www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Духовне буття людини як основа формування природного права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовне буття людини як основа формування природного права

О.В. Грищук

ДУХОВНЕ БУТТЯ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА

   Досліджується проблема взаємозв 'язку буття людини і права, доводиться, що саме духовне буття людини спричиняє формування природного права як такого, що являє собою ідеальну форму регулювання відносин між людьми, моделює суспільні відносини на підставі вимог справедливості, існує у свідомості людей, знаходить вираз у правомірній поведінці; становить духовну основу позитивного права.
   Ключові слова: природне право, буття людини, культура.
   Постановка проблеми. Буття людини - найбільш загальна категорія філософської антропології, що відображає всі прояви людини, її індивідуальні та родові ознаки. Хоча буття людини тимчасове і перехідне, світ у ньому набуває свідомості та вдосконалюється через розвиток людини. За своєю всезагальністю і методологією потенціалу буття людини надає змісту буттю світу. Воно є вищим ступенем буття світу, що характеризується якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за багатьма показниками. Тому виокремлення видів буття людини має значення вихідної методологічної засади розуміння змісту права. Стан дослідження. Людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Якщо розглядати людину винятково як біологічний феномен, який існує для задоволення вітальних потреб (харчування, виділення, статевий потяг, дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам тваринного світу. В. А. Бачинін вважає, що вітальність людини є сукупністю природжених якостей і здібностей людини, що забезпечують її життя в природі. Тому зміст вітальності охоплює «такі природні ознаки, як тілесність, чуттєвість, сексуальність, статевовікові особливості, які становлять ту основу людського існування, що пов’язана з землею, природою, природним космічним життям» [1, с. 148].
   І.І. Кальной, характеризуючи антропогенез вітальності, наголошує, що остання є сукупністю вроджених якостей і властивостей, котрі забезпечують функціонування людського організму, який представлений тілесністю, генетикою, біоритмами, психікою, інстинктами, підсвідомістю, почуттями, волею, пам’яттю. Біологічна програма людського організму включає зачаття, ембріональну стадію, народження, фізичне, статеве і психічне дозрівання, старіння та смерть. Ця програма «зорієнтована на здійснення життя як способу існування білкових тіл через обмін з навколишнім середовищем. Воля до життя фокусує спрямованість енергії на визначеній цілі незалежно від ціннісних орієнтацій: добре чи погано, прекрасно чи жахливо» [2, с. 156]. Біологічне (вітальне) буття характеризує людину як невід’ємну частину природи, тілесну істоту, котра перебуває під владою законів природи і залежить від вимог природної необхідності. Біологічне буття людини є циклічним і складається з етапів, названих вище. Стосовно ж людства, яке формують покоління людей, що змінюють одне одного, то родове буття людини є поступальним і еволюціонуючим. Біологічне буття є егоцентричним, виражається через оборонно-агресивну поведінку, що забезпечує життя та безпеку, замкнуте на собі, на власних життєвих потребах та продовженні роду. На цьому рівні буття людини наближене за своєю формою до буття тварин.
   Однак існує чітка відмінність між твариною і людиною, яка полягає в тому, що людина характеризується не лише специфічними тілесними, а й притаманними їй психологічними властивостями. Так, Ч. Дарвін припускав, що людина і вищі тварини, особливо примати, мають деякі спільні інстинкти. Усім їм властиві ті самі почуття, емоції, відчуття, включаючи навіть такі складні психічні феномени як ревнощі, мстивість, честолюбство, вдячність, великодушність. Як і люди, тварини виявляють здатність до обману, помсти, вони сприйнятливі до смішного, виявляють почуття гумору, здивування і цікавість. Меншою мірою, але тварини мають подібні до людських здібності: наслідування, увагу, міркування, порівняння, вибір, пам'ять, фантазію, здатність до асоціацій, ідей, розум і розуміння.
   Біологічне буття людини умовно можна поділити на фізичне та психічне. Фізичне буття охоплює загальне функціонування організму людини, його органів та тканин. Як бачимо, відмінність у цій сфері між людиною і твариною є мінімальною. Психічне буття включає в себе такі компоненти як розум, волю та емоції. Саме тут починаються суттєві розбіжності та неспівпадіння, саме психічна складова починає відокремлювати, вирізняти людину з-поміж тварин. Так, Е. Фромм стверджував, що людину можна охарактеризувати як примата, котрий починає свій розвиток у тій точці еволюції, в якій інстинктивна детермінація досягає мінімуму, а розвиток мозку максимуму. Така комбінація мінімальної детермінації за допомогою інтелекту та максимального розвитку мозку є визначальною у становленні людини [3, с. 112].
