www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Шевський цех у Львові в XIV-XVII століттях: особливості правового статусу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Шевський цех у Львові в XIV-XVII століттях: особливості правового статусу

ШЕВСЬКИЙ ЦЕХ У ЛЬВОВІ В XIV-XVII СТОЛІТТЯХ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ

Мирон КАПРАЛЬ
Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра давньої історії України та архівознавства

   Шевське ремесло було традиційно розвинене ще від княжих часів, займалися ним представники різних національних громад: русини-українці, вірмени, поляки і німці. Львівський шевський цех належить до найдавніших не лише у Львові, але й загалом в Україні, адже перша згадка про нього датується 1386 р. Зростання міського населення в XV-XVI ст та пов'язане з ним загострення конкуренції у ремісничому середовищі зумовили необхідність у детальних правових документів, які б регулювали економічне та соціальне життя ремісників, обмежували конкуренцію з боку партачів та приїжджих шевців. Спочатку шевці задовольнялися королівськими декретами та мандатами, а перший відомий статут шевського цеху був виданий лише в 1633 р. Після підписання угоди між українцями та поляками в 1641 р. було оголошено про створення спільного цеху. Унікальною правовою особливістю об'єднаного цеху стала фактична рівноправність представників двох релігійно-національних громад, українців та поляків, що отримали рівний доступ до керівних посад в цеху, а толерантні засади рівноправності стосувалися і релігійної ділянки.
   Ключові слова: Львів у XIV-XVII ст, шевський цех, ремесло, правовий статус, українсько-польські взаємини.

   Початки організації. Львівські шевці організувалися в ремісничий цех, очевидно, невдовзі після надання магдебурзького права місту Львову. Перша звістка про існування тут шевського цеху датується 1386 роком (проте насправді він мусів існувати й значно раніше): тоді за взірцем львівського цеху була створена шевська реміснича організація в сусідньому Перемишлі. З цього перемишльського надання Андрія, старости Руської землі, відомо про встановлення чи обмеження числа шевських яток та про окремий податок на користь князівської скарбниці. Якщо у Перемишлі таких яток визначалося шістнадцять, то в більшому й столичному Львові їх мало бути не менше двадцяти. Існування в подальшому на площі Ринок сорока так званих "королівських" шевських яток непрямо підтверджує припущення про саме таку кількість дозволених місць (яток) для продажу шевських виробів.Перемишльське надання 1386 року дозволяє відтворити початковий період правового устрою львівських шевців. До надання магдебурзького права цех, ймовірно, міг бути затверджений князівською або старостинською грамотою -як у випадку з Перемишлем. Місцева, князівська чи старостинська влада збирала з шевців спеціальні податки, стягуючи їх на користь центральної державної влади. Вочевидь - за аналогією з подібною практикою на східноукраїнських теренах Великого князівства Литовського - до і навіть після прийняття магдебурзького права місцева державна адміністрація збирала з шевців та інших ремісників податки у вигляді грошових зборів та ремісничих виробів на користь місцевого замку та на інші військові потреби. Так, у Києві після надання магдебурзького права наприкінці XV ст. в наступні XVI і XVII ст. прослідковується амбівалентність ремісників під міською та замковою юрисдикціями. Врешті дійшло до того, що в 1591 р. були затверджені статути замкових ремісників, котрі сплачували податки саме королівським урядникам. Львівські шевці, які не потрапили під юрисдикцію магістрату і жили на старостинській юридиці, також сплачували аналогічні збори в XV-XVII ст, засвідчуючи початкову залежність міського ремесла від державної влади.
   Впровадження цехової організації у місті означало не просто нову організаційну форму існування місцевого ремесла. Львівські ремісники відтепер могли творити автономну, самоврядну структуру, незалежну в правовому стосунку від місцевої королівської адміністрації. Цехмістри, яких обирали раз на рік ремісники в цеху, підпорядковувалися адміністративно тільки міській раді та в судовому відношенні - війтові та міському суду. Також цехмістри могли контролювати якість виробів ремісників у своєму цеху та накладати на них відповідні покарання, дбаючи про належну репутацію свого цеху. Через цехову систему ремісники отримали реальний доступ до влади у місті. Щоправда небагатим, а отже маловпливовим в публічних справах шевцям важко було конкурувати в просуванні по щаблях міської влади із золотарями, мечниками, броварниками, різниками та представниками деяких інших заможніших і впливовіших ремісничих фахів.
