www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Лібералізація релігійного законодавства у роки російської революції 1905-1907 pp. та зміна правового становища віруючих пізньопротестантських конфесій
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Лібералізація релігійного законодавства у роки російської революції 1905-1907 pp. та зміна правового становища віруючих пізньопротестантських конфесій

І. А. Опря

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ РЕЛІГІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У РОКИ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 pp. ТА ЗМІНА ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ВІРУЮЧИХ ПІЗНЬОПРОТЕСТАНТСЬКИХ КОНФЕСІЙ

   У статті проаналізовано зміни, що сталися у релігійному законодавстві Російської імперії протягом 1905-1907 pp., з'ясовано правове становище віруючих пізньопротестантських конфесій після цих змін.
   Ключові слова: сектанти, баптисти, адвентисти, законодавство.

   Проблема стосунків влади та релігійних організацій є досить давньою, причому, в історії зустрічалися діаметрально протилежні варіанти її розв'язання - від встановлення теократичної форми правління до цілковитої заборони органами влади діяльності релігійних установ. У Російській імперії православна церква традиційно знаходилася під опікою держави, а після ліквідації патріаршества за часів Петра І взагалі перетворилася на складову частину державної бюрократичної системи, що й зумовило її привілейоване становище. Інші релігійні організації, хоча й мали право на існування, зазнавали різних утисків та обмежень у здійсненні своєї діяльності. Серед них були і громади баптистів, адвентистів та євангельських християн. Традиційно вважається, що проголошення у 1905 р. свободи совісті ліквідувало нерівноправність релігійних конфесій, проте насправді утиски віруючих пізньопротестантських конфесій не припинилися, хоча їхнє правове становище дійсно покращилося. На цю обставину вказували такі дослідники протестантизму, як О.І. Клібанов [1], В.І. Любащенко [2], С.Н. Савінський [3], Ю.Є. Решетніков, С.В. Санніков [4]. При цьому вони в основному зосередили свою увагу на з'ясуванні періоду до 1905 p., а тому існує потреба продовжити науковий пошук у цьому напрямку після 1905 р. та з'ясувати сутність змін, які сталися в правовому становищі протестантів у результаті лібералізації законодавства у 1905-1906 pp.
   На початку XX ст. основою для переслідування віруючих пізньопротестантських конфесій у судовому порядку слугувало звинувачення їх у приналежності до антидержавного напрямку сектантства - штундизму. Проте відсутність у діяльності сектантів антидержавної спрямованості нерідко приносила їм виправдні вироки в суді. Типовим прикладом у цьому відношенні може бути судовий процес над баптистами с Пекарщини Житомирського повіту Волинської губернії К. Авдейчуком та К. Поліщуком у 1902 р. За експертною оцінкою місцевого православного священика їх зарахували до штундистів. На основі такої оцінки мировий суд визнав їх винними у влаштуванні штундистського молитовного зібрання і призначив покарання у вигляді штрафу у розмірі 50 руб. із можливістю заміни покарання арештом на 3 тижні. Віруючі подали апеляцію на рішення суду і 7 травня 1903 р. з'їзд мирових суддів виніс їм виправдувальний вирок на підставі відсутності в їхньому вченні ознак, притаманних штундизму [5, арк. 101 зв., 103 зв.]. Той факт, що в перші роки XX ст. виправдання сектантів в апеляційному порядку за подібними справами було досить поширеним явищем визнавали як самі протестанти, так і представники православного духовенства [6, арк. 6-6 зв.; 7].
   Впродовж 1903-1904 pp. в Російській імперії видаються нормативні акти, спрямовані на лібералізацію законодавства у релігійній сфері [8, с 205], але у них містилася лише декларація необхідності зміцнення принципів віротерпимості, а тому позитивних зрушень для віруючих пізньопротестантських конфесій не відбулося. Реальні зміни у їхньому становищі сталися протягом наступних років під впливом революції 1905-1907 pp. 17 квітня 1905 р. вийшов царський указ “Про зміцнення принципів віротерпимості”, котрий повернув із заслання багатьох ув'язнених за віру. 17 жовтня того ж року був опублікований царський маніфест про дарування населенню громадянських свобод, а серед них і свободи совісті. А рівно через рік, 17 жовтня 1906 р., за новим указом був визначений порядок утворення та діяльності громад різновірців, а отже, сектантські громади отримали право на легалізацію [8, с 211-212; 9, с. 257, 754].
   Вищеназвані документи відкривали перед пізньопротестантськи-ми конфесіями нові можливості для розвитку. Проте про повну свободу в їхній діяльності говорити було передчасно. Зокрема, протестантів не влаштовувала половинчастість та недосконалість нового законодавства. Особливе невдоволення викликала ст. 90 нового Кодексу про покарання, яка суттєво обмежувала надані їм права. Згідно неї, виголошення промови з метою схилення православних до вступу в інше віросповідання каралося позбавленням волі терміном до 1 року [10, с 190; 11, с. 42]. Застосування цієї статті на практиці фактично означало заборону пропаганди будь-якого віровчення, що, звичайно, не влаштовувало сектантів, оскільки активний прозелітизм, поширення своїх поглядів усіма віруючими громади були невід'ємними елементами їхнього релігійного життя. Саме тому віруючі євангельських конфесій на одному зі з'їздів, які відбувались протягом 1905-1906 pp., вирішили подати прохання до уряду про відміну заборони пропаганди для будь-яких релігійних вчень, аргументуючи це тим, що відсутність конкуренції з боку інших релігійних конфесій негативно відіб'ється на стані самої православної церкви, призведе до зниження активності та наполегливості православних пастирів у їхній духовній роботі зі своїми парафіянами [12, с 1780-1781].
