www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Вербально-біхевіористська рефлексія правового виховання
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Вербально-біхевіористська рефлексія правового виховання

О.М. Балинська

ВЕРБАЛЬНО-БІХЕВІОРИСТСЬКА РЕФЛЕКСІЯ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ

   Доводиться доцільність застосування у правовому вихованні методу вербального біхевіоризму як одного з основних методологічних парадигм мовленнєвого впливу на людську поведінкову рефлексію правового оточення.
   Ключові слова: вербальний біхевіоризм, мовленнєвий вплив, перцепція, апперцепція, правова індивідуація, правова поведінка, правове виховання, правове мислення, правосвідомість, правова совість, психологія особистості, рефлексія, сприйняття права.
   Постановка проблеми. Процес правового виховання вже сам по собі передбачає вербалізацію впливу, а оскільки він розрахований на формування і становлення особистості у правовому контексті, то обов’язкова наявність відповідних рефлексій - правового мислення (правосвідомості) та правової (правомірної чи протиправної) поведінки. Для підтвердження присутності і доцільності вербального біхевіоризму (мовленнєвого впливу на подальшу поведінку) у процесі правової освіти розглянемо рефлексивні реагування на вплив правового виховання детальніше. Психічний вплив (взаємовплив), взаємодія, сприйняття, декодування та інтерпретація права, правова індивідуація (спонтанний, природний процес у межах психічної субстанції), проблема свободи вибору і правова залежність, правова комунікація, цивілізованість, правовий нігілізм, подолання комплексу неповноцінності - ось ті процеси, що можуть виникати під час правового виховання. Всі вони передбачають наявність вербалізації і є, по суті, психічним, мовленнєвим і поведінковим реагуванням на вплив правового виховання. А такі поняття, як темперамент і характер, егоїзм та альтруїзм, правова совість, віра, сумнів, страх, що є складовими цілісної системи правової орієнтації особистості, формуються (або руйнуються, якщо йдеться про негативні сентенції, наприклад, егоїзму чи страху) тільки через посередництво мовлення так чи інакше проявляються у поведінці людини.
   Стан дослідження. Сучасний інформаційний глобалізм спричинив появу доволі узагальненого, але й відносно точного сучасного визначення поняття «свідомість», який можна розглядати як такий, що піддається маніпулятивному впливу. «Свідомість в українській традиції з’являється як переклад німецького das Bewusstsein, що дослівно означає «осмислене, пізнане буття». Це взагалі не те, що ми сьогодні називаємо свідомістю, але це дуже характерне саме для раннього модерну, особливо для просвітництва, тому що ототожнюється знання і той психічний стан, який ми називаємо свідомістю. Коли ми говоримо про свідомість, маємо на увазі весь комплекс «ß», тобто проекти, дії, вчинки, чини...» [1, с. 11]. Проблемам вивчення правової свідомості присвячено багато досліджень. Однак метою нашої розвідки є розкриття можливості, доцільності й ефективності застосування методології вербального біхевіоризму у процесах правового виховання з метою свідомого сприйняття правового матеріалу та адекватного відтворення його у правовій поведінці. Виклад основних положень. Формування особистості - це мета систематичного і цілеспрямованого процесу впливу на індивіда для його відповідної інтеграції в соціум. Цей процес називають вихованням [2, с. 70], що передбачає наявність вимог і норм, переконання і навчання [3, с. 76]. Правове виховання зорієнтоване, перш за все, на формування особистості, яка володіла б необхідним рівнем знань правової системи держави, громадянином якої є індивід, мала б чіткі усталені правові ідеали, переконання, цінності, готовності тощо.
   На відміну від звичайного виховання, на нашу думку, правове виховання має дві характерні особливості: по-перше, воно передбачає вплив на індивіда не лише у ранньому віці (правова незрілість аж ніяк не передбачає потребу всезагального людського «доповнення» особистості); по-друге, у правовому вихованні, як і в навчанні, основний акцент робиться на наповнення змістом оточуючої правової реальності операціонально-технічних сфер особистості, не відкидаючи при цьому і її мотиваційно-потребнісної сфери.