   В ієрархії цехів шевський займав середні позиції. Так, у документі 1425 року про складання присяги міськими урядовцями й цехмістрами Львова на вірність королю Владиславу II два керівники шевського цеху, Петро Русин (Petrus Ruthenus) і Иоганн Гайлесборґ (Iohannes Heilesborg), у переліку цехмістрів згадані п'ятими - після крамарів, різників, пекарів і ковалів, натомість перед кравцями, сідлярами й римарями, броварниками, чинбарями й кушнірами. Цехова печатка шевців була прикріплена до документу також п'ятою за порядком, засвідчуючи реальне існування шевської цехової організації та її порівняно високе становище в ієрархії міського ремесла. Такий статус шевців, котрі загалом не користувалися особливою повагою в міському середовищі, можна пояснити напливом чужоземних колоністів, насамперед німців та поляків, котрі вкладали кошти в нові майстерні з виправлення шкіри, будували нові чи інвестували гроші в старі чинбарні. Так, у 1384 р. львів'янин Петро Ґливич продав половину чинбарні шевцю Нікласу Бреннеру, що недавно прибув до міста. Зрозуміло, що саме німці та поляки домінували у новозаснованому в другій половині XIV ст. католицькому цеху шевців.
   У першій половині XV ст. шевський цех був залучений - разом з іншими ремісничими об'єднаннями - до обслуговування фортифікаційних споруд, які в той час активно будували. У 1407 р. шевці брали участь у виготовленні баліст (машин для метання стріл або каменів), а за інформацією Дениса Зубрицького, датованою 1445 роком, після спорудження башт високого міського муру обсаджували під час воєнної небезпеки та забезпечували амуніцією вежу, що дещо пізніше іменувалась Бернардинською (від назви розташованого поряд монастиря). Роботи по її спорудженню, очевидно, велися довший час: ще наприкінці XV ст. на шевській вежі йшли мулярські роботи, пов'язані з покриттям даху.
   Від середини XV ст. львівський шевський цех почав здійснювати при королівському дворі заходи, спрямовані на набуття королівських привілеїв. Останні дозволили б виокремити цехових шевців від тих, кого вони вважали нелегітимними шевцями-партачами. Першим результатом цих заходів стало видача 2 липня 1444 р. королівською канцелярією диплому для львівських ремісників - шевців, крамарів, пекарів та різників. Тоді міські корпорації скористалися зручною нагодою, коли король Владислав III Варненчик прямував на війну з турками і на короткий час зупинився у Львові, і отримали від нього привілей, що підтвердив попередні права львівських цехових організацій. Саме з цим документом можна пов'язувати існування в шевському цеху традиції про закладення цього року 40 шевських яток на площі Ринок, що пізніше отримали назву королівських.
   Королівський привілей 1444 року став міцною правовою підставою для існування та функціонування шевського цеху в майбутньому. У наступні десятиліття подальше правове регулювання життя шевської цехової організації здійснювалося також за допомогою королівських актів. Але це вже були не привілеї, адирективні виконавчі мандати. 16 вересня 1456 р. король Казимир IV у своєму мандаті наказує львівському воєводі та генеральному старості Анджею Одровонжу, щоб на території старостинської юридики навколо Високого замку, що отримала назву Підзамча, на замок за давнім звичаєм працювало не більше двох шевців. 11 квітня 1469 р. львівські шевці домоглися від короля подібного за змістом мандату, цього разу скерованого до іншого львівського старости Рафала з Ярослава. Одночасно з'явився й другий мандат зі скаргою на чинбарів, які мешкали поза Львовом і продавали шевцям дешевші та тонші (vilores et exiliores) шкіри, а необхідні їм для ремесла перепродавали в інші міста. Король наказував - як львівському старості, так і райцям - залагодити суперечку шевців та чинбарів за прикладом краківських ремісників. Прикметно, що Краків ще довго, щонайменше до XVII ст., залишався взірцем та прецедентом при вирішення таких суперечок між львівськими шевцями й чинбарями.
