www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Єдність права та свободи особистості як основа існування сучасної демократично-правової держави
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Єдність права та свободи особистості як основа існування сучасної демократично-правової держави

О.Г. Рувін

ЄДНІСТЬ ПРАВА ТА СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

   Рівень реалізації свободи в суспільстві визначається, поряд із формальним визнанням з боку влади тих чи інших прав і свобод особистості, низкою інших факторів, які доповнюють один одного; найважливішим у цьому контексті є присутність дієвого та ефективного правового механізму впровадження у громадянське життя свободи, котрий, безумовно, містить гарантії забезпечення і захисту прав і свобод особистості. Виходячи із цих концептуальних положень, автор спробував простежити макроструктурну теоретичну модель єдності права та свободи особистості як основи існування сучасної демократично-правової держави.
   Ключові слова: право, свобода, особистість, держава, демократія, сучасність.
   Постановка проблеми. Філософський підхід у дослідженні свободи, права, нормативності тощо вписує філософсько-правовий контекст у загальну цілісність людського буття, акцентуючи увагу на проблематиці смислу та особливості філософського відношення до правової реальності. Для прикладу, гуманістичний вимір як фундаментальна основа буття зосереджений, передусім, на цінностях, котрі відображають усвідомлення принципу свободи як передумови гармонійного життя особистості громадянина і суспільства. У такому ракурсі свободу слід трактувати і як осо- бистісну самобутність у рамках соціальних і природних явищ, і як внутрішній стимул до практично-пізнавальної діяльності особистості, звісно у співвідношенні з нормативною свідомістю. То ж норми суспільного життя повною мірою засвоюються індивідом протягом усього життя. Тим не менше, особистість у міру специфічних соціальних відносин зобов’язана засвоювати і нові норми, правила, закони тощо.
   У рамках сучасності громадянин демократично-правового суспільства, як стверджує Е. Фром, переживши кризу боротьби з владою в собі самому, справляє таке враження, що «кожен сприймає себе свобідним за умови, якщо особистою поведінкою не торкається прав і свобод інших осіб. Проте, насправді ж влада не щезла безслідно а натомість стала немов невидимою: замість реальної влади владарює «анонімна» влада, тобто вона може приховуватися за найрізноманітнішими проявами як наука, освіта, психічне здоров’я, суспільна думка, і вимагає лише те, що й так само по собі є зрозумілим... створюється атмосфера відносної підказки» [1, с. 216-217]. Тим не менше логічно зазначити, що, незважаючи на перепони, все ж таки історія людства є безперервним процесом прогресу індивідуалізації, а тому прогресом значущості такого елементу як свобода. Адже саме прагнення свободи є невід’ємним і неминучим наслідком процесів індивідуалізації і водночас прогресу культурної свідомості [1, с. 305].
   Особистість, безперечно, володіє здатністю до самопізнання, самореалізації, самоствердження і зрештою передбачає самозміну тощо. Для особистого самозбереження особистість володіє величезним потенціалом свободи, хоча суспільне співіснування і потребує певного роду обмеження свободи. Як стверджує К. Попер, необмежена свобода у суспільному співіснуванні означає не що інше, як те, «що сильна особистість спроможна позбавити свободи слабшу за себе іншу особистість, а тому, слід вимагати такого обмеження свободи державою, в якому свобода кожного індивіда захищатиметься законом» [2, с. 443].
   Стан дослідження. Аналіз суті свободи у такій же мірі, як і специфіки її реалізації у рамках правової держави є, безперечно, одним із важливих завдань сучасної юридичної науки. Вирішення цього завдання можливе, передусім, завдяки вивченню праць вітчизняних і зарубіжних мислителів, науковців, дослідників, присвячених саме ідеї єдності свободи та права для забезпечення існування демократично-правової держави. До числа таких авторів належать Н. Апіян, Г.В.Ф. Гегель, В. Дия- конов, О. Зайчук, Н. Оніщенко, К. Поппер, Л. Тихомиров, Г. Федотов, В. Франкл, Е. Фром, В. Четвернін та багато інших. Слід відзначити, що здебільшого вони не виділяють як окрему проблематику єдність права та свободи, усе ж їх ідеї, положення обґрунтування, методологічні підходи дуже цінні для осмислення означеної нами теми. Тому, виходячи із поставленої мети, спробуємо з’ясувати вагомість єдності права та свободи особистості у ракурсі становлення заса- дничих принципів існування сучасної демократично-правової держави.