   Таким чином, правове виховання можна вважати складним процесом систематичного і цілеспрямованого впливу на індивіда з метою формування і становлення особистості відповідно до тих правових ідеалів, що панують у суспільстві, тобто з метою формування правової свідомості індивіда.
   Як і будь-який інший вплив, правове виховання розраховане на певну відповідну рефлексію. Залежно від методології, яку можна обрати для правового виховання, існує безліч варіантів рефлексивних реагувань. Розглянемо найбільш характерні з методів впливу і порівняємо доцільність їх застосування із методологічною парадигмою вербального біхевіоризму, яку, згідно з теорією взаємозв’язку вербалізації та свідомості, вважаємо найбільш придатною у цьому аспекті.
   Отже, правове виховання передбачає вплив, перш за все - психічний. Під психічним впливом ми розуміємо «такий процес, «матерією» якого служать відчуття, сприйняття, уявлення і поняття, страждання, насолода і вольові акти у точному значенні цих термінів, що зобов’язує завжди вважати ці елементи свідомими; зобов’язує тому, що не усвідомлене будь- ким відчуття не є відчуттями чи уявленнями, не усвідомлена воля - не є волею...» [4, с. 38]. Тобто правове виховання має пройти рівень усвідомлення, і аж тоді всі «нав’язувані» нормативні вимоги стануть справді нормативними; не визнані свідомістю норми не є регулятором ні емоційних переживань, ні вольових зусиль, ні поведінкових реакцій. Правове виховання передбачає формування правосвідомості з обов’язковою наявністю зовнішніх критеріїв, що могли б проявляти її (правомірна чи неправомірна поведінка).
   Крім прямого впливу, можливий варіант взаємодії (взаємовпливу). Для можливості психологічної взаємодії, попри інші умови - наявність свідомості чи здорової психіки у суб’єктів правовідносин, наявність апаратів сприйняття і т.д. - необхідна ще одна додаткова умова, а саме - «наявність більш-менш однакового прояву (символізування) одних і тих самих переживань суб’єктами взаємодії, що, у свою чергу, діє можливість правильного тлумачення цих символів кожному з них» [4, с. 48]. Іншими словами, як законодавець, так і право-сприймач повинні однаково розуміти значення, закладене у позитивному праві. І як результат - очікувана реакція (правомірна поведінка або неправомірна - злочин - у випадку розходження «символічних» рівнів).
   Це означає, що, крім впливу (взаємовпливу), правове виховання передбачає обов’язкове сприйняття «вихованцем» норм і вимог, які викладає «вихователь». У рамках теорії діяльності сприйняття постулюється як «відображення цілісного предмета, що безпосередньо впливає на аналізатори; адекватність такого відображення досягається шляхом уподібнення організму за допомогою активних дій тим ознакам, які є в цього предмета» [5, с. 183]. Якщо говорити про право взагалі, то сприйняття означатиме відображення норм, вимог і постулатів цього права у свідомості право-сприймача, а також уподібнення його дій і вчинків до поведінкових актів, викладених у праві.
   Основними характеристиками сприйняття є предметність, цілісність, константність, категоріальність, апперцепція [2, с. 70]. Абстрагуючись від загальноприйнятих визначень цих характеристик у площину позитивного права, тобто сферу правового виховання, пропонуємо низку визначень.
   Предметність сприйняття права в онтогенезі пов’язане з успішністю практичних дій особистості, що спираються на суспільно вироблені форми правовідносин (позитивне право асоціюється з реальними нормами і вимогами, які дають підстави діяти так чи інакше у певному конкретному право-випадку).
   Цілісність сприйняття права виражається в тому, що всі його сенсорні ознаки організовані у правосвідомості індивіда у доволі стійку систему, тому навіть окремі його аспекти, не задіяні в певний момент, все ж виявляються інтегрованими у цілісний образ сприйняття права (один злочин можна кваліфікувати за багатьма правовими кодексами, комплексне знання яких здебільшого застерігає від учинення такого типу злочину).
