www.VuzLib.com

Головна arrow Державне управління, самоврядування arrow Регіональні пріоритети державної політики у сфері соціального захисту населення України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Регіональні пріоритети державної політики у сфері соціального захисту населення України

М.В. КРАВЧЕНКО

РЕГІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

   Проаналізовано регіональні пріоритети державної політики у сфері соціального захисту населення України, виявлено проблеми та прогнозування перспектив соціального розвитку на регіональному рівні, викладено пропозиції щодо покращання ситуації в цій сфері.

   Забезпечення сталого збалансованого та прогнозованого соціально- економічного розвитку України, підвищення рівня та якості життя населення, збагачення соціального і трудового потенціалу кожної окремої людини неможливе без проведення активної державної політики у сфері соціального захисту населення на регіональному рівні. У соціальній сфері накопичилося достатньо проблем, які обумовлені як трансформаційними процесами, так і глибокими суперечностями розвитку, що мають місце і сьогодні. Тому виявлення та врахування регіональних відмінностей сприятиме розробці та впровадженню дієвої політики держави, спрямованої на прискорення соціального та культурно-духовного розвитку всієї країни та її регіонів та забезпечення постійного зростання добробуту громадян.
   Слід зазначити, що останнім часом дещо розширилися повноваження територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування в управлінні соціогуманітарним розвитком регіонів [2], проте існуюча система регіонального управління у сфері соціального захисту населення загалом є неадекватною для вирішення основних проблем і суперечностей розвитку українського суспільства. Відсутність комплексної стратегії розвитку держави на загальнонаціональному і регіональному рівнях та справжньої децентралізації не тільки стримує поступ, але й створює безпосередню загрозу стабільності, територіальній цілісності та національній безпеці країни. Аналіз у регіональному вимірі сучасного стану соціально-економічного розвитку свідчить про значні диспропорції, нерівномірність рівня та якості життя населення, що створює передумови для соціальної напруги в суспільстві [3].
   Проблеми і перспективи розвитку вітчизняної системи соціального захисту населення та її вплив на всі сфери суспільного життя українців знаходяться в постійній увазі науковців. Теоретико-методологічні та прикладні питання соціального захисту населення та його регулювання досліджують Д. Богиня, І. Бондар, І. Гнибіденко, М. Долішній, Е. Лібанова, А. Колот, Б. Надточій, А. Нечай, В. Новіков, В. Онікієнко, С. Пирожков, В. Яценко та ін. Вивченням соціальних питань на регіональному рівні займаються такі вчені, як О. Новікова, Ю. Краснов,С. Вовканич, С. Злупко, А. Ягодка, О. Яременко та ін.
   Водночас, у вітчизняній літературі бракує спеціальних досліджень, пов’язаних з аналізом регіональних особливостей територій для розробки пріоритетів державної політики у сфері соціального захисту населення як на загальнонаціональному, так і на регіональному та місцевому рівнях.
   Метою роботи є вироблення пріоритетів та перспектив соціального розвитку українського суспільства в контексті нової державної регіональної політики на основі аналізу сучасного стану соціального захисту населення на регіональному рівні.
   Існуючі протиріччя місцевих, регіональних та загальнодержавних інтересів, породжені відсутністю стратегії державної регіональної політики, призвели до значного відставання від європейських країн і навіть наших найближчих сусідів за показниками рівня і якості життя громадян, до різких відмінностей між містом і селом, до нестачі людських ресурсів, викликаних демографічною кризою та посиленням трудової міграції тощо. Така ситуація потребує нового розуміння регіональної політики України як цілісного комплексного явища та, відповідно, невідкладного вироблення мети та напрямів сучасної регіональної політики і розробки відповідних пріоритетів.
   У цьому зв’язку, на наш погляд, заслуговує на увагу проект концепції державної регіональної політики, розроблений робочою групою під керівництвом міністра регіонального розвитку і будівництва В. Куйбіди із залученням повідних фахівців і вчених у цій царині. У ньому сформульовано таку мету державної регіональної політики - “поліпшення якості життя людини незалежно від місця її проживання через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку країни, інтеграції територій в єдиному політичному, правовому, інформаційному та культурному просторі, максимального використання їхнього потенціалу з урахуванням усіх особливостей” [8]. Іншими словами, регіональні відмінності маємо перетворити на можливості.
