www.VuzLib.com

Головна arrow Державне управління, самоврядування arrow Правові засади здійснення державної гуманітарної політики
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правові засади здійснення державної гуманітарної політики

П.М. ПЕТРОВСЬКИЙ

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ

   Розглянуто процес здійснення державної гуманітарної політики як системної діяльності, спрямованої на розвиток суспільства та окремої особи, розкрито роль права в ньому. Підкреслено, що основою такої політики є дотримання принципу верховенства прав людини. Аргументовано, що приватні права людини для політики гуманізму виконують роль засад, тобто таких вихідних концептів, що спонукають суб ’єктів до їх обов ’язкового ствердження.

   У ст. 3 Конституції України зазначено: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” [1]. Дійсно, цей європейський стандарт демократії і гуманізму повинен бути змістом усієї державної політики. Проте достатньо уважного погляду на повідомлення ЗМІ, щоб пересвідчитися в умовності виконання інституційного призначення держави. Візьмемо для прикладу газету “Дзеркало тижня” від 17 листопада 2007 р. [6], де наочним підтвердженням сказаного можуть бути три публікації на, здавалося б, різні теми - І. Ведернікової “Держава - убивця”, Д. Петровського “Злочинне непорозуміння” та Ю. Федоренка “Законодавчий вакуум, який призвів до афери “Еліта-центр”, - це проблема держави, а не приватного інвестора...”. Коротко їх зміст можна сформулювати як порушення прав людини в різних, але життєво важливих напрямках - у справі забезпечення безпечного для життя дорожнього руху, обмеження права “вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію” [1, ст. 34], про незабезпечення права громадянина на житло [1, ст. 47] і бездіяльність державних органів при його порушенні. Підтвердженням того, що мова йде не про поодинокі випадки, а про типові для нашого суспільства явища, може бути стаття, що аналізує доповідь правозахисних організацій, присвячену стану захисту прав людини й основних свобод в Україні за період із 2006 р. по травень 2007 р. і зроблений висновок про те, що негативні тенденції в цій сфері поглиблюються, а також те, що “з безлічі продуманих і здійснених рекомендацій щодо поліпшення ситуації держава не реалізувала практично нічого” [12].
   Можна констатувати, що проблема забезпечення основних прав і свобод людини є досить гострою для українського суспільства, а її вирішення вимагає більш глибокого теоретичного осмислення зв’язку політики й права, зокрема ролі права у здійсненні державою гуманітарної політики.
   Демократичний вектор розвитку української держави стверджується суперечливо, рух вперед стримується значним тягарем минулого, стереотипами сьогодення та слабкістю теоретичної думки. Завдання “концептуалізації підвалин, на яких має стояти держава” [10, с. 26] стосується зокрема взаємозв’язку прав людини і державної політики. Ця проблема була предметом дослідження з давніх часів і отримала своє історично конкретне вирішення у працях Арістотеля, Локка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Гегеля. Із вітчизняних мислителів до її розкриття близько підійшов Б. Кістяківський. Сучасний етап усвідомлення гуманістичного змісту державної політики характеризується глибоким проникненням у природу права, що здійснюється в рамках декількох конкуруючих концепцій - позитивістська (Бентам, Ед. Берк), динамічна (Ганс Кельзен), ліберальна (Ф. А. Гаєк), лібертаріанська (Девід Боуз) та комунікативна (Поль Рікер, Ю. Габермас). Думку про те, що базисом парадигми державного управління має бути право висловлюється багатьма сучасними дослідниками [2; 16]. Проблема поєднання права й змісту політичної діяльності через принципи справедливості та відповідальності ґрунтовно й гостро досліджується у працях П. Рікера [13] та Г. Йонаса [7]. Водночас, можна стверджувати, що висвітлення співвідношення права і гуманітарного змісту демократії як форми здійснення державної влади, визначення їх категоріального зв’язку, а відповідно і функції права щодо політичної практики знаходиться на початковому етапі та потребує свого подальшого дослідження. Зокрема, В. Цвєтков зауважує, що “співвідношення демократії і права є кардинальною, але малодослідженою проблемою державного будівництва” [15, с. 332].