   На думку Г.В. Гребенькова, інтелект людини, її специфічний спосіб життя та трудова діяльність - це антропологічна тріада, що є «фундаментальною подією в біологічній еволюції: саме вона ознаменувала собою породження перших варіантів живої істоти людського типу» [4, с. 11]. При цьому вчений вірно зазначає, що сучасна наука не знає конкретних механізмів цієї події. Подальший розвиток, еволюція людини полягала у появі таких властивостей, які підсилювали вияв антропологічної тріади засобами природного добору.
   Водночас філософи відзначають суттєві вади науково- природничого розуміння людини. По-перше, як біологічна істота людина є значно слабшою порівняно з багатьма тваринами, проте виявляється сильнішою від них, бо домінує і підкоряє тварин. Людина не має вроджених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації. Крім того, людина не народжується завершено досконалою істотою, а стає нею в процесі культурного розвитку, їй притаманне прагнення до розширення меж антропосфери. Поряд з цим людина має парадоксальну (стосовно вітальності) характеристику - здатність до самообмеження. Важко уявити тварину, яка прагне, щоб обмежили її свободу чи залучили до роботи, наприклад, коня, який прагне, щоб його запрягли. Однак людина як «політична тварина» (за Арістотелем) здатна підкоряти себе соціальній нормативності. Це свідчить проте, що сутність (природа) людини не може бути розкрита лише через її біологічне буття, а в поєднанні з буттям соціальними та духовним.
   На думку Д.А. Керимова, соціальна природа людини детермінована всією сукупністю суспільних відносин. Тому всі соціальні фактори впливають на формування і розвиток людської особи не ізольовано один від одного, а в органічно єдиній системній цілісності. Звідси випливає, що «правовий механізм регулювання поведінки людей може бути зрозумілий і виокремлений для спеціального аналізу лише за попереднього вивчення всіх тих регулятивних факторів, впливів, які мають місце в реальному житті кожної особи» [5, с. 547].
   У процесі розвитку людина стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Відбувається соціалізація людини, тобто процес, завдяки якому людиною засвоюються норми її групи таким чином, що через формування власного «Я», проявляється унікальність конкретного індивіда як особи.
   Соціалізація людини складається з двох фаз: соціальної адаптації та інтеріоризації [6, с. 140]. У процесі соціальної адаптації відбувається пристосування людини до соціально-економічних умов, до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних груп і соціальних організацій, які є середовищем її життєдіяльності. У процесі інтеріоризації включаються соціальні норми і цінності у внутрішній світ людини. Характер засвоєння внутрішнім «Я» людини соціальних цінностей зумовлюється структурою конкретної особи, сформованої попереднім досвідом. Отже, людина, з одного боку, є носієм соціальних якостей, а з іншого - продуктом суспільного розвитку, суб’єктом праці, спілкування та пізнання, детермінованих конкретно-історичними умовами розвитку. І в цих відносинах вона проявляє своє соціальне буття.
   Антропогема соціальності - це сума якостей, набутих людиною. Ці якості забезпечують її здатність існувати у суспільстві, виконувати певні функції, бути особою і виразником інтересів певної групи людей.
   На цьому рівні людина реалізує механізм своєї соціалізації через проекцію, ідентифікацію і наступну символізацію. Соціальність формується через систему суспільних відносин, де кожне відношення передбачає наявність певних прав та обов’язків. «Соціальний фактор примушує індивіда підпорядковуватися владі необхідності, ставити суспільне вище особистого, обов’язок - вище свободи. На відміну від біологічного «Я», соціальне «Я», як правило, утворює свою залежність від корпоративного «Ми», підкоряється йому і здатне розчинитися у ньому, орієнтуючись на виконання обов’язку чи реалізацію принципу «як всі» [2, с. 157].
   Однак соціальне буття не заперечує біологічного. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального трансформується на більш вищий рівень розвитку. У соціальній діяльності людина змінює в собі біологічне, завдяки чому існує взаємозв’язок, взаємозумовленість і єдність біологічного та соціального. З моменту виникнення зусилля людини були спрямовані на подолання своїх біологічних інстинктів, проте цей акт виходив не від окремої людини, а від первісного соціуму (общини) і отримав свій вираз у формі заборон (табу), дозволів чи схвалень (заохочень). Саме соціальна складова людини породила необхідність існування певних правил для нормального співжиття.
