www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Особа в контексті соціального та індивідуального: діалектика взаємодії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особа в контексті соціального та індивідуального: діалектика взаємодії

Т.З. Гарасимів

ОСОБА В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ

   З’ясовується суть самореалізації особистості як індивідуального процесу практичного втілення оптимальних сил особистості в своїй життєдіяльності, адже таке розуміння самореалізації є найбільш загальними і необхідним для розкриття її потенціальних можливостей.
   Ключові слова: людина, особистість, індивідуальність, життєдіяльність, соціальність, самореалізація особистості, форми само- реалізації, цілісна самореалізація.
   Постановка проблеми. Життєдіяльність особистості завжди була предметом особливої уваги суспільства. Це зумовлено, насамперед, надзвичайним місцем, яке в усі часи займала особистість у системі «індивід - суспільство», а також тією роллю, яку вона відігравала в ефективному функціонуванні цієї системи. Історія показує, що будь- яка конкретно-історична модель соціуму буде зберігати власну сутність до того часу, до якого вона повною мірою проявлятиме механізми свого розгортання. А це неодмінно пов’язано з тим, як суспільна система впливатиме на процес розвитку індивіда загалом і становлення його особистості, а також «задіюватиме» весь потенціал особистості кожного індивіда - його здібності, знання, уміння, навики, потреби, інтереси, цілі, ідеали, вольовий потенціал тощо.
   Стан дослідження. Вагомим внеском у висвітлення проблем становлення особистості у вітчизняній гуманітарній науці стали праці, присвячені засадничим питанням феномена людини, її сутнісним силам, структурі та умовам їх реалізації. Маємо на увазі публікації таких учених, як Є. Ануфрієв, С. Батенін, І. Бекешкіна, Л. Буєва, І. Ватін, І. Ведін, О. Волченко, С. Гольдентріхт, Є. Железов, А. Здравомислов, Р. Карпінська, Г. Квасов, В. Кемеров, С. Ковальов, О. Крутова, О. Мис- ливченко, В. Москаленко, Х. Сабіров, Г. Смирнов, А. Хлоп’єв, М. Цибра, В. Шановський, В. Шинкарук та інші.
   У цьому контексті нашою метою стало з’ясування суті різнове- кторного, багатошарового, мозаїчного феномену особистості, що передбачає розгляд самореалізації особистості як процес становлення особистості, що є безперервним процесом життєдіяльності людини.
   Виклад основних положень. Пошук сутнісних характеристик явища і його понятійно-категоріальне визначення є, як відомо, найважливішою умовою, складовою частиною і метою наукового аналізу цього явища. Водночас це - найскладніший компонент у будь-якому науковому дослідженні. Така складність зумовлена, зокрема, багатозначністю практично всіх суспільних явищ та процесів. А це вимагає від науковця певного, за визначальним висловом В. Соловйова, «отвлеченного начала» в розгортанні теоретичної моделі об’єкта дослідження. Але не тільки. Саме «отвлеченное начало» має бути достатнім для ґрунтовного розгортання теорії. Правильність цих думок особливо помітна на прикладі самореалізації особистості. Як вважає один із дослідників цього феномена, німецький філософ Г. Кох, поняття самореалізації може означати все і нічого. Тому його вживають в одному випадку для позначення цілісної особистості, в другому - щоб показати лише окремі сторони процесу її життєдіяльності, в третьому - з метою виокремлення індивідуальності особистості [1, с. 1283].
   Важливою складовою виступає соціальне особистісного буття людини як невід’ємного чинника суспільного життя. Це означає, що соціальне існує не поза індивідами, а між ними, в них самих. К. Поппер, критикуючи соціальний радикалізм, спрямований на повну заміну соціальної системи, пише, що «маляр і ті, хто співпрацює з ним, а також ті інститути, які забезпечують їхнє життя, їхні мрії та плани про кращий світ, норми їхньої пристойності та моралі - все це складові соціальної системи, яку треба змити. Якщо вони справді мають намір очистити полотно, то їм доведеться знищити заразом себе і свої утопічні плани» [2, с. 189], бо своєрідність нової картини соціальної системи, якою бачать її нові автори, є певною мірою результатом тієї ж системи, яку вони хочуть перебудувати. Соціальне, що існує лише завдяки індивідуальному як формі свого буття, задає індивідуальному межі соціально окреслених можливостей поведінки. Воно зумовлює загальну спрямованість розвитку індивідів, а також детермінує ступінь, міру прояву та реалізації індивідом багатоманітних здібностей, потреб, знань, умінь, навичок тощо, тобто всіх сутнісних сил особистості. У цьому полягає його функція стосовно індивідуального.