   Мета цієї роботи - розкрити необхідність дотримання прав особи як умови і мети здійснення державної гуманітарної політики. Досягнення її можливе через виконання таких завдань: дослідити проблемність розуміння прав особи в контексті державно-політичних процесів; визначити первинність приватних прав особи щодо інших можливих видів прав; класифікувати категоріальне значення прав особи як детермінанти реальної політики.
   Наповнення демократичних форм правління гуманітарним змістом є найважливішим завданням сучасності України. Гуманітарна політика в широкому розумінні принципово відрізняється від гуманітарної політики як політики підтримки знедолених, швидше є її антиподом - політикою створення умов для розвитку творчих особистостей. Проте таке розуміння політики гуманізму не може бути зведенням до забезпечення кожного громадянина вудкою, швидше - це формування правил риболовлі (де ловити, чим ловити, коли й скільки можна ловити). Варто акцентувати увагу на телеологічному аспекті дослідження державної політики, за яким держава зберігає за собою функції соціального інституту цілепокладання - формування і здійснення (досягнення) цілей. Це важливо в силу того, що в суспільстві розвинутої демократії вказані функції поступово втрачаються, держава все більше зводиться до виконання функції “нічного сторожа”, а цілепокладання набуває особистісних форм. У період пострадянських трансформаційних змін державний рівень цілепокладання зберігається як визначення стратегії розвитку країни, її пріоритетів та програм діяльності уряду. Стратегії розвитку країни можуть бути визначені за багатьма показниками, але базовими й обов’язковими є два - ефективність і справедливість, яка має прямий зв’язок із застосуванням права. Цей взаємозв’язок трактується через визнання справедливості формою реалізації права. Проте трактування справедливості і базового для неї права може значно відрізнятися. Наприклад, за Дж. Роулзом, здійснювана політичним шляхом справедливість має ґрунтуватися на чесності, тобто забезпеченні рівності можливостей у розподілі благ через максимізацію переваг (пільг) для знедолених [11, с. 60; 13, с. 120]. Нозік, М. Вальтер та ін.) дотримуються іншої, альтернативної точки зору, згідно з якою “справедливість має стосуватися того, на що люди мають право, а не того, що є чесним: розподіл має бути справедливим, якщо кожен має право на те, що в нього є, проте це може бути нечесним у розподільчому сенсі” [11, с. 60]. Інтегруючу точку зору представляє П. Рікер, який стверджує, що існує “множинність рівнів справедливості” (з її полюсами - для бідних і багатих) і сутність сучасного розуміння справедливості можна звести до “принципу диференціації соціальних благ”. Забезпечення такої плюралістично-складної рівності в суспільстві можливе за умови, коли громадянська толерантність доповнюється відповідною активністю держави з гарантування індивідуальних (множинних) приватних прав людини через формування й дотримання відповідних законів. Це особливо важливо підкреслювати в умовах звільнення від декларованої загальної рівності радянського зразку, що в дійсності була рівністю безправних.
   Різні трактування справедливості, а відповідно і права відрізняються принципово і наводять на думку, що кожне з них можна взяти за вихідне для розгляду природи права і його впливу на політику. Такий підхід цілком узгоджується із висновком Г. Йонаса про те, що всі штучні витвори людської цивілізації (суд, право) “конституюються метою”, тобто мета і стверджувані за її допомогою цінності визначають сутність цивілізаційних явищ. Іншими словами, поняття не тільки міститься “у підґрунті існування всієї конструкції”, “не тільки передує речі, воно має в неї втілитися, щоб та могла бути тим, для чого вона створена” [7, с. 87]. Тим самим право існує як умоглядно сформований концепт (поняття), що своєю необхідною, атрибутивною рисою існування має мету (належний стан) і власне стверджується в момент своєї реалізації. Така ментально-рефлексивна природа права свідчить про те, що рівень правосвідомості (визначення легітимних рамок свободи) формує рівень правослухняності громадян і правовідповідністі діянь політиків. Із сказаного з необхідністю випливає висновок, що встановлення зв’язку між правом і політикою значною мірою залежить від визначення природи права та його основних форм. Це особливо важливо в сучасних умовах становлення вітчизняної юридичної науки, відмови від класово заідеологізованого розуміння права та формування його посткласичної цивілізаційної концепції.
