www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Закон і законність у концепціях мислителів Західної Європи (філософсько-правовий аспект)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Закон і законність у концепціях мислителів Західної Європи (філософсько-правовий аспект)

О.В. Ряшко

ЗАКОН І ЗАКОННІСТЬ У КОНЦЕПЦІЯХ МИСЛИТЕЛІВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ (філософсько-правовий аспект)

   Розглядається суть фундаментальних категорій права, що відіграють важливу роль у функціонуванні правових відносин суспільства, наголошується на необхідності глибокого теоретичного осмислення ролі закону і законності в практичній діяльності правоохоронців.
   Ключові слова: право, закон, законність, держава, свобода, злочинність, покарання, правова культура.
   Постановка проблеми. Теоретико-методологічний аналіз сутності закону і законності у розвитку і функціонуванні суспільства і держави вимагає їх поглибленого комплексного аналізу. У філософському розумінні законність виступає як абстрактно-теоретична концепція, що займає важливе місце у всій правовій ідеології держави і суспільства. У широкому розумінні - це соціально-правова категорія, що відображає стан суспільства у всіх його сферах життєдіяльності і впливає на їх подальше функціонування і розвиток. Законність - це форма вираження закону. Закон - це акт, концепція, теорія, а законність - стан, дія, яка відображає закон як концепцію. Отже, теоретико-філософський і правовий аналіз цих важливих феноменів суспільства і держави вимагає вивчення першоджерел, в основі яких - ідеї видатних мислителів, починаючи з античності і до сьогодення. Теоретичне осмислення проблеми сутності закону і законності відіграє важливу роль у діяльності працівників органів внутрішніх справ, а також у вихованні у громадян України високої правової свідомості і культури.
   Стан дослідження. Різним аспектам цієї проблеми присвячено праці вітчизняних учених М. Вопленка, М. Ібрагімовича, М. Козюбри, О. Мартиненка, Р. Мельник, С. Околіти, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, О. Скакун, В. Тація, В. Шакуна та ін. Однак у їх публікаціях проблема закону і законності в концепціях мислителів Західної Європи спеціально не досліджувалася. Тому поставлено за мету коротко висвітлити і узагальнити ідеї, що є важливим теоретико-правовим підгрунтям для сучасної науки і соціальної практики, орієнтиром ефективної діяльності органів внутрішніх справ щодо активізації боротьби зі злочинністю, захисті прав і свобод громадян. У правоохоронній діяльності України в останній час відбуваються суттєві зміни, що вимагають, передусім, не тільки правового, а й філософсько-методологічного аналізу. В цьому аспекті важливу роль відіграють філософсько-правові ідеї видатних мислителів Західної Європи.
   Виклад основних положень. У своїх філософсько-правових творах мислителі античності особливу увагу приділяли проблемам сутності держави і права, ролі і місця законів, законності і справедливості в суспільстві. Закони існують для того, стверджував давньогрецький філософ Демокріт, щоб регулювати життя людей, але від самих людей, насамперед, залежить їх благополуччя, якщо вони будуть підкорятися законам [1, с. 170]. Закон, - вчив Демокріт, - хоче добре влаштувати життя людей. Але він зможе реалізувати себе тільки у тому випадку, якщо самі люди проявлять бажання, щоб у суспільстві був мир, злагода і спокій. Мислитель зауважував, що закон виявляє свою благотворну дію лише на тих, хто йому підкоряється.
   Основна ідея, яку висували мислителі античності, полягає в тому, що в суспільстві, незалежно від форми правління, повинні панувати закон і законність.
   «Сократ, - писав Платон, - прославляв закони своєї держави і вимагав їх виконання всіма громадянами до того часу, поки вони не будуть скасовані» [2, с. 126]. Справедливість і закон, як підкреслював Платон, - найпрекрасніші речі, а найганебніші - несправедливість і беззаконня, і, саме вони можуть згубити державу. Платон постійно акцентував увагу на тому, що суспільство не може існувати без законів. Згідно з ними відбувається шлюб, здійснюється освіта і виховання громадян держави. Закони для громадянина є важливішими ніж його батьки. Платон ототожнював такі поняття, як держава і Батьківщина. «Всюди потрібно, - цитував Платон Сократа, - виконувати те, що вимагає Держава і Батьківщина» [2, с. 126]. Якщо Батьківщина сердиться, то її треба боятися, а якщо вона винесе вирок, то необхідно перетерпіти хоч на тому шляху будуть різки і в’язниця, повчав Сократ. Таким чином, держава і суспільство стають найближчими і найріднішими для громадянина, а їх закони, якими б вони поганими не були, всі повинні виконувати. Ніхто не має права їх ігнорувати. Але добре продуманий, обміркований закон треба застосовувати без будь-яких винятків і ніхто не має права його порушувати. Держава повинна, перш за все, піклуватися про те, щоб її закони не тільки виконувалися всіма, без винятку, громадянами, а й щоб самі керівники і законодавці суворо дотримувалися законів і керувалися ними. Це гарантує побудову сильної і організованої держави.
