www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Імперські військові формування на Правобережній Україні та пов’язані з ними повинності (кінець XVІІІ - перша половина XIX ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Імперські військові формування на Правобережній Україні та пов’язані з ними повинності (кінець XVІІІ - перша половина XIX ст.)

Н. С. Мацко

ІМПЕРСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ТА ПОВ'ЯЗАНІ З НИМИ ПОВИННОСТІ (КІНЕЦЬ ХVII - ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)

   Кінець XVIII cт. у політичному житті Правобережної України був позначений суттєвими адміністративно-територіальними й суспільно-економічними змінами, які ознаменували новий етап у історії цього регіону - існування у складі Російської імперії. Опорою і головною рушійною силою проведення на Правобережжі численних політичних і соціально-економічних перетворень та оформлення регіону у вірнопіддану складову самодержавства стала армія.
   Розглядаючи проблеми, пов'язані з формуванням та організацією владних структур Російської імперії на землях Правобережної України у XIX ст., безумовно важливим залишається ретроспективний аналіз процесу створення військово-охоронного комплексу цих територій і впливу армійського контингенту на суспільно-політичне життя краю. Це зумовлює актуальність означеної проблеми, посилює необхідність з'ясування стратегічної ваги Правобережжя у системі імперських відносин, й визначення місця і ролі регулярних підрозділів у повсякденному житті мешканців даного регіону. У зв'язку з цим, вивчення системи розташування військ, їх продовольчого й товарного постачання, питання ролі і значення місцевого населення у забезпеченні життєдіяльності регулярних команд, взаємовідносин солдат і жителів, набувають вагомого наукового значення.
   Серед значної кількості історичних досліджень, присвячених особливостям політичного й соціально-економічного становища Правобережної України у складі Російської імперії, слід виділити праці М. Бармака, В. Григоренка, В. Шандри, у яких висвітлюються окремі аспекти інкорпораційної політики самодержавства на цих теренах [1-2; 3; 4]. Значний внесок у вивчення проблеми ролі й значення військового контингенту у суспільному житті Південно-Західного краю зробили вчені-краєзнавці С. Єсюнін, Ю. Земський, С. Сидорук, А. Філінюк, їхні студії відзначаються вагомістю фактологічного матеріалу й широкою джерельною базою [5; 6; 7-8; 9-10].
   Привнесена на Правобережжя військово-ієрархічна модель управління, передбачала запровадження на захоплених землях цілого ряду грошових і натуральних соціальних зобов'язань, які міністр внутрішніх справ В. П. Кочубей охарактеризував як "разные денежные сборы и работы сверх учрежденных в казну податей, по требованиям правительства и по внутренней губернской раскладке, ежегодно обывательски отбываемые" [11, с. 164]. У перелік загальних повинностей військового відомства входили: рекрутчина, квартирна, підводна повинності, обов'язок постачання військ "разными потребностями", відведення пасовищ й сінокосів, будівництво і утримання армійських споруд тощо.
   Більшість військових істориків сходяться на думці, що найважчою і найтрагічнішою із повинностей була рекрутчина, адже саме вона позбавляла селянські і міщанські сім'ї повноцінних, молодих чоловіків-господарів, відриваючи їх від землі і прирікаючи відбувати 25-ти річну солдатську муштру. Протягом багатьох десятиліть рекрутські набори були основним засобом комплектування російської армії, а їхні розміри і терміни проведення перебували у прямій залежності від потреб військового відомства. Восени 1794 p., згідно указу Катерини П на Правобережжі було оголошено перший набір за квотою 1 новобранець з 200 душ, у 1796 р. у Подільській губернії із кожних 500 душ уже вимагали по 5 рекрутів, а в 1797 р. (2 набори) по 8 осіб із 500 чол. [12; 13; 14, арк.37, 262; 15]. Стислі терміни і активне запровадження військової повинності у інкорпорованому регіоні, засвідчили цілеспрямованість дій імперської влади, її намагання якомога швидше підкорити цей край і зробити його невід'ємною складовою самодержавства.
   На військову службу чоловіків призивали з так званих "тяглих станів", приміром, на Поділлі у 1797 р. із загального числа мешканців, які підлягали повинності 480.666 чол. склали селяни, вони повинні були виставити 97,6% новобранців, водночас, дворянство, купецтво, духовенство, іноземні поселенці (всього 20% населення) від повинності звільнялось [7, с.267; 2, с.226; 10, с 17].
