www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Містечка Правобережної України у добу Української революції 1917-1920 pp.: історіографія проблеми
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Містечка Правобережної України у добу Української революції 1917-1920 pp.: історіографія проблеми

О. Б. Комарніцький

МІСТЕЧКА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РР.: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

   Проаналізовано праці радянських, зарубіжних, сучасних українських істориків, учасників революційних подій, висвітлено їх внесок у справу вивчення життя містечок Правобережної України в добу Української революції 1917-1920 pp.
   Ключові слова: містечка, Правобережна Україна, Українська революція, історіографія, дослідження

   Незважаючи на роботи, що з'явилися в добу незалежної України, дослідження революційних подій 1917-1920 pp. продовжує залишатися актуальним завданням. “За справді видатної ролі Української революції у долі нашого народу здобутки в дослідженні її історії, - наголосив В.Ф. Солдатенко, - не такі вже й вагомі”. Пояснюється це, на його думку, перш за все “непростим процесом опанування досвіду 1917-1920 pp.” [127, с.14].
   “Білою плямою” української історіографії залишається питання про роль містечок у драматичних подіях Української революції. Життя містечкових громаду зазначений період, за відсутності спеціальних досліджень з цієї проблематики, тільки певною мірою перебувало у полі наукового інтересу істориків. Метою нашого повідомлення є аналіз та систематизація історіографічного доробку, пов'язаного з вивченням різних аспектів життя містечок Правобережної України у добу Української революції 1917-1920 pp.
   Вивчення різноманітних аспектів теми нагромадило значний масив літератури, яку умовно можна віднести до чотирьох груп: праці радянських істориків, зарубіжних дослідників і учасників революційних подій, українських науковців 90-х pp. XX - поч. XXI ст., краєзнавча література.
   Досліджувана проблема частково висвітлювалася у працях радянських авторів. Зокрема, М. Кіппер головну увагу акцентував на взаємовідносинах єврейської і корінної української містечкових громад, наслідках кровопролитних військових дій, найзапекліші з яких розгорнулися саме на території єврейської “смуги осідлості” [66, с 10-11,13]. З'ясовувалися питання погромництва [66, с 13-14], впливу політики “воєнного комунізму” на хід неспокійного містечкового життя. При цьому революційні події 1917-1920 pp. подавалися обмежено. Це ж стосується і робіт А.Кічаєва і Я.Рубінова. Досліджуючи подільське містечко, вони роблять висновок, що досліджуваний об'єкт як торгівельний і промисловий центр, був місцем обслуговування населення навколишніх міст та сіл [126,с.5]. Не менш цікавим є порівняння кількісного складу населення містечок Поділля, де за основу взято матеріали переписів 1897 і 1923 pp. Результати показали: внаслідок військових дій 1914-1920 pp. чисельність мешканців значно скоротилася [126, с.7].
   Трагічні сторінки життєдіяльності містечок стали предметом дослідження В. Тан-Богораза. Українське містечко він показує як “захолустя”, “яке-небудь Хабно (містечко Київської губ. - авт.), що стоїть далеко від доріг, свофідна Камчатка” [40, с.7]. Великий інтерес викликає висвітлення ролі загонів містечкової самооборони в охороні життя та спокою населення, насамперед єврейського, яке найбільше постраждало від погромництва в період Української революції [40, с. 12-13, 35-43].
   На багатому мемуарному та архівному матеріалі базується дослідження М. Штіфа - члена однієї з київських комісій із надання допомоги потерпілим від погромів. Автор, об'єктом вивчення якого стали переважно містечка Київщини, проаналізував коріння антисемітських настроїв, провів роботу із збору даних про жертви погромів, їх узагальнення, складання статистичних таблиць по кожному місту та містечку України, причому основну увагу звернуто на денікінські погроми містечкового населення [145]. Значний фактичний матеріал містить стаття про денікінське погромництво, опублікована у збірнику наукових праць історико-археографічної комісії ВУАН [33, с.385-388]. Трагічній історії містечка Криве Озеро присвячено роботу А. Малєєва. Тут вперше висвітлено явище заручництва, яке мало місце у взаємовідносинах єврейського населення та білокозацьких частин Денікіна, подано характеристики соціальних типів погромників [91].