   І Платона, як і його учитель Сократ, дуже поважали і звеличували закони Спарти і Кріта. Закони спартанського законодавця Лікурга і крітського Міноса, на думку Платона, становили «всю в сукупності доброчесність, а державний устрій, який оснований на них іменується божественним і, дійсно є державним устроєм, а не співіснуванням громадян, де одна їх частина володарює, а друга - рабська підкоряється» [3, с. 698-699].
   Платон вважав, що керувати державою і видавати закони - це дуже важкий і відповідальний обов’язок, тому, на його думку, правителі і законодавці повинні бути не лише фахівцями мудрими і досвідченими в управлінні державою і суспільством, а й повинні володіти високими моральними якостями. Тоді закони будуть розумними і справедливими. «Мудрий законодавець, - пояснював Платон, - турбується не тільки про те, щоб створити кращі соціальні умови і захист лише для якогось окремого соціального прошарку, а й такі умови, за яких усі соціальні верстви населення були б щасливими» [3, с. 69].
   Платон не обминув і проблему злочинності в суспільстві, а також боротьби з її порушеннями. «Злочинець повинен бути покараний. Як хворому краще довірити своє тіло лікареві, так і злочинцеві, на думку філософа, краще постати перед законом, оскільки всяке покарання і є лікуванням блудної душі» [3, с. 470].
   Платон не запропонував рецептів боротьби зі злочинністю, хоч вважав, що для того, щоб запобігти цьому негативному явищу, необхідно, перш за все, щоб молодь жила згідно з правилами, звичаєм та законами суспільства, а держава - змушувала вивчати її закони і жити згідно з ними, а тих, хто порушує ці закони, щоб вона карала.
   Значний внесок в логіку права і законність вніс Арістотель. Він велику увагу приділяв ролі права, законам і законності в розвитку і функціонуванні суспільства. «Тільки той державний устрій, - підкреслював філософ, - який дбає про загальне благо, спираючись на сурову справедливість і законність, є правильним» [4, с. 456].
   Арістотель підкреслював виняткову важливість судової політики. «Закони, - вважав Арістотель, - слід видавати і пристосовувати до конкретного державного устрою, а не навпаки, підганяти державний устрій до законів» [4, с. 488]. Якщо законибудуть узгоджені з формою державного устрою, то вони будуть справедливі. Справедливі закони, як правило, притаманні хорошій формі державного устрою. Для того, щоб зберегти державний устрій, повинні існувати такі закони будівництва держави, які відповідають соціальним інтересам усіх громадян. «На основі законів правителі повинні правити, а також спостерігати за порушниками законів», - стверджував Арістотель [4, с. 488].
   Філософ розглядав закони як засіб, за допомогою якого існує реальна можливість зберегти існуючий державний устрій і спокій у суспільстві. Звертаючись до законодавців і правителів, Арістотель підкреслював, що «ніякої користі не принесуть самі корисні закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку і в дусі його виховання, бо, якщо не дисциплінований один - недисциплінована і вся держава» [4, с. 551].
   Не обминав Арістотель і проблем законності і покарання. Він, як і його вчитель Платон, вважав, що порушники законів повинні нести відповідальність перед державою і суспільством. Розглядаючи сутність правопорушень, Арістотель підкреслював, що їх вчиняють з причини самої людської сутності, бо люди прагнуть до багатства, влади, могутності і слави, такі риси характеру, поведінки і мети людей « не знають ніяких меж». На поганих людей законодавець повинен накладати покарання, а невиправних навіть виганяти із суспільства. Отже, кара, за Арістотелем, - засіб, яким «закон відвертає людину від лихих дій: він відучує її від лиха і привчає до добра. А коли пристрасті так і тягнуть людину до лиходійства, що воно стає невиліковним, тоді людину вилучають із держави заради спільного гаразду. Таке покарання чинять в інтересах злочинця й держави разом. Воно має на меті попередити злочин; воно лікує, коли коїться злочин і очищає державу від лихих людей, коли вони виявляються невиправними», - цитував Арістотеля український мислитель П.Д. Юркевич [5, с. 106].