   "Руський шевський цех". Українці та вірмени, котрі займалися шевським ремеслом, довгий час фактично залишалися поза новозаснованим цехом. У міських раєцьких, лавничих та фінансових книгах початку XV ст. зустрічаються лише кілька прізвищ руських чи вірменських цехових майстрів-шевців. У 1404— 1414 pp. з-поміж 34 шевців, згаданих на сторінках податкових реєстрів, тільки три, судячи з імен, не були іммігрантами з німецьких чи польських земель (Hannus Rewsse, Iwanus, Thoros). Згідно з наступною за хронологією фінансовою книгою, в 1414-1426 pp. вірменсько-руська меншість у шевському цеху залишалася майже незмінною: з 30 шевців - чотири особи (Iosip, Myn, Semen, Symon). Утім дехто з них зумів зробити вдалу кар'єру в цеху, зокрема в 1425 р.
   Петро Русин (Petrus Ruthenus) став шевським цехмістром. Хоч приставка до його імені не обов'язково свідчить про його етнічне походження і могла належати, наприклад, недавньому конвертитові або взагалі німцеві, осілому у Львові в двох поколіннях. Через двадцять років, у 1445 p., очевидно ця ж особа, Петро швець, русин (Peter schuster Rewsse), виступає на сторінках німецькомовної лавничої книги.
   Намагання витіснити некатоликів з шевського ремесла або асимілювати їх в умовах монопольного становища цехової організації у місті виявилися невдалими. Позацехові майстри, всупереч інтересам і планам міського цеху, знайшли правовий прихисток на Підзамчанській юридиці. На Підзамчі традиційно, як вже згадувалося в королівському декреті від 16 вересня 1456 p., на оборонні потреби замку поряд з іншими ремісниками працювали два шевці -католики. Але з часом під протекцією руського (львівського) старости опинилися й інші шевці, котрі не входили до міського цеху, і це суперечило інтересам останнього. Руський воєвода та генеральний староста Анджей Одровонж у грамоті від 13 вересня 1460 p., скерованій до львівського магістрату, задекларував, що бере під свою опіку і руських шевців, які займалися "вірменською" роботою, і єврейських червоношкірників (Iudei rubricerdones), котрі здавна займалися на Підзамчі цим ремеслом. За цим же документом староста визнавав міську юрисдикцію над усіма мешканцями та ремісниками Львова, окрім тих, що мешкали й працювали на території Підзамча. Очевидно, після смерті в 1464 р. Анджея Одровонжа, з яким місто мало постійні судові суперечки і проти якого навіть уклало конфедерацію спільно з шляхтою Руського воєводства, підзамчанські шевці зазнали утисків з боку магістрату. Наступники Анджея Одровонжа на старостинській посаді (після його смерті посідання однією особою урядів руського воєводи та старости припинилося) не змогли активно протидіяти міським юрисдикційним претензіям.
   Czolowski. Lwow, 1905 [Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta. T. III]. Ці ж шдекси на підставі рахункових книг дозволяють скласти уявлення про відносно значну частку шевців у загальній кількості ремісників міста: у 1414-1426 pp. найчисельніпшми-поряд з 30 шевцями-були представники таких ремісничих фахів: 28 кравців, 16 пекарів, 15 різників, 33 кушніри.