   Слід зазначити, що сформульована мета вітчизняної державної регіональної політики цілком узгоджується з основоположним принципом державної політики у сфері соціального захисту. Він полягає в тому, що держава через органи державної влади повинна забезпечувати гарантовані соціальні права всім громадянам, незалежно від віку, соціального становища чи місця проживання, створювати рівні умови для життєдіяльності всім категоріям населення, забезпечувати більш адекватний перерозподіл національного багатства [5]. Тобто йдеться про єдині стандарти якості життя громадян, які мешкають у будь-якому селі, селищі, місті чи столиці. Отже, об’єктом соціального захисту виступає кожна людина, що характерно для соціальної політики високорозвинутих країн. Водночас, зміст соціального захисту, його форми і методи покликані бути індивідуальними, адже частина осіб потребує матеріальної допомоги як першої умови виживання, інша - захисту самореалізації особистості.
   Сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку соціального захисту населення на регіональному та місцевому рівнях зумовлені соціально-економічною, демографічною та екологічною специфікою кожного регіону країни, що містить як позитивні, так і негативні наслідки. Розглянемо основні.
   Високі доходи мають люди переважно у Східній Україні - в Запорізькій, Донецькій і Дніпропетровській областях. Ці високо індустріалізовані області генерують найбільші обсяги валової доданої вартості на душу населення в країні. Отже, з точки зору економіки, східні території найрозвинутіші, водночас вони мають значні демографічні проблеми, а показник людського розвитку в Луганській і Донецькій областях найнижчий у державі.
   Дедалі загрозливішими стають асиметрії в розвитку територій. Особливо це помітно на прикладі Києва, де нині зосереджена переважна більшість фінансових ресурсів країни. Погляд на більш загальну картину розподілу доходу по областях свідчить, що різниця в матеріальному добробуті між найкращими та найгіршими областями (це, відповідно, східна та південна частини країни) значно менша, ніж між Києвом та будь- яким регіоном, який для України за значенням є середнім. Розрив між областями з найбільшим і найменшим ВВП на душу населення існує майже втричі, а якщо порівнювати зі столицею, то цей розрив подвоїться. Цифри свідчать про те, як різняться шанси людей з різних регіонів знайти добре оплачувану роботу, прогодувати родину, отримати доступ до соціальних благ тощо. Виходить, що достаток і людська гідність залежать не від розуму, природних здібностей чи талантів або результатів праці особи, а від місця проживання, що апріорі є несправедливим, адже нерівномірно забезпечуються конституційні норми, що недопустимо.
   Диспропорції існують і в середині регіонів. У кожній області є дві- три депресивні території, кілька сотень міст і селищ живуть практично за рахунок одного містоутворюючого підприємства, що значно ускладнює забезпечення соціальних гарантій. Подолання цих диспропорцій - стратегічне завдання, від якого залежить майбутнє всієї країни. Без децентралізації влади, ефективного самоврядування, без розвитку економічної ініціативи громад його не вирішити.
   Галузева відмінність економічного розвитку регіонів має значний вплив на зайнятість населення, рівень оплати праці між різними регіонами країни, що спричиняє диференціацію доходів населення залежно від місця проживання, тим самим негативно позначаючись на соціальному захисті населення. Відповідно, значною є диференціація заробітної плати як за видами економічної діяльності, так і за регіональним розподілом. Особливість оплати праці в Україні в тому, що вона визначається видом економічної діяльності, а не кваліфікацією чи інтенсивністю праці. Найбільш оплачуваними залишаються працівники фінансових установ, авіаційного транспорту, а серед промислових видів діяльності - зайняті на підприємствах з виробництва коксу, продуктів нафтопереробки: розмір оплати праці у 2007 р. перевищив середній по економіці в 1,6 - 2 раза. Нижче середнього рівня по економіці розміри заробітної плати у працівників рибальства та рибництва, сільського господарства. Незважаючи на збільшення обсягів фінансування бюджетної сфери, рівень оплати праці у закладах культури, освіти, охорони здоров’я залишається на 18 - 36 % нижчим за середній показник по економіці [1].