   Арістотель переконував, що в державі, де править закон, перекриті всі канали для зловживань. Тому він дуже цінив великого законодавця античності - Солона, який не думав про власне збагачення, а лише про благо і порятунок батьківщини: він не скористався можливістю стати тираном, а вважав за краще врятувати батьківщину і створити найкращі закони. Попередній державний устрій за всіма тогочасними критеріями був олігархічним, народ перебував у поневоленні. Салон звільнив народ, встановив конституцію, він дав народові владу вибирати посадових осіб і додав новий елемент - демократичний народний суд. Суд, що має розглядати справи про убивства, філософ поділяв на декілька підвидів: у справах про вбивство із завчасно обміркованим наміром, про ненавмисні вбивства, про ті випадки, коли звинувачений визнає вчинений ним злочин, але при цьому наполягає, що мав це право, суд над вигнанцями, звинуваченими у вбивстві при поверненні на батьківщину, суд для розгляду різних торгових справ. Особливу увагу Арістотель звертав на діяльність суду, коли розглядалися державні злочини.
   Проблемам права і законності присвятили наукові праці римські юристи та державні діячі, серед яких важливе місце займав Марк Тулій Цицерон. У своїй теоретичній і державній діяльності мислитель особливу увагу приділяв дотриманню права і законності. Так, Цицерон звинувачував претора Сицилії Вервеса в тому, що той перебільшив свої повноваження і тим самим порушив закон і права людини. «Як ти посмів, - з гнівом говорив Цицерон, - послати на хрест людину, яка заявляла, що він є римським громадянином» [6, с. 125].
   Мислителі античності заклали міцне теоретико-правове підґрунтя, на якому продовжували будувати свої концепції мислителі середньовіччя. Спираючись на ідеї своїх попередників, особливо, на філософське вчення Арістотеля, вони пов’язували проблеми держави і права із християнською релігією і мораллю.
   Видатний мислитель середньовіччя Фома Аквінський сформулював свою теорію права. Для нього право - це, насамперед, сфера правди, справедливості і законності. Закон, на думку мислителя, повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися всім суспільством, або тими його представниками, кому воно довірило видавати ці закони. За його логікою, такий порядок автоматично забезпечує виконання і дотримання законності [7, с. 439]. Таким чином, закон і законність виступають як загальне благо.
   Фома Аквінський дав таку класифікацію законів: 1) вічний закон; 2) природний закон; 3) людський закон; 4) божественний закон.
   Аналізуючи закони, які, за своєю суттю, є несправедливими, Аквінський виділяв два види їх. До першого - відносив закони, в яких замість загального блага має місце власний інтерес і благо законодавця. До другого - ті, що суперечать природному і божественному законам. Такі закони, вважав мислитель, є не тільки необов’язковими, але їх не слід дотримуватися і виконувати. Аквінський закликав дотримуватися Божественного закону як знаряддя викорінення всього злого і гріховного в людській діяльності.
   Соціально-філософські концепції мислителів античності і раннього середньовіччя, в яких знайшли відображення ідеї законності та справедливості, стали тим теоретичним фундаментом, на базі якого продовжували будувати вчення про суспільство, державу і право мислителі епохи Відродження та європейського класицизму. Так, голландський мислитель Гуго Гроцій розглядав закон і законність як важливу силу держави, що примушує громадян дотримуватися норм права [8, с. 95]. Англійський філософ Томас Гоббс обстоював думку, що всі члени суспільства повинні активно вивчати існуючі закони з метою їх кращого виконання. «Закони, - писав Гоббс, - слід доводити до відома будь-якої людини, яка зобов’язана їм підкорятися і їх виконувати». [9, с. 213]. А Джон Локк, аналізуючи роль закону і законності у суспільстві, схилявся до думки, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи і прав людини, а навпаки - її збереження і розширення. Отже, кожний член суспільства, керуючись своєю вигодою, повинен дотримуватись законів. Локк висунув тезу про те, що концентрація всієї повноти влади ( тобто права самому видавати закони, на власний розсуд їх виконувати та карати інших) перетворюється на свавілля. «Закон, - заявляв філософ, - діє без жодних виключень і для багатого, і бідного, і для фаворита при дворі, і для селянина в полі» [10, с. 346].