   За твердженням Ярослава Кіся, саме цим часом, точніше 1470 роком, датується згадка про існування об'єднаного - включно з українцями та вірменами - цеху шевців, а до цього міг існувати окремий "руський шевський цех". Із зниклої фінансової книги Львова першої половини XV ст. Ян Алємбек на початку XVII ст. зробив виписи, в яких під 1448 р. фігурують "sutores Catholici, sutores Ruthenici", під 1453 p. - "starosta sutorum Ruthenicalium Wolos, Armenus". Як бачимо, до складу "руських шевців" входили й вірмени, котрі навіть займали керівні позиції. Також у міських актах за 1464 р. згадується руський швець Лайн (Layn sutor Rutenicalis), котрий купив будинок перед Галицькою брамою. Проте перегляд збереженої міської фінансової книги за 1460-1514 pp., на сторінки якої посилається Я. Кісь, дає можливість скорегувати ці твердження. Запис "sutores Rutenici" у цій книзі виявлено тільки під 1462 та 1463 pp. - у реєстрі ремісничих цехмістрів, проте імені жодного цехмістра цього цеху не подано, тоді як щодо інших цехів місця для прізвищ та імен цехмістрів заповнені. У записах за 1470 p., як і за попередні роки після 1463 p., внесено прізвища цехмістрів тільки шевського цеху, а про "руських шевців" вже не йдеться. Проте навряд чи на цій підставі можна вважати львівський шевський цех "об'єднаним", як стверджував Я. Кісь. Прізвища та імена цехмістрів шевського цеху в реєстрах ремісничих цехмістрів за 1466-1514 pp. вказують на їх виключно німецьке чи польське етнічне походження. Отже, українці та вірмени залишилися поза католицьким цехом міської магдебурзької юрисдикції. Можна висловити сумніви й щодо існування на Підзамчі організації, подібної до ремісничого цеху. Цех "руських шевців" вочевидь був ефемерною структурою, що лише тимчасово потрапила на сторінки міських актів. Подібними є записи про медоварів (medonum propinatores, pincerne medos), що трапляються тільки протягом двох років, у 1505-1506 pp., або поодинокий впис у львівських фінансових реєстрах кінця XVI ст. про пекарів житнього хліба. І перші, і другі також мали своїх керівників - старостів, однак це не означало існування цехової організації: на її створення медовари не спромоглися взагалі, а пекарі житнього хліба - щойно в 1770 р. Вписування в різний час на сторінки фінансових реєстрів руських шевців, пекарів житнього хліба та інших нецехових ремісників стало результатом дій міських урядовців Львова, котрим йшлося лише про поширення міської юрисдикції на цих ремісників і стягення з них податків саме до скарбниці міста. Але випадковість та короткотривалість цих записів в міських книгах засвідчує про невдалість цих спроб для міської влади.
   Українці-шевці в Перемишлі, на відміну від своїх львівських колег по фаху, змогли уконституюватися через привілей Владислава III Варненчика від 1 вересня 1439 р. У Перемишлі численні українські шевці, подібно як і у Львові, мешкали навколо замку, проте завдяки підтримці замкового уряду та пізнішим королівським підтвердженням свого статусу змогли зберегти свою цехову окремішність і в XVI-XVII ст. У Кракові наприкінці XV ст склалася подібна ситуація з етнічним поділом цеху шевців на дві частини: польську та німецьку, але до остаточного організаційного розламу так і не дійшло.
   Ймовірно до цього львівського "руського цеху шевців" чи організаційної структури, яка існувала поза межами дії магдебурзького права, входили й вірмени: так можна інтерпретувати документ від 13 вересня 1460 р. зі згадкою про шевську "вірменську роботу". А євреї-червоношкірники на Підзамчі могли постачати вичинені кольорові шкіри саме як сировину для виготовлення взуття за східними "вірменськими" взірцями. У середньовічний та ранньомодерний період мода в середовищі руської та польської шляхти й міщанства на східні одяг і взуття довгий час була переважаючим трендом.
   Зростання конкуренції в XVI - першій половині XVII cm. Загалом XV -перша половина XVI ст. були для організаційного розвитку ремесла не цілком сприятливим періодом. Двічі в XV ст. (1420, 1496 pp.) та чотири рази в XVI ст. (1532, 1538, 1543, 1550 pp.) сейм Польського королівства приймав конституції, якими фактично ліквідовував ремісничі цехи - як такі, що нібито суперечать економічним інтересам шляхти. До того ж столичні краківські цехи прагнули накинути свою юрисдикційну зверхність на львівських ремісників. Лише завдяки королівському привілею від 5 вересня 1525 р. львів'янам вдалося зберегти свої правай привілеї. Проте для львівського шевського цеху найбільшою проблемою виявилася зростаюча конкуренція з боку підзамчанських шевців.
