www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Конотація у праві
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Конотація у праві

О.М. Балинська

КОНОТАЦІЯ У ПРАВІ

   З’ясовується можливість і доцільність застосування методу конотації у праві; обґрунтовується присутність конотатив ності у мові права. Подано вузьке і широке розуміння конотації у праві.
   Ключові слова: денотація, значення, конотація, право, семантика, символічний дискурс, функціональність.
   Постановка проблеми. Сприйняття права як певної структурної моделі комунікації передбачає наявність двох супутніх процесів омовлення правової реальності - денотації та конотації, що відтворюють співвідношення між знаком і його референтом. Денотацію трактують як певне або буквальне значення знаку; конотація вказує на його соціокультурні та особистісні асоціації (ідеологічні, емоційні і т. д.). Ми трактуємо денотацію у праві як процес закладення у право-знаки тих значень, що відображають предмети, дії, події або явища об’єктивної дійсності та утворюють понятійну сутність, з якою даний знак співвідноситься як символ із об’єктом означування. Про денотацію (що передбачає називання одним знаком одного об’єкта) йдеться, коли маємо справу з конкретним право- випадком, якщо ж говоримо про нормативно-правовий знак (як результат узагальнення), слід розуміти, що цей знак є результатом десигнації (знакове відтворення родового поняття, тобто цілого класу однорідних об’єктів). Так, десигнатом у праві є вся правова реальність, відтворена в узагальнених поняттях (наприклад, називання у правовій нормі злочину як такого без уточнення), а денотатом - конкретний право-випадок. Якщо денотація (або десигнація) є омовленням буквального (або узагальненого) значення право-знаку, то конотація передбачає відтворення основних семантичних функцій цього знаку.
   Стан дослідження. Питання конотації у праві не досліджував ніхто із філософів, лінгвістів, юристів чи інших фахівців, яких могла би зацікавити сфера семіотики права. Однак конотацію неодмінно згадують науковці-семіотики з інших галузей знань. У. Еко досліджував конотацію в архітектурі [1, с. 216-217]; Ю.С. Степанов вказує конотативність як ознаку одного із трьох вимірів мови - семантики - в контексті семіотичних проблем лінгвістики, філософії та мистецтва [2, с. 9-92]; О. Шейгал використовує конотативне маркування у комплексному аналізі семіотики політичного дискурсу [3, с. 104-108]; Л.Г. Бергер звертався до конотації у дослідженні просторового образу світу в структурі художнього стилю [4]; А. Бєлий у своєму есе «Магія слів» також описував сам процес мовленнєвого означування реальності, хоча і не називаючи його конотацією [5, с. 131-142]; Ю. Лотман аналізував принцип скріплення слова з річчю, знаку з позазнаковим світом, визначаючи при цьому основною функцією семантики змістову інтерпретацію семіотичних моделей, що зберігаються в пам’яті певної культури [6]; до посередництва пам’яті в символічному універсумі вдавався й А.І. Макаров, розглядаючи роль права у подоланні минулого [7]; В.П. Кретов фокусує увагу на смислових зв’язках свідомості, що можуть опредмечувати- ся у процесі пізнання в речі, які оточують людину [8]. Спираючись на праці цих та інших учених із різних наукових галузей, ми ставимо собі за мету з’ясувати можливість і доцільність застосування методу конотації у праві.
   Виклад основних положень. Вичерпних визначень поняття «конотація» не подає ніхто зі згадуваних дослідників; немає його також у філософських, психологічних, тим більше юридичних словниках. Натомість у Словнику літературознавчих термінів зазначено: «конотація - додаткове до основного, денотативного (денотат); значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання» [9]. Схоже визначення дає Вікіпедія: «Конотація - сумарне чи тотальне значення слова, як описове, так і емоційне. У лінгвістиці використовується для опису супутнього емоційно- експресивного значення мовної одиниці, пов’язаного та доповнюючого описове значення. У філософії та логіці використовується у дещо вужчому значенні, а саме конотацією терміну є набір властивостей, що їх посідають усі об’єкти із розширення терміну (множини об’єктів, які він описує)» [10]. Зважаючи на те, що конотативними вважають значення слів із пестливо-зменшувальною (демінутивною) та згрубіло-збільшувальною (аугментативною) семантикою [9], деякі науковці, особливо філологи, схильні обстоювати позицію, що мова права не може бути конотативною. На їхню думку, «тексти офіційних документів мають певні спільні ознаки з науковими: це сухість, логічність, лаконічність, об’єктивність, яскраво виражена форма-кліше, відсутність конотативності [курсив наш - О.Б.] та неідіоматичність» [11, с. 48]. Однак, згідно з принципами, які сформулювала дослідниця функціональної стилістики Н.М. Разінкіна [12, с. 93], офіційно-документальний стиль є гармонійним, впорядкованим, єдиним цілим, яке характеризується певною неоднорідністю. Ця неоднорідність, на її думку, проявляється у сукупності таких ознак, як жанровість, чинник комуніканта, сфера використання документів.