   Найнижчий розмір зарплати штатних працівників у 2007 р. спостерігався у працівників Тернопільської, Херсонської, Чернігівської, Волинської, Вінницької, Хмельницької, Кіровоградської, Чернівецької та Житомирської областей. Зберігається тенденція перевищення середнього по економіці рівня заробітної плати лише у м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Київській областях [7].
   Низька вартість робочої сили зумовлена незначною питомою вагою витрат на оплату праці та соціальні заходи, яка складає біля 10 % в операційних витратах підприємств з реалізованою продукцією. Українські підприємства, які продають свою продукцію за світовими цінами як усередині країни, так і за її межами, платять заробітну плату в кілька разів нижче світової. Споживчі ціни зрівнялися зі світовими, а заробітна плата залишилася набагато нижчою.
   Більшість регіонів країни - понад 28 % промислових і 60 % сільськогосподарських підприємств - відчувають нестачу кваліфікованих робочих кадрів. Середній вік працюючих на багатьох підприємствах перевищує 55 років. У середньому по Україні кожна п’ята економічно активна особа - старша 50 років, а кожна 14 - старша працездатного віку [4]. Певні сектори і галузі промисловості в умовах збільшення обсягів виробництва потребують кваліфікованої робочої сили, яка не готується в нашій державі або готується не в достатній кількості. По низці нових професій, пов’язаних зі створенням і застосуванням комп’ютеризованих виробництв, упровадженням високих технологій, ця проблема стоїть особливо гостро. Поглиблюється диспропорція між кількістю осіб, що навчаються для отримання робітничої професії та кількістю осіб, що здобувають вищу освіту (в 6 разів). Натомість, майже кожна п’ята особа з вищою освітою виконує низькокваліфіковані роботи, які не потребують такого рівня освіти.
   Має місце загальнодержавна деформація промислово-економічної структури виробництва, особливо в регіонах Західної України. Нераціональна галузева структура зайнятості на загальнодержавному та регіональному рівнях сприяють поширенню неадекватної зайнятості, тобто коли значна частина зайнятих осіб працює на посадах, що не відповідають їхній освіті. Отже, нагальною потребою стає реформування системи вищої та професійно-технічної освіти відповідно до сучасних вимог.
   Тенденція до поступового скорочення безробіття, що має місце останніми роками в Україні, містить негативні особливості - відбувається збільшення періоду пошуку роботи з 6 місяців у 2006 р. до 7 місяців у 2007 р., при цьому зростає кількість безробітних, які шукали роботу понад один рік (довготривале безробіття). До головних причин довготривалого безробіття слід віднести низьку заробітну плату, яка не перевищує прожитковий мінімум для працездатних осіб на кожному другому вакантному робочому місці, невідповідність фаху безробітної особи до професійних вимог та погані умови праці. Тобто не створюються у належній кількості гідні і продуктивні робочі місця, а саме вони є запорукою зниження безробіття і скорочення чисельності сімей, що працюють, але живуть у бідності.
   Регіональні асиметрії соціально-економічного розвитку країни, низький рівень доходів, невідповідність міжгалузевих співвідношень у рівнях оплати праці та високі міжрегіональні відмінності, високий рівень безробіття окремих областей країни створюють складні проблеми в забезпеченні національних стандартів життя населення певних регіонів, у подоланні бідності та ефективному використанні трудових ресурсів. Зазначені причини активно впливають на внутрішні та зовнішні міграційні процеси як на рівні міста, так і регіону в цілому.
   Поряд з міждержавним рухом населення залишається значним рівень внутрішньорегіональної і міжрегіональної міграційної мобільності громадян. Найбільше значення коефіцієнта валової міжрегіональної міграції зафіксовано у м. Київ, Київській, Донецькій та Дніпропетровській областях, а найменше - у Чернівецькій і Закарпатській областях [6].
   Демографічна ситуація, що відображає тривалість життя, смертність і міграцію населення, помітно краща в Києві, ніж в інших регіонах України.
