www.VuzLib.com

Головна
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

О. Бісмарк та колоніальний рух в Німеччині в 1873-1882 pp.

Л. Л. Гончаренко

О. БІСМАРК ТА КОЛОНІАЛЬНИЙ РУХ В НІМЕЧЧИНІ В 1873-1882 PP.

   Дослідження історії колоніалізму на сьогодні привертає значну увагу дослідників, оскільки за умов глобалізації стала зрозумілою необхідність зміни підходів до вивчення історії міжнародних відносин. За таких умов виникає необхідність знову повернутися до дослідження феномену колоніалізму, зрозуміло і колоніалізму німецького.
   Актуальність дослідження посилюється тим, що боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Без глибокого і всебічного вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного періоду неможливо зрозуміти сучасної міжнародної політики та гострих конфліктних ситуацій, які виникають на сучасному етапі та суттєво впливають на міжнародні відносини.
   Незважаючи на те, що в світовій історіографії вивчення історії колоніальної експансії європейських країн останнім часом набуло динамічного розвитку, окремі аспекти та роль особистостей в питаннях колоніальної політики держав ще не досліджена. Слід зазначити, що в Україні мало досліджена проблема розвитку колоніалізму в цілому, та німецького колоніалізму зокрема. Роль, яку відіграв О. Бісмарк в розгортанні Німеччиною експансійної політики вітчизняними дослідниками взагалі майже не вивчалася і тому потребує ретельного дослідження.
   Характеризуючи німецьку історіографію проблеми, необхідно відзначити дослідження істориків М. Хагена та Г.-У. Велєра, які присвячені О. Бісмарку та його зовнішній політиці [1, 2]. Велике значення при дослідженні даного питання мають монографії Г. Пошінгера, М. Нусбаума [З, 4, 5]. Підсумовуючи аналіз німецької історіографії проблеми, що досліджується, варто відзначити працю Ф. Фабрі, яка викликала великий резонанс в тогочасному суспільстві [6].
   Характеризуючи радянську історіографію питання, треба виокремити фундаментальні дослідження А. С. Єрусалимського та І. С. Чарного [7, 8].
   Однак, розбіжності які існують в роботах істориків, не сприяють об'єктивному висвітленню проблеми, що досліджується. Тому ми, на основі аналізу маловідомих документальних джерел, використовуючи праці дослідників, ставимо за мету проаналізувати колоніальний рух в Німеччині в 1873-1882 pp. та вплив О. Бісмарка на нього.
   Пожвавлення колоніального руху в Німеччині починається в середині 70-х pp. XIX ст. під впливом економічної кризи 1873 р. і депресії, що почалася слідом за нею, що привело до росту соціальної напруженості та різкого загострення проблеми ринків збуту.
   Під безпосередніми змінами, що відбувалися в сфері матеріального виробництва, змінюється й теоретична аргументація на користь ведення активної колоніальної політики. У колоніальній пропаганді на перший план виходять проблеми, породжені глибинними процесами, що відбувалися в економіці країни. При цьому основна ставка робиться на необхідність забезпечення Німеччини надійними ринками збуту, а також рішення проблеми "перенаселення" країни шляхом організації масової еміграції співвітчизників у різні частини земної кулі, здійснюваної в державному масштабі. Вимоги проведення активної колоніальної політики мотивувалися й необхідністю ослаблення соціальних протиріч у суспільстві.
   Необхідність придбання власних колоній господарські експерти мотивували, насамперед тим фактом, що Англія набагато легше переборола кризу 1873 р. саме за рахунок збільшення обсягу експорту у свої колонії. Зокрема, В. Хюббе-Шлейден у своєму творі "Заморська політика" відзначав, що "у той час, як з 1873-1874 pp. у результаті економічної кризи експорт в інші країни скоротився, вивіз у національні заморські області постійно зростав, причому досить високими темпами" [9, с 16].
   В 1875 р. з колоніальним проектом, що передбачав захоплення Трансваалю, виступив географ Е. Вебер. Він пропонував захопити також бухти Делагоа й Сент-Люсію [1, с.51]. Метою цього проекту було в першу чергу розширення області, сприятливої для зовнішньоторговельної експансії Німеччини. Його поява збіглася з погіршенням відносин Німеччини з Англією у жовтні 1874 р. через те, що Англія анексувала острова Фіджі, де німецькі комерсанти мали торгівельні інтереси [10, с 13 8].
   Ці події показали, що в умовах кризи збуту товарів провідні європейські країни намагалися зміцнити свої позиції на зовнішньому ринку за рахунок анексії нових територій. Побоюючись того, що подібні події можуть перерости в систему зовнішньополітичних дій європейських країн, німецька буржуазія, а також судновласники й комерсанти, пов'язані із зовнішньою торгівлею, висловлювали тривогу за свої позиції в майбутньому.