   Погромництво стало основою досліджень І. Чериковера [143], [144], С. Гусєва-Оренбурзького [30], Б. Лекаша [83], 3. Островського [39]. Перший з них акцентує увагу на погромницьких діях 1917-1918 pp. та антисемітських настроях різних верств населення України. У свою чергу Гусєв-Оренбурзький детально розглядає динаміку погромницького руху в час його найбільшого злету - 1919-1920 pp., наводить відповідні статистичні дані. Об'єктом дослідження, як і в попередній праці, стали переважно містечкові погроми. Деякі радянські історики перебільшували масштаби погромів. Так, В. Руднєв, на нашу думку, завищив кількість жертв у Тетієві, вказавши їх аж 4 тис. [120, с.81].
   Численні дослідження радянських істориків подають інформацію про селянські виступи. Одним із основних фактологічних джерел у висвітленні участі містечкових хліборобів у селянському русі 1917-1918 pp. є 26-томне видання “Історії міст і сіл Української РСР”. Йдеться про томи, присвячені Вінницькій, Волинській, Житомирській, Київській, Одеській, Рівненській, Хмельницькій, Черкаській областям [54-61]. Значний масив фактичного матеріалу міститься також у працях І. Зеленюка [49], І. Кічія [67], І. Рибалки [116], Ю. Чеботарьова [142]. А. Лихолат показав динаміку виступів селян, у т.ч. містечкових, впродовж 1918-1920 pp. [84]. Відзначимо роботу Б. Козельського, який на основі джерел, у т.ч. документів періоду УНР, висвітлив діяльність повстанських отаманів Зеленого, Мордалевича, Волинця, Сокола, Шепеля, Дяченка [70]. У мемуарах радянського військового діяча В. Антонова-Овсієнка знаходимо цікаві факти, пов'язані з діяльністю у київських містечках отамана Зеленого [3]. Серед інших заслуговує на увагу робота І. Хміля[140].
   У ряді досліджень висвітлюється присутність в українських землях іноземних військових контингентів. Потужний пласт фактичного матеріалу містять роботи істориків Ю. Бєлана [5], Л. Буза [8], Є. Герасимова [18], Г. Заставенка [45], [46], С. Маркова [95], Є. Скляренка [124], В. Тичини [131],В.Руднєва[120].
   Значно менше є робіт учасників революційних подій, зарубіжних дослідників. Тогочасний політичний діяч П. Христюк свідчив про більш потужну підтримку провінційними громадянами політики українських урядів, на відміну від жителів великих міст [141]. Через десятки років цю тезу підтвердив зарубіжний дослідник Б. Кравченко, який довів, що основною причиною слабкості української національної свідомості була незначна кількість у містах українців [76]. У свою чергу італійський історик А. Граціозі одним з перших показав, що посилення селянського руху у 1918-1919 pp. (називав його “Великою селянською війною”) тісно пов'язане з ростом національної свідомості українського народу [23, с.32]. У цьому контексті є цікавими праці М. Дольницького і О. Левицького, присвячені відповідно відзначенню шевченківського свята у Бершаді [35], різним формам взаємин місцевого населення з Українською Галицькою армією [81], [82] .Дослідник О. Доценко акцентує увагу на перебуванні і функціонуванні українських урядових інституцій у правобережних містечках [37].
   Інші роботи присвячено єврейському питанню. Так, у колективному виданні російських істориків “100 еврейских местечек Украины” [128], [129] відображено життя єврейського населення подільських містечок упродовж кількох сторіч, з'ясовано його економічне і політичне становище. На жаль, автори не уникнули тенденційності в оцінці окремих моментів історії Української революції 1917-1920 pp. Крім того, до містечок було віднесено повітові міста Летичів, Проскурів, Брандав, Гайсин, Ямпіль, Ольгопіль. Політичне життя євреїв стало стрижневим для досліджень єврейського політичного діяча С. Гольдельмана [20], історика І. Клейнера [68]. Цікавою за змістом є робота невідомого автора, вміщена у ювілейному збірнику, присвяченому 40-річчю участі УГА у революційних подіях 1919-1920 pp. Йдеться про функціонування окремого єврейського куреня у складі Галицької армії [31].