   Єдність біологічного і соціального буття стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці форми буття людини лише в єдності можуть розкрити її сутність (природу). Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю вимагає визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності є не наявність біологічних ознак і не можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовний елемент, який є специфічною, притаманною лише людині формою буття. Тому видається доцільним говорити саме про біосоціодуховну сутність людини, як таку, що максимально характеризує людину у всіх формах її буття.
   Біологічне буття людини, на відміну від буття тварини, наділене свідомістю своєї вітальності, тобто людина усвідомлює свою біологічну складову. Якщо сутність тварини зумовлена її біологічною природою, а можливості її самоідентифікації є обмеженими і підкорені інстинктивним програмам, то людина безперервно намагається подолати свою вітальність. Інстинкти для неї - лише точка відліку трансгресивної спрямованості, що проявляється як постійне незадоволення досягнутим і жага незвіданого. На відміну від вітального «Я», що «утримує людину в межах тваринності і постійно загрожує їй небезпекою зриву в бездонність «природного» імморалізму, духовне «я» оберігає особу від подібних зривів і змушує прагнути вгору. Людське існування - завжди буття на межі, що відокремлює можливість падіння від можливості зльоту» [1, с. 151]. Утримуватись від падіння в абсолютну тваринність людині допомагають соціальні і духовні фактори, такі як релігія, філософія, мистецтво, мораль, право, тобто культура.
   Завдяки культурі, яка не заперечує біологічного буття, віталь- ність людини сублімується і трансформується в її духовність та проявляється у людській гідності. Як вважав Папа Римський Іван Павло ІІ, у цьому випадку слід застосовувати не лише антропологічні, а й метафізичні дослідження, оскільки саме метафізика «дозволяє обґрунтувати поняття гідності особи, вказуючи на її духовну природу» [7, с. 119]. Подібна точка зору знайшла своє відображення й у філософії права. Так, В.С. Нерсесянц зазначає, що «природне право - це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізичній людській гідності» [8, с. 622]. На думку Ю.М. Оборотов, сучасний антропологізм (на відміну від соціологічного редукціонізму) звернутий до внутрішнього, духовного світу людини. Тому поряд з природною та культурною сферами, в яких розглядала людину класична антропологія, виникає третій елемент - внутрішній духовний світ як зосередження людської активності [9, с. 25]. У цьому контексті нашою метою є висвітлення взаємозв’язку буття людини і права.
   Виклад основних положень. Антропогема духовності розкривається в увленнях про людину як суб’єкта культури, що грунтується на нормативно-ціннісних системах від політики до релігії, включаючи мистецтво і мораль, право, філософію і науку. Духовність надає людині можливість піднятися над біологічною і соціальною обмеженістю свого буття. «На цьому рівні воля до життя трансформується у волю до влади, але в перше чергу - до влади над самим собою. Долаючи себе, людина стає самою собою. Вона «піднімає планку» для свого «Я» і реалізує свій потенціал» [2, с. 157]. У сфері духовності визначальну роль відіграють не задоволення вітальних чи соціальних потреб та інтересів, а загальнолюдські ідеали і цінності краси та справедливості.