   Зростання народжуваності, що спостерігається останнім часом, принципово не змінює демографічний дисбаланс - продовжує переважати смертність над народжуваністю (майже в 2 рази) та зменшення чисельності населення в працездатному віці, особливо чоловіків. Знижується середня очікувана тривалість життя: для чоловіків до 62 років, жінок - 74, що порівняно з країнами ЄС на 13 - 15 років менша для чоловіків та на 5 - 9 років для жінок. Наслідком демографічної кризи є старіння нації, що невдовзі призведе до дефіциту трудових ресурсів і поглибить проблеми пенсійного забезпечення як для осіб пенсійного віку, так і для трудоактивного населення.
   Наймолодше в середньому населення проживає в Західному регіоні, а найстарше - у Східному та Північно-Східному, відповідно, найбільші резерви для поліпшення демографічної компоненти трудового потенціалу є на заході, найменші - на сході країни. Особливо гострою є проблема старіння робочої сили в сільській місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях [4].
   Екологічна ситуація набагато краща в усіх областях, окрім промислового Сходу, і значно гірша в Києві: за щільністю забруднення на один квадратний кілометр учетверо перевищуються середньоукраїнські показники. Фрагментарне, дискретне подолання наслідків Чорнобильської катастрофи призвело до проблеми не окремих територій, а держави в цілому.
   Підвищенню життєвих стандартів сприятиме істотне оздоровлення екологічного стану промислових підприємств і міст. З цією метою необхідно здійснити перехід на міжнародні стандарти екологічної безпеки та посилити моніторинг екологічного впливу підприємств на природне навколишнє середовище, а також запровадити дієві способи економічного впливу на поліпшення екологічних параметрів виробництва.
   Здійснений аналіз засвідчує, що ситуація в багатьох регіонах є критичною, загрозливими стають територіальні диспропорції, деградація села, криза міської поселенської мережі, посилення трудової міграції працездатного населення. На наш погляд, подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів та зниження контрастності показників якості життя громадян не може обмежитись підвищенням ефективності використання економічного, демографічного, соціального, культурного, ресурсного потенціалу кожного населеного пункту - потрібні кардинальні зрушення.
   З метою покращання соціального захисту населення на регіональному та місцевому рівнях пріоритетом має стати розвиток промисловості та сфери послуг через створення нових робочих місць з відповідним зростанням кількості зайнятого населення та перегляд існуючих робочих місць з урахуванням європейських стандартів щодо умов, охорони і безпеки праці, при цьому заробітна плата має реально відтворювати трудовий потенціал працюючих, а не бути індикатором дешевої робочої сили.
   З боку роботодавців потрібне чітке усвідомлення того, що на підвищення конкурентоспроможності впливає інтенсифікація та ефективність будь-якої праці, а тим більше висококваліфікованої, яка неможлива без створення умов для життєдіяльності працівника - від підвищення кваліфікації до забезпечення “соціального пакету” (медична страховка, оздоровлення тощо).
   Наступним пріоритетом вбачається створення або модернізація існуючої інфраструктури на рівні кожного населеного пункту - сталий людський розвиток неможливий без належним чином обладнаних лікарень і поліклінік, дитячих і спортивних майданчиків, бібліотек і клубів, шкіл і дитячих садочків, гуртків тощо.
   Важливим також є створення умов для реального (доступного пересічному українцю) кредитування, в першу чергу житла.
   З нашої точки зору, реалізація вищезазначеного поверне в Україну значну частину зовнішніх трудових мігрантів та врегулює ситуацію з внутрішньою міграцією, поліпшить демографічну ситуацію, надасть потужний імпульс самореалізації громадян у власній країні, змінить ставлення до держави, знизить емігрантські настрої громадян трудоактивного віку тощо.
   Таким чином, найважливішим завданням соціального захисту на регіональному рівні є підвищення рівня й якості життя громадян, сприяння їх динамічному і гармонійному розвитку, досягнення соціальної справедливості та зниження рівня бідності, що забезпечить українському суспільству політичну і соціальну стабільність, стійке зростання людського розвитку в загальноукраїнському та регіональному вимірі, створення єдиного українського простору, зменшення диспропорції між регіонами тощо.