   Проте проект Е. Вебера був залишений О. Бісмарком без уваги. В 1876 р. у бесіді із двома колоніальними пропагандистами, обґрунтовуючи свою відмову в підтримці їхніх планів у Південній Африці, канцлер відзначив, що, вивчаючи тривалий час колоніальне питання, він прийшов до висновку, що "Німеччина не зможе довго відмовлятися від колоніальних володінь, але без відповідної підготовки й без необхідного імпульсу з народу, він побоюється труднощів у придбанні колоній, крім того без згоди рейхстагу на асигнування необхідних коштів таку політику вести неможливо". При існуючому несприятливому політичному положенні він не може дати жодних обіцянок. "Французькі ревнощі й англійська уразливість так само, як й "культуркампф" усередині країни, заважають цьому". На закінчення бесіди О. Бісмарк підкреслив "необхідність створення плідного ґрунту в країні для подібних проектів і зміни зовнішньополітичних умов Німеччини... Повинно пройти вісім або дев'ять років, перш ніж "питання дозріє"" [3, с 177]. З одного боку, зміст цієї бесіди говорить про те, що канцлер почав замислюватися про можливість проведення Німеччиною колоніальної політики. Будучи реалістом, він, звичайно, не міг не зауважувати тих тенденцій до змін у системі міжнародних відносин, які мали місце в середині 70-х pp. XIX ст. У той же час висновок деяких дослідників на підставі цієї розмови про те, що О. Бісмарк уже в цей період таємно заохочував колоніальну пропаганду, представляється невиправданим [5, с.53].
   Насамперед, дії рейхсканцлера опиралися на "реальні інтереси і можливості їхнього здійснення в мінливій обстановці 70-80-х років XIX ст." [7, с 5 8]. У зв'язку із цим йому доводилося враховувати ворожість Франції, наявність передумов до погіршення відносин з Росією й можливою перспективою виникнення франко-російського союзу, а також настороженість Англії стосовно можливих колоніальних захоплень Німеччиною.
   Але, у цей час, незважаючи на початок пошуків нових форм і методів керівництва промисловістю, О. Бісмарк зберігав тісні зв'язки із представниками ліберальної буржуазії й певною мірою продовжував залишатися під впливом фритредерських традицій.
   До того ж, великий капітал, інтересам якого колоніальна політика повинна була служити в першу чергу, ще тільки виходив на політичну арену. Його першим проявом інтересів в колоніальній сфері було обговорення Самоанського законопроекту.
   В 1875 р. із проектом, присвяченим колонізації Східної Екваторіальної Африки, виступив генеральний консул у Бразилії Я. Штурц [11]. Свій проект Я. Штурц виклав у спеціальній записці О. Бісмарку від 1 серпня 1875 р. Не одержавши підтримки рейхсканцлера, він подав його у формі петиції в рейхстаг, а потім видав брошурою, що витримала ряд видань [8, с.60-61].
   Власне кажучи, це був один з перших колоніальних проектів, у якому поряд із проблемою розширення зовнішнього ринку збуту ставилося питання про придбання колоній як надійних джерел сировини. Висуваючи вимогу перетворити Центральну Африку в "нову Індію", Я. Штурц, маючи на увазі при цьому використання дешевої місцевої сировини, писав: "Для багатьох галузей промисловості, що перебувають в стані депресії, це має велике значення" [11, с 13].
   З вимогою до уряду позитивно відгукнутися на проект Я. Штурца звернувся член франкфуртського географічного товариства Ф. Мольденхауер, що зазначив: "Тепер, коли розширення ринку збуту потрібно нам більше, ніж коли-небудь, ...народ вимагає областей для експансії, наприклад, в "внутрішній Африці". Здорова індустріальна держава повинна бути колоніальною державою" [2, с 142].
   Але незважаючи на велику кількість проектів, які надходили до уряду, до кінця 1870-х років у Німеччині був відсутнім організаційно оформлений рух за придбання колоній.
   Шляхи для проникнення німецького капіталу в райони, намічені для колонізації, у другій половині 70-х pp. XIX ст. прокладали "дружні договори", які укладалися з вождями місцевих племен, а також діяльність у цих районах німецьких фірм.
   Наприклад, у листопаді 1876 р. представниками німецької дипломатії був укладений "договір про дружбу" з королем архіпелагу Тонга, відповідно до якого король зобов'язався оберігати інтереси німецьких фірм, не давати переваги комерсантам третіх країн, а також надати в розпорядження Німеччини вугільну базу [12, с 13-14]. Уже в самих умовах договору містяться моменти, що дозволяють охарактеризувати зміст, як підготовку колоніальної експансії з боку Німеччини.
