативний аспект: автореф. на здобуття наук. ступеня дис. д-ра філол. наук: спец. 10.02.15 / Н.К. Кравченко. - К., 2007. - 31 с.
   2. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмоленко. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.
   3. Поляков А.В. Коммуникативная концепция права (генезис и теоретико-правовое обоснование): дисс. на соискание уч. степени д-ра юрид. наук в виде науч. доклада: спец. 12.00.01 / А.В. Поляков. - СПб., 2002. - 94 с.
   4. Максимов С.І. Правова реальність як предмет філософського осмислення: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 / С.І. Максимов. - Х. Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, 2002. - 39 с.
   5. Пітерс Джон Дарем. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / пер. з англ. А. Іщенка. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 302 с.
   6. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / М.А. Єрмоленко // Комунікативна практична філософія. - К.: Лібра, 1999. - С. 237-324.
   7. Навроцький В.В. Логіка соціальної взаємодії / В.В. Навроцький. - Х.: Консум , 2005. - 204 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com