   Виклад основних положень. Демократичне суспільство розглядає особистість громадянина і як об’ єкта особистих впливів, і як суб’єкта їх вироблення та реалізації. У цьому контексті громадянин володіє можливістю безпосередньо брати участь у політичних відносинах (референдуми, збори, мітинги, демонстрації, зрештою вибори та інші форми демократії, котрі дають можливість громадянинові самостійно та особисто реалізовувати своє право на безпрецедентне життя у державі) тощо. На думку В. Дияконова, соціальний статус містить усю сукупність тих ознак, котрі безпосередньо характеризують індивіда як особистість, як учасника суспільних відносин. До речі, правовий статус особистості не що інше, як юридично закріплені основи положення індивіда у суспільстві [3].
   За умови трактування соціального статусу як чогось цілого, правовий статус виступає його частиною, котра регулюється нормами права. Зрештою правовий статус можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку у суспільстві; не залежить від конкретних індивідуальних особливостей людини та спирається на правосуб’єктність як невід’ємний від особистості соціально-юридичний стан. Останній між іншим містить три компоненти: правоздатність як здатність мати право та обов’язки; дієздатність як здатність самостійно, на свій погляд, реалізовувати свої права та обов’язки; деліктоздатність як здатність нести передбачену законом відповідальність за здійснені правопорушення тощо.
   Спеціальний правовий статус, як стверджують О. Зайчук та Н. Оніщенко, - це статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридично-значущим началом (родом діяльності, віком тощо), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими правами й обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа тощо); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер [4, с. 344345]. У такому випадку правовий статус є саме засобом нормативного утвердження основних засад взаємодії особистості з державою.У системі юридичної науки прийнято розглядати приналежні до правового статусу особистості принципи, котрі й визначають його зміст. Серед таких є: принцип формально-юридичної рівності (право - це рівна міра для фактично нерівних суб’єктів, адже жодні індивідуальні особливості в цьому випадку не враховуються); принцип соціальної рівності (у рамках справедливості всі індивіди повинні володіти рівним правовим статусом поза врахуванням індивідуальних особливостей). Водночас існує ймовірність обернення тяжкими соціальними наслідками абсолютної юридичної рівності, скажімо, для слабо захищених категорій громадян (наприклад: пенсіонери, інваліди, які не мають додаткових правових гарантій чи привілеїв не можуть нарівні конкурувати з іншими категоріями населення). Безперечно, громадянство значною мірою і визначає правовий статус особистості. Права громадянина належать лише громадянам конкретної держави, натомість права особистості - кожній людині, у тому числі іноземцям та особам без громадянства. Іншими словами, є люди котрі володіють лише правами особистості, проте не мають жодних прав громадянина. У цьому сенсі зміст правового статусу особистості визначають її права, свободи та обов’язки, де право - передбачена законом можливість діяти чи відмовитися від дії на свій власний розсуд, поза загрозою державного примусу (особистість сама вирішує використовувати своє право чи ні); свободою наділена кожна людина не залежно ні від чого, проте обов’язково беруться до уваги й інтереси інших осіб (у цьому прихована й відносна межа свободи). Обов’язок - це визначена законом необхідність діяти, котра забезпечується найрізноманітнішими санкціями (право передбачає можливу поведінку, натомість як обов’язок - обов’язкову поведінку) тощо. Таким чином, правовий статус громадянина загалом - це сукупність прав, свобод та обов’язків, котрими він володіє як суб’єкт правовідносин (кожен із напрямів права визначає певну частину прав і свобод у відповідній сфері суспільних відносин). «Правовий статус особистості, - пише Н. Апіяна, - це реальне, юридичне оформлення положення особистості в її взаємозв’язках з державою та іншими суб’єктами права. Права та свободи, відомі в юридичній практиці, є багатоаспектними. Значення такого роду явищ неабияка для становлення саме демократії» [5]. Отже, право та свобода є, безумовно, взаємопов’язаними категоріями, що зрештою дає усі підстави розглядати їх у ракурсі цієї єдності. Безумовно, тематика єдності права (соціальний регулятор) і свободи (стан особистості, суспільства загалом) у рамках сьогодення є однією із найскладніших, найважливіших і найактуальніших правових тем протягом усієї історії становлення юридичної науки. Тобто, у цьому контексті свобода для особистості набуває статусу фундаментальної і базисної цінності, натомість право тією чи іншою мірою бере безпосередню участь в житті індивіда. За таких умов єдність права та свободи неуникна. Крім того, слід підкреслити, що ця проблематика містить чимало аспектів, кожен з яких містить ще більше значень і визначень.