   Зауважимо, що рекрутами ставали люди різних соціальних станів: втікачі, волоцюги, порушники громадського спокою, навіть злочинці [16, арк. 37-39, 138; 17, арк. 27-28; 18, арк. 127, 152; 19, арк. 1-2; 20, арк. 4-6, 9-10, 22, 34, 36, 40, 45, 56, 64; 21, арк. 41; 22, арк. 4; 23, арк. 1-5]. Новобранців свідомо відправляли якомога далі від дому, а набраних на службу у Волинській, Київській і Подільській губерніях, як правило, у військові команди дислоковані у великоросійських регіонах [24, с 16]. Витрати на набір і прийом призваних та утримання присутствій (шляхові, квартирні і порційні гроші, жалування чиновникам, виготовлення вимірювальних приладів, відправлення призовників) були величезними, приміром, у 1890 р. у Подільській губернії вони склали 14.761 руб. 44 коп. із земських зборів і 9.453 руб. 75 коп. із державної скарбниці, загальна сума видатків сягнула 24.050 руб. 51 коп. [25, с.58; 26, арк.125, 386-387; 27, арк.172; 28, арк.20].
   У 1831 р. набрав чинності "Рекрутський статут", який, окрім ряду адміністративних змін, запровадив систему добровільного казенного вербування, а також продаж "залікових квитанцій", придбавши які можна було звільнити від військової повинності окремих людей чи навіть цілу общину [29, с.424]. Необхідно відмітити, що рекрутчина використовувалася російською владою не лише з пенітенціарною метою, а й як засіб асиміляції і насильницької християнізації населення. Для адміністрації, поміщиків, сільських громад та єврейських кагалів вона стала дієвим і перевіреним способом позбавлення від ненадійних елементів у середині власних общин, а для працівників присутствій - "золотим дном", середовищем масових службових зловживань, здирництва, хабарництва, казнокрадства [30, с 131, 137].
   Зауважимо, що 25-річна муштра сприймалася населенням як смертний вирок, адже через постійні збройні кампанії, епідемії, відсутність належного медичного обслуговування, погане продовольче забезпечення із війська поверталися одиниці. Рекрутські набори провокували у народній свідомості жорстокі потрясіння, на їх основі заподіювались умисні каліцтва, а заворушення, ухиляння, переховування, втечі стали масовим явищем [31, арк. 2; 32, арк. 2-3; 33, арк. 32; 34, арк. 1-14].
   У безпосередньому зв'язку із рекрутчиною перебувала квартирна повинність. Перша половина ХІХ ст. позначена швидким зростанням чисельності російської армії - у 1801 р. вона нараховувала 446 тис. чол., у 1826 р. уже 848 тис, а на передодні Кримської війни - 1.124 тис; закономірно, що таке стрімке збільшення збройних сил вимагало розширення кількості місць для їхнього розміщення. Згідно функціонуючої у XVIІІ-ХІХ ст. системи армійського управління, постій військ проводився у таборах (весна-літо) та на "просторових квартирах" (осінь-зима), які влаштовувались на підставі виконання земських повинностей, переважно у селах, і регулярно (кожні 1-3 р.) змінювались [5, с.336].
   Беручи до уваги архівні і статистичні дані та документи офіційних осіб, можемо стверджувати, що на теренах Південно-Західного краю було розквартировано численні військові з'єднання. На території Волині, в окремі роки початку ХІХст. кількість піхоти, кавалерії, артилерії, козацтва, внутрішньої і прикордонної варти та жандармерії сягала 22.470 осіб; у матеріалах Київського військового губернатора зазначається, що на його землях перебувало 22.145 військових і 9.490 коней, а на Поділлі, згідно губернських звітів (1869 р.) "всего 19.791 человек войскъ" [6, с.16; 35, арк.20-21 зв.; 36, арк. 16]. Приблизно така ж кількість регулярних формувань, а на час проведення військових кампаній чи оголошення надзвичайного стану і вдвічі більша, дислокувалася на Правобережжі упродовж всього ХІХ ст.