   Як показало обговорення договору в німецькому рейхстазі, незважаючи на спроби розсіяти сумніви, що Німецька імперія веде переговори не із метою заняття областей, депутати нерідко суперечили самі собі [13, с.281-284]. Так, націонал-ліберал Ф. Капп, що виступав як головний оратор, підкреслював: "Після того, як ми затвердимо цей договір... ми не повинні зупинятися.., а повинні прагнути поступово розширювати наші інтереси в інших морях. Я радий тому, що ми, нарешті, покінчили із цією болісною й бездіяльною політикою". Говорячи про значення обговорюваного документа й тих наслідків, які буде мати ратифікація договору в майбутньому, Ф. Капп відзначив: "Вугільна станція в чужих морях... потрібна не тільки для більшої безпеки й більш швидкого руху наших суден, не тільки німецьким торгівельним інтересам... вона також насамперед підсилює авторитет наших військово-морських сил" [13, с.378].
   Таким чином, з вуст депутата пролунав конкретний план розширення зовнішньоекономічної експансії Німеччини у віддалені райони земної кулі, основними складовими якого були розширення сфери економічних і торгівельних інтересів німецьких промисловців і комерсантів у різних частинах світу, підписання з місцевою владою "дружніх договорів", що надають Німеччині важливі економічні пільги й подальше зміцнення позицій німецького капіталу на цих територіях. Засобом здійснення даного плану повинен був стати сильний військово-морський флот.
   У той же час, висловлюючись за розширення економічної експансії, Ф. Капп виступав проти встановлення політичного панування в цих районах. Зокрема, він вимагав, щоб "Німецька імперія ні в якій мірі не втручалася у внутрішні справи островів Тонга й Самоа" [13, с639].
   Подібна точка зору з питання про зовнішньоекономічну експансію займала в цей час домінуюче положення в силу ряду причин, серед яких особливе значення мало збереження сильних позицій прихильниками вільної торгівлі, що виступали проти створення державних колоній.
   У визначенні форм і методів активізації зовнішньоекономічної експансії та колоніального руху в середині країни ключову роль відігравала позиція О. Бісмарка, який виступав в цей час проти державної колоніальної політики. Про це свідчить лист, спрямований референтові міністерства закордонних справ Г. Куссерову, якого заміняв на час відпустки Брауер:
   "Договори Самоа та Тонга повернулися з Кіссінгена незатвердженими. Цікавими є олівцеві позначки на полях, які постійно робив канцлер: "Що таке вугільна станція? Тільки пристань або також будівлі на березі? Пристань винятково для наших потреб? Мене хвилює те, що це пов'язано із просуванням наших військово-морських сил, що схоже на створення імперських колоній" [14, с.189].
   Власне кажучи, ці договори представляли собою акти колоніальної політики, чого не міг не розуміти О. Бісмарк і що було причиною його роздумів та вагань.
   Припиненню сумнівів О. Бісмарка сприяла боротьба за вплив в цьому регіоні між Німеччиною, Англією й СІЛА, що досягла найбільшої гостроти на сусідніх з Тонга островах Самоа. Навесні 1878 р., у результаті спроби американців установити свій протекторат над Самоа, протиріччя досягли піку гостроти. Німецький консул Е. Вебер не визнав протекторат й, ввів німецькі кораблі, встановивши контроль над портом Салуафата, розташованим поблизу головного міста Самоа Апіа. Німецький уряд під керівництвом О. Бісмарка, який підтримала Англія, повністю схвалив дії свого консула й послав йому в підкріплення корабель "Альбатрос". СІЛА змушені були відступити. Не підлягає сумніву, що ці дії німецького уряду не укладалися в рамки "захисту" комерційних інтересів своїх підданих і були неприкритим актом колоніальної політики. Таким чином, рейхсканцлер відкинув вагання і договір був у листопаді цього ж року підписаний [15, с.9-11].
   Необхідно підкреслити те, що великий вплив на подальший розвиток колоніального руху в Німеччині відіграв перехід до протекціонізму, здійснений в 1879 р. в інтересах великих промислових магнатів й аграріїв.
   Рух за введення протекціоністських митних тарифів посилюється з середини 70-х pp. XIX ст. Тарифи повинні були захищати промисловість та аграрне виробництво від зростаючого проникнення іноземних товарів на внутрішній ринок та створити сприятливі умови для зовнішньої торгової експансії.
   Наслідком введення протекціонізму стало включення в митну систему Німеччини ганзейських міст, а це у свою чергу говорило про прагнення до збільшення обсягу зовнішньої торгівлі імперії [16, с.358].
   Значна частина колоніальних ініціатив виходила від ганзейців, з якими в нових умовах, після 1871 р., О. Бісмарку потрібно було будувати відносини. Колоніальна політика могла стати тією областю дій, в якій переплетіння інтересів О. Бісмарка та ганзейських міст могли стати вихідними положеннями для налагодження стосунків.