   Що стосується сфери права, то його функціональна стилістика загалом вписується в означену схему неоднорідності. Навіть така ознака, як жанровість, що, на перший погляд, властива тільки творам мистецтва, проявляється у мові прав як своєрідний спосіб, стиль, манера викладу тексту, сукупність прийомів тощо. Жанри, що у мистецтві набувають одних форм (нарис, репортаж, коментар, есе та інше - у журналістиці; епос, лірика, драма - у літературі; блюз, джаз, кантрі, рок, поп, народний, класичний стиль тощо - у музиці; комедія, бойовик, вестерн, детектив, мелодрама - у кіно і т. д.), у мові права проявляються як нормативно-правові акти (закони та підзаконні, серед яких, наприклад, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, накази міністерств та відомств, рішення суду тощо). Але на відміну від мистецтва жанр (тобто стиль) правового тексту має бути побудований тільки у словесній формі за певними правилами державної мови країни, волевиявлення якої він відображає, має нести певне змістове навантаження, що виключало би двозначність чи варіативність тлумачення. Мова права вирізняється абсолютною функціональністю, зорієнтованою виключно на сферу правовідносин. А вже будучи вираженим такою функціональною, уніфікованою мовою, право стає «невідворотно антикритичним і антидіалектичним», як зазначає Г. Маркузе [13, с. 127].Крім цього, мову права можна вважати закритою, тобто такою, що «не показує і не пояснює, а доводить до відома рішення, позицію, наказ; і там, де вона визначає, визначення стає «відокремленням добра від зла»; вона беззаперечно встановлює праве і неправе, утверджує одну цінність як основу іншої». Таку мову Г. Маркузе називає «ритуально-авторитарною», суть якої полягає «в альтернативних техніках маніпулювання і контролю» [13, с. 134]. Причому, зауважимо, мова права не лише відображає ці форми контролю, а й сама стає інструментом контролю. Маркузе навіть пропонує засоби, за допомогою яких здійснюється мовленнєвий контроль - «скорочення мовленнєвих форм і символів рефлексії, абстрагування, розвиток і суперечливість...» [13, с. 134-135]. Тобто, мова права має бути небагатослівною, чітко стилізованою, право-символічною, конкретною, статичною і неваріативною. Це, зі свого боку, забезпечить правильне розуміння змісту права і сприйняття його як регулятора правової поведінки.
   Варто врахувати ще одну особливість мови права - вона є термінологічною. Процес термінологізації права неминучий та обов’язковий, адже специфіка застосування право-норм вимагає перетворення слів живого мовлення, що побутує у соціумі, на правові терміни, що «обслуговують» виключно сферу правовідносин, відтворюють чітко окреслені специфічні аспекти права. Філософсько-правове трактування поняття «термін» можливе через сприйняття його не лише в граматичному і формально-логічному, а й у матеріальному значенні. Йдеться про дослівне сприйняття омонімічного перекладу слова «термін» (лат. - terminalus від terminus) як «межа», «закінчення», «обмеження», де правовий термін покликаний не лише відображати й називати специфіку правового поля і правових відносин, а й установлювати чіткі межі дій і вчинків право-споживача з метою регулювання його правової поведінки. Термін - це своєрідний мовленнєвий прояв, певна пропозиці- ональна функція [14, с. 228], що відтворює річ, факт, явище, дію чи подію (або групу цих феноменів). Усі «терміни наділені значеннями в модусі денотації (екстенсії) ... та конотації (інтенсії)» [14, с. 229]. Оскільки нас у даному випадку більше цікавить конотативний аспект, то, додержуючи антологічної позиції семіотиків, зауважимо, що традиційно функціональна сутність терміну полягає у вказуванні на ту властивість названого об’єкта (речі, факту, явища, дії чи події), що стосується саме конотації (інтенсіоналу) терміна. Тут конотація - це означення певних властивостей, характеристик змісту відтвореного в терміні об’єкта. У цьому контексті можна сказати, що конотацією терміну «злочин» є набір ознак, властивих усім суспільно небезпечним діям (чи бездіянню), що передбачені кримінальним законодавством.