   Важливою є аксіоматична істина, що первинною формою права є приватне право, що поєднує в собі і природність, і соціальну визначеність. Класичною формою обґрунтування прав людини є “загальний правовий закон” І. Канта, який закликає кожну особу діяти так, “щоб вільний прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно із загальним законом” [8, с. 140]. Право як загальний закон є результатом раціонального опосередкування свободи особи свободою всіх інших, і тому в його визначенні закладена суперечність - свобода та її обмеження свободою іншого. “Людина має одне фундаментальне право: самій вибирати, як їй жити, якщо вона не порушує рівних прав інших людей” [3, с. 66]. Звідси право особи можна визначити як правомірну в рамках певного суспільства претензію особи на свободу самодіяльності та внормовані цим суспільством форми діяльності. Акцентування уваги на “свободі іншого” як чинникові обмеження первинних прав особи - це шлях до визнання публічного права, тобто санкціонованих державою норм поведінки, що накладають обмеження на дії й поведінку громадян і обов’ язковість виконання яких досягається силою держави.
   Стосовно публічного права слід зазначити його історичну відносність та залежність від діяльності державних інституцій, що надають йому легітимних (законних) форм через дотримання принципу верховенства права. Не атрибутивна (релятивна) природа законів у державі як формально ствердженого публічного права проявляється в їх постійному вдосконаленні, продукуванні нових тощо.
   Т. Гоббс у цьому контексті зауважував, що “існує велика відмінність між законом і правом, адже закон - це обмеження, право ж є свободою, і вони протилежні одне одному” [5, с. 91]. Вказане розрізнення є важливим у контексті трансформування права із його універсально-ідеальних площин у сферу практичного втілення засобами держави.
   Тут доречно звернутись до сучасного розвитку теорії приватного та публічного права, що здійснений. Д. Стоун поділяє права на нормативні (ті, що є базовими для людей і творення нових законів державою) та позитивні (ті, що схвалені й закріплені державою) [14, с. 251]. Конструктивним для нашого розгляду є також висновок про те, що “права не є знаряддями чи інструментами, що діють механічно та послідовно. Так само, як усі інструменти політики, вони підпорядковуються й залежать від більшої політичної діяльності” [Там само, с. 272] Правові аргументи “визначають, яка поведінка є добра, а яка погана, й драматично представляють суспільні цінності за допомогою змагання реальних людей на публічній сцені” [Там само, с. 272]. Установлення детермінуючого впливу права на політику фіксувалося багатьма мислителями. Відомий теоретик права Г. Кельзен проводить думку про те, що приватне право має “свою частку причетності до так званого державного волевиявлення, себто до політичної влади” [9, с. 308]. Функціональне значення права розкривається ним через констатацію того, що “діяльність законодавчих, урядових та адміністративних органів, як правило, зв’язується законами до меншої міри, ніж діяльність судів, та в що в політично-правовому сенсі цим останнім надається здебільшого менше можливості діяти на власний розсуд, ніж тим першим” [Там само, с. 307]. Власний розсуд, на думку автора, опосередковує дуалізм приватного та публічного права та визначається не його (розсуду) теоретичним, а суто ідеологічним характером [Там само, с. 307]. Іншими словами, в основі ставлення суб’ єкта політики до приватних прав особи лежить його коло інтересів, що тією чи іншою мірою видозмінює це ставлення, надає йому суб’єктивного забарвлення. Тут варто зафіксувати два взаємозумовлених аспекти: перший - це наскільки повно суб’єкт політики виходить і діє, спираючись на легітимний правовий порядок держави; другий - те, що він особисто покладає як ціннісний пріоритет пропонованих норм і змін під час застосування закону. Роль базового для діяльності політика закону може бути визначена через логічну категорію “підстава”, що означає однозначно-необхідне поширення загальної норми закону на окремий випадок його застосування. Тут логічне слідування букві закону аналогічне ролі закону у сфері судочинства, де, окрім загальної логічної зумовленості, даються три варіанти міри строгості - на виконання закону, відповідно до закону та на підставі закону.