   Ґрунтовними дослідженнями з історії українсько-єврейських відносин, де об'єктивно висвітлюються передумови, причини, динаміка погромницького руху, є праці істориків еміграції О. Брика [7, с.144-149, 161-200], В. Іваниса [51, с.134-214], Т. Гунчака [28], [29], чиновників Міністерства єврейських справ А. Марголіна [94] таС. Гольдельмана [21]. В. Винниченко проаналізував єврейські погроми 1917-1920 pp., показавши їх попередній досвід [14]. Не обійшли увагою містечкове погромництво державний діяч П. Скоропадський [125, с.22, 41, 62], активні учасники революційних подій Ю. Тютюнник [133, с.12-13, 21-25], Л. Мишуга [98, с.35, 40]. Не менш важливим є дослідження під назвою “Трагедія двох народів”, автори якого розробили періодизацію боротьби з погромництвом, детально охарактеризували кожен із його етапів [132]. Водночас варто згадати про праці, в яких основна вина за погроми перекладається на плечі українців. Так, у 2000 р. у Ростові-на-Дону у серії “Исторические силуэты”, побачила світ праця Ю. Фінкельштейна “Симон Петлюра”, де, зокрема, зазначається, що “шовіністично-великоукраїнська (нацистська) політика режиму петлюрівщини базувалася на антисемітизмі і русофобії” [74, с.372]. У дусі однобічного висвітлення погромництва виконано також праці Ф. Канделя [63, с.312-333], А. Каца[65,с.281-283].
   Наступну групу літератури склали праці українських істориків 90-х pp. XX - початку XXI ст Декілька робіт безпосередньо пов'язані з містечковою проблематикою. Єврейському статусу містечка присвятила свою статтю український історик Иванова [52]. У свою чергу, відомий дослідник А. Доценко зупинився на історико-економічному аспекті життя цих населених пунктів [36]. Відомі також історико-географічні дослідження Г. Дени-сика. На особливу увагу заслуговує його збірка нарисів про містечка Східного Поділля (автор помилково відніс до їх числа київське містечко Погребище). Особливу цінність для істориків-містечкознавців становить авторська синтезуюча історична довідка про етапи розвитку досліджуваних пунктів [99]. А.Івченко у довіднику “Містечка України” умістив понад 13 тис. абсолютних, відносних і порівняльних статистичних, історичних характеристик сучасних селищ міського типу, які він називає “містечками”. Певний інтерес становлять довідки про час заснування цих пунктів, надання їм статусу містечок, зміну їхніх назв [53]. Історик Б. Хандрос, описуючи рідні Озаринці, робить висновок, що містечко як торгівельний і ремісничий центр територіально входило до складу села [136], [137]. Істотним недоліком названих досліджень є те, що їхні автори обходять події 1917-1920 pp., за виключенням останнього, який навів дані про єврейські погроми [136, с.23-25].
   Значна частина робіт присвячена селянським виступам, які прокотилися Україною у досліджуваний період. Наведені дані свідчать, що в їхній основі було бажання селян володіти землею. Згадані процеси були актуальними і для містечок (містечкові околиці були звичайними селянськими поселеннями). Селянський рух періоду Центральної Ради відбито у роботах І. Хміля [138], С. Кульчицького [79], О. Ганжи [16], І. Куташева [80], О. Завальнюка, І. Рибака [44], Я. Малика [92], О. Андрощука [1]. Не менш вагомою є література, про селянський рух, який розгорнувся в добу гетьманату і Директорії УНР. Найбільш об'єктивно, комплексно і цілісно селянсько-повстанський рух 1918-1919 pp. подали П. Захарченко, Н. Земзюліна і О. Нестеров. У 1997 p. перший із них видав ґрунтовну монографію, присвячену селянській війні 1918 р. [47]. Наступного року Н. Земзюліна захистила кандидатську дисертацію з історіографії селянського питання 1917-1918 рр. [50]. Дисертаційне дослідження О. Нестерова з'ясовує селянський повстанський рух на Правобережжі у 1919р. [103]. Остання проблема знайшла своє висвітлення на сторінках колективної монографії цих істориків [48]. Увагу дослідників привернули і правобережні містечка (переважно - київські). Змістовною є праця Р. Коваля і К. Завальнюка, де висвітлено діяльність отамана Волинця. Важко погодитися з наведеними тут обгрунтуваннями доцільності знімання контрибуцій з населення, насамперед, єврейського [69, с.49]. Крім того, Р. Коваль у відредагованій ним праці “Героїзм і трагедія Холодного Яру” наводить фрагмент одного з документів, де зазначалося, що “розвагою повстанців було підіймати на шаблях жидівські бебехи...” [19, с.121]. В. Горак, досліджуючи діяльність отамана Григор'єва, теж звернув увагу на здійснювані погроми євреїв [22]. Про повстанські єврейські погроми повідомляє О. Козерод [72].