   Відповідно, державна політика у сфері соціального захисту населення на регіональному рівні має здійснюватися за такими базовими принципами:
   - координація взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, суспільства і територіальних громад у забезпеченні загальнодоступності високих стандартів соціального захисту, подолання його диспропорції за регіонами країни, у т. ч. створення ефективних механізмів представництва на загальнонаціональному рівні інтересів територій, а на регіональному - інтересів громад;
   - орієнтація на універсальність показників рівня життя в кожному регіоні країни для всіх верств населення, в т.ч. збалансованість розподілу фінансових коштів (із урахуванням відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування) задля досягнення цілей соціальної справедливості в суспільстві;
   - диференційний підхід до різних соціально-демографічних груп залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності та можливості отримання доходів (тобто між платниками податків та особами, що перебувають на утриманні держави) з метою найповнішого задоволення потреб громадян та цільового використання коштів місцевих бюджетів;
   - реалізація прав кожного громадянина на працю, у т.ч. й на депресивних територіях, та отримання гарантованого мінімуму доходів, достатнього для нормальної життєдіяльності працюючої особи та її сім’ї.
   На наш погляд, основні напрями державної політики щодо соціального захисту на регіональному рівні населення України полягають у:
   - підвищенні якості життєдіяльності населення, досягненні високих соціальних стандартів та нормативів;
   - сприянні розвитку людських ресурсів, повноцінному відтворенню людського потенціалу, що передбачає, в тому числі, розбудову та модернізацію соціальної інфраструктури;
   - створенні умов для реалізації соціального потенціалу людини;
   - реформування системи оплати праці, підвищення її стимулюючої ролі у структурі грошових доходів населення;
   - трансформації ринку праці та сфери зайнятості населення;
   - покращанні послуг в охороні здоров’я, створенні системи загальнообов’язкового державного медичного страхування;
   - гарантуванні і рівності умов при набутті загальної освіти;
   - вирівнюванні рівнів життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана з об’єктивними причинами;
   - створення умов для соціальної адаптації осіб з обмеженими фізичними можливостями, у т.ч. умов для навчання і працевлаштування відповідно до стану здоров’ я;
   - створенні сучасної системи соціальних послуг.
   У зв’язку з цим першочерговими завданнями забезпечення гідного рівня соціального розвитку регіонів вбачаються такі:
   - створення економіко-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян у кожному регіоні країни, що передбачає: по-перше, підвищення рівня оплати праці, при цьому політика доходів має трансформуватися в напрямі стимулювання зростання легально виплачуваної заробітної плати та шляхом упровадження нового соціального стандарту - регульованої державою мінімальної погодинної заробітної плати в усіх секторах економіки і збільшення оплати праці до світового рівня; по-друге, створення стимулів до продуктивної трудової діяльності з метою реалізації професійно-кваліфікаційного потенціалу працівників та прагнення набути високого рівня професійно-освітньої підготовки;
   - подолання дисбалансу на регіональних ринках праці, створення робочих місць згідно з потребами кожного конкретного регіону;
   - забезпечення продуктивної зайнятості, що неможливо без конкурентоспроможності як робочої сили, так і підприємств у кожному регіоні;
   - пріоритетність створення нових високотехнологічних і модернізація існуючих робочих місць;
   - диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток соціальної інфраструктури на селі;
   - створення системи пенсійного забезпечення на страхових засадах та забезпечення нинішнім пенсіонерам пенсій, адекватних трудовому внеску;
   - забезпечення доступності та якості соціальних послуг, децентралізація системи надання соціальних послуг, яка передбачає посилення ролі громад, розукрупнення великих закладів і центрів, їх територіальне наближення до місця проживання людини;
   - посилення адресної підтримки соціально незахищених верств населення шляхом використання кращих практик соціального захисту на місцевому рівні як закордонних, так і національних;
   - стабілізація процесів відтворення населення, збільшення народжуваності та тривалості життя, скорочення рівня захворюваності, травматизму та спричиненої травматизмом інвалідності, що передбачає низку заходів - від грошової допомоги до вирішення проблем в охороні здоров’я та житловій політиці, реального кредитування, формування здорового способу життя тощо.