   Недосконалість нового законодавства яскраво проявилася в обмеженнях, які зберігалися при здійсненні сектантами своїх духовних потреб. Одне з них полягало у надзвичайно складній процедурі реєстрації релігійних громад, що розтягувало процес набуття ними офіційного статусу на місяці чи навіть роки. Зокрема, у 1908 р. зі складнощами при реєстрації зіткнулися євангельські християни-баптисти с Соболівки та сусідніх з ним сіл Звенигородського повіту Київської губернії та віруючі Суємецько-Хмелівської громади євангельських християн Заславського повіту Волинської губернії [11, с 21-23]. Останні подали заяву на реєстрацію громади ще 25 листопада 1907 p., а отримали дозвіл лише через три роки, у листопаді 1910 p., після тривалого листування з чиновниками різного рівня [13, арк. 8-10, 32].Важливою проблемою у діяльності сектантів залишалося небажання окремих чиновників дотримуватися нового законодавства в релігійній сфері. Значний масив таких фактів зібрав, проаналізував та опублікував відомий діяч євангельського руху І.С. Проханов [11]. Частина фактів, уміщених у цьому виданні, стосувалася Правобережної України. Врешті, лібералізація законодавства у 1905-1906 pp. не забезпечила баптистам, євангельським християнам, адвентистам повної свободи у реалізації ними своїх духовних потреб, а тому вони продовжили боротьбу за розширення своїх прав.
   Зберігалися обмеження і у здобутті віруючими релігійної освіти. Показовим у цьому контексті було ставлення влади до баптистського пресвітера Житомирського повіту Волинської губернії Петра Брандта. Восени 1909 р. він порушив клопотання про відкриття в м. Горошки біблійно-теологічних курсів для молодих баптистів з метою поглибленого вивчення Закону Божого. Йому відмовили у проханні на тій підставі, що сектантам дозволено відкривати лише початкові приватні школи [8, с 116-117].
   Непоодинокими були й факти конфіскації поліцією у віруючих релігійної літератури. Так, навесні 1907 р. уманський повітовий справник на Київщині вилучив у адвентистів ряд їхніх видань: “Вживання тютюну в світлі Біблії”, “Який день святкуєш ти і чому?”, “Біблійний покажчик найважливіших вчень”, “Субота Нового Завіту” та ін. [14, арк. 2-2 зв.]. Подібні факти мали місце і в Подільській губернії. Так, влітку 1910 р. мешканець с Новосілки Балтського повіту Добровольський скаржився на те, що місцева поліція забрала в нього книги духовного змісту, прохав їх повернути і не переслідувати його за релігійні переконання [15, арк. 3]. Взимку 1911р. ушиць-кий повітовий справник вилучив у адвентистів с Григорівки П. Цихмейстра і П. Палаша ряд брошур і журналів. Серед них були “Пророча карта”, “Шлях до Святого міста”, “Пришестя І. Христа” та ін. [16, арк. 1-1 зв.].
   З боку російських чиновників у ставленні до сектантів спостерігалася певна настороженість, яка інколи переростала у відкриту ворожість. Оскільки в компетенцію органів влади входив нагляд за будь-якими проявами суспільної активності підданих імперії, то, відповідно, і молитовні зібрання сектантів не залишалися поза їхньою увагою. Неможливість здійснення тотального контролю за проведенням подібних зібрань, а часом і небажання здійснювати його, наводили деяких представників поліції на думку про їхню цілковиту заборону. Яскравою ілюстрацією такого ставлення частини поліції до сектантів є даний приклад. 17 лютого 1909 р. у м. Ковелі відбулося зібрання євангелістів, на якому були присутні віруючі різних сповідань. Дізнавшись про його проведення, місцеві представники поліції зібрання розігнали, після чого здійснили дізнання [17, арк. 180-180 зв.]. Таким чином, було вирішено спочатку припинити проведення зібрання, а вже після цього з'ясовувати, чи було у діях віруючих порушення існуючого законодавства, чи - ні.
   Варто відзначити, що в окремих випадках втручання поліції у релігійне життя сектантів мало для них і позитивні наслідки. Так, у лютому 1910 р. під час адвентистського з'їзду у Києві наряд поліції не допустив виступу проти учасників зібрання агресивно налаштованої молоді [18, арк. 11]. Зрозуміло, що у даному випадку захист представниками влади сектантів був зумовлений не їхніми особистими уподобаннями, а прагненням не допустити порушення громадського порядку.
   Дотримання деякими чиновниками практики переслідування сектантів, обмеження їхньої релігійної діяльності було досить поширеним явищем, що навіть змусило далекого від лібералізму прем'єр-міністра П.А. Столипіна виступити з критикою надмірних утисків віруючих пізньопротестантських конфесій. У 1909 р. він звинуватив місцеву владу у зневажливому ставленні до нового законодавства і зазначив, що “сутність сектантського віровчення не суперечить державним інтересам або вимогам моралі” [19, с 139]. Проте вже наступного року прем'єр-міністр змінює своє ставлення до євангельського руху та неодноразово вказує на доцільність обмеження різних напрямків діяльності протестантів [20, арк. 12, 133]. Цікаво, що сектанти одразу звернули увагу на ці зміни і у 1910 р. назвали дії П.А. Столипіна “дволичними” [8, с 109].
   Суперечливість та непослідовність позиції прем'єра стала відображенням боротьби двох підходів в урядових колах щодо вирішення релігійного питання в імперії. З одного боку, влада декларувала віротерпимість та свободу совісті, з другого - віротерпимість мала поєднуватися зі збереженням привілейованого становища православної церкви. Виразною ілюстрацією, що відображає різне бачення окремими чиновниками ролі держави у регулюванні релігійних питань, може бути наступний приклад. У квітні 1908 р. київський губернатор повідомив міністра внутрішніх справ про бажання місцевих християн євангельського сповідання провести у травні того ж року у Києві Всеросійський баптистський з'їзд. На думку губернатора, дозволяти проведення з'їзду було недоцільно, особливо з огляду на значну кількість прочан, котрі мали прийти до Києва саме у травні. У Міністерстві внутрішніх справ погодилися з цими міркуваннями і дозволу на проведення з'їзду видано не було [21, арк. 2-3]. Але, як не дивно, з'їзд відбувся у запланований час [3, с 268, 342]. Залишилося невідомим, що вплинуло на зміну позиції владних структур у цьому питанні, але очевидно, що здійснити такий вплив міг лише чиновник досить високого рангу.
   Отже, хоча правовий статус пізньопротестантських конфесій після царських указів 1905-1906 pp. змінився на краще, все ж для їхнього розвитку залишилися певні перешкоди. Вони полягали, по-перше, в недосконалості нового законодавства, яке не забезпечувало повної свободи совісті, а по-друге, в постійному порушенні законодавства окремими представниками влади, які зберігали негативне ставлення до сектантів.