   Константність сприйняття права характеризується відносною сталістю його ознак при зміні умов сприйняття (право однаково діє у будь-яких ситуаціях, незнання права не звільняє від відповідальності).
   Категоріальність сприйняття права проявляється у здатності індивіда виділяти у ньому певні характерні чіткі ознаки (здатність диференціювати, здійснювати категоріальний аналіз норм права, виокремлюючи ті, що регулюють правовідносини на побутовому рівні, суспільні правовідносини, сферу кримінальних правовідносин, рівень державної безпеки і т. д.).
   Апперцепція сприйняття права пояснює активність правосвідомості індивіда, що зумовлена впливом попереднього досвіду й установок. Розрізняють поняття перцепції (розмитого, нечіткого сприйняття) і апперцепції (чіткого й усвідомленого бачення змісту). Термін ввів у науковий обіг Г. Лейбніц [6], ним послуговуються і досі у значенні «перцептивної» взаємодії, яку неможливо розірвати як єдину процедуру дотичності» [7, с. 43]. Після вже згадуваної теорії діяльності складні форми перцепції почали розуміти як «процес, у складі якого - елементи кодування, що відбувається за участю мовлення і схожого на мовленнєві процеси наочного мислення» [8, с. 248]. Що стосується апперцепції права, то йдеться, перш за все, про чітку внутрішньо мовленнєву картину правової реальності, тобто про активно сприймаючу правосвідомість.
   Крім цього, вважаємо за необхідне підкреслити дискурсивність сприйняття права. Адже правове виховання має, на нашу думку, насамперед розвивати дискурсивне (розумове, понятійне, логічне, опосередковане) мислення на противагу чуттєвому, споглядальному інтуїтивному. Сфера правовідносин вимагає від право-сприймача зв’язного логічного мислення, коли кожна наступна дія чи вчинок зумовлені результатом попередньої, причому чітко керованої нормами права.
   На основі зазначених вище перцептивних (здебільшого мовленнєвих) еталонів право-сприймач може здійснювати власний аналіз і синтез сприйнятої інформації про вимоги і норми права в цілому. Тобто можливий когнітивний процес декодування права (вже згадуваний раніше термін на позначення зміщення рівнів розуміння адресанта й адресата). Йдеться про інтерпретацію (власне тлумачення, пояснення, коментування) права його сприймачем. З метою уникнення цього у сфері правового виховання надзвичайно поширене застосування коментарів самих законодавців, правників, юристів-фахівців.
   Одним із результатів правового виховання є правова індивідуація, яка, на нашу думку, передбачає розвиток правосвідомості, що забезпечує реалізацію закладених індивідуальних задатків у правовідносинах, тобто допомагає людині самореалізуватися, проявити себе як правову істоту.
   Правосвідомість, діючи всередині, розкриває, в міру постійного розвитку особистості, щоразу нові оригінальні її особливості. Але на зовнішньому рівні ця особистість перебуває у безперервному контакті з іншими подібними їй особистостями, між ними виникають певні правовідносини, зумовлюючи взаємну правову залежність. Індивіди, проявляючи власну правосвідомість, змушені підпорядковувати її загальним вимогам соціуму. Такий дуалізм існування у соціальних рамках потребує певних самообмежень, що, у свою чергу, вимагає певних зусиль. Природна дезорганізація людей зумовлює необхідність правового виховання для організованого співжиття у колективі [3, с. 18]. Це вимагає від кожного члена соціуму здійснення зусилля вибору - між правом (нормативно впорядковане життя) і неправом (хаотичне задоволення власних потреб, що веде до злочинної діяльності).