   Протекціоністська й інші реформи, що її доповнювали, серйозно вплинули на погляди суспільства й політику держави, у тому числі й у колоніальному питанні. Сам факт переходу до протекціонізму усунув теоретичні заперечення проти колоніальної політики. Офіційно проголошена урядом і визнана суспільною думкою державна політика "захисту національної праці" включала протекціонізм, у власному розумінні слова, лише як складову частину. Логічним завершенням цієї політики була колоніальна експансія, що надавала вітчизняній промисловості гарантовані ринки збуту й дешеву колоніальну сировину, які могли підвищити її конкурентоздатність на світовому ринку. Прусська народногосподарська рада, проголосивши в 1881 р. необхідність колоніальної політики, називала її "необхідним продовженням протекціонізму, здатним позбавити від сплати іншим країнам мільярда за колоніальну сировину" [1, с.57].
   У розпал обговорення протекціоністського тарифу уряд О. Бісмарка вніс на розгляд до рейхстагу "договір про дружбу" із Самоа, за умовами якого Німеччина отримувала як вугільну базу порт Салуафата, німецькі товари звільнялися від мита, а німці від податків. Уряд Самоа зобов'язувався забезпечити німецькі плантації робочою силою [15, сі 1-12]. Договір був схвалений рейхстагом. Оцінюючи значення ратифікованих рейхстагом "дружніх договорів" із Самоа й Тонга, деякі дослідники відзначають, що вони являють собою не що інше, як передумову переходу до активної колоніальної політики [17].
   Необхідно підкреслити, що О. Бісмарк, представивши рейхстагу Самоанський законопроект, показав своє бажання вести колоніальну політику, але без її відкритого проголошення й в обмеженому обсязі, не у формі анексій, а у формі встановлення економічного панування й політичної залежності від Німеччини колоніальних територій. "Про колонії він як і колись знати не бажає", записав свою розмову з канцлером, що мала місце 22 лютого 1880 p., тобто напередодні подання Самоанського законопроекту рейхстагу Г. Гогенлое-Вальденбург. Якщо враховувати, що О. Бісмарк у цій бесіді наполегливо пропонував співрозмовникові керівництво міністерством закордонних справ і що, дійсно, через два місяці останній цей портфель прийняв, можемо вважати, що певну щирість у висловленні своїх зовнішньополітичних задумів канцлер повинен був виявити. Цю ж думку він ще в більш різкій формі висловив графу Ф. Франкенбергу на початку 1881 p.: "Поки я рейхсканцлер, - говорив він, - ми ніякої колоніальної політики вести не будемо. Ми маємо флот, що не може плавати й нам не потрібні уразливі пункти у віддалених частинах світу" [4, с 54]. Незадовго перед цим, у грудні 1880 р. на записку консула на Самоа Е. Вебера, у якій той пропонував ужити енергійних заходів у цьому районі, канцлер зробив помітки: "Які? Ніякої анексії, ніякого протекторату, ніяких грошей від рейхстагу. Що залишається?" [5,с.67].
   О. Бісмарк, як вже зазначалося, не був супротивником колоніальної політики. Про це свідчило хоча б те, що він таку політику вів, але вів він її, безсумнівно, без достатньої впевненості й рішучості. Останнє викликалося, однак, аж ніяк не його принциповою ворожістю до такої політики, а сумнівами в частині того, чи може й у яких межах таку політику Німеччина вести.
   Напередодні обговорення Самоанського законопроекту в урядовій пресі була інспірована кампанія в його підтримку. Обговорення законопроекту проходило в рейхстазі з 22 по 28 квітня 1880 р. Дебати з законопроекту переросли в дискусію з питання про те, чи готова держава й у якому ступені підтримувати фінансовими засобами прямі й непрямі заморські колоніальні проекти. Представники уряду О. Бісмарка захищали законопроект, як заснований на "національних інтересах", "турботі імперії про торгівлю в тихоокеанському басейні" й як необхідне доповнення до "дружніх договорів" з островами Самоа. Крім цього, Г. Куссеров ратував за затвердження законопроекту, тому що "продовження й розширення обсягу торгівлі Німеччини буде тільки сприяти розвитку землеробської культури в Океанії" [18, с.858-859, 886]. Однак документ був підданий обґрунтованій й аргументованій критиці з боку його супротивників, яких очолювали Л. Бамбергер й Е. Ласкер.
   У результаті голосувань законопроект був відхилений більшістю голосів - 128 проти 112 .
   Як показали події, О. Бісмарк явно недооцінив сили прихильників вільної торгівлі, які хоча й підтримали обхідні маневри по розширенню приватної експансії ("дружні договори"), проте негативно відреагували на спробу розширення експансій у формі державної допомоги, що, на їхню думку, повинно було негативно позначитися на діяльності приватних компаній. У той же час, для зацікавлених кіл стало зрозумілим, що канцлер не є принциповим супротивником колоніальної політики, а буде її навіть вітати за умови проведення цієї політики приватними силами.
   Продемонстрований напрямок був важливим фактором для німецьких колоніальних товариств. Одним з результатів відхилення Самоанського законопроекту було також те, що на рубежі 70-80-х pp. XIX ст. колоніальна проблема в німецькій пресі й періодичних виданнях дискутувалася більше, ніж коли-небудь, раніше, а з початку 80-х pp. XIX ст. усе сильніше й частіше повторювалися заклики до захоплення колоній.