   Філософсько-правові концепції Т. Гоббса мали значний вплив на нідерландського мислителя Бенедикта Спінозу, на думку якого в суспільстві існує вічне і незмінне природне право, притаманне природі людини. Закони, які є в суспільстві і які встановлює держава, повинні відповідати вимогам природного права, тільки за такої умови закони держави будуть «природні» і «розумні». Мета держави і права, - проголошував Спіноза, - утримувати лю-дей в рамках розуму, щоб вони жили в злагоді й мирі. Дотримання законів і законності, їх сумлінне виконання - «це прояв істинного розуму» і «загального блага» кожного індивіда, що веде до припинення боротьби між протилежними інтересами людей. Непорушність законів - «важлива умова існування суспільства, і держава зобов’язана стежити за їх дотриманням усіма громадянами, вона повинна примушувати кожного члена суспільства виконувати її розпорядження, виражені в законах» [11, с. 63].
   Проблемі ролі і місця права, законів і законності присвятив свою відому працю «Про дух законів» видатний французький просвітитель Шарль-Луї Монтеск’є, який був переконаний, що в суспільстві, де існує поділ влади, кожному громадянину забезпечена особиста безпека «від свавілля і зловживання властей» [12, с. 106]. Мислитель вважав, що, якщо у державі існує поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно доповнюють і стримують одна одну, то такий взаємозв’язок між ними є гарантією від порушення законності. Монтеск’є суворо засуджував деспотичну форму правління, бо «в таких державах немає закону». Навпаки «природа республіканського правління, - підкреслював мислитель, - вимагає, щоб суддя не відступав від букви закону» [12, с. 226]. Монтеск’є виступав активним прихильником верховенства права і законності як гаранта прогресивного розвитку суспільства.
   Закон може бути встановлений законодавцем або наказом, відданим компетентною владою, яка зобов’язує нас діяти так, а не інакше, пропонує або забороняє. Отже, закон, встановлений законодавцем, відрізняється від звичаїв тим, що чітко сформульований, тоді як моральні обов’язки або заборони спеціально не виражені кодексом. У будь-якому суспільстві, на думку Монтекс’є, існують традиції і звичаї, які не встановлюються законами і звичаями. Закон, переважно, визначає дію людини, а звичаї - дії і поведінку громадянина. Закони встановлює держава, а звичаї і правила поведінки формуються стихійно, і закон не вимагає їх дотримання.
   Ідеї великого французького просвітителя, серед яких важливу роль відіграє, зокрема, принцип розподілу влади, прийняття законів і законодавчих актів, які б стимулювали розвиток суспільства, не втратили своєї актуальності і в наш час.
   Суттєву роль у розвитку кримінального права, в тому числі і законності, відіграли ідеї італійського мислителя Ч. Баккаріа. У праці «Про злочини і покарання» він зосередив увагу на обґрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу, особливо підкресливши, що «тільки закони можуть встановлювати покарання за злочини» і, що злочином є тільки те, що заборонено законом, а покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Тільки реальна шкода, що її ті чи інші дії завдають суспільству, є єдиним та істинним мірилом злочинів.
   У тісному взаємозв’язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання - логічний наслідок правопорушення. На основі принципу розмірності, відповідності злочину і покарання Беккаріа запропонував побудувати «точну і загальну шкали злочинів і покарань», де злочини і покарання розміщувалися б відповідно і незалежно від їхньої шкоди. Покарання мусить бути неминучим. «Вплив справляє не тільки суворість покарання, скільки його неминучість», - писав Беккаріа [13, с. 97].
   Головний принцип, що його запропонував Беккаріа, - презумпція невинуватості. «Ніхто не може бути названим злочинцем, доки не винесено обвинувальний вирок і суспільство не може позбавити звинуваченого своєї опіки до того, як буде вирішено, що він порушив умови, за дотримання яких йому й забезпечувалася ця оцінка». Злочин, на думку Беккаріа, або доведений, або недоведений. Якщо доведений, то за нього можна накладати лише те покарання, яке встановлене законом. Значну увагу мислитель приділяв і запобіганню злочинності. «Краще попереджувати злочини, ніж карати за них. Саме в цьому головна мета кожного доброго законодавця», - писав він. А шлях до нього - розумне законодавство та освічений народ, вихований на нормах свободи [13, с. 97].