   19 жовтня 1524 р. цехові шевці виклопотали у короля Сигізмунда І скерований львівському старості Станіславові з Ходча декрет, за яким на замок мусило працювати не більше двох шевців. Хоча таке ж зобов'язання взяв на себе ще в 1460 р. львівський староста Анджей Одровонж, проте його наступники на уряді вочевидь цієї обіцянки не дотримувалися. У декреті не згадувалися руські чи вірменські шевці, але ймовірно саме вони стали об'єктом правового наступу цехової шевської братії - як конкуренти на львівському ринку. Збільшення останнього засвідчив той же королівський декрет 1524 року: для кращого постачання до Львова шкіри тут було запроваджено вільний торг цим товаром, що мав відбуватися раз на місяць. При цьому всім ремісникам та мешканцям міста - хто б вони не були: католики, русини, вірмени чи євреї - заборонялося купувати в приїжджих купців більше десяти шкір. Декрет загалом був вигідний усім львівським шевцям, адже завдяки щомісячним торгам, в яких мали можливість взяти участь не тільки багаті гуртові купці, але й місцеві селяни та міщани, збільшувалася пропозиція шкіри. А обмеження купівлі до десяти шкір в одні руки застерігало від монополізації ринку через спекулятивні торгові угоди, а також з боку багатших майстрів. Подібна тенденція - боротьба з монополізацією та збільшення доставки товарів і сировини на ринок -простежується й в іншому документі Сигізмунда І (у виданому 1509 року привілеї про запровадження вільних щотижневих торгів м'ясом, так званих сохачок).
   Неоднозначно складалися професійні відносини львівських цехових шевців з чинбарями як безпосередніми постачальниками основної сировини для виготовлення взуття - шкіри. За звичаєм шевці могли володіти одним чинбарським підприємством, що в джерелах фігурує під назвою "гарбуз". Проте одна чинбарня не могла задовольнити шкірою всіх ремісників-шевців, які виготовляли різні види взуття з різноманітної сировини, усієї, що могли знайти на ринку - сап'яну, кордибану, чорної шкіри тощо. А львівські чинбарі не завжди мали можливість вдовольнити всі потреби й вимоги шевських майстрів. Ще в середині XV ст. львівські шевці скаржилися на місцевих чинбарів, котрі продавали їм для роботи погано вичинену шкіру, а кращу перепродували в інші міста. Вирішуючи суперечку, король 11 квітня 1469 р. видав декрет, яким наказав представникам цих споріднених ремесел дотримуватися у взаєминах між собою звичаїв, подібних до тих, що існували в столичному Кракові. З пізнішого документу, статуту львівського цеху шевців від 26 жовтня 1633 p., відомо про "привілеї, порядки та звичаї", які на прохання львівських шевців надіслав краківський раєцький уряд. Відповідно до них, чинбарі не могли ділити шкіри на "кавалки й штуки" та обрізати їх, а продавати тільки цілими, причому чинбарські вироби мусили бути добре виправленими та висушеними. Торг шкірою призначався у вівторок та четвер на чітко визначеному місці - "на Ринку на каменях". Коли б шевці потребували додаткової шкіряної сировини, уряд мав слідкувати, щоб чинбарі виробили їм належну кількість великих, сухих і "дрібно" виправлених шкір.
   Львівський староста і райці одночасно мали слідкувати за дотриманням обома ремісничими цехами положень згаданого декрету 1469 року. Можливо, ця обставина свідчить про залучення до правових взаємин також підзамчанських шевців, які перебували під опікою львівського старости. Декрет залишався актуальним для львівських шевців і в XVI ст.: Сигізмунд Август 15 грудня 1558 р. підтвердив його поряд з іншими королівськими декретами, виданими на користь львівських шевців.
   Як свідчить приклад суперечки краківських шевців і чинбарів у 1503 p., взаємини між представниками цих споріднених ремесел часто набували контроверсійного характеру не лише у Львові. Так, на початку XVI ст. краківські шевці почали спроваджувати шкіру з-поза Кракова. Після того, як краківські чинбарі поскаржилися до міської ради, шевці виправдовувалися нестачею в місті належно виготовлених шкір. У підсумку міська рада дозволила чужим чинбарям привозити для продажу - тільки на вівторкові торги - шкіри, в такий спосіб перекривши її нестачу в місцевих шевців. Але непродані у вівторок шкіри слід було вивозити з міста, щоб не порушувати права краківських чинбарів.