   Численні товариства, що стали активними провідниками колоніальних ідей, виникли ще в 70-х pp. XIX ст. В 1873 p., після першої експедиції в Африку А. Бастіана, географ П. Гюссфельдт заснував "Німецьке товариство наукового дослідження Екваторіальної Африки", а в 1876 р. було створено "Німецьке африканське товариство". Через два роки ці товариства злилися в "Африканське товариство в Німеччині". В 1878 р. професор Р. Яннаш заснував "Центральний союз торгівельної географії й підтримки німецьких інтересів за кордоном". Незабаром відділення союзу виникли в Бармені, Фрейбурзі, Хемніці, Єні, Касселі, Штутгарті. Утворилися також "Союз торгівельної географії й колоніальної політики" у Лейпцизі під керівництвом Е. Хассе, що став згодом головою "Пангерманського союзу", і "Мюнхенський союз підтримки німецьких інтересів за кордоном" під керівництвом географа Ф. Ратцеля. В 1880 р. союз нараховував шість філій у Південній Бразилії загальною чисельністю в 270 чоловік, а також у Сіднеї чисельністю 50 чоловік. У жовтні того ж року в Берліні відбувся перший конгрес, організований союзом. Крім того, було створене в січні 1880 р. "Німецьке товариство морської торгівлі".
   Своєю головною метою товариства та союзи визначали "обговорення й розробку питань колонізації". Колонії були кінцевою метою, а їх поточна діяльність була покликана підготувати для цього грунт і направлялася на вирішення цих завдань.
   29 січня 1880 р. у Дюссельдорфі відбулися установчі збори "Західнонімецького союзу колонізації й експорту", створення якого мало велике значення, тому що він опирався на потужну підтримку промислових кіл рейнсько-вестфальського району. Власне кажучи, діяльність цього союзу являла собою перший приклад тісного зв'язку промисловців з колоніальним рухом.
   З інших союзів і товариств, що пропагували в цей період колоніальні ідеї, слід виділити засновані у Берліні на початку 1882 р. "Німецький торгівельний союз" й "Німецьке торгівельне товариство для експорту на Близький Схід", а також "Вюртембергський союз торгівельної географії й підтримки німецьких інтересів за кордоном", що діяв під протекцією принца Вільгельма фон Вюртемберга [2, с 161].
   Як зазначає зарубіжна історіографія, зі створення цих організацій бере початок період організованого колоніального руху в Німеччині [19, с.4].
   Початок широкої дискусії на сторінках німецької преси й з питання про необхідність колоніальної експансії для Німеччини та теоретичне обгрунтування необхідності колоніальних придбань було ознаменовано виходом творів Е. Вебера, В. Хюббе-Шлейдена й особливо Ф. Фабрі [6, 9, 20].
   У центрі уваги творів прихильників ведення активної колоніальної політики на рубежі 70-80-х pp. XIX ст. були проблеми організації еміграції в державному масштабі, як засобу оздоровлення національної економіки, розширення сфери економічної експансії, ослаблення соціальної напруженості.
   Як основний аргумент прихильників здійснення енергійної колоніальної експансії називалася необхідність термінового рішення еміграційної проблеми. Цьому питанню було спеціально присвячено велику кількість опублікованих в 70-80-х pp. XIX ст. досліджень, що було не випадково, тому що в цей період еміграція населення з Німеччини досягла значних розмірів.
   Для колоніальних ідей кінця 70 - початку 80-х pp. XIX ст. характерним є залучення в свою основу соціально-економічних проблем, за рахунок рішення яких повинні були бути розв'язані проблеми внутрішньополітичного розвитку Німеччини і її положення у системі міжнародних відносин. Так, на думку Е. Вебера, організована еміграція була покликана забезпечити "широкі відвідні канали" для надлишку робочої сили, освіжити повітря "у задушливій тісноті наших промислових районів" [20, с.331].
   Великий резонанс у різних колах німецького суспільства викликав твір Ф. Фабрі "Чи потрібні Німеччині колонії?". Брошура, що не претендувала на принципову новизну в трактуванні проблеми й оригінальності викладу, принесла її авторові загальну популярність серед прихильників ведення активної колоніальної політики та визнання його одним з лідерів колоніального руху, який швидко набирав силу. Такий результат пояснюється тим, що даний твір, будучи відбиттям економічних, політичних і соціальних протиріч тогочасного суспільства, з'явився в період різкого загострення інтересу до колоніального питання серед різних верств суспільства Німеччини. У своєму творі Ф. Фабрі розглянув у комплексі всі основні проблеми того часу так, що потім у колоніальній пропаганді 80-х pp. XIX ст. лише варіювалися аргументи, висунуті їм.