   Духовність деколи протиставляється раціональності або порівнюється з нею, маючи на меті точніше визначення цього поняття. Однак в будь-якому випадку духовне являє собою набір таких характеристик, як милосердя, співчуття, взаємодопомога, повага, любов до ближнього і т.д. Духовність формує реальну сутність людини, її ставлення до життя, спричиняє релігійно-філософські роздуми про внутрішній світ людини, шлях до істини, смерть та безсмертя, вічність та душу. Коли духовної складової нема, тоді невистарчає внутрішньої гармонії, відбувається розлад у бутті людини. Людина може говорити одне, думати інше, робити ще інше. Розум виправдовує погані вчинки, завжди знаходячи їм пояснення. Інтелект постійно зайнятий підтриманням статусу власного «Я» такої особи, безперервна розумова активність виснажує організм, котрий потребує гармонії емоцій та інтелекту. Розум бере на себе функцію узгодження емоційної, ментальної та фізичної діяльності, і в певних межах йому це вдається. Однак реальність (що є вищою від розуму) існує незалежно від того, хоче цього людина чи ні, і, постійно накопичуючи розлад, вона прямує до свого руйнування. Реальність людини - її внутрішня і зовнішня гармонія, єдність з вищим духовним джерелом, абсолютною реальністю, що дає їй єдність з Всесвітом, Природою, суспільством. Лише постійний зв'язок з абсолютною реальністю може дати людині гармонію в моральному, творчому, сімейному, інтелектуальному аспектах. І навпаки, коли відсутній такий зв’язок, то розум, що є обмеженим і не може осягнути, побачити Цілого, веде людину до розладу, дисбалансу, дисгармонії. Це призводить до незадоволення собою, нещирості, дволикості, неправди, лицемірства, стресів, конфліктів між людьми, воєн, хвороб і загального безладу. Саме тому природне право має духовну першооснову і є засобом, покликаним гармонізувати людину зокрема і суспільство загалом.
   Духовне в людині сприймається нею як «Я». Коли людина говорить про себе «Я», то вона виділяє себе не лише від природи, а й від суспільства. Тобто свідомість людини є ставленням «Я» до світу, але таке ставлення, яке доведено до протиставлення, про яке «Я» знає. Виділяють декілька тлумачень «Я»: явлення Святого Духа, а тому «Я» трансцендентне, тобто таке, що виходить за межі; продукт еволюції живої матерії, пов’язаний з мозком; результат соціалізації людини, яка передбачає спілкування і комунікацію; безпосередньо дане, природа якого не підлягає розумінню [6, с. 141]. Саме духовність дозволяє людині усвідомити самоцінність власного «Я», значущість свого внутрішнього світу, зрозуміти свою унікальність, неповторність і, поряд з цим, «причетність до універсальних начал буття, представлених в загальнолюдських цінностях культури і цивілізації. Без духовності, яка повідомляє індивідуальному «Я» високий рівень світосприйняття, неможливі ні чуттєве сумління, ні свобода волі, ні моральна та метафізична інтуїція, ні релігійна віра, ні зріла правова культура» [1, с. 286].
   Свідомість людини є вищою, притаманною лише їй формою відображення об’єктивної дійсності. Свідомість - це єдність психічних процесів, які активно беруть участь в осмисленні людиною об’єктивного світу і власного буття. Спосіб ставлення людини до дійсності визначається не безпосередньо її тілесною будовою, а набутими через спілкування з іншими людьми навиками предметних дій. У спілкуванні людина оцінює власну життєдіяльність певною соціальною мірою, яка є загальною для всіх людей. Людина виділяє і протиставляє себе об’єктивній дійсності, оскільки відрізняє себе від своєї життєдіяльності шляхом застосування набутих знань. Саме тому, що людина ставиться до об’ єктів з розумінням, зі знанням, спосіб її ставлення до світу називається свідомістю [10, с. 336].
   У найзагальнішому вигляді свідомість можна охарактеризувати як людську здатність суб’єктивного (внутрішнього духовно- інтелектуального) засвоєння зовнішнього світу і саму себе в ньому. Визначальною умовою появи індивідуальної свідомості стає формування самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе як чуттєвої, мислячої і діючої істоти, а також розуміння власного «Я». Таким чином, людина виділяє себе зі світу природи та з групи інших людей. Завдяки цьому вона здатна пізнавати навколишній світ - «не-Я».
   Оскільки у людини є свідомість, то стає можливим переживання нею «світу в собі та себе в світі» [3, с. 76], що стає головною психологічною реальністю. Людина усвідомлює себе істотою вільною, здат- ною самою вирішувати та обирати шлях власного розвитку. Спираючись на розум, людина розвиває свою духовність і робить все можливе, щоб укорінити своє буття у бутті суспільства, невтомно вибудовуючи соціальні зв’язки. Однак можливості розуму мають свої межі, а тому «лише за допомогою інтелектуально-метафізичної інтуїції розум в іпостасі духовного «Я» розуміє і приймає трансцендентальну реальність як деякий стійкий першопочаток, зміст світобудови, як деяку заданість Космосу з її проекцією на соціум у формі номоса (закона)» [2, с. 163]. Констатуючи це, І. І. Кальной підтримує ідею існування вищої реальності, що є основоположною для всіх світових релігій та філософських вчень, за якої людині дано жити в двох світах - проявленому і непроявленому. Тому право є не лише об’ єктивно-суб’єктивною реальністю, а й «таким що не є проявленим, але таким, що розуміється». Слід погодитися з тим, що право виходить в онтологію буття людини, буття суспільства і буття світу. Право є набагато більшим, ніж збірка норм, оскільки норми є лише ««соціальним тілом» права, за яким криється його душа. І стан цієї душі можна уяснити, лише проникнувши в онтологію права засобами інтелектуально-метафізичної інтуїції» [2, с. 164].