   Важливу роль у філософському осмисленні права і законності відіграла німецька класична філософія. Її родоначальник І. Кант розглядав суспільство як складний соціальний організм, в якому переплітаються справедливість і несправедливість, добро і зло, законність і беззаконня. Тільки монархічна форма правління, на думку мислителя, здатна забезпечити справедливість і законність у суспільстві. Кант наголошував на тому, що обов’язок народу поважати верховну владу та її закони. «Опір народу... вищому законодавству ні в якому випадку не повинен розглядатись інакше, як протизаконний і, більше того, як знищення всього законного державного будівництва» [14, с. 242]. Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини. Право має загальнообов’язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, - це об’єднання людей, що підкоряється правовим законам.
   Отже, для Канта закон і законність виступають невід’ємними атрибутами моральної свідомості і поведінки. «Вся повага, до якої я зобов’язаний від природи, - заявляв Кант, - це повага до закону, до прав і свобод інших людей» [14, с. 521].
   Проблему сутності держави і права розглядав у своїх працях великий німецький філософ Г. Гегель. На його думку, «закон і законність мають моральний характер». Категорії «право» і «закон» Гегель розглядав у діалектичному розвитку і вважав, що їх обов’язково повинні дотримуватися всі громадяни суспільства. «Розумні ті закони, - підкреслював Гегель, - які відповідають природі людини, її свободі» [15, с. 385].
   Закони, на думку мислителя можуть з’являтися в розвинутому суспільстві. Оскільки із законом внутрішньо зв’язаний момент знання і думки, а для його появи необхідний також певний рівень культурного розвитку. Тільки, зазначав Гегель, лише правильне мислення та пізнання, яке є науковим, здатне аналізувати ті процеси, що відбуваються у правовій сфері, зрозуміти ідею права, його сутність. Гегель виступав активним прихильником широкої гласності і роз’яснення законів у суспільстві. Необхідно, підкреслював він, публікувати їх і доводити до загального відома. «Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочитати ні один громадянин, як це робив тиран Діонісій, або похоронити їх у великому науковому апараті вчення книг, збірників рішень, висловлювань, суперечливих одне одному суджень, поглядів, звичаїв і т. п., і до того в книгах, написаних чужою мовою, так що знання діючого права стають доступними лише тим, хто підходить до нього з достатньої освітою - все однаково неправомірно». Правителі, які, як Юстиніан, дали своєму народові збірник законів, а тим більше ті, які дали земське право у вигляді упорядкованого і визначеного кодексу, не тільки стали найбільшими діячами і з великою вдячністю звеличувались народами, а й здійснили цим великий акт справедливості» [15, с. 252-253].
   Гегель рішуче наполягав на тому, що всі громадяни повинні бути законослухняними. Ніхто з громадян у суспільстві незалежно від соціального статусу не має права нехтувати законом і притаманними суспільству нормами і правилами. Гегель з обуренням писав про те, що в епоху феодалізму «могутні особи часто з’являлися на суд, вели себе зверхньо у ставленні до судових інстанцій» [15, с. 258-259]. Це не може бути терпимим у правовому суспільстві, де перед законом усі рівні.
   Що стосується проблеми злочинності, то, на погляд філософа, це явище в громадському суспільстві є соціально небезпечним. Тому при оцінці кожного злочину необхідно враховувати ступінь його небезпеки для суспільства. Злочинність - це перш за все насильство у ставленні до потерпілого, вчинок, який суперечить поняттю людської гідності. Звідси Гегель робить висновок: на насильство необхідно відповідати насильством.
   Розглядаючи злочин як соціальне явище, Гегель розцінював злочинця не як об’єкт для здійснення репресій, а як суб’єкта права, до якого потрібно ставитися як до вільної розумної особи, яка має право на покарання, що відповідає скоєному нею злочину. Право на покарання Гегель визнавав за самим злочинцем. Це породжувало, на його думку, сприйняття злочинцем призначеного йому покарання як примирення із загальною волею. «Член громадянського суспільства має право вимагати суду і обов’язково стати перед судом і одержувати тільки через суд своє законне право» [15, с. 258]. Суд, на думку мислителя, повинен поводитися із злочинцем як з вільною особою, судовий вирок не повинен суперечити людській гідності. Філософ розмірковував над проблемою злочину. Для нього насамперед важливо, за яких умов сформувався злочинець, як впливали на його виховання і характер сімейні відносини, соціальне оточення, що штовхнуло його на порушення закону і норм громадського порядку.