   Цінність дисертаційного дослідження Г. Кривошиї полягає у чіткій диференціації соціальної бази українського національно-визвольного руху у добу Центральної Ради, вона виокремила українців-інтелігентів, робітників, підприємців, великих землевласників [77]. Б. Андрусишин і О. Реєнт, у свою чергу, визначаючи обличчя пролетарських верств, обгрунтували, що національне визволення вони ототожнювали з ідеями політичної і соціальної рівності. Нерішучість і непослідовність українських урядів призвели до того, що робітники України переважно ігнорували національно-визвольну боротьбу [2], [115].
   Українськими дослідниками висвітлювалася участь містечкових жителів у державотворчих починаннях української національної влади. В. Верстюк, І. Хміль і П. Губа у своїх роботах наводять дані про підтримку містечковим населенням політики Центральної Ради [10-13], [139], [27]. І. Фареній у дисертаційному дослідженні показує матеріальну і організаційну підтримку кооперативної громадськості роботи різноманітних культурно-освітніх закладів [134]. Роботи сучасних українських істориків О. Завальнюка [43], С. Олійника [43], [104-107], М. Бєлгородського [6], присвячені різним формам відносин (агітаційно-роз'яснювальна і культурно-освітня робота, продовольче, санітарне і військово-господарське забезпечення) Української Галицької армії та містечкових громад. В. Довбня і Ю. Поліщук зупинилися на діяльності Січових стрільців, навівши окремі факти співпраці з містечковим населенням [34], [111]. Це ж можна сказати і про дисертаційне дослідження В. Лободаєва, присвячене українському Вільному козацтву [85].
   Просвітницько-освітній рух став предметом досліджень Д. Розовика [117], А. Пижика [108], В. Лозового, В. Нестеренка [90], В. Тимошенка [130], О. Яцюка [147], О. Малюти [93], С Рудого [119]. Не обійшли вони увагою і “Просвіти”, освітні заклади містечок Правобережної України.
   Потужний пласт інформації містить література, присвячена міжнаціональним відносинам. Для тогочасного містечкового середовища це питання було особливо актуальним. Найбільш ґрунтовними є роботи О. Рафаль-ського [113], Л. Рябошапки [121], авторського колективу нарису “Евреи Украины” [38], де з'ясовано правові взаємини української державності і національних меншин у період 1917-1920 pp. У цьому напрямку продуктивно працює О. Найман. Його увага акцентована переважно на політичній орієнтації єврейських громад. Дослідник доводить, що у партійному житті брала участь лише незначна частина євреїв. Не менш цікавим є висновок історика про конфронтацію між євреями-соціалістами, що переважали в органах законодавчої і виконавчої влади УНР і сіоністами, які мали більший вплив у місцевих органах самоврядування єврейських общин. Така ситуація, зважаючи на непримиренність їх позицій у вирішенні єврейського питання, несла у собі руйнацію національного життя [102].