   При цьому доречним є зауваження філологів, що «конотативність властива компонентам термінів-словосполучень, а не значенню» [15, с. 215]. Цього висновку дійшла Ю.В. Теглівець, вивчаючи такий компонент значення слів, як сема (сема - диференціальна семантична ознака, що проявляється у зіставленні значень різних слів [16, с. 347]: наприклад, слова «добро» і «зло» різняться семою заперечення). Процедура виокремлення сем у значенні слів називається компонентним аналізом (який дає можливість виявляти так звані семантичні поля) і здійснюється шляхом побудови бінарних опозицій як універсального засобу раціонального опису світу, коли одночасно розглядаються два протилежні поняття (до речі, саме бінарність є однією з перманентних ознак сфери правовідносин, де право реалізується у правомірній та протиправній поведінці соціальних суб’єктів).
   Структурування право-понять за семами могло би стати початком створення ідеографічного юридичного словника, в якому можна було б дізнатися все про будь-яке значення (наприклад, коли знаєш зміст, значення певного об’єкта, але не знаєш його термінологічного відповідника, тоді ідеографічний словник - найбільш надійний порадник, яким терміном можна висловити певне значення). І саме конотативність мови права у цьому випадку відігравала б основну роль. Крім семічного (похідне від «сема») підходу до означення термінів, Ю.В. Теглівець вважає, що високу інформативність термінологічної лексики зумовлює низка ознак [15, с. 216], серед яких, на нашу думку, визначальними є функціональність (ідеться про те, що терміни мають не лише номінативну, а й дефінітивну функцію, за допомогою якої можна точніше відобразити зміст поняття, виділити ті ознаки, які дозволяють розмежувати одне поняття від іншого та поставити його в певний класифікаційній ряд) і наявність складених назв (продуктивність багатослівних термінів у різних сферах сучасної української літературної мови, зокрема у сфері права, робить актуальним питання про межі складеного спеціального найменування, здатність певної вербальної конструкції виступати цілісним позначенням). Обидві названі ознаки є конотативними, а для сфери побутування мови права вони стали визначальними: функціональна дефінітивність (визначеність) і складеність (неоднослівність) юридичної термінології відносять мову права до спеціального типу мовлення.
   Другою ознакою, що відображає неоднорідність офіційно-документального стилю (за вже згадуваною Н.М. Разінкіною [12, с. 93]), до якого, на нашу думку, належать і мова права, є чинник комуніканта. Сфера правовідносин вирізняється з-поміж інших комунікативних середовищ, адже і адресат і адресант, з одного боку, є абстрактними, еталонними носіями мови, а з іншого - конкретними індивідами. Абстрактність полягає в тому, що говорити про право-творця в однині можна хіба що в узагальненому розумінні об’єднаного прообразу особи - представника того колегіального органу, який створив певний документ (якщо говоримо про творця закону, маємо на увазі народних депутатів, якщо про постанову Кабінету Міністрів - осіб із його складу, якщо про рішення міської ради народних депутатів - саме цих представників місцевої громади і так далі). Навіть механізм прийняття одноосібних нормативно-правових документів (скажімо, указів Президента чи наказів ректора університету) чітко регулюється нормами попередньо прийнятих юрисдикційно вищих правових актів. У цьому випадку конотативність право-творця проявляється у характеристиках того нормативного акта, який він (знову ж таки наголосимо, що в даному випадку це узагальнений, безособовий займенник) прийняв. Тому розрізняють законотворця і нормотвор- ця - поняття, конотативність яких розкривається в контексті розуміння всієї сукупності функціональних ознак результатів, відповідно, законотворчості та нормотворення. Крім того, що пра- во-творець є поняттям конотативно абстрактним, він є ще й еталонним: функціональна стилістика його діяльності обов’ язково враховує екстралінгвістичні (позамовні) чинники та їх вплив на функції мови права, додержуючи при цьому точного зразка установленої нормативності й водночас будучи мірилом для подальшого правотворення. Аналогічно абстрактним та еталонним є значення поняття право-споживача. Норми права як результат адресного звернення право-творця бачать не конкретного адресата (особу), а знову ж таки узагальненого соціального суб’єкта (всезагальність є однією з основних ознак норм права, бо вони стосуються всіх громадян, осіб без громадянства, іноземців, які перебувають на території країни, що прийняла ці норми). Конотативність (функціональне значення, а радше - призначення) право-споживача полягає в обов’язковості зрозуміння і сприйняття ним звернених до нього норм права; саме право-споживач розкриває функціональний зміст поняття «право- розуміння». Конотація право-споживача - це наближення до розкриття ідентичності замислу право-творця, законодавця; конструювання моделей трактування право-норм у процесі продукування правової поведінки. Причому рівень наближеності змісту, закладеного у «текст» права автором (знову це збірне поняття), і змісту, інтерпретованого учасниками правовідносин (також узагальнена дефініція), визначається злиттям двох «горизонтів» праворозуміння. Чим ближчі за своєю соціокультурною основою їхні позиції, тим ширший «спільний горизонт» і адекватніше розуміння [17, с. 312].