   Проблема свободи правового вибору порушена також у вченні Е. Фрома. Він вважав, що основний підхід до вивчення людської особистості, а отже, і до її виховання та становлення має полягати у формуванні в неї певного ставлення до світу, інших людей [9, с. 5], тобто у прищепленні їй певного ідеалу правової реальності і правовідносин. Свідомість, розум, уява і здатність до творчості сприяють свободі вибору людини на користь права. Можна заперечувати наявність свободи вибору у людини, заявляючи, що всі її рішення детерміновані зовнішніми подіями. Однак, на нашу думку, свобода вибору, чи свобода волі, зводиться до усвідомленого процесу, який здатна продукувати лише свідомо довершена людина. У правовому контексті свобідна воля означає здатність підпорядковуватися голосу розуму і совісті; ця властивість характерна лише для зрілої, право-розвинутої особистості.
   Правове виховання, за Фромом, - це передача людині правових вимог суспільства; ці вимоги можна сприймати лише у тому випадку, коли зрозуміло, який тип правової особистості бажаний і необхідний у суспільстві [9, с. 333]. А це означає, що правове виховання передбачає обов’язкову наявність комунікації. Мовлення права (пряме і непряме) є особливим цілісним правовим середовищем, у якому проходить усе життя людини і тільки в якому можливі тривалі міжлюдські зв’язки. Без неперервності людського правового досвіду жодні сталі міжлюдські правовідносини неможливі. Перефразовуючи вислів видатного філософа- лінгвіста XX ст. О. Розенштока-Хюсі, можемо стверджувати, що саме мовлення права є тим специфічним середовищем, що передає сукупний правовий досвід людства, і саме мовлення права творить правову спільноту людей, об’єднаних правовідносинами у просторі і часі [10, с. 253].
   Додержуючи «канонів» вербального біхевіоризму, доречно зазначити, що мовлення (як і мовлення права зокрема) спрямоване на перетворення слухача (читача) у таку істоту, якою він не був до того, як до нього звернулися (через текст, усне мовлення чи ін.). Саме тому мовлення права виявляється не просто системою знаків і сигналів, «текстом» чи «говорінням», а формою публічної поведінки, системою, що налагоджує тривалі і стійкі правовідносини у соціумі.
   Ще одним рефлективним проявом сприйняття правового виховання є цивілізованість. Адже цей показник є відображенням знань і навиків, які вбирає людина з оточуючого правового поля. Школу правових чеснот ми першопочатково проходимо в сім’ї, а оскільки сім’я і суспільство тісно взаємопов’язані ще від свого виникнення, то «сімейні» чесноти з часом трансформуються у суспільні і мають повне право претендувати на чільне місце у правосвідомості [3, с. 32].
   Кожен суб’єкт правового виховання повинен у подальшій своїй правовій практиці (йдеться не лише про правників, чия сфера «виробничих» інтересів безпосередньо пов’язана із правом) вміти самостійно прогнозувати і формувати у кожному конкретному право- випадку комплекс відповідних рис і властивостей характеру, стилю життєдіяльності як особисто себе, так і оточуючих його людей. Для цього необхідно знати методологічні засади «нового світоглядного стандарту». Якщо все-таки виокремити із загального соціуму і сконцентрувати увагу на правнику як репрезентаторові прояву вищого рівня правосвідомості, то цей новий світоглядний стандарт вимагає від нього не лише юридичної грамотності і політичної обізнаності, а й стійких соціально-психологічних установок, умінь і навиків.
   Як протилежний до правової грамотності можливий такий вид результатів правового виховання, як правовий нігілізм, який згідно з філософією Ф. Ніцше походить від правової інтерпретації. Правовий нігіліст - це людина, яка вважає, що правова реальність, якою вона є, не мала б існувати, а щодо реальності, якою вона має бути у правовому аспекті, припускає гіпотезу, що такої не існує [11, с. 277]. Нігілізм набуває особливого поширення у кризові епохи суспільно-історичного розвитку. Саме таким, на нашу думку, можна вважати сучасний стан українського соціуму. Хоча правові норми і цінності не знівельовані повністю і відверто не заперечуються, однак немає того рівня правової освіченості українського громадянина, який зміг би репрезентувати належний рівень масової правосвідомості. У цій ситуації важливо спрямувати правове виховання на переоцінку права як вищої регу-лятивної сили, необхідної для впорядкування системи правових взаємовід-носин членів суспільства. Відкидаючи позицію, згідно з якою людська істота проектує власну поведінку як розумна тварина, необхідно подолати правовий нігілізм, формуючи індивідуальну правосвідомість як носія універсальних правових цінностей, здатну протистояти нігілістичній колективності.