   Ф. Фабрі вважав, що розвиток колоніального руху в Німеччині обумовлений винятково соціально-економічними причинами. Необхідність для Німецької імперії власних колоній він виводив з того факту, що в противному випадку маси емігрантів "залишать Батьківщину з усім, що в них є" й "стануть постачальниками й клієнтами інших народів... найчастіше наших ворогів" [6, с 16].
   Торгівельним колоніям, або "культиваціям", приділене основне місце у двотомній праці В. Хюббе-ІПляйдена, що була надрукована на початку 80-х pp. ХТХ ст. і відіграла помітну роль у процесі формування колоніальної ідеології в Німеччині. На відміну від Е. Вебера й Ф. Фабрі він не посилається при обґрунтуванні необхідності колоніальної експансії на особливу важливість соціальної проблеми, а виходить із умов розвитку промисловості й зовнішньої торгівлі, вважаючи, що вирішення цих питань веде до пом'якшення соціальних протиріч у суспільстві.
   Говорячи про необхідність створення німецьких колоній і підкреслюючи той факт, що Німеччина має на це моральне право, Ф. Фабрі вважав, що головною перешкодою для практичного успіху була негативна позиція імперського уряду і, зокрема, канцлера, стосовно колоніального питання в той час. Однак він пророкував, що такий великий державний діяч, як О. Бісмарк не зможе довго ігнорувати колоніальне питання, що "ні" канцлера варто розуміти як "поки що ні", а не як принципове відхилення колоніальної політики в цілому [6, с.57-58].
   Про розбіжності, що існували між канцлером і колоніальними пропагандистами з питання про форми й методи проведення колоніальної політики, свідчать численні відгуки в німецькій пресі на брошуру Ф. Фабрі "Чи потрібні Німеччині колонії?". Газета "Альгемайне цайтунг" охарактеризувала брошуру як "симптом, що заслуговує уваги у правлячих колах суспільства" і висунула гіпотезу про те, що О. Бісмарк схвалить програму створення колоній Німецької імперії [21]. У рецензії, яка була опублікована в журналі "Гренцботен", в цілому висловлювалося припущення, що О. Бісмарк не змінив свого негативного ставлення до колоніальних проектів і що "суспільна думка... навряд чи наштовхне його на іншу думу", а також говорилося про те, що "О. Бісмарк рішуче не хоче колоній" [22]. У той же час орган націонал-лібералів "Націонал цайтунг", посилаючись на пріоритет інтересів європейської безпеки в зовнішній політиці Німеччини, виступив проти твору Ф. Фабрі, насамперед, проти його ідей про землеробські колонії в Південній Америці. "Поки ми безпосередньо граничимо із Францією, Росією й Австро-Угорщиною, нам потрібно бути обережними й не можна звертати серйозну увагу на ту сторону океану через власні труднощі" [23]. З інших рецензій слід зазначити статтю А. Ламмерса в "Дойче рундшау", в якій автор позитивно оцінював брошуру Ф. Фабрі [24].
   Твори Е. Вебера, Ф. Фабрі, В. Хюббе-Шляйдена послужили вихідним пунктом стрімкого поширення праць на колоніальну тематику. Тільки протягом 1878-1882 pp. колоніальному питанню було присвячено більше 40 творів, які, однак, не відрізнялися принциповою новизною в трактуванні проблеми й в основному повторювали вже висунуті доводи. У зв'язку із цим їхній докладний аналіз особливого інтересу не представляє. Необхідно підкреслити, що основним аргументом на користь проведення активної колоніальної експансії в цих творах виступає необхідність масової організації в державному масштабі.
   Відхилення Самоанского законопроекту й вихід перших праць, присвячених необхідності колоніальних придбань Німеччиною, стали початком дискусії на сторінках німецької преси й періодичних видань. Газета "Норддойче альгемайне цайтунг" відзначала, що "Самоа є прелюдією німецької колоніальної політики" [25]. Ф. Мольденхауер у статті "Багата держава - могутня держава", яка була опублікована в "Дойче колоніальцайтунг", писав: "Без сумніву, ніяка інша нація не упустила б справи, що принесла б їй ціною маленької жертви в кілька сотень тисяч марок оволодіння найважливішими стратегічними й комерційними позиціями в Тихому океані. Відхилення Самоанского законопроекту було дуже поганою економією: це була велика економічна й політична помилка" [26, с 139]. Про це ж писав й "Експорт", що підкреслював, що "наша економічна поразка безсумнівно є політичною поразкою" [27, с 157]. Ф. Капп, що виступав в 70-х pp. ХГХ ст. проти державних колоній, на захист своєї позиції заявляв: "Колонії є вираженням і відзвуком національної заповзятливості. Тільки квітучий і здоровий народ може засновувати життєздатні дочірні держави" [28, с.69].