   Тобто згадуваний попередньо чинник комуніканта в нашому випадку означає наявність активних учасників правової комунікації в межах вектору «право-творець - право-сприймач». Тут комунікація передбачає насамперед готовність до взаємопорозуміня і взаємонавчання, що веде до можливого коригування першопочат- кових поглядів: правова комунікація, що включає когнітивну функцію право-мовлення, орієнтована на мовленнєво-поведінкове взаємопорозуміня авторів право-норм і право-споживачів як певних функціональних систем, спрямованих на конституювання поняття про правомірність.
   Третя ознака, що доводить дотичність характеристики конотативності до офіційно-документального стилю загалом і мови права зокрема, як ми вже зазначали, - це сфера використання документів [12, с. 93]. Ця ознака тісно пов’язана з першою, адже стосовно нормативно-правових актів сфера використання залежить від авторства: якщо це закон, то його юрисдикція поширюється на всіх громадян держави, якщо наказ міністерства чи відомства - на підвідомчих працівників, якщо розпорядження органів місцевої влади - на жителів цього регіону і т. д. І тут конотація також має важливе значення, бо конотативність мови медичного права не буде зрозумілою (а навіть якщо і зрозуміло, то не стосуватиметься), скажімо, для приватних підприємців чи шахтарів, а нормативне регулювання діяльності адміністративних органів - для медиків чи моряків. Функціональна стилістика, про яку ми згадували раніше, демонструє конотацію у праві як культурно-історичне і до певної міри навіть психосоціальне явище [18, с. 31]. Конотація правових терміно-понять може змінюватися зі зміною культурного тла, може бути різною в різних культурно-соціальних середовищах, іноді мати індивідуально-психологічну специфіку, бути специфічно значущою для конкретного адресата. Тобто залежно від того, хто сприймає ці терміно-поняття, їхні означувані характеристики можуть по-різному проявлятися або, навпаки, нівелюватися. Так, дещо по-різному оцінять поняття «купівля-продаж» ринковий продавець (для нього важливий збут товару), оптовий покупець (крім великої партії товару, його цікавить нижча, ніж роздрібна, ціна), нотаріус (який завірятиме відповідний договір), суддя (який розглядатиме справу про порушення умов угоди кимось із учасників правовідносин), обидві сторони купівлі-продажу (залежно від того, що було предметом цього процесу - земля, нерухомість, цінні папери, енергопостачання тощо).
   Функціонування мови права можна також сприймати як «рух текстів у біполярному семіотичному полі» (за Ю. Лотманом [19, с. 596]), оскільки правовідносини якраз і є тим біполярним простором, у якому споконвічно протистоять право і не-право. Причому право і його реалізатори функціонально знаходяться з одного боку, а ті, хто ним нехтує або відверто порушує - по інший: не співпадають їхні семіотичні полюси правової культури. Саме семіотичний підхід дає можливість дослідити будь-які системи (зокрема, право-творців, право-реалізаторів, право- сприймачів) як самодостатні цілісні утворення в єдності їх іманентних характеристик, побачити взаємозалежність та взаємозумовленість опозицій ( у випадку протиправної поведінки). «Семіотичний підхід дозволяє визначити загальні умови, за яких соціальна система спроможна генерувати та транслювати культурні смисли, інформацію, що є продуктом самоорганізації соціуму. Досягнення сучасної семіотики дають можливість дослідити механізми, які дозволяють протистояти хаотизації дійсності, визначають умови збереження надбань соціуму та перспективи його подальшого розвитку» [20, с. 5].