   Доцільно також згадати позицію щодо виховання і розвитку особистості засновника індивідуальної психології А. Адлера. Згідно з його теорією, індивідуальний розвиток шляхом виховання - це компенсація і надкомпенсація комплексу неповноцінності, який притаманний кожному [12]. Щоб детальніше розглянути це питання, зазначимо, що людина, людська реальність не є самодостатньою, вона принципово залежна від іншої сутності, яка перебуває за межами людини.
   Але це не дає підстави стверджувати про «неповноцінність» людської природи, зокрема правової. Адже людина володіє розумом, тобто здатністю до аналітичної рефлексії, яка по-різному проявляється у різних правових ситуаціях. Іншими словами, ми не можемо математично вичислити рівень правосвідомості як результату правового виховання, однак ми також не можемо твердити про її абсолютну відсутність, адже специфічні її прояви можна зафіксувати у кожному конкретному право- випадку.
   Якщо брати окрему особистість у контексті правового виховання, то варто зазначити, що кожна з них унікальна і по-своєму, властивим лише їй способом, реагує на право-вплив і вирішує право-ситуації. Але водночас люди схожі між собою в силу спільності існування, будучи членами однієї громади, спільноти, суспільства. Отже, під особистістю, суб’єктом правового виховання слід розуміти сукупність як спадкових (природно- правових), так і набутих (позитивістських) властивостей, які характерні для кожного окремого індивіда.
   Правове виховання через індивідуальні характеристики здійснює вплив на масову правосвідомість. Проаналізуємо декілька її аспектів, сформованих під впливом правових норм. Перш за все звернемося до вже згадуваної дихотомії «темперамент - характер». Найбільш влучно її охарактеризував Е. Фром: «Темперамент стосується способу, стилю реагування, він конституціональний і незмінний; характер формується на основі життєвого досвіду людини, особливо у ранньому віці, і здатний зазнавати певних змін під впливом нового життєвого досвіду та інтуїції» [13, с. 54]. Якщо адаптувати цей вислів до правового виховання, то мусимо визнати, що темперамент - це прояв природного пориву людини у будь-якому аспекті (правовому, культурному, економічному, політичному і т.д.); натомість характер можна виховати і сформувати, віддаючи йому належне як синоніму певного типу поведінки (правомірна поведінка - правомірний характер, і навпаки). Такої позиції дотримуються біхевіористськи орієнтовані психологи, соціологи, політологи; саме цю позицію вважаємо правильною і стосовно правників. Водночас цій думці можна заперечити, акцентуючи на вольовій і динамічній складових характеру, а останній сприймаючи як систему прагнень, що лежать в основі поведінки, але не ідентичні їй. Однак, на наш погляд, ці, здавалося б, діаметрально протилежні позиції слід вважати взаємодоповнюючими. Адже характер визначає поведінку, задіюючи при цьому і вольові зусилля, і свідомі прагнення. Це аналогічно до ситуації доповнення методологічної парадигми класичного біхевіоризму свідомими рефлексіями з подальшим трансформуванням його у вербальний біхевіоризм, який не заперечував наявність свідомого прояву у поведінкових реакціях, а, навпаки, брав їх за посередницьку основу.