   Найглибшим протиріччям особистості є суперечність соціального та індивідуального. Особистість формується під впливом діалектичної взаємодії саме цих начал, зокрема, соціального, тобто тих зв’язків і відносин, в які вона діяльно включається, та індивідуального як відображення певного, цілісного ставлення особистості до довкілля. Та чи інша конкретно-історична система суспільних відносин суперечливо втілюється в конкретному індивідові. Вона, по-перше, визначає соціальне в сутності особистості, тобто те, які суспільні зв’язки і в яких якісних та кількісних межах здатна освоїти особистість. Подруге, своїм певним конституюванням індивідуальності, більшим чи меншим визнанням її значущості для соціуму та самої людини ця конкретно-історична система спричинює індивідуальне в особистості, тобто рівень її активності, вибірковості та цілісності, впливи на формування власних суспільних зв’язків і відносин. По-третє, будь-яка конкретна соціально-історична епоха визначає спосіб взаємозв’язку соціального та індивідуального в особистості, від повного її конституювання до явного заперечення. Отже, індивідуальність - це ідея і реальність, завдяки якій стверджує себе певна історична, економічна, політична, врешті, культурна дійсність як об’єктивно задана людині. Людина як «індивідуальна суспільна істота» вибірково ставиться до зовнішнього впливу. Ця вибірковість, певний спосіб такого ставлення і є концентрованим втіленням того неповторного, одиничного в особистості, яке перетворює соціальні можливості, подані ззовні. Вибірковість зумовлена, по-перше, індивідуальними межами буття людини і залежним від цього освоєнням суспільних відносин, по-друге, формою освоєння особистістю цих відносин, виражених відповідними рисами індивідуальності. Таким чином, індивідуальне та соціальне в особистості можуть бути зрозумілі як єдність та протилежність форми і змісту. Вони є сторонами основної суперечливості особистості на рівні індивідуальності: між соціальним змістом особистості та індивідуальною формою освоєння та реалізації цього змісту. Як справедливо підкреслює Г. Ділігенський, аналіз притаманного сучасній людині співвідношення соціальності та індивідуальності зміг би слугувати ключем для розуміння її суб’єктивного світу [3, с. 39]. На нашу думку, такий підхід має своє цілковите виправдання і в аналізові процесу становлення особистості.
   Характерною особливістю процесів опредметнення і розпредмет- нення є те, що вони уособлюють собою безмежні можливості розгортання людської сутності. Однак, індивід не в змозі освоїти все багатство суспільних відносин в силу окремішності власного буття. Крім того, соціальне за своїм змістом суперечливе, нерівнозначне взагалі. Стосовно окремого індивіда ця теза тим більш доречна, оскільки кожна особистість - індивідуальність, унікальний світ. Для неї соціальне тим паче нерівнозначне і нерівномірне. Із всієї його сукупності індивіду необхідно те, що найбільше відповідає рівню його розвитку, інтересам та цінностям його особистості, соціальній її спрямованості. Лише тоді індивід отримує потенційний шанс для справжньої самореалізації. «Відмінності між індивідами повинні бути не надто великі, щоб сторони могли розуміти один одного, але і не надто незначними, щоб вони могли викликати захоплення перед тим, чим володіє інший, і бажання сприйняти і привнести це в себе» [4, с. 31]. Тому індивід здійснює вибір, чи то стосовно окремої дії, чи то в плані вибору цілей, сенсу життя. Здійснюючи вибір, особистість реалізує найважливішу рису своєї індивідуальності - вибірковість, яка виступає центральним особистісним елементом свободи людини. У вибірковості, свободі особистості і розв’язується вказана вище суперечність соціального та індивідуального. Аналіз свободи, таким чином, є важливою наступною ланкою в розкритті сутності самореалізації.
   Самореалізація особистості виступає як процес усвідомленого і цілеспрямованого розкриття сутнісних сил особистості, що ґрунтується на їх адекватному самопізнанні та самооцінці. Враховуючи ж попередній аналіз, можна визначити самореалізацію особистості як процес усвідомленого і цілеспрямованого опредметнення сутності особистості, який втілюється в індивідуальній формі в ході вільної діяльності - самодіяльності.
   Як усвідомлений і цілеспрямований процес самореалізація характеризує такий рівень особистісного розвитку, при якому людина здатна на самостійний контроль власної життєдіяльності, коли особистість самовизначається не тільки стосовно подій (із власних вчинків, бажань тощо), а й щодо плину життя загалом, коли обставини все менше впливають на неї.