   Актуальність єдності права та свободи обумовлюється, окрім всього іншого, в умовах визнання свободи особистості основоположною цінністю сучасної демократично-правової держави з одного боку та пріоритету прав і свобод особистості у гамі всіх інших засад конституційної і державної діяльності. Таким чином, свобода із площини суто філософського світосприйняття трансформується у площину юридично-правових проблем як певною мірою комплекс правочиннос- ті особистості та основна характеристика громадянина як суб’єкта правовідносин. Іншими словами, нема жодних правових систем чи ідеологій, які б заперечували чи уникали принципу свободи особистості. Саме таке бачення проблеми й стимулює дослідження єдності права та свободи у контексті аналізу їх принципових моментів. Два головні моменти в аналізі єдності права та свободи захоплюють дослідників, зокрема, теоретико-правовий і суспільно-політичний. Скажімо, саме юристів, приваблює тематика співвідношення і взаємодії права як регулюючого суспільні відносини соціального інституту та свободи як внутрішнього стану особистості чи суспільства загалом. Таким чином цей момент був ключовим у вченнях про право значної частини мислителів, хоча не всі спромоглися переконливо пов’язати ці два терміни, простеживши такого роду спільність, котра б пов’язувала суспільний і державний інститути із винятково індивідуальним станом особистості. Зрештою юристи-практики і політологи зосереджені більше на проблематиці принципу свободи як основоположної державної діяльності та можливості відображення його у законодавстві. Саме таке бачення єдності права та свободи межує із загальнофілософською проблематикою зв’язку людини зі суспільством, підтверджує вплив особистості на суспільство та можливість обмеження з боку суспільства своїх членів. Майже усі ті, хто досліджував і досліджує тему єдності права та свободи, припускають тією чи іншою мірою, що існує тісний зв’язок чи навіть тотожність цих соціальних явищ. Для концептуалізації висновку використовується припущення єдиного обґрунтування права та свободи, їх спільних джерел і врешті єдиного походження.
   У рамках правознавства особистість є свобідною, але у визначених правових межах. Свобода звісно і передбачає певну незалежність особистості від зовнішніх умов та обставин, проте свобода як характерна невід’ємна ознака особистості практично ніколи не є абсолютною, адже потрапляє під певні обмеження. Наприклад, правові норми належить до когорти тих елементів, котрі й визначають межі індивідуальної свободи, беручи до уваги те, що право й справді є офіційною мірою свободи, встановленої державою. Якоюсь мірою це відображає логічний парадокс: право обмежує свободу особистості для того, щоб саме цю свободу і гарантувати. Скажімо, індивідуальна свобода особистості, її потреби, права та свободи, інтереси обмежуються правами та свободами, інтересами інших особистостей, виконанням певних обов’язків перед суспільством. У цьому контексті, з одного боку, право обмежує свобода, з другого - її захищає і відстоює.