   В цьому аспекті можна говорити про конотацію права, закладену в історичній пам’яті соціуму, який зберігає певні правові образи, концепти, символи. У цьому контексті доречно згадати ейдетичну семантику (або просто ейдетику: від грецького слова «ейдос», що означає «образ»), пов’язану з образами, символами, знаками, асоціаціями. Здебільшого тут ідеться про зорові образи. У сфері правовідносин наочність (публічність, демонстративність) покарання має однозначно сильний емоційний, а отже, і функціональний вплив (від примітивного виклику страху - до асоціативного змушування переосмислення правових дій чи бездіяльності з подальшою орієнтацією їх у бік правомірності). Можливо, тому історично пам’ятними залишаються привселюдні спалювання жертв інквізиції, відрубування руки злодіям, таврування розпусних жінок і рабів. І навпаки, зовсім неасоціативними є наслідки застосування так званого «закону про сім колосків» (за яким карали за підібране на полі зерно як за розкрадання соціалістичного майна) чи зрада народу (за яку розстрілювали без суду і слідства): коли виконання вироку було прихованим, іноді навіть невідомим до моменту виконання для самого звинуваченого. Єдина асоціація з тими подіями - безслідне зникнення «винних». На основі таких прикладів формується символічний правовий універсум нації, народу, держави.
   Автори праці «Соціальне конструювання реальності» П. Бергер і Т. Лукман розуміють символічний універсум «як матрицю всіх соціально об’єктивованих і суб’єктивно реальних значень»; історичне суспільство, як і індивідуальну біографію, вони розглядають як «явища, що відбуваються в межах символічного універсуму» [21, с. 158]. Загалом, на думку цих дослідників, символічні універсуми - це соціально-історичні продукти, і щоб зрозуміти їх значення, треба зрозуміти історію їх створення. Тобто джерела символічного універсуму (у тому числі й правового) закорінені у свідомості людини у формі образно-функціонального означення предметів, явищ, дій, подій із реальності.
   «Людина живе віднині не лише у фізичному, а й у символічному універсумі. Мова, міф, мистецтво, релігія [право - додамо ми] - частини цього універсуму, ті різні нитки, з яких сплітається символічна сітка, складна тканина людського досвіду ...» - підсумовує Касірерові міркування про символічний характер феномену людської культури П.В. Кретов [8]. За такого підходу конотація права дає змогу конституювати у свідомості логіко- змістові вербальні конструкції, що відтворюють правову реальність. Тобто конотацією права можна вважати процес продуктивного відтворення семантичного значення реальних предметів, що у сукупності створюють певне перцептивне поле функціонування правової комунікації та передбачення тенденцій розвитку права як основи соціокультурної життєдіяльності людини.
   При цьому «символічні конотації називаються функціональними не метафорично, оскільки вони повідомляють про можливість використання предмета, що виходить за межі його вузького значення» [1, с. 217]. Конотативне значення правових норм розкривається через функціональність їх комунікативного призначення, зокрема у контексті реалізації таких функцій мови права, як: комунікативна (називання, позначення предметів, явищ, подій, властивостей правової реальності, що забезпечує обмін правовою інформацією і створює своєрідний правовий інформаційний простір); рефлексивна (відображення стану правового поля, вираження певних характерних його властивостей, відтворення картини правової реальності); психологічна (означає, що закон є результатом мислення, інтелекту, волі, емоційної системи соціального суб’єкта); уніфікаційна (зведення правових норм до єдиної форми, системи, що забезпечує йому об’єктивність при регулюванні правової поведінки соціальних суб’єктів); екзистенціальна (безпосередньо пов’язана із буттям, існуванням соціального суб’єкта у правовому полі, це свого роду протиставлення соціального суб’єкта правовому оточенню); антропоцентрична (визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю); статична (означає збереження стану термінологічної рівноваги; запровадження і необхідність додержання так званого юридичного термінологічного етикету); еволюційна (пов’язана з безперервністю, поступовістю розвитку правового поля і відображає якісні зміни, що відбуваються в ньому); волютативна (означає спонукальність до виконання всіх зазначених у законі правових норм, першопоштовх до формування правового мислення через своєрідний примус виконання правових зобов’язань). Іншими словами, конотація права - це відтворення (омовлення) основних його функцій, закладених у мові. Аналізуючи конотативне маркування сфери політики, О. Шейгал вдало адаптує теорію Х. Ласвела, виділяючи два пласти знаків, текстів і подій: перший («чудесний») об’єднує гімни, прапори, урочисті церемонії, національних героїв і т. д.; другий («символи віри») - конституції, хартії, офіційні декларації тощо [3, с. 105]. Тобто право, попри всю його «черствість», уособлює низку оцінювальних, емотивних конотацій. При цьому необхідно зауважити, що правові конотації завжди мають груповий характер, вони базуються на групових цінностях і стереотипах.