   "Альгемайне цайтунг" писала про те, що "боротьба за існування стає все важчою. Глибока зневіра й невдоволення усе більше охоплює населення країни, і немає кращого грунту, чим цей, для процвітання соціал-демократії". Придбання колоній створює "запобіжний клапан для держави" проти небезпеки революції, тому що колонії перетворилися б для Німеччини "з її промисловим надвиробництвом... у свого роду монополізовані канали збуту... У такий спосіб могла б розширитися наша економічна сфера, настільки наскільки необхідно для внутрішнього спокою Німеччини" [29]. Говорячи про можливу реакцію рейхсканцлера, барон Е. Брюгген підкреслював: "Я впевнений, що колоніально-політичні підприємства будуть підтримані імперським урядом всіма наявними засобами й наскільки дозволить зовнішньополітичне положення" [30, с.317].
   Ряд статей іншого прихильника проведення активної колоніальної політики Німеччиною, барона Г. Мальцана, опублікувала "Альгемайне цайтунг". У статті "Північно-східна Африка й колоніальне питання" він, говорячи про форми й методи проведення такої політики, робить висновок про необхідність здійснення експансії при опорі на державну міць, тому що не можна "покладати великих надій на наші консульства. В умовах обмежених торгівельних відносин сили консула недостатньо. У чужих колоніях консул неспроможний допомогти нам і проти різного роду інтриг. Подібні міркування приводять до висновку про необхідність утворення Німеччиною власних колоній". При цьому Г. Мальцан виступає проти землеробських колоній, тому що вважає, що було б "непатріотично надавати німецьким емігрантам зручне ліжко на чужій землі" і ратує за торгівельні колонії на півночі Африки [31]. Після свого відвідування французької Сінегамбії в травні 1882 р. Г. Мальцан знову опублікував статтю із закликом до створення торгівельних колоній, а в червні видав обидві статті окремою брошурою під назвою "Торгівельні колонії - життєве питання для Німеччини".
   Дебати з колоніального питання на початку 80-х pp. XIX ст. були настільки гострими, що газета "Московські відомості" відзначала: "Можна сказати, що всю німецьку націю охопила колоніальна лихоманка" [32]. Через якийсь час ця ж газета відзначала, що "всі німецькі партії, за винятком хіба крайніх соціал-демократів і деяких груп з вільнодумців, готові підтримати колоніальну політику уряду О. Бісмарка у всіх її видах й еволюціях" [33].
   Підсумовуючи аналіз фактів та подій, ми можемо констатувати, що колоніальний рух з середини 70-х pp. ХТХ ст. починає активно розвиватися, це пов'язано з економічною кризою 1873 p., яка в свою чергу призвела до загострення проблеми ринків збуту та зацікавлення великого капіталу в зовнішніх ринках, що, зрозуміло, не міг ігнорувати О. Бісмарк.
   Погляди канцлера протягом 70 - середини 80-х pp. ХТХ ст. змінювалися разом із змінами, які відбувалися в Німеччині. Досить довгий час рейхсканцлер вважав колоніальну політику несвоєчасною, але необхідно підкреслити, що він ніколи не заявляв, що, Німеччина буде стояти осторонь колоніального руху за океан.
   Необхідно виділити, що великий вплив на розвиток колоніального руху в Німеччині відіграв перехід до протекціонізму, здійснений в 1879 р. в інтересах великих промислових магнатів й аграріїв.
   У розпал обговорення протекціоністського тарифу уряд О. Бісмарка вніс на розгляд до рейхстагу "договір про дружбу" із Самоа, а згодом Самоанський законопроект, який показав бажання канцлера вести колоніальну політику, але без її відкритого проголошення та в обмеженому обсязі.
   В країні на користь проведення активної колоніальної політики почала друкуватися велика кількість праць, які теоретично аргументували необхідність колоній для Німеччини. З'явилася й велика кількість колоніальних проектів, що постійно надходили до уряду О. Бісмарка. Зокрема, це - праці В. Хюббе-Шлейдена, Е. Вебера, Я. Штурца та Ф. Фабрі, які є найбільш ґрунтовними. Твори Е. Вебера, Ф. Фабрі, В. Хюббе-Шляйдена, крім того, послужили вихідним пунктом стрімкого поширення праць на колоніальну тематику та активному розвитку колоніального руху.
   Крім того, виникла велика кількість союзів та товариств, які покликані були здійснити пропагандистську й організаційну підготовку колоніальної експансії Німеччини.
   Після заснування "Центрального союзу торгівельної географії й підтримки німецьких інтересів за кордоном" та "Західнонімецького союзу колонізації й експорту" почався період організованого колоніального руху в Німеччині, все активніше відбувався процес консолідації колоніально-політичних сил та збільшувався інтерес канцлера до колоніальних проектів, які надходили до уряду та опрацьовувалися ним.
   Дебати у колоніальному питанні на початку 80-х pp. ХІХ ст. були дуже гострими, ними переймалися всі верстви суспільства. Колоніальній політиці було присвячено незліченну кількість статей та праць.