   Загалом суспільство та особистість перебувають у діалектичних рамках взаємовідносин. Сьогодні достатньо чітко підкреслюється значення розвитку особистості для формування демократично-правової держави, а це загострює проблематику свободи та відповідальності особистості перед суспільством. Іншими словами, не завжди інтереси та бажання однієї особистості співпадають з тими ж інтересами та бажаннями інших членів суспільства чи громадян однієї держави, тому за таких умов, особистість зобов’язана під впливом тих чи інших законів діяти у такий спосіб, щоб не порушувати й загальних інтересів суспільства, адже їй загрожує відповідне покарання. «Лише настільки, - писав В. Франкл, - наскільки ми забуваємо про себе, віддаємо себе, жертвуємо себе світу, його завданням і вимогам, якими пронизане усе наше життя, лише настільки, наскільки нам є справа до світу та предметів поза нами, а не лише до самих себе чи наших особистих потреб, лише настільки, наскільки ми виконуємо завдання і вимоги, здійснюємо смисл та реалізуємо цінності, ми здійснюємо та реалізуємо самих себе» [6]. На думку В. Четверніна, рамки і зміст свободи, яка визнається мінімальною і невід’ємною у конкретній культурі, визначаються рівнем розвитку цієї культури. «У нерозвиненій культурі, - пише він, - не може бути тих прав людини, які у розвиненій визнаються невід’ємними правами. Проте у будь-якій правовій культурі присутній принаймні
   minimum minimorum - абсолютний мінімум правової свободи. Сюди належать три компоненти: особиста свобода, власність і забезпечення державою безпеки (аналогічне трактування цього питання у Джона Лока). Поза цими правами (взаємопов’язаних компонентів правової свободи) немає і свободи загалом» [7, с. 6]. Загальна свобода як свобода усіх суб’єктів однієї площини спілкування є можливою за умови їх рівності у своїй свободі, враховуючи те, що право передбачає рівну свободу усіх суб’єктів правовідносин. У такому контексті рівна свобода (формальна рівність) не що інше як основоположний принцип права. Правові норми, за таких обставин, встановлюють межі свободи згідно з принципом формальної рівності. Заборони, спричинені правовою площиною, обов’язки чи санкції необхідно трактувати через призму забезпечення режиму загальної свободи всіх, хто визнає себе суб’єктами права. Водночас, правова свобода можлива лише у соціумі, в якому визнається і забезпечується хоча б найнеобхідніший мінімум вихідних прав індивіда. Це те, поза чим не існує, так би мовити, «матерії» права, оскільки якщо закон не визнає цих прав, то й не допускає правової свободи. Саме тому, тим критерієм, котрий дозволяє відрізнити правові чи не правові закони є, безумовно, мінімальна невід’ємна свобода. Але, як стверджує В. Четвернін, кожній правовій культурі притаманне своє уявлення про мінімальну та невід’ємну свободу. Права людини - різні у різних правових культурах, і вони розвиваються мірою історичного розвитку свободи. Мінімальна і невід’ємна свобода, права людини - це терміни з історично мінливим змістом [7, с. 7].
   Чимало науковців беруть за основу все ж таки філософсько-правові погляди Г егеля, оскільки саме йому, безперечно, належить перше вчення про єдність права та свободи, саме цим їх зв’язок був сформульований та теоретично обґрунтований, правда з ідеалістичних позицій. У гегелівському баченні філософія права є не що інше як філософія об’єктивного духа, котрий, на думку Гегеля, є другим рівнем розвитку духа загалом, адже йому передує суб’єктивний дух, а після нього слідує абсолютний дух тощо. Крім того, саме об’єктивний дух, за Гегелем, спричинив розвиток всесвітнього історичного процесу, в якому свобода вперше набуває форми реального буття як державно-правове явище. Тут свобода як визначене начало та кінцева мета усього розвитку духа спроможна вийти за межі своєї суб’єктивності на рівень об’єктивності, тобто отримати реальне буття як форма державно-правових інститутів. «Єдиним визначенням духа, - вважав філософ, - є його ж свобода, в якій і містяться усі інші його виміри. Вона служить і формою, і змістом його закону» [8, с. 187]. Гегель зрештою найширше розкриває форми виявлення об’єктивно свобідного духа, котрі тією чи іншою мірою неодмінно зводяться до трансформування у реальність права, моральності та держави. Слід також зазначити, що до Г егеля «право» як термін не вживалося власне у широкому філософському значенні, як, скажімо, таке, що охоплює усю ту галузь, яку Г егель визначає як сферу об’єктивного духа, та й кожен його вимір розвитку є правом і містить своє особисте право, оскільки воно є наявністю буття свободи в одному із її визначень [9, с. 346]. На думку філософа, право є способом трансформування свободи як суб’єктивної категорії, врешті суб’єктивного стану особистості в об’єктивну реальність, певною мірою, у суспільні відносини. «Право, - зазначав Гегель, - полягає у тому, що реальність буття узагалі є реальністю буття свобідної волі - право є, відповідно, взагалі свобода як ідея» [10, с. 137]; «право є цариною реалізованої свободи» [10, с. 123]. У такому ракурсі Гегель основним постулатом своєї філософії права визначив позицію, згідно з якою саме дух породив право, правові явища включають в себе суб’єктивний характер і суб’єктивну природу. Зрештою філософія права Гегеля - це, по суті, філософія об’єктивного духа.