   Ще одна дихотомія, до якої, на наш погляд, слід звернутися при розгляді правового виховання, - це «егоїзм - альтруїзм». По суті, ці дві сентенції можна назвати крайніми кардинально протилежними межами, в рамках яких міститься власне «золота середина» позиції правової свідомості законослухняного громадянина держави. Сучасна правова культура насичена табу на егоїзм. І водночас ми є свідками абсолютно протилежної до цих табу ситуації: правова практика сучасного суспільства визнає найсильнішим і законним прагненням людини саме егоїзм. Доволі часто морально-етичні принципи поступаються позитивістським нормам закону, який стоїть на сторожі прав кожної окремої людини. Не кращою є ситуація і з т.зв. альтруїстами, які, вдаючи із себе самовідданих працівників корпорації, нехтують своїми обов’язками перед членами власної родини, не надаючи їм належної уваги і матеріально-фінансової підтримки. Важливу роль у виправленні такої ситуації може відіграти власне правове виховання, впливаючи на свідомі рецептори регулювання мислення, а отже, і поведінки індивіда. Тобто потурання власним прагненням (навіть якщо вони законодавчо захищені) ніколи не може бути безпосереднім обов’язком, а тим більше принципом будь-якого обов’язку.
   Важливим результатом правового виховання є також формування правової совісті. Філософсько-правова література не дає чіткого визначення поняття «правова совість». Дещо наближене до цього поняття можна зустріти у юридичних психологів, які сформулювали його як «соціальну відповідальність» і подають у такій редакції: «Процес соціалізації особистості включає і виховання активної соціальної відповідальності, усвідомлення обов’язку перед суспільством, розуміння необхідності додержання соціальних норм, що в кінцевому результаті забезпечує нормативну поведінку, високий ступінь соціальної вихованості, запобігання антисоціальним проявам» [14, с. 120].
   Натомість філософи подають цілий калейдоскоп визначень цього поняття, починаючи від Цицерона і Сенеки, які говорили про совість як про внутрішній голос, що звинувачує чи виправдовує наші вчинки з позиції їх морального достоїнства; через філософію стоїків, які інтерпретували її як усвідомлення внутрішньої гармонії; схоластів, які сприймали совість як закон розуму і відрізняли від внутрішнього знання моральних принципів; Канта, який ідентифікував її з поняттям власне обов’язку [13, с. 115-116] і аж до мислителів нашого часу, які також розходяться у трактуванні совісті і більше схильні до розгляду її як мотивації поведінкових актів, що пропонують психологи [15].
   Абстрагуючись від вищезазначеного, пропонуємо таке визначення правової совісті: це - внутрішня, невід’ємна частка людської правової самоорганізації, свідоме реагування на власні право-вчинки з наступним їх оцінюванням за позитивно-негативною шкалою правомірності, а також прояв раціональної правосвідомості і мотивація правомірної поведінки. Тобто, правова свідомість - характеристика виключно індивідуальнісна і покликана організовувати, координувати і контролювати всі дії людини з огляду на їх правомірність; здатна критично оцінювати власні право- вчинки і давати аналогічну оцінку як правомірній (чи неправомірній) поведінці оточуючих зокрема, так і правовій реальності в цілому. Попри всю емпіричну заплутаність визначення правової совісті, найбільше піддається аналізові окрема її характеристика - сенс як основна мотивація правомірної поведінки людини.
   Ще однією сентенцією правового виховання є проблема віри. Коли сприймати віру як неузгодженість із раціональним мисленням, її слід елімінувати як анахронізм, пережиток ранніх стадій культурного розвитку людства і вважати доречно заміненою наукою, що оперує чіткими теоріями і фактами. Однак якщо розглядати віру не як сліпу довіру чомусь (віру у щось), а як базову установку людини [13, с. 154], то її відсутність можна спостерігати як розгубленість, невпевненість, сумнів. А сумнів - це реакція свідомості, стан нерішучості і вагань. Інколи сумнів може стати першоосновою для пізнання, але можливі ситуації, коли він переростає у страх. Ми розглядали варіант страху як стимулу до правомірної поведінки з боязні покарання. Зараз спробуємо довести, що саме віра здатна усунути страх (або не дати йому зародитися) і що саме правове виховання передбачає формування усталених підвалин віри як унеможливлення страху перед законом.