   Таким чином, головною особливістю людини, що відрізняє її від інших живих організмів, є те, що її буття одночасно має перебіг в природі, соціумі та культурі. Для цього «триєдиного, і в той же час нерозривного існування людина має тіло, особу і дух. Оскільки людина не одномірна, то на неї не слід дивитися лише через призму якоїсь одної з іпостасей. Вітальність, соціальність та духовність, що складають єдине ціле у межах людської істоти, взаємопроникають одне в одного, породжуючи багато різноманітних суперечностей» [1, с. 1025]. Сутність людини не можна розкрити, обмежуючись лише вітальним, соціальним чи духовним буттям. Природа людини саме і полягає у суперечностях, що виникають між цими формами буття, а також у подоланні їх та пошуку шляхів вирішення.
   Природа суперечностей між формами буття людини віддавна є предметом дослідження у філософії права. Виділяють три види суперечностей: 1) суперечності між вітальним і соціальним буттям, які свідчать про те, що вітальність не слід принижувати (ігнорувати); однак її не слід і вивищувати, оскільки людина може перетворитися в агресивного хижака, який дає волю своїм інстинктам і легко переступає будь-які соціальні заборони; 2) суперечності між соціальним та духовним буттям, у даному випадку соціальна складова вимагає підпорядкування частини цілому, ставлячи колективні інтереси вище за індивідуальні; духовна ж складова зорієнтована на загальнолюдські цінності, а тому може протистояти політичним впливам, тоталітаризму та іншим антидемократичним проявам у суспільному життя; соціальна ж складова легко адаптує такі прояви, оскільки створена з реально існуючих відносин конкретного суспільства; 3) суперечності між вітальним і духовним життям, які визначаються тим, що ці види буття являють собою протилежні полюси, котрі можуть бути узгоджені через культуру.
   Лише культура як вираз духовності суспільства може привести суперечності між вітальним та духовним життям, як зрештою і соціальним, у стан гармонії. Завдяки культурі, в тому числі і правовій, людина розвивається, самовдосконалюється, осягає своє місце в світі та соціумі. Культура вимагає, щоб людина як істота соціальна виконувала певні суспільні функції, водночас не заперечуючи її вітальних потреб та волі до життя. Але людина як така відбувається лише тоді, коли здобуває владу над собою, коли в її духовній сфері відбувається процес самоусвідомлення і самосприйняття. Через цей процес людина може сформувати правильне ставлення до світу, при якому відбувається акцептація духовності соціуму, а, отже, прийняття суспільної культури і соціальних норм, правил поведінки. Так, соціальні (в тому числі правові) норми перетворюються із зовнішньої вимоги на внутрішню потребу людини, яка логічно випливає з її внутрішнього світу і стає частиною її реальності, частиною власної системи цінностей.
   При цьому відбувається динамічний розвиток системи цінностей людини, зміна її ціннісних орієнтацій, що зрештою починає об’ єктивуватися, проявлятися у суспільних відносинах. У стосунках між людьми проходить процес сприйняття чи не сприйняття нових ідей, цінностей, світоглядних міркувань. Найкорисніші з них та прийнятні для суспільства поступово закріплюються у соціальних нормах, стають частиною духовності (культури) суспільства, щоб згодом знову координувати, визначати поведінку кожної людини. Таким чином, відбувається взаємодія та взаємовплив між духовністю людини та духовністю (культурою) соціуму, між власними нормами поведінки конкретної людини та соціальними нормами, між ціннісними орієнтаціями людини та цінностями суспільства. Цей вплив призводить до розвитку та прогресу людини і суспільства, а головне - визначає людину, а, отже, і людську гідність як прояв її духовності, найвищою соціальною цінністю у всіх проявах культури суспільства (в тому числі і правової). Слід підкреслити, що коли йдеться про право (перш за все природне), головний акцент робиться саме на духовній формі буття людини, оскільки саме в ній відображається цінність людини. З цього приводу С.Л. Франк зауважив, що обґрунтування необхідності пошуків філософських основ права є виправданим вже тому, що воно є «природним задоволенням нашого постійного нескореного запиту людського Духа. Запиту, який виражається у постійному природному пошуку людей того, що є справжня правда, що повинно бути в їх суспільному житті» [12, с. 21].