   На відміну від строго логічного визначення змісту дії через підставу, як це відбувається у наведених випадках судочинства, правова держава здійснює свою діяльність не лише як правозастосовну та правоохоронну, а ще й формі правотворчості. Тому політичну діяльність слід класифікувати як таку, що має момент свободи - можливість вийти за рамки детерміновані законом. Так, М. Вебер стверджує, що легальне панування існує за умови, що “будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватися” і впорядкування відносин панування здійснюється “за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам “легітимності” [4, с. 157]. Це стосується тих рішень і дій, які відбуваються у процесі законодавства, а також тих випадків, коли існує можливість неоднозначного трактування законів. Інваріантна дія щодо змісту закону виправдана тоді, коли вона узгоджена із правовим полем, є переходом від легальності до легітимності як більш глибинних основ правової системи суспільства. Тим самим відбувається надання закону правового статусу або творення правового закону. Це твердження варто поглибити такими доповненнями: 1) закони продукуються діяльністю вищого законодавчого органу країни і змінюються у відповідності до ідеологічних підходів його суб’єктів; 2) виправданням зміни законів може бути звернення (через уточнення, поглиблення тощо) до правової основи держави - конституційно закріплених прав громадян; 3) характер використання конституційних прав суб’єктом політики залежить від його розуміння мети та мотивів пропонованих змін і політичної волі їх досягнення; 4) конституційно визнанні права особи виконують роль засад політичних трансформацій - свідомо прийнятих і практично утверджуваних теоретичних концептів.Використання правових основ державною політикою в інтересах людини повинне спиратися на чітке розрізнення трьох теоретичних утворень - приватні (невідчужувані) права особи, публічне право як легітимні норми суспільних і суспільно-владних відносин, а також прецедентні рішення суду - такі, що винесені не просто на виконання закону чи відповідно до закону, а на основі закону і не всупереч основним правам людини. Якраз відстоювання первинних прав особи, що виконують функцію теоретичних засад здійснюваної політики, і визначає міру її гуманності. Можна детальніше констатувати, що лише права людини, що із свого первинно-природного (нормативного) стану легітимно трансформувались у форму закону й тим самим отримали гарантії на здійснення для кожного представника соціуму, можуть бути кваліфіковані як такі, що відповідають міркам сучасної людяності. Для прикладу можна послатись на низку конституційних прав людини й громадянина України - право на житло, на працю тощо. Ці права є для багатьох наших співгромадян лише формальними (негативними, за Д. Стоун), тобто в тому значенні, що ніхто не може їх заперечити, або процедурними - щодо яких має бути витримана умова розгляду, але зовсім не обов’язково їх забезпечення.
   Доречно прояснити відмінність понять “основа” і “засада” (у російській мові “основа” і “основание”, в англійській “base” і “reason”). Значення поняття “основа” можна трактувати як сукупність умов, необхідних для певної дії. Засада фіксує не об’єктивну заданість дії чи явища, а суб’єктивне бачення вихідного моменту діяльності, що зумовлює пріоритетність будь-якої поведінки суб’єкта в певний момент. Тим самим засада представляє момент свободи ставлення суб’ єкта до первинних умов, його здатність виходити за рамки зовнішньої зумовленості та покладати власний ряд детермінації. Конкретною формою прояву засади є мотив - усвідомлена відповідь на питання: заради чого здійснюється діяльність?, що виступає в ролі внутрішньої спонуки активного ставлення до дійсності. Засадниче значення права щодо органів виконавчої та судової влади є безсумнівним, воно виконує роль необхідної й достатньої підстави. Дійсно, діяльність суб’єктів виконавчої влади має здійснюватися за максимою “виправдане те, що дозволено законом”. Використання правових засад судочинством має імперативний характер, оскільки воно провадиться відповідно до чинного законодавства, де зв’язок із законом узгоджується формально-логічно, і останній, як правило, виконує роль достатньої підстави. Простіше кажучи, вердикт суду має відповідати букві закону.Інша схема зв’язку простежується між правом і державною політикою. Політика взагалі (і гуманітарна за своїм змістом зокрема) здійснюється через узгоджене взаємодоповнення діяльності трьох гілок влади, системне проведення принципів справедливості та верховенство права, органічне наповнення їх функцій людиноцентризмом тощо. На нашу думку, упровадження цивілізаційної політики має свої особливості для кожної з цих гілок. Так, законодавство спирається на Конституцію як Основний Закон країни і діє, дотримуючись обов’язкової умови “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” [1, ст. 22]. Так само безумовне дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина повинні стати основним змістом діяльності всіх структур виконавчої влади та судочинства.