   Жодна держава, безумовно, неспроможна надати громадянам абсолютно необмеженої свободи. Громадянин своєї держави отримує обмежену особисту свободу як особистісне самовизначення і самореаліза- цію. Завдання окремої галузі права (адміністративного права зокрема) полягає саме у вираженні рамок впливу влади на свободу особистості. Визначивши ці рамки, формуємо галузь особистої самодіяльності, недоступної для правового впливу існуючої влади, хоч й у цих рамках свобода особистості не буде до кінця свобідною від держави. Закон, за таких обставин, забезпечуючи громадянам відносні рамки особистої свободи, робить її юридично недоступною для органів влади. Проте не виключає правову можливість скорочення або розширення саме цих рамок свободи (наприклад, новим законодавчим актом). Натомість це за жодних обставин не значить, що сам законодавець перебуває поза ви- знаними рамками особистої свободи громадян, оскільки його відносні гарантії щодо визнаних ним рамок особистісної свободи полягатимуть у співвідношенні соціальних сил, які зрештою й обґрунтували це визнання. У цьому ракурсі відносних гарантій долю присутності містить і моральний засуд як прояв погляду суспільства у випадку зазіхання законодавця на права і свободи громадян своєї держави. Таким чином законодавець певною мірою стає заручником як соціального, так і морального ґатунку. Як зауважує Л. Тихомиров, свобода сама в собі в жодному випадку не передбачає відсутності морального чи духовного загалом змісту в діях особистості. «Вона, - пише він, - лише пом’якшує примусові стримування громадянської влади, розвиваючи внутрішні стримування, саморозвиток особистості, котра духовно володіє над собою. Ця істинна свобода і становить ідеал особистості, а її розвиток не лише не загрожує суспільству, а й перш за все зміцнює його, беручи до уваги те, що внутрішня дисципліна громадян найвірніше забезпечує порядок і право, на відміну від примусових зовнішніх стримувань влади» [11]. Свобода особистості є одночасно і особистісною, і соціальною. Тобто певною мірою, як стверджує Г. Федотов, це - свобода особистості від суспільства, радше від держави і схожих до неї примусових суспільних об’єднань. Наша свобода є негативною - свобода від чогось водночас відносна, оскільки абсолютна свобода від держави є абсурдом. Свобода в цьому випадку є лише утвердженням рамок для влади, які визначаються невід’ємними правами особистості. На думку ученого, будучи відносною, певною мірою, по-різному визначаючись у різних державах сучасної демократії, вона, проте, ґрунтується на певних абсолютних передумовах. Їх втрата, цілковита релятивізація свободи є для неї смертельною: це і спричинило сучасне запаморочення свободи [12, с. 267-269]. То ж прояв свободи особистості можна простежити лише через призму відносин у державно-правовій сфері.