   Висновки. Гармонійне існування людини можливе лише за умови єдності біологічних, соціальних і духовних складових у сутності людини, їх взаємообумовленості та взаємозалежності. Ми не можемо абстрагуватися від вітальних і соціальних компонентів, що є в кожному духовному діянні, але повинні враховувати їх лише тією мірою, якою вони визначають зміст, структуру і спрямованість духовного в людині, її цінності. Тобто сутність людини розкривається в єдності біологічних, соціальних і духовних складових, а, отже, людину слід вважати біосоціодуховною істотою. Саме з такого розуміння сутності людини можна вивести глибинну сутність природного права, як такого, що являє собою ідеальну форму регулювання відносин між людьми, моделює суспільні відносини на підставі вимог справедливості, існує у свідомості (правосвідомості) людей, знаходить вираз у правомірній поведінці людини, соціальних груп, всього суспільства, становить духовну основу позитивного права.
   Особливо важливе значення має закріплення природного права, людської гідності та прав людини у позитивному праві та створення дієвих механізмів їх охорони і захисту. На цьому етапі формуються певні універсальні стандарти прав людини, які повинні бути рівними для кожної людини в конкретно-історичних умовах розвитку людства. Однак потрібно враховувати, що права людини є не лише універсальним, а й соціокультурним явищем, яке зумовлене національними, культурними, релігійними умовами існування людини, а також гуманістичними уявленнями конкретного суспільства і держави. Саме тому важливо розкрити особливості гуманітарно-правового статусу людини через призму загальнолюдських цінностей в поєднанні з національними, культурними, релігійними умовами існування людини, а також з гуманістичними уявленнями суспільства і держави.
   Самостійне корегування людиною власної поведінки полягає, з одного боку, в самообмеженні задоволення своїх потреб та інтересів, а з іншого - внаслідок цього самообмеження духовна складова виявляється можливістю дати кожній людині максимум тих соціальних благ, які реальні на певному етапі історичного, економічного, культурного розвитку суспільства. Крім того, духовна форма буття проявляє себе як ідеал, до якого суспільство повинно прагнути для подальшого гармонійного розвитку. Тому саме духовна складова є підґрунтям, основою і передумовою виникнення та розвитку права.

 Література

   1. Бачинин В.А. Энциклопедия философии и социологии права / В.А. Бачинин. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2006. - 1093 с.
   2. Кальной И.И. Философия права: учебник / И.И. Кальной. - СПб: Юридический центр Пресс, 2006. - 259 с.
   3. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм. - М.: Прогресс, 1994. - 447 с.
   4. Гребеньков Г. В. Вчення про природу людини як підґрунтя сучасної правової антропології / Г.В. Гребеньков // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: зб. наук. праць. - Донецьк, 2005. - № 1. - С. 3-15.
   5. Керимов Д.А. Методология права / Д.А. Керимов. - М.: Аванта+, 2000. - 560 с.
   6. Артемьев А.И. Социология личности / А.И. Артемьев. [2-е изд.]. - М.: ООО «Арба Т-ХХІ», 2001. -256 с.
   7. Енцикліка Fides et Ratio Святішого Отця Івана Павла ІІ до єпископів Католицької Церкви про співвідношення віри й розуму. - К.: Кайрос; Львів: Свічадо, 2000. - 152 с.
   8. Нерсесянц В.С. Филосифия права / В.С. Нерсесянц. - М.: Норма Ин- фра-М, 1997. - 658с.
   9. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: монография / Ю.Н. Оборотов. - Одесса: Юридична література, 2001. - 160 с.
   10. Философский словарь / под ред. И.Т.Фролова. - [4-е изд.]. - М.: Политиздат, 1981. - 448 с.
   11. Варій М.Й. Загальна психологія: навч. посібник / М.Й. Варій. - Львів: Край, 2005. - 752 с.
   12. Франк С.Л. Духовные основы общества / С.Л. Франк. - М.: Республика, 1992. - 510 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com