Список використаних джерел

1. Клибанов А.И. История религиозного сектантства в России (60-е годы XIX в. -1917 г.).-М: Наука, 1965.
2. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні : курс лекцій. - Львів : Просвіта, 1995.
3. Савинский СИ. История евангельских христиан-баптистов Украины, России, Белоруссии (1867 - 1917) / СИ. Савинский. - СПб. : Библия для всех, 1999.
4. Решетніков Ю., Санніков С. Огляд історії Євангельсько-баптистського братства в Україні І Ю. Решетніков, С. Санніков. - Одеса : Богомисліє, 2000.
5. Российский государственный исторический архив (далі - РГИА). - Ф. 796. -Он. 445.-Спр. 709.
6. Державний архів Київської області (далі - ДАКО). - Ф. 2. - Оп. 219. -Спр. 137.
7. Деятельность Кушнарева // История Евангельского движения в Евразии (1.0) [Электронный ресурс]: материалы и документы. - Одесса, 2001. - 1 электрон, опт. диск (CD-ROM); 12 см.
8. История евангельско-баптистского движения в Украине : материалы и документы / сост. С. И. Головащенко. - Одесса : Богомыслие, 1998.
9. Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. - Т. XXV: 1905 г. -СПб.: Государственная типография, 1908.
10. Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. - Т. XXIII: 1903 г. -СПб.: Государственная типография, 1905.
11. Проханов И.С. Записка о правовом положении евангельских христиан, а также баптистов и сродных им христиан в России. - СПб.: Типография “Т-ва В.Андерсона и Г .Лойцянского”, 1913.
12. Белогорский Н. Киевское сектантство и миссионерство в 1906 году / Н. Белогорский // Миссионерское обозрение. - 1907. -№12.
13. РГИА. -Ф. 821.-Оп. 133.-Спр. 268.
14. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІА України). -Ф. 127. -Оп. 1003. -Спр. 50.
15. Державний архів Хмельницької області (далі - ДАХО). - Ф. 228. - Оп. 1. -Спр. 7998.
16. ДАХО.-Ф. 228.-Оп. 1.-Спр. 8120.
17. ЦДІА України. - Ф. 1598.-Оп. І.-Спр. 155.
18. ЦДІА України. - Ф. 442. - Оп. 860. - Спр. 12.
19. Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900 - 1917 років : соціально-релігійний аспект / Г М. Надтока. - К. : Знання, 1998.
20. РГИА. -Ф. 821.-Оп. 133.-Спр. 199.
21. ДАКО. - Ф. 2. - Оп. 45. - Спр. 144.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com