   Страх - це крайній прояв сумніву. Сумнів, у свою чергу, може бути як раціональним, так і ірраціональним. Власне ірраціональний сумнів і є невротичним замовленням виникнення страху. Натомість раціональний сумнів відіграє важливу роль у становленні особистості. Саме він в історичній ретро спективі став однією з рушійних сил сучасного критичного стилю мислення і найбільш плідним імпульсом для розвитку філософії та науки. У правничому аспекті раціональний сумнів є поштовхом до правової освіти. Правове виховання здатне «перетворити» раціональний сумнів, що стосується правовідносин, правової системи і права як такого, у раціональну віру у доцільність правомірної поведінки людини, що спиралася б не на абстрактність правових норм, а на власний правовий досвід продуктивної діяльності кожного. У людини немає набору інстинктів, які регулювали б її поведінку у кожній правовій ситуації автоматично. Для цього необхідна впевненість при виборі правильного рішення. І саме правові знання здатні усунути «хиткість» правосвідомості і допомогти стимулювати «прийнятні» право-вчинки.
   У будь-якому суспільстві чи не найбільше актуалізується проблема правового виховання саме співробітників правоохоронних органів. Адже вони перебувають у самому епіцентрі людських взаємин, від їхньої правосвідомості і рівня правомірності їх поведінки багато в чому залежить стабілізація правопорядку і правозахисту в суспільстві. Правове виховання відіграє надзвичайно важливу роль у становленні правника- професіонала.
   А оскільки правоохоронець - це практик, який постійно в силу повноважень втручається у долі людей, то правове виховання має неодмінно включати комунікацію. Причому у двох векторах: вплив «вихователів» на правосвідомість майбутніх правників і вплив уже їхньої правомірної поведінки на правосвідомість громадян (правове виховання населення) та рівень правопорядку в суспільстві.
   Наукове управління процесом правового виховання включає координацію всієї сукупності чинників, що формують майбутнього правоохоронця, впливу соціального середовища, системи навчання і виховання, самостановлення і самоформування. Основним завданням правового виховання майбутнього спеціаліста органів внутрішніх справ є перетворення правових знань у глибокі особисті переконання і соціально значущі потреби. Для досягнення такого якісного результату необхідно забезпечити максимальний вплив на процес формування правової свідомості, розвиток якої не завершується за курсантськими партами, а пропорційний до розвитку і стажу практичної роботи. Тому дуже важливо знайти найбільш дієві та ефективні засоби впливу на правосвідомість, тобто на їх основі й у сукупності з методологією інших наук виробити новітні методики правового виховання як працівників правоохоронних органів, так і всіх громадян.
   Методів правового виховання багато. Різниця полягає лише у зміні парадигми - первинних концептуальних схем, способів постановки проблем і методики досліджень, розуміння самої людини (як об’єкта для маніпулювання сучасними інформаційними технологіями чи як реальної сили, здатної «перекроїти» правову реальність). На наш погляд, підхід до вивчення проблематики правового виховання повинен базуватися на власне мовленнєво-діяльнісному аспекті і виходити з умов глобального інформаційного середовища.
   Правова реальність, конкретні правовідносини є лише оточенням, у якому перебуває людина. їх зміна викликає зміну пропорцій її сприйняття, зміну ставлення до оточення. Вплив права на свідомість людини беззаперечний. Питання лише в тому, як здійснювати найбільш дієвий вплив для формування досконалої правосвідомості і прийнятної для суспільства правомірної поведінки. Таким, на нашу думку, є метод вербального біхевіоризму, тобто метод мовленнєвого впливу на психіку людини (правосвідомість) з метою виклику відповідної дієвої реакції (правомірна поведінка).
   Саме цей метод лежить в основі правового виховання. Адже право як конгломерат вербалізованих норм і правил наказує й організовує, визначає право-прийнятні вчинки, формує певні потреби і створює умови для їх реалізації.
   Попри всю критичність підходу до біхевіоризму, мусимо визнати його дієвість у процесі виховання. Це, зокрема, стосується правового біхевіоризму. Слово закону формує універсум правової комунікації (у якому проявляється правомірна поведінка), є виразником і стимулятором процесів ідентифікації, уніфікації і систематичного розвитку позитивної право-свідомості і правомірної поведінки.