   Отже, ці події дають можливість нам говорити про активізацію колоніального руху в Німеччині в 1873-1882 pp., а також всієї колоніальної політики, що планується дослідити в майбутніх розвідках.

Література

1. Hagen М. Bismarks Kolonialpolitik І М. Hagen. - Stuttgart, Berlin: Deutsche Verlagerst, 1923. - 593 s.
2. Wehler H.-U. Bismarck und der Lnperialismus I H.-U. Wehler. - Koln, Berlin: Kiepenheuer und Witsch, 1969. -582 s.
3. Poschinger H. Fiirst Bismarck als Volkswirt I H. Poschinger. - Berlin: Verlag von Hennig u. Eigendorf, 1889. - Bd. 1. - 288 s.
4. Poschinger H. Fiirst Bismarck und Parlamentarier I H. Poschinger. - Breslau: Verlagsbuchhandlung, 1894. - 3Bd. - 332 s.
5. Nussbaum M. Vom "Kolonialenthusiasmus" zur Kolonialpolitik der Monopole. Zur deutschen Kolonialpolitik unter Bismarck, Gaprivi, Hohenloe I M. Nussbaum - Berlin: Akademie-Verlag, 1962. - 167 s.
6. Fabri F. Bedarf Deutschland der Kolonien? / F. Fabri - Gotha: A. Perthes, 1879. - 112 s.
7. Ерусалимский А. С. Германский империализм: История и современность / А. С. Ерусалимский. - М.: Наука, 1964. - 664 с.
8. Чарный И. С. Начало колониальной экспансии Германии в Африке (1879 - 1885) / И. С. Чарный. - М.: Наука, 1970. - 213 с.
9. Hiibbe-Schleiden Н. Uberseeische Politik. Eine culturwissenschaftliche Studie mit Zahlenbildern I H. Hiibbe-Schleiden. - Hamburg: Friederichsen u. Co., 1881. - Bd. 1. - 257 s.
10. Koschhzky M. Deutsche Kolonialgeschichte. Mit in den Text gedruckten Karten IM. Koschitzky. - Leipzig: Verlag von P. Frohberg, 1887. - Bd. I. - 301 s.
11. Sturz J. Der wiedergewonnene Weltteil, ein neues gemeinsames Indien I J. Sturz. - Berlin: Walther u Apolant, 1877. - 125 s.
12. Herfurth K. Bismarck und die Kolonialpolitik IK. Herfurth. - Berlin: С Trewendts Nachf, 1909. - 439 s.
13. Stenograph. Berichte iiber die Verhandlungen des Deutschen Reichstags nebst Anlagen. - Berlin: Staatsverlagsbuchhandlung, 1876-1889. - Bd. I. - 1877.
14. Poschinger H. Aus den Denkwtirdigkeiten H. von Kusserow IH. Poschinger// Deutsche Revue. - 1908. - 63 Jg. Februar.
15. Koschitzky M. Deutsche Kolonialgeschichte. Mit in den Text gedruckten Karten IM. Koschitzky. - Leipzig: Verlag von P. Frohberg, 1887. - Bd. П. - 532 s.
16. Sartorius von Walterahausen A. Das Wirtschaftsgeschichte 1815-19141 Walterahausen A. Sartorius von. - Jena: Fischer, 1923. - 636 s.
17. Norddeutsche Allgemeine Zeitung. - В., 1879. -27 Mai.
18. Stenograph. Berichte iiber die Verhandlungen des Deutschen Reichstags nebst Anlagen. - Berlin: Staatsverlagsbuchhandlung, 1878-1889. - Bd. II. - 1879.
19. Prager E. Die deutsche Kolonialgesellschaft 1882-1907 im Auftrage des Ausschusses der Deutschen Kolonialgesellschaft dargestellt I E. Prager. -Berlin, 1908. - 231 s.
20. Weber E. Vier Jahre in Afrika 1871-1875 IE. Weber. -Leipzig: Brockhaus, 1878. - Bd. П. - 580 s.
21. Allgemeine Zeitung (Beilage). -В., 1879 - 29 Apr
22 Grenzboten. - В., 1879 - 39 Jg.
23 National-Zeitung. -В., 1879. - 28 Marz.
24. Deutsche Rundschau. - В., 1879. - Bd. 19. - S. 486-488.
25. Norddeutsche Allgemeine Zeitung. - В., 1880. - 17 Apr.
26.Deutsche Kolonialzeitung.-B., 1884.-Bd.l.-№7.
27. Eksport.-В., 1880.-2Jg.-№ 17.
28. Deutsche Kolonialzeitung. - В., 1884. - Bd. I. -№3.
29. Allgemeine Zeitung (Beilage). - В., 1882. - 18 Jan.
30. Preussische Jahrbucher. - В., 1881. - Bd. 49.
31. Allgemeine Zeitung (Beilage). - В., 1882. - 29-30 Marz.
32. Московские ведомости. - M., 1882. - 1 августа.
33. Московские ведомости. - М., 1882. -18 августа.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com