   Висновки. Отже, конотативність у праві присутня, попри відверті заперечення лінгвістів, які вважають, що мова права не може бути емотивною, оцінною, експресивною. Конотація у праві передбачає відтворення загальнолюдських ціннісних орієнтацій - рівності, справедливості, гуманізму, демократизму тощо - завдяки пропозиціонально-функціональній стилістиці мовленнєвих засобів, які завдяки повторюваності їх використання стають «ритуально-авторитарними» (за Г. Маркузе). У вузькому значенні конотація права - це означення певних властивостей, характеристик змісту, відтвореного в терміні об’ єкта правовідносин. У широкому значенні конотація права - це механізм створення символічного універсуму, вербального відображення і семантичного конституювання предметів правової реальності, що у сукупності створюють певне перцептивне поле функціонування правової комунікації та передбачення тенденцій розвитку права як основи соціокультурної життєдіяльності людини у біполярному семіотичному полі з урахуванням культурно-соціального середовища та індивідуально-психологічної специфіки конкретного адресата.

Література 

   1. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / У. Эко; пер. с итал. В. Резник и А. Погоняйло. - СПб.: Симпозиум, 2006. - 544 с.
   2. Степанов Ю.С. В трехмерном пространстве языка: Семиотические проблемы лингвистики, философии, искусства / Ю.С. Степанов; отв. ред. В.Н. Нерознак. - изд. 2-е. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. - 336 с.
   3. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса / Е.И. Шейгал. - М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. - 326 с.
   4. Бергер Л.Г. Пространственный образ мира в структуре художественного стиля: дис. ... кандидата филос. наук: 09.00.04 / Л.Г. Бергер. - М., 1994. - 166 с.
   5. Белый А. Символизм как миропонимание / А. Белый; сост., вступ. ст. и прим. Л.А. Сугай. - М.: Республика, 1994. - 528 с.
   6. Лотман Ю.М. Семиосфера / Ю.М. Лотман. - СПб.: Искусство-СП, 2000. - 704 с.
   7. Макаров А.И. Феномен надындивидуальной памяти (образы - концепты - рефлексия): монография / А.И. Макаров; науч. ред. А.А. Грякалов. - Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2009. - 21б с.
   8. Кретов П.В. Гносеологічний аспект філософського символізму: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук : спец. 09.00.02 «Діалектика і методологія пізнання» / П.В. Кретов. - О., 2000. - 20 с.
   9. Словник літературознавчих термінів: [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www. ukrlit. vn.ua/info/dictÆ^yl. html.
   10. Конотація // Вільна енциклопедія: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Конотація.
   11. Саенко Л.Н. О структурно-семантических особенностях юридических документов / Л.Н. Саенко // Вестник Киевского университета. Романо- герм. фил. - Вып. 24. - К.: Лыбидь, 1990. - С. 47-49.
   12. Разинкина И.М. Функциональная стилистика / И.М. Разинкина. - М.: Высшая школа, 1989. - 180 с.
   13. Маркузе Г. Одномерный человек / Г. Маркузе. - М.: REFL-book, 1994. - 3б8 с.
   14. Льюис К.И. Модусы значения // Семиотика: Антология / сост. Ю.С. Степанов. - Изд. 2-е, испр. и доп. - М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. - 702 с.
   15. Теглівець Ю.В. Конотативність термінів із семою «вода» / Ю.В. Теглівець // Українська термінологія і сучасність: зб. наук. праць. - Вип. 4; відп. ред. Л.О. Симоненко. - К., 2005. - С. 215-217.
   16. Новиков Л.А. Сема / Л.А. Новиков // Лингвистический энциклопедический словарь. - М.: СЭ, 1990. - С. 437-438.
   17. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: основы философской герменевтики / Х.-Г. Гадамер. - М.: Прогресс, 1988. - 704 с.
   18. Демьянков В.З. Новая книга по семиологии языка / В.З. Демьянков // НТИ. - Сер. 2. - М., 198б. - С. 31-32
   19. Лотман Ю.М. Асимметрия и диалог / Ю.М. Лотман // Семиосфера. - СПб.: Искусство-СП, 2000. - 704 с.
   20. Чантурія А.В. Семіотичні аспекти дослідження соціальної реальності: дис. ... канд. філос. наук : 09.00.03 / А.В. Чантурія. - Луганськ, 200б. - 174 с.
   21. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com