   Розквартирування такого значного числа військових одиниць для цього краю було величезною проблемою. Спеціальних об'єктів чи споруд, які могли б бути використані для постою, у населених пунктах не було, наявні ж будинки найчастіше були непридатними для розміщення солдат, до того ж, не завжди армійським керівництвом проводився детальний аналіз і ґрунтовне вивчення стану міст і сіл, рівня життя мешканців, соціально-побутових умов тощо. Такі недопрацювання згодом виливались у ряд труднощів, пов'язаних із великою кількістю поселених одиниць і малим числом місць відведених для постою, нестачею продуктів харчування, свічок чи палива [37, арк. 123]. Непристосованість хат і господарських споруд під розквартирування чітко простежується у зверненнях солдат: "чрезвычайно тесно, на одной квартире стоит по 8 человек и спят многие въ сараяхъ, сеняхъ и даже на дворе", неодноразовими були випадки, коли у маленьких селах стояли величезні армійські підрозділи, і на кожну хату припадало по 5-8 квартирантів [38, арк. 21-23 зв, 554], жителі обтяжені військовим постоєм "почти круглый год", перебували у "крайней бедности" і скаржилися на "большое отягощение" [37, арк. 19; 39, с. 13-14; 38, арк. 21-23 зв., 565; 3, с 135]. Постійні квартирування військових формувань, які супроводжувалися значними матеріальними видатками, спричиняли убогість жителів, їхнє напівголодне існування, служиві доповідали про те, що "хозяева не в состоянии прокормить всех", і прохали про переведення [38, арк. 21-23 зв, 820; 40, арк. 4; 41, арк. 1-3]. На Правобережжі на постій часто розміщували кавалерію, з якою пов'язувалось утримання і догляд армійських коней, постачання фуражу, відведення лугів та сінокосів [42, арк. 35]. Водночас, відсутність спеціальних приміщень до уваги не бралася, облаштуванню підлягали будь-які більш-менш придатні споруди, до прикладу, у с. Довжок (Подільська губ.), квартируюча фурштатська рота за відсутності конюшень приклала усіх зусиль для того, щоб розмістити коней у селянських коморах, із вимогою "из нихъ хлеб выбросить на двор" [37, арк. 19-19 зв.].
   Особливо нестерпними були ситуації, коли в місця постійного розквартирування військових підселяли нові армійські команди, найчастіше це були роти і ескадрони солдат (по 15-35 чол.), які формувалися для організації і проведення рекрутських наборів та супроводу команд новобранців на місця служби [43, арк. 147, 164; 44, арк. 66; 45, арк. 2, 8-9]. Звичним явищем суспільного життя ХVІІІ-ХІХст. було розміщення на тимчасовий постій рекрут, останні, очікуючи розподілення у військові частини, часто поселялися у повітових центрах та навколишніх селах, створюючи тим самим зайві труднощі місцевим жителям [46, арк. 1—4; 38, арк. 554; 14, арк. 265-266].
   Варто відмітити, що окрім виділення житлових приміщень, населення було зобов'язане ще й годувати військових, тобто забезпечувати армійські чини провіантом і приваркою. Після 1871 р. провіант (добову норму харчів на людину) у переважній більшості випадків, відпускали із державних магазинів натурою, у вигляді встановленої кількості житньої муки і круп, приварочні гроші видавалася на придбання додаткових продуктів -м'яса, солі, овочів тощо. Якщо підрозділи розташовувалися на просторових квартирах у "обивателів", то військові отримували як хліб так і приварку від жителів, останні за це "вознаграждались полною дачею провианта, отпускаемого оть казны ихъ постояльцам" [47, с.200; 48, с.1].
   Щорічно із земських зборів на утримання розквартированих у населених пунктах військових, виділялися значні суми [49, арк. 1-14; 50, арк. 1-8; 51, арк. 1-6; 52, арк. 15; 53, арк. 1-12; 54, арк. 1-7]. Наприклад, у 1851р. у Кам'янецькому повіті 1.354 руб. 64 коп. було передбачено на безоплатний найом квартир для штабів і армійських чинів, із місцевих капіталів надавалася грошова допомога на закупівлю свічок, дров й соломи чи оголошувались їх "добровільні" збори [55, арк. 2; 56, арк. 594-595; 57, арк. 1-3]. У 1814—1816 pp. на 100 ревізійних душ припадало 650 днів квартирувань, а постій оцінювався у 2 млн. руб. щорічно. Нерівномірність розподілу була катастрофічною, у місцях зосередження військ та на основних маршрутах, жителі потерпали від переобтяження і крайньої нужди [58, арк. 1-6; 35 арк. 4]. Найважче цю повинність було виконувати мешканцям Подільської, Волинської і Київської губерній, які були змушені впродовж багатьох років квартирувати до 100 тис. чол. регулярної армії, яка за словами О. Петрова "всегда здесь сосредотачивалась, тогда какъ северная и восточная губерній, почти не знали постоя" [29, с.441].
   Необхідно підкреслити, що на Правобережжі абсолютно незалежних від військового постою населених пунктів не було, на розташування армійські команди не приймали лише етапні пункти, які були завантажені проходом рекрутських і арештантських партій, інколи, прикордонні міста і села [38, арк. 21-23 зв, 788; 59, с.50]. До категорії тимчасово звільнених потрапляли лише через об'єктивні фактори: пожежі, епідемії, неврожаї, або звернення шанованих осіб [37, арк. 90; 60, с.32].