   Важливою особливістю самореалізації особистості як цілеспрямованого процесу є розуміння суперечливості власного розвитку, розкриття та розв’язання суперечностей як джерела особистісного становлення. Г.С. Батіщев писав, що «розуміння суперечності як джерела розвитку власної соціальної сутності призводять особистість до розуміння необхідності постійної самокритичності, самонегативності, формують здатність до систематичного самозаперечення існуючих форм і способів самореалізації» [5, с. 45]. Таким чином, у процесі самореалізації в особистості формується не лише почуття задоволення від досягнення поставлених цілей і власного саморозгортання, а й здорове почуття незадоволення, самозапе- речуваності наявного буття, способів самореалізації. Це примушує людину до пошуку вищих цілей, адекватніших способів самореалізації, що є одним із джерел та рушійних сил становлення особистості. Останнє в цьому контексті виступає для особистості як внутрішньо необхідний спосіб бути суб’єктом для себе, творити власне життя.
   Особистості як суб’єкту життєдіяльності притаманні систематичні пізнання та оцінка своїх можливостей, співвідношення їх з цілями, постійне осмислення і вдосконалення шляхів та способів їх досягнення. Така особистість стає новатором за характером. Вона прагне до усвідомленого виховання в собі відповідних здібностей. Їй притаманне постійне порівняння ідеальної моделі самореалізації з її реальним втіленням. Такі порівняння призводять до виявлення суперечності, бо реальна самореалізація особистості обмежена тим, що буття людини скінченне як у просторі, так і в часі. У свідомості ж можливості самореалізації потенційно необмежені. Тому потенціал цілепокладання в самореалізації та потенціал реального самоздійснення виявляються протилежними полюсами діалектичної суперечності. Долаючи її, особистість прагне до найповнішого, максимально можливого опредметнення своїх сутнісних сил. Самореалізацію особистості можна, отже, уявити як процес найбільш повного опредметнення сутнісних сил особистості в ході її діяльності. З одного боку, процес самореалізації особистості можна розглядати на предмет його ступеня, рівня інтенсивності. В основі цього лежить природне прагнення людини до незвичного, нового. Одна реалізована ціль породжує іншу, досягнення якої створює грунт для пошуку наступної. В міру такого піднесення цілей до практичної самореалізації залучаються все нові прошарки особистісної структури, включаючи і її базові елементи. Ось чому на певному етапі свого розвитку як процесу самореалізація здійснюється на межі можливостей особистості і виступає показником її сили волі [6, с. 143-144]. У цьому контексті самореалізацію особистості можна визначити як процес максимального, найглибшого опредметнення сутнісних сил особистості в практичній діяльності, коли в цілях діяльності адекватно враховані можливості людини. Якщо ж цілі не відповідають потенціалу особистості, то така діяльність зазвичай виявляється не пов’язаною зі справжньою самореалізацією особистості.
   Воля, як відомо, має бути присутньою у будь-який життєдіяльності людини. Навіть тієї, що не претендує на статус самореалізації. Оскільки, наприклад, потреби, інтереси, цілі людини тощо набувають діяльнішого стану (матеріалізуються) лише завдяки певним її вольовим зусиллям. Воля є скрізь там, де є людська діяльність. Але воля особливо присутня там, де вказана діяльність підпорядковується максимальному опредметненню всього потенціалу особистості. Адже, як писав І. Кант, «діяльність роздумів та освітлюваних розумом уявлень - утомливий стан, в який душа не в змозі прийти без опору і з якого природні нахили людського тіла незабаром знову повертають її в пасивний стан, коли чуттєві подразнення визначають всю її діяльність і управляють нею» [7, с. 251]. Самореалізація ж за своєю сутністю збуджує душу. Вона напружує всі наші таланти, загострює відчуття життя та самовідчуття. І тут воля відіграє надзвичайну роль. Вона характеризує самореалізацію особистості як процес, спрямований на досягнення належного, а «належність виникає з мого єдиного місця в бутті», - писав М. Бахтін. - Це єдине моє місце детермінує лише моє бачення світу, до нього я докладаю мірку самого себе, свій масштаб, свою унікальність, свою самість. Здорове незадоволення собою викликає потребу в самовдосконаленні, і реально це можливе завдяки найбільшому напруженню волі» [8, с. 113]. Таким чином, самореалізацію особистості можна визначити як процес максимально можливого для конкретної особистості опредмет- нення її потенціалу завдяки найвищому напруженню волі особистості.