   Реалізація поставлених завдань сприятиме зниженню надмірної соціально-економічної диференціації регіонів та подоланню розбіжностей у соціальному захисті громадян незалежно від території проживання, усуненню соціальної нерівності між регіонами, що виникає під час розподілу соціальних та економічних благ. Зростання економічної та соціальної безпеки працездатних осіб на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та створенні рівних можливостей в економічній сфері призведе до зменшення бідності, нерівності та соціального розшарування в суспільстві, уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних осіб, що сприятиме досягненню соціальної справедливості і стабільності та зменшенню соціальної напруги в суспільстві. Ефективна трансформація політики доходів забезпечить істотне підвищення рівня життя всіх верств населення, збільшення індивідуальних накопичень і споживання, сприятиме виявленню резервів продуктивного використання людських ресурсів з урахуванням завдань державної регіональної соціально-економічної політики та мінімізує негативний вплив міграційних процесів на стан регіональних ринків праці. Підвищення рівня якості життя позначиться на відтворенні інтелектуального капіталу, збільшенні народжуваності й тривалості життя населення. Створення сучасної системи якісних соціальних послуг не тільки наблизить їх до європейського рівня, але й сприятиме посиленню ролі та відповідальності органів місцевого самоврядування за якість, фінансове забезпечення, обсяг та вибір надавача соціальних послуг.
   Підсумовуючи, слід зазначити, що дієвість державної політики щодо соціального захисту населення на регіональному рівні визначається рівнем та якістю життя людини. Реальний вимір індексу людського розвитку неможливий без моніторингу по відповідним індикаторам. Актуальним вбачається вдосконалення системи моніторингу, яка має включати відстеження стану та тенденцій соціально-економічного розвитку кожної області та населеного пункту з метою їх відповідності цілям регіональної та загальнодержавної політики, у т.ч. у започаткуванні регіонального демографічного прогнозування.

Література

1. Державний комітет статистики України //http://www.ukrstat.gov.ua
2. Кравченко М.В. Першочергові завдання соціального розвитку регіонів на нинішньому етапі розвитку українського суспільства // Державне управління та місцеве самоврядування: Тези УШ Міжнар. наук. конгресу, м. Харків, 27-28 березня 2008 р. - Х: Вид-во ХаРІ НАДУ “Магістр”, 2008. - С. 169 - 170.
3. Кравченко М.В. Проблеми та перспективи розвитку трудового потенціалу України: регіональний вимір // Державне будівництво [електронне наукове фахове видання. - ХарРІ НАДУ. - 2007. - № 1. - Ч. 2 // http://www.nbuv.gov.ua
4. Кравченко М.В. Сутність, проблеми та перспективи розвитку соціального захисту населення // Державна політика в соціогумантарній сфері: Навч. посіб. / В.П. Трощинський, П.К. Ситнік, В.А. Скуратівський та ін.; За заг. ред. О.Ю. Оболенського. - К.: Вид-во НАДУ, 2007. - С. 65 - 73.
5. Кравченко М.В., Петроє О.М. Розробка моделей організації управління соціальним захистом населення: національний та зарубіжний досвід: Навч. посіб. - Серія навчальних програм для працівників місцевого самоврядування; За заг. ред. М.В. Пітцика; Книга 19. - К.: Асоц. міст України та громад, 2007. - 250 с.
6. Людський розвиток в Україні: можливості та напрями соціальних інвестицій / НАН України; Ін-т демографії та соціальних досліджень; Державний комітет статистики України / Е.М. Лібанова (ред.). - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, 2006. - 356 с.
7. Моніторинг макроекономічних та галузевих показників / Мінекономіки: “Зовнішторгвидав України”, 2008. - 89 с.
8. Центр і території: конструктивний діалог цивілізованих партнерів // Уряд. кур’єр. - 2008. - № 43. - 5 берез. - С. 6-7.

Надійшла до редколегії 1.02.2008 р.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com