   XVI століття можна вважати "золотим віком" розвитку львівського ремесла та торгівлі. Прибутки шляхти та магнатів зростають з огляду на збільшення постачання зерна, дерева, худоби, воску та інших товарів на західний ринок. До міста мігрує та осідає в ньому, особливо на передмістях та міських селах, велика кількість людей, які стають замовниками та споживачами продукції львівських ремісників. Так, упродовж століття кількість мешканців міста зросло з 6-7 тисяч у першій чверті XVI ст. до 22-23 тисяч у 1620-х роках. Відповідно збільшується число ремесел та цехів у Львові, приймаються нові статути. Але зростання чисельності населення загострює проблему нецехових ремісників, яка давалася взнаки ще в XV ст. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. число партачів стало настільки значним, що для окремих фахів було співставним з кількістю цехових ремісників, або навіть і перевищувало його. У 1600 р. шевський цехмістер Станіслав Тарік подав до Львівського іроду перелік 73 шевців, які займалися ремеслом поза цехом на львівських передмістях та юридиках. Польський дослідник Маврицій Горн вважав, що в цьому реєстрі подані лише шевці-сап'яники, тоді як "простих, чи чорних" шевців-партачів у 1606-1609 pp. нараховувалось 30-31 майстер, а в 1639 р. всього у Львові було 100 шевців-партачів. Останнім цехові шевці кількісно явно поступалися, адже їх нараховувалося приблизно стільки ж, скільки було у центрі міста на Ринку королівських яток, тобто орієнтовно 40. Фінансові джерела свідчать, що число цехових майстрів-шевців коливалося від 32 у 1606 р. до 64 у 1641 p., ay 1612 р. їх було всього 20.
   Ухвалення першого статуту. Зростання міста та посилення конкуренції зумовлювали потребу у детальнішій регламентації цехового життя. Львівські шевці довгий час не потребували фіксації у писаній формі усталених правових норм, як це зробили чимало ремісничих цехів у другій половині XV ст. та впродовж XVI ст. Цехові шевці обмежилися підтвердженням польськими королями в 1558 та 1577 pp. згаданих вище декретів XV ст. та декрету 1524 року, що мали переважно обмежувальний характер. Очевидно, львів'яни орієнтувались на столичний краківський шевський цех, статут якого в XV-XVI ст. невідомий. Лише в 1608 р. міською радою Кракова був затверджений статут для шевських підмайстрів, а власне "великий", докладний цеховий статут з 38 статей був написаний і прийнятий щойно в 1635 р. Натомість у сусідньому Перемишлі шевський статут був ухвалений ще в 1470 р., тоді як в Познані, іншому знаному центрі з виробництва шкіри та взуття, це сталося також доволі пізно - у 1555 р.
   На початку XVII ст., внаслідок репресій з боку магістрату та шевського цеху, що тиснули на старостинську владу, намагаючись заборонити займатися ремеслом шевцям-партачам, останні 1618 року вирішили організуватися в окремий ремісничий цех під патронатом львівського старости. Фактично, у Львові це був перша спроба утворити цех поза міською магдебурзькою юрисдикцією. Дещо пізніше кравці-партачі також під протекцією львівського старости прагнули утворити окремий цех, відомості про який датуються 1627 роком У цьому ж році згадується і перший відомий з джерел єврейський цех кравців. Станіслав Боніфацій Мнішек, львівський староста впродовж тридцяти років (з 1613 по 1644 pp.), зважився на видачу 30 листопада 1618 р. ерекційного привілею про заснування окремого шевського цеху для українців (русинів) на старостинській юридиці. Документом було встановлено кількість майстрів-шевців - сорок осіб, а також визначено місце для такої ж кількості яток перед Краківською брамою. Зацікавленість львівського старости у видачі привілею ґрунтувалась на фіскальних інтересах, адже шевці новоствореного цеху "від кожної ятки повинні платити податок, який належить замкові, у свято Св. Мартина ,по6 гр., а від ремесла-від кожної ятки-щокварталу по 12 гр.". Заснування цехової організації руських шевців, за міркуваннями старости, усувало проблему шевських партачів, які тепер входили у новий цех. Причому останній за старостинським привілеєм отримував право переслідувати інших партачів: реквізований товар мав йти у половині вартості до цеху, а у половині - на потреби замку.