   З іншого боку, про повноту самореалізації можна говорити у контексті розширення поля, сфер її присутності. В цьому розумінні вказане явище принципово можливе у всіх сферах людської життєдіяльності. Тут важливо з’ясувати, наскільки співпадає життя індивіда, оскільки воно є особистим, із його життям, що підпорядковане певній галузі праці і умовам, що з нею пов’язані.
   Наведені аспекти самореалізації особистості як найповнішого опредметнення її сутнісних сил певною мірою відображають якісну та кількісну сторони цього складного процесу. В міру поглиблення та розширення соціального простору самореалізації особистості особливої значимості набуває проблема упорядкованості, пропорційності, оптимізації сфер індивідуального самовираження. Подібне питання стояло завжди, починаючи з моменту, коли самореалізація актуалізувалася суспільною та індивідуальною проблемою, але особливого звучання набрало сьогодні, в пору універсального прискорення всіх сфер суспільного та індивідуального життя. Практика показує, що розширення числа суспільних зв’язків особистості (потенційних передумов самореалізації) є благом до певної межі, за якою виникає небезпека поверхового розкриття сутнісних сил особистості. Це - варіант людини, яка все знає, все вміє робити, у всьому розуміється, але в жодному з цих проявів людської потенції не доходить до належної глибини, до професіоналізму. Прагнення до кількісної повноти обертається втратою якості, справжньої ціни індивідуальності. Крім того, таке розширення сфер самореалізації не гарантує від їх протиставлення одна одній. Адже багатогранність і навіть всеохопність ще не свідчить про спрямованість самореалізації та її суспільну значимість. З іншого боку, і надмірне поглиблення самореалізації, пов’язане з певним обмеженням сфер розвитку особистості, також призводить до втрати, але вже багатогранності, багатства самоздійснення. Це варіант «одномірної людини», яку, як відомо, охарактеризував Г. Маркузе, але принципи його підходу до критики сучасної йому людини капіталістичного суспільства можуть бути застосовані і за інших умов. Розв’язання цієї суперечності здійснюється завдяки виходу на вищий ступінь самореалізації особистості, пов’язаний з цілісним розвитком особистості взагалі та її самореалізації зокрема. Однак, специфіка поняття «цілісна самореалізація особистості» полягає в тому, що у ньому, відображаючи внутрішню єдність, багато- маніття та повноту процесу самореалізації особистості в її життєдіяльності, одночасно підводиться певний «підсумок», ступінь цілісного розвитку особистості взагалі. Тому цілісність самореалізації - це і відображення об’єктивної закономірності процесу самоздійснення особистості загалом, і - фіксація рівня досягнення цієї цілі на кожному етапі життєвого шляху особистості.
   Як сфери самореалізації, так і її способи, знаряддя і форми можуть і повинні бути різними, навіть суперечливими, адже це є джерелом її розвитку. Єдність різноманітного у процесі самоздійснення - головне в сутності її цілісності, яку можна уявити як систему способів,знарядь і форм самореалізації особистості, спрямовану на досягнення сенсожиттєвих цілей та ідеалів, які полягають в найповнішому, вільному і цілеспрямованому опредметненні особистістю своїх сутнісних сил. Цілісна самореалізація інтегрує в своїй єдності розмаїття конкретних її видів в умови та цілі самодіяльності, виключаючи протиставлення одних форм самореалізації іншим, коли вони поділяються на цілі та засоби. Ось чому цілісна самореалізація як культурно значуща є такою єдністю всіх її сфер, коли в них досягається одна ціль - максимально вільне і повне опредметнення індивідуальності людини.
   У процесі становлення цілісної самореалізації особистості відбувається підпорядкування всіх елементів структури особистості, а також всіх сфер діяльності, де здійснюється її самореалізація, єдиній домінанті, якою виступає сформована потреба у найповнішому, вільному та цілеспрямованому розкритті та реалізації сутнісних сил особистості в процесі різноманітної індивідуальної та суспільно значущої життєдіяльності. Таким чином, всі або більшість основних видів самореалізації особистості, будучи спрямованими на певні конкретні цілі, сприяють виконанню основного завдання, найвищої цілі - максимально можливому самоздійсненню особистості, адекватному її людській сутності розкриттю її індивідуальності. Відбувається формування таких елементів особистісної структури, які найповнішою мірою сприяли б становленню цілісної самореалізації і, таким чином, забезпечували б нормальну, повноцінну життєдіяльність особистості. Йдеться про сутнісні сили особистості, насамперед про здібності, потреби, знання, вміння, навички тощо. Становлення цілісної самореалізації' передбачає включеність особистості в ті галузі життєдіяльності, де найбільшою мірою можлива така самореалізація, що відповідає індивідуальним особливостям особистості.