   Зауважимо, що постійне перебування солдат у непристосованих для постою населених пунктах, тісних, непридатних приміщеннях, вимагало будівництва або переоблаштування споруд з метою їх відповідності армійським потребам. Починаючи з 40-х років XIX ст. у містах і селах Правобережжя почали практикувати централізоване проектування і спорудження військових об'єктів: казарм, лазаретів, цейхгаузів, конюшень, манежів, зброярень, етапних будинків, рекрутських куренів [43, арк. 81; 9, с 103]. Чималі кошти на такі потреби виділялися із місцевих бюджетів, а це означало, що на плечі платників податків лягали нові грошові стягнення [43, арк. 271; 61, арк. 98-98 зв.; 36, арк. 10; 62, арк. 4, 8].
   Ґрунтовний аналіз архівних документів доводить, що постої негативно позначалися на фінансово-матеріальному становищі господарств жителів краю, а підводна повинність, яка входила до переліку обов'язкових натуральних зобов'язань населення Правобережжя в черговий раз погіршила життя місцевого люду. Постачання підвод і коней для перевезення рекрутських і арештантських партій, транспортування чиновників, звозу ратних речей і амуніції вимагали як Військове так і Цивільне відомства [63, арк. 1, 7, 10, 13; 64, арк. 2-3; 8, с 303; 65, арк. 265; 37, арк. 102; 38, арк. 585; 63, арк. 131]. Нерівномірність розкладки на транспорт й тяглову силу була очевидною, населені пункти, що розміщувалися вздовж доріг і в місцях скупчення армійських одиниць, особливо у воєнні роки, потерпали від значного переобтяження і матеріального визиску. За даними Комітету із сенаторів у 1814—1816 pp. підводна повинність вартувала 3.791.571 руб. [11, с. 197].
   Масові зловживання управлінського апарату стали звичним явищем суспільного життя XVni-XIX ст., свавілля при стягуванні земських зборів і платежів, порушення у системі виконання соціальних зобов'язань, нерівномірність розкладок прогресували. Безконтрольність посадових осіб, їх низький моральний і освітній рівень, мізерні оклади, паперова творчість і багатоступеневість у провадженні справ сприяли розквіту хабарництва і казнокрадства. О. Пушкін чиновництво цього періоду охарактеризував однією дуже влучною фразою: "От канцлера до последнего протоколиста все крало и все было продажно" [30, с 152]. Беззаконня процвітало, відсутність порядку у діловодстві, неточності обліку, нестача супровідних документів і розпоряджень, провокували масові порушення [66, арк. 548; 67, арк. 4]. Незважаючи на потужну нормативну базу, спрямовану на законодавче посилення контролю за адміністративними установами, викорінити бюрократичні пороки остаточно, так і не вдалося. Значна кількість архівних документів із скаргами на порушення, зловживання службовим становищем, недобросовісне виконання обов'язків це доводить.
   Зважаючи на стратегічну важливість Правобережжя, яке стало місцем перетину імперських і європейських інтересів, нестабільність суспільно-політичної ситуації в регіоні, його величину, демографічний стан, а також факт тривалого перебування у законодавчому полі іншої держави, царизм сконцентрував тут вагомі сили - потужний військовий контингент, який мав посприяти створенню нової системи управління і всіляко її підтримувати. Розташування у містах і селах прикордонної Правобережної України великих військових формувань мало перед собою далекоглядну і різнобічну мету. Власне, за допомогою армійського контингенту відбувалося реальне зміцнення межових теренів, нарощувалась кількість російського елементу на захоплених землях, окрім того, військо мало протидіяти не лише зовнішній загрозі, але й можливим внутрішнім потрясінням. Потужні, чисельні військові одиниці сприймалися російською владою, як надійний тил і захист режиму у нелегкі часи внутрішньодержавної кризи, суспільних протестів і масових заворушень. Окрім того, військові постої буди перевіреним способом здешевленого утримання армії за рахунок трудових і матеріальних ресурсів оподаткованих станів. Численний армійський контингент Південно-Західного краю і пов'язані із ним військові повинності негативно позначилися на фінансово-матеріальному становищі місцевих жителів, особливо найбіднішої його верстви - кріпосного селянства. Рекрутчина, необхідність постійного квартирування та продовольчого забезпечення особового складу регулярних команд, надання підвод, виділення сінокосів і лугів, місць для тренувань і маневрів, будівництво військових споруд, вимагали значних матеріальних ресурсів і вкрай виснажували український люд, руйнували виробничу структуру населених пунктів, розорювали господарства, провокували непорозуміння й сутички між військовими і мешканцями краю.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com