   Єврейсько-українське питання доби Української революції знайшло відображення у роботах О. Завальнюка, А. Криськова, В. Лозового. Так, перший з них показує діяльність Особливої слідчої комісії щодо розслідування погромів у подільських містечках [42, с 90], акцентує увагу на позитивних прикладах стосунків єврейської містечкової громади і української військової влади [42, с.91]. Яскраві сторінки взаємовиручки двох етносів в контексті українських містечок наводить А. Криськов [78, с.273]. Національна політика Директорії УНР в Кам'янецьку добу стала однією із провідних для В.Лозового, який, як і вищеназвані автори, висвітлює як трагічні, так і конструктивні сторони українсько-єврейських стосунків [86], [87]. Культурно-освітнє життя єврейської громади досліджували М. Марчук [96], Д. Розовик [117, с.263-288] та ін.
   Створено численну наукову літературу, що прямо чи опосередковано стосується єврейських погромів. Цінними є дослідження В. Сергійчука “Погроми в Україні: 1914-1920” та “Уся правда про єврейські погроми”, більша частина яких присвячена містечковим погромам. Тут наведено раніш невідомі архівні документи, які дають можливість з'ясувати причини, наслідки та винуватців трагічних подій у роки найбільшої в історії України напруги -1914-1920 pp., під час яких і сталися єврейські погроми [122], [123].
   В оцінці єврейських погромів спостерігається прагнення перекласти всю вину на плечі українців. Історики А. Козаков, С. Татаринов і С. Федяєв, у своїй праці прямо заявили, що основними винуватцями погромів є українська влада [62].
   Проблемі взаємовідносин єврейського населення міст та містечок України і Добровольчої армії А.Денікіна присвячено праці О. Козерода і С. Брімана [73], [71]. Великий інтерес викликає інформація про єврейські погроми, здійснені денікінцями, яка вміщена у ґрунтовній колективній праці “Політичний терор і тероризм”, відповідальним редактором якої є академік В. Смолій [ПО, с.173-177].
   Серед сучасних українських істориків, що займаються проблемами погромницького руху, виокремимо О. Наймана [101], С. Єкельчика [41], В. Мустепу [100], А. Демартино [32] та ін.
   За останні 10 років істориками зроблено спробу узагальнити революційний досвід 1917-1920pp. В. Верстюк [10], В. Солдатенко [127], А. Гриценко [25], [26] зобразили Українську революцію виключно засобами політичної історії як протистояння та взаємодію певних політичних сил чи як чергування національно-державних утворень. Про це ж йдеться і в одному з томів “Політичної історії XX ст.”, присвяченому подіям Української революції, авторами якого є знову ж таки В. Верстюк і В. Солдатенко [ 109], та науковому виданні О. Рубльова і О. Реєнта [118]. О. Мироненко зупинився на політико-правовому аналізі діяльності Центральної Ради [97]. Цей же період став об'єктом навчально-методичного посібника О. Завальнюка, Е. Мельника, А. Філінюка [135]. Серед дослідників Директорії УНР виокремимо Р. Баско вського [9] і В. Яблонського [146]. На увагу заслуговують і історіографічні роботи Л. Радченко [112], В. Капелюшного [64], С. Грибоедова [24].
   Відзначимо також і зростання уваги дослідників до регіональної історії. Це засвідчує поява праць, присвячених революційним подіям у окремих регіонах, містах. Так, Г. Басара об'єктом свого дисертаційного дослідження обрала понад 130 провінційних міст дев'яти українських губерній, вилучивши п'ять найбільших міст України (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав, Миколаїв) [4]. У свою чергу, В. Гвоздик дослідив Південь України (Херсонська, частина Катеринославської губерній, Північна Таврія) [17]. Обоє істориків хронологічними межами дослідження обрали період Центральної Ради. В. Лозовий показав становище Поділля у добу Центральної Ради, гетьманату [88], [89]. В. Ревегук і Д. Вирський висвітлили драматичні події 1917-1920 pp. відповідно на Полтавщині і у м. Кременчук [114], [15].
   Певними здобутками характеризується краєзнавчий доробок досліджуваної проблеми. Про це йдеться у одній із наших публікацій [75].
   Таким чином, проведений історіографічний огляд свідчить про існування і, останнім часом, зростання інтересу науковців до вивчення громадсько-політичного, соціального, культурно-освітнього життя містечок Правобережної України в добу Української революції 1917-1920 pp. Все ж сьогодні залишається ще чимало аспектів, які потребують подальшого дослідження цієї складної проблеми.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com