   Цілісна самореалізація несе на собі відбиток індивідуальності особистості, хоч і володіє соціальним змістом. Тому в процесі становлення необхідно бачити, з одного боку, безперервну індивідуалізацію особистості як форму цього процесу, з іншого - все більше єднання з соціумом як джерелом її змісту. Безумовно те, що для достатньо розвинутої особистості цілі життя розглядаються через призму суспільних інтересів, ідеалів, а самі цілі суспільства виявляються зрозумілими і близькими тоді, коли людина бачить в них реальну основу для досягнення своїх особистих цілей. І це нормально, адже «кожна мисляча людина шукає свою відповідь на питання про сенс людського життя як свого життя і тільки потім - родового» [9, с. 87]. Досвід суспільного розвитку останніх десятиліть демонструє цю думку на прикладі країн із розвинутою демократичною системою, де інститути громадянського суспільства ґрунтуються на пріоритеті приватного інтересу громадянина, є необхідною умовою вільної самореалізації' особистості. Українська ж історія також не раз демонструвала важливість висновку, зробленого в першій третині XX ст. видатним патріотом нашого народу В. Липинським про те, що стосунки держави та громадянина будуть справедливими тоді, коли держава поважатиме і захищатиме громадянина, а той - шануватиме державу.
   Індивідуальна форма самореалізації особистості розкриває специфічно людське як таке, яке проявляється у ствердженні сутнісних сил людства взагалі. В міру становлення її цілісності все більшого значення набуває ціннісний, сенсожиттєвий характер її форм та способів. Саморе- алізація стає не лише самоціллю людини, а й домінантним елементом сенсожиттєвих орієнтирів особи. Маючи своїм змістом найповніше та вільне розкриття сутності особистості, цілісна самореалізація спрямована на створення та розвиток культури, яка, своєю чергою, виступає як подальше поле, знаряддя самореалізації. Культура є справжньою сферою цілісної самореалізації, її основою і результатом. Тому цілісна самореалізація можлива лише завдяки освоєнню культури, поза останньою немає і самоздійснення особистості як значущої цілісності.
   Висновки. Можемо констатувати, що самореалізація за своєю суттю спрямована на розкриття саме гуманістичної, загальнолюдської сутності особистості, відповідних культурних цінностей. Для неї ступінь зрілості життєвої програми визначається насамперед співпаданням індивідуальної та суспільної значущості останньої, тим, наскільки широко і повно відображаються в ній загальнолюдські ідеали і особистісний смисл. Органічний же зв’язок самореалізації особистості та смислу її життя існує тоді, коли і те, і інше виступають усвідомленими для особистості. Адже людина може реалізувати себе, не знайшовши сенсу життя як самостійно сформованого адекватно своїй сутності. І навпаки, може втілити свій життєвий сенс поза усвідомленою реалізацією власних сутнісних сил. Однак на рівні цілісності особистість знаходить сенс життя лише завдяки адекватній своїм можливостям само- реалізації (чи то в праці, чи то в сімейному житті, спілкуванні, чи то в інших сферах на основі Добра, Милосердя, Справедливості як моральних принципів, чи то реалізуючись як громадянин тощо).

Література

   1. Koch H. Karl Marx und die «Selbstverwirklichunq des individuums» / H. Koch // Einheit. - (Berlin). - 1973. - № 11.
   2. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: в 2 т. / К. Поппер. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. - 189 с.
   3. Дилигенский Г.Г. / В зашиту человеческой индивидуальности / Г.Г. Дилигенский // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С. 39-51.
   4. Гумбольдт В. Идеи к опыту, определяющему границы деятельности государства. Язык и философия культуры. / В. Гумбольдт. - М.: Прогресс, 1985. - 313 с.
   5. Батищев Г. С. Категория противоречия и её мировоззренческая функция. Диалектическое противоречие. / Г.С. Батищев. - М.: Наука, 1979. - 145 с.
   6. Коган Л.М. Цель и смысл жизни человека / Л.М. Коган. - М.: Мысль, 1984. - 144 с.
   7. Кант И. Всеобщая естественная история и теория неба / И. Кант. Сочинения: в 6 т. - М.: Мысль, 1963. - Т. 1. - 365с.
   8. Бахтин М.М. К философии поступка. Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984-1985 / М.М. Бахтин - М.: Наука, 1986. -213 с.
   9. Фролов И.Т. / О жизни, смерти и бессмертии / И.Т. Фролов // Вопросы философии. - 1983. - № 1. - С. 87-91.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com