   Один із дослідників сучасної західної цивілізації Г. Маркузе наголошував, що завдяки технологічному прогресові суспільство зуміло встановити тотальний контроль над людиною у всіх формах її життєдіяльності. Він критикує соціальний і політичний біхевіоризм, не задовольняючись тим, що «слово не повинно мати жодного іншого відгуку, крім публічної і стандартизованої поведінки (реакції)» [16, с. 113].
   Провівши паралель, можемо стверджувати, що у юридичному біхевіоризмі саме цей аспект і повинен бути ключовим, оскільки позитивне право як загально-прийнятний регулятор дій і вчинків членів суспільства вимагає власне «стандартизованої поведінки». Адже правовідносини - це, мабуть, єдина сфера життєдіяльності людини, де чіткість, лаконізм і семантична однозначність мовленнєвих висловлювань є запорукою законності і правової грамотності, а отже, гарантом правопорядку.
   Правильність вибору вербальних конструкцій при укладанні законів та інших нормативно-правових актів дає підстави сподіватися на таке ж чітке їх розуміння і сприйняття громадянами та прийняття їх як основного управлінського апарата при організації і продукуванні поведінкових реакцій. Проблема лише у законотворенні, тобто на рівні вербального укладання право-норм і право-вимог, щоб замість правомірності не викликати деформацію правосвідомості і не спричинити злочинні прояви поведінки.
   Висновок. Отже, методологія вербального біхевіоризму присутня у всіх характеристиках правосвідомого рефлексивного реагування на вплив правового виховання. Її застосування у цьому процесі є особливо дієвим, зважаючи на природність вербалізації правоо світи як мовленнєвої передачі вимог правомірної поведінки у суспільстві, як комунікативно- інтерпретативної діяльності, як ситуативно окресленої правової взаємодії на міжособистісному рівні та у правовідносинах громадянина і держави.

Література

   1. Попович М. Байдужість - поле для маніпуляції // ї (Львів). - 2003. - № 30. - С. 10-25.
   2. Кондаков И. Психология. Иллюстрированный словарь. - СПб.: ЕВРОЗНАК, 2003. - 512 с.
   3. Краткая философская энциклопедия. - М.: Прогресс; Энциклопедия, 1994. - 576 с.
   4. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / Общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонова. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.
   5. Леонтьев А. Проблемы развития психики. - М., 1972. - 430 с.
   6. Лейбниц Г. Новые опыты о человеческом разумении / Соч. в 4-х т. - Т. 2. - М.: Мысль, 1983. - 545 с.
   7. Подогора В. Выражение и смысл. Ландшафтные миры философии. - М.: Ad Marginem, 1995. - 427 с.
   8. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до теорії мовного релятивізму). - Львів: Літопис, 202. - 304 с.
   9. Фромм Э. Душа человека / Общ. ред., сост. и предисл. П.С. Гуревича. - М.: Республика, 1992. - 430 с.
   10. Розеншток-Хюсси О. Бог заставляет нас говорить. - М.: Канон; ОИ «Реабилитация», 1998. - 288 с.
   11. Ницше Ф. Воля к власти: переоценка всех ценностей: В 3-х т. - М.: РЕБЬ-Ъоок, 1994. - 352 с.
   12. Адлер А. Индивидуальная психология / История зарубежной психологии (30-60-е гг. XX в.). Тексты. - М.: Изд-во МГУ, 1986.
   13. Фромм Э. Психоанализ и этика. - М.: Республика, 1993. - 416 с.
   14. Васильев В. Юридическая психология: Учебник. 5-е изд. - СПб.: Питер, 2002. - 656 с.
   15. Хюшбер А. Мыслители нашего времени. Справочник по философии Запада XX века. - М.: Изд-во ЦТР МГП ВОС, 1994. - 312 с.
   16. Маркузе Г. Одномерный человек. - М.: РЕБЬ-Ъоок, 1994. - 368 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com