   За присутності держави, в якій панує право, уприсутнюється і свобода, принаймні у рамках відповідних правил. Залежно від того чи іншого правового режиму свобідна поведінка особистості може трактуватися або в широкому, або ж у вузькому значеннях. Наприклад, під час тиранії свобода - прояв у найвужчому значенні, найпростіший і найобмеженіший вибір, де свобідною є лише одна особа - тиран, свобода вибору в нього необмежена. У цьому контексті слід зауважити, що у рамках необмеженого вибору втрачається смисл свободи загалом, її правова суть зокрема, беручи до уваги те, що зникають обмежувальні правила поведінки тощо. Натомість у демократії простежується на- йширший діапазон прояву свободи, оскільки «широта» діапазону прояву свободу кореспондується відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства [13]. Потенційні можливості суті особистості уможливлюють усі найнеобхідніші суб’єктивні варіанти реалізації особистісної свободи, дозволяючи у розумних рамках ставити на контроль як довкілля, так і себе. Саме за цієї можливості реалізувати особисту свободу людина здатна простежити джерела усіх своїх тріумфів і трагедій, злетів і падінь. Свобода у такому ракурсі трактується у співвідношенні з правовою необхідністю, рівністю, справедливістю, анархією, свавіллям тощо. У процесі свого розвитку та за змістом особистої діяльності кожен заглиблений у хід історії і зрештою буття людини в цьому вихорі, знайде неоднозначне та й суперечливе, адже людина водночас і свобі- дна, і несвобідна. Несвобідна тому, що є довкілля, котре за своєю природою впливає на вибір способів і форм практичної діяльності; існують постійні обмеження діяльності, технічних, фізичних та інтелектуальних можливостей тощо; присутнє «відчуження» людини тощо.
   Висновок. У ХХІ ст., коли значною мірою розвивається тематика демократії, свобода особистості набуває глобального масштабу. Ця проблема вирішується на міжнародному рівні як у законодавчих актах, конвенціях стосовно прав і свобод особистості, котрі в рамках сучасності становлять фундаментальну основу будь-якої політики. Тим не менше необхідно зазначити, що не усі питання проблеми свободи особистості сьогодні достатньою мірою є вирішеними. Це стосується не лише України, а й усього світу. Наприклад, не до кінця вирішеним залишається питання співвідношення свободи та відповідальності, беручи до уваги те, що свобода це - не вседозволеність, а за порушення чужих прав і свобод потрібно нести відповідальність згідно із законом. Зрештою слід розуміти з, що відповідальність як категорія належить і праву і етиці, відображаючи особливе морально-правове ставлення особистості до суспільства. З таких міркувань неодмінно випливає, що формування сучасної демократично-правової держави, перш за все, зіштовхується з посиленням міри свободи особистості і водночас з підкресленням важливості як соціальної, так і моральної відповідальності кожного громадянина. І цивільна, і адміністративна, і кримінальна відповідальності встановлюються, передусім, з урахуванням виховання правопорушника, способу його життя і діяльності, усвідомлення провини, можливості виправлення. Саме такий аспект і відображає своєрідне зближення правової і моральної відповідальності як усвідомлення особистістю інтересів суспільства та й розуміння законів розвитку.

Література

   1. Фромм Э. Бегство от свободы / Эрих Фромм. - Мн.: Харвест, 2004. - 384 с.
   2. Поппер К. Факты, нормы и истина: дальнейшая критика релятивизма [Открытое общество и его враги] / Карл Поппер. - М.: Феникс, 1992. - Т. 2. - С. 441-473.
   3. Учебное пособие по теории государства и права / под ред. В.В. Диаконова. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.allpravo.ru/ library/doc108p/instrum 151/.
   4. Зайчука О.В. Теорія держави і права. Академічний курс / О.В. Зай- чука, Н.М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.
   5. Апиян Н. А. Юридический статус личности - основа демократии / Н.А. Апиян. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.concourt.am/ hr/ccl/vestnik/2.20-2003/Apyan.htm.
   6. Франкл В. Философия человеческой ответственности (цитаты) / Виктор Франкл. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://old.newlit.ru/cit/ 000241.htm#05.
   7. Четвернин В.А. Современная либертарно-юридическая теория / В.А. Четвернин // Ежегодник либертарно-юридической теории. - 2007. - № 1. - C. 5-8.
   8. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: в 2-х т. / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1973. - Т. 2. - 874 с.
   9. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1990. - 524 с.
   10. Гегель Г. В. Ф. Сочинения: в 14 т. / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Академия наук СССР, 1935. - Т. VIII.- 470 с.
   11. Тихомиров Л. Государство, свобода и христианство / Лев Тихомиров. [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.patriotica.ru/ .../tihom_gos_svob.html.
   12. Федотов Г.П. Рождение свободы. Полнеба охватила тень / Г.П. Федотов. Судьба и грехи России. - СП.: София, 1992. - Т. 2.- С. 253-275.
   13. Адвокатская деятельность: свобода и независимость. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www.russian-lawyers.ru/4gl2.shtml.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com