В якості висновків можна стверджувати, що демократія як форма організації політичної системи суспільства за свою мету має розвиток суспільства у повноті його проявів на загальному та особистому рівні. Цей гуманітарний зміст державної політики визначає її соціальну цінність, сприяє примноженню людського потенціалу та веде до процвітання суспільства. Право як результат раціонального осмислення сутнісних характеристик і невідчужуваних здатностей людини формує вузлові пункти соціальної канви та підсилене засобами державної влади визначає формат відносин між різними суб’єктами суспільного життя. Державна політика покликана зберігати статус-кво соціальних сил або продукувати нові форми їх взаємодії і тому діє на межі правового поля - або є імперативом діяти у правовому полі (за прийнятими законами), або знаходити шляхи зміни самого правового поля. Закон як форма волевиявлення держави (її вищого законодавчого органу), є зовнішнім виявом норм права. Отже, право і закон співвідносяться, як зміст і форма. Звернення до права у процесі здійснення державної політики слід класифікувати як теоретичну засаду справжньої гуманітарної політики. Доречно підкреслити, що правові засади є необхідними, але не достатніми підставами здійснення певної політики. Для практичної й адекватної реалізації вони мають доповнюватися моральними та психологічними спонуками. Відсутність правових засад політики, підміна їх іншими чинниками (егоїстично-владними інтересами, неправовими законами, суб’єктивно визначеними поняттями чи прецедентами) перетворює її в антигуманну, позбавляє змісту рушія суспільного прогресу. Здійсненню гуманітарної політики як реалізації принципу верховенства прав людини не сприяє трактування прав у вузькому форматі узаконених норм, а також варіант теорії справедливості, що акцентує увагу на загальній розподільчій рівності.
   Переважаюча на сьогодні в Україні суб’єктивна зумовленість вибору змін політикумом, як правило, відкидає теоретичні, зокрема правові, аргументи, зосереджує свої прагнення на досягненні позірного успіху, нехтує основними правами громадян, що виливається у популізм і політику заради політики. Як доводить світовий досвід, дієвими засобами проти таких форм упровадження політики є інститути громадянського суспільства, відкритість політики, висока правова культура політиків і всіх громадян.

Література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // http: // www.rada.kiev.ua
2. Бакуменко В., Кушнір М. До питання розвитку конституційного правового поля в сучасних умовах його кардинальних змін // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. - Вип. 2 (26). - С. 45 - 50.
3. Боуз Д. Либертарианство: История, принципы, политика / Пер. с англ.; Под ред. А.В. Куряева. - Челябинск: Социум, Саto Institute, 2004 - 392 с.
4. Вебер М. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. - К.: Основи, 1998. - 534 с.
5. Гоббс Т. Про громадянина // Сочинения: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т. 1. - С. 271 - 506.
6. Дзеркало тижня. - 2007. - № 44 (673). - (17 листоп.).
7. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Пер. з нім. - К.: Лібра, 2001. - 400 с.
8. Кант И. Метафізика нравов в двух частях // Сочинения: В 6 т. - М., 1965. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 107 - 304.
9. Кельзен Г. Чисте правознавство: З дод.: Проб. справедливості / Пер. з нім. О. Мокровольського. - К.: Юніверс, 2004. - 496 с.
10. Костенко Л. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. - К.: ВД “КМ Academia”, 1999. - 32 с.
11. Парсонс В. Публічна політика: Вступ до теорії й практики аналізу політики: Пер. з англ. - К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2006. - 549 с.
12. Примаченко О. Індекс безправ’я // Дзеркало тижня. - 2007. - № 47 (676). - (8 груд.).
13. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. - К.: Дух і літера, 2002. - 216 с.
14. Стоун Д. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень. - К.: ВД “Альтернативи”, 2000. - 304 с.
15. Цвєтков В. В. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика: Монографія. - К.: ТОВ “Вид-во “Юрид. думка”, 2007. - 336 с.
16. Тацій В.Я., Тодика Ю.М., Данільян О.Г. та ін. Конституційно- правові засади становлення української державності / За ред. В.Я. Тація, Ю.М. Тодики. - Х.: Право, 2003. - 328 с.

Надійшла до редколегії 1.02.2008 р.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com