   Гегель захищав ряд положень у галузі кримінального права. Він підкреслював, що людину потрібно карати тільки за її вчинки, а не за наміри, настрої, думки, нахили і т. п.
   У своїй фундаментальній праці «Філософія права» Гегель висловив вкрай негативне ставлення до застосування репресій, пов’язаних тільки з підозрою, які мали місце в епоху середньовіччя в діяльності інквізиції. «В основі цих судових процесів була віра, що особи володіють могутністю зла. Це була, так би мовити, жахлива чума, яка охопила народи здебільшого в XVI столітті. Головною причиною була підозра». Гнівно засуджував філософ і репресії якобінської диктатури. Він доводив, що якобінський революційний уряд не виражав «загальної волі», а представляв ідеологію і практику тільки однієї партії. Він гостро критикував принцип: «ціль виправдовує засоби» [15, с. 189].
   Соціально-правові ідеї видатного німецького філософа - невичерпне джерело для формування правової культури і соціально-правового мислення майбутніх працівників ОВС. Вони, по-перше, орієнтують на глибоке знання законів і законодавчих актів держави і чітке їх виконання. Працівники правоохоронних органів - це представники держави. Сила і могутність держави, як неодноразово підкреслював Гегель, залежить від того, які закони існують у ній, і найвищою місією народу повинно бути бажання побудувати незалежну державу і бути незалежним. По-друге, виховують у майбутніх працівників правоохоронних органів відповідальність, яку покладає на них держава і суспільство, повагу до законів і моралі суспільства, до прав і свободи громадян.
   Висновок. Філософсько-правові ідеї законності у працях мислителів Західної Європи є важливим теоретико-правовим підґрунтям для сучасної науки і соціальної практики, орієнтиром ефективної діяльності всієї правоохоронної системи держави. Історичний підхід до аналізу права в теоретичних працях мислителів, що стали надбанням людства, дозволяє встановити зв’язки між минулим і сучасним, виділити основні тенденції розвитку на основі вже нагромадженого досвіду, сформулювати пропозиції щодо забезпечення правопорядку та зміцнення законності правоохоронними органами України.

Література

   1. Материалисты Древней Греции. - М.: Госполитиздат, 1955.
   2. Платон Критон // Платон. Сочинения: В 3 т. / Под общ. ред. А.Ф. Лосева и В.Ф. Асмуса. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1.
   3. Платон. Избранные диалоги. - М., 1965.
   4. Аристотель. Политика // Собрание сочинений: В 4 т. / Пер. с древнегреч.; общ. ред. А.И. Доватура. - М.: Мысль, 1983. - Т. 4.
   5. Юркевич Памфіл. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник. - Вид. друге. - К.: Ред. журн. «Український світ», 2000.
   6. Цицерон Марк Тулий. Избранные сочинения / Сост. и ред. М. Гаспаров, С. Ощерова, В. Смирина. - М., 1975.
   7. Нерсецянц B.C. Философия права. - М., 1998.
   8. Філософія права: Навч. посібник / О.М. Бандурка, С.А. Бублик, М.Л. Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. - К.: Юрінком Інтер, 2000.
   9. Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. - М., 1936.
   10. Локк Дж. Два трактата о правлении // Дж. Локк. Сочинения: В 3 т. / Пер. с англ. и лат., ред. и сост. А.Л. Субботин. - М.: Мысль, 1988. - Т. 3.
   11. Спиноза Б. Этика // Избранные произведения: В 2-х т. - М.: Госполитиздат, 1957. - Т. 1.
   12. Монтескье Ш. Книга шестая. Влияние, оказываемое принципами различных образов правления на простоту гражданских и уголовных законов, на формы судопроизводства и определения наказаний // О духе законов. - М.: Госполитиздат, 1955. - Гл. III.
   13. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999.
   14. Кант И. Метафизика нравов в двух частях 1797. Ч. I. Метафизические начала учения о праве // Иммануил Кант. Сочинения: В 6 т. / Под общ. ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана. - М.: Мысль. - 1966. - Т. 4 (2).
   15. Гегель Г.Ф. Философия права / Пер. с нем.; ред. Д.А. Каримов и В.С. Нерсесянц; авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com