   Польські королі Сигізмунд III і Владислав IV підтвердили привілей С. Б. Мнішка без жодних доповнень та уточнень, відповідно, у 1620 і 1633 pp.: існування руського цеху шевців на старостинській юридиці було дозволено та правно санкціоновано на найвищому рівні. У 1620 р. між обома цехами дійшло до порозуміння і українські шевці погодилися перенести свої ятки з-під Краківської брами на площу Ринок, "wedle starych lachowych". Але вже наступного 1621 року українці відмовилися виконувати угоду і повернули свої ятки на попереднє місце.
   У таких умовах польські шевці вирішили нарешті прийняти статут цеху, який би мав позбавити шевське партацтво у Львові будь-яких юридичних підстав. Такий статут було запропоновано міській раді для затвердження 26 жовтня 1633 р. У другій його статті категорично застерігалося: "Щоб жоден шевського ремесла, який би не був у спільному товаристві того цеху, як у місті, так і на передмістях (окрім хіба двох підзамчанських, за привілеями та декретами богобоязних польських королів) не наважувався працювати у духовних і шляхетських дворах, будь-яких інших юрисдикціях, також у міських помешканнях, фільварках та осадах, а також хлопців учити, визволяти, підмайстрів приймати, привласнюючи (право) ремесла, магістерію тримати та ніде не (смів) продавати, під забранням їхніх власних й інших будь-яких виробів". Згідно з наступними пунктами документу львівським міщанам заборонялося тримати шевців-партачів у своїх будинках та фільварках як у середмісті, так і на передмістях під карою 5 гривень. Шевський цех підтвердив своє вже діюче право забирати за допомогою міських урядників взуття, яке б знаходили у торгуючих партачів, їхніх жінок і слуг. Міські крамарі убогих та багатих крамів, а також перекупні не мали права продавати "на шкоду шевському цеху" вироби, які не було виготовлено у львівського цеху шевців, під загрозою їх конфіскації.
   Статут 1633 року регулював ще два важливих для шевців питання: взаємини з чинбарями та процедуру прийняття до цеху. Стосунки з чинбарями залишалися непростими, до того ж у першій половині XVII ст. серед постачальників товару на львівський ринок шкіри, окрім власне чинбарів, побільшало червоношкірників, білошкірників, у місті з'явилися нові ремісничі фахи (кордибанники, сап'янники, замшовики), котрі також працювали з різними видами шкіри. Тому шевці спробували врегулювати відносини з виробниками шкіри за допомогою статуту, застерігши в ньому, щоб в їхніх цехах (а їх було в той час два - чинбарів і кордибанників) не ухвалювали шкідливих для шевців рішень. Готові шкіри мали бути сухими, добре виправленими, продаватися цілими, а не покраяними на частини, у звичні торгові дні: вівторок та четвер. Також шевці застерегли за собою давнє право утримувати всім цехом одну чинбарню, звану "гарбуз", де могли без будь-яких претензій з боку цеху чинбарів виготовляти потрібну для їх шевського ремесла шкіру.
   Вступ до цеху в статуті 1633 року тісно пов'язаний з проблемою партачів. Цехові майстри прагнули жорсткими статутними положеннями чітко відмежувати від себе не легітимних не цеховиків. Так, при вступі до кола повноправних шевців - окрім представлення належних листів про народження та вивчення ремесла, а потім прийняття львівського міського права - кандидат на майстрівство мав сплатити 40 злотих вступного, яке включало звільнення від "виготовлення штук, учту, так і на всі інші цехові податки, які звикли використовувати до храму на свічки й інші церковні потреби, а отже, на вежу - порох, кулі та стрільбу і будь-що належне до порядків і потреб цеху". Втім колишній партач за свої минулі "гріхи мав покаятись", сплативши при вступі додатково 5 гривень та півкаменю воску. А пізніше, коли в 1641 р. утворився спільний цех, величина вступного сягнула 100 злотих, що було найвищою сумою з-поміж усіх цехів у Львові в той час. Королівські ятки, що були встановлені ще в 1444 p., визначалися за статутом тільки для поляків. Якщо ж "брати грецької віри" хотіли б вступити в цех, то вони мали спільно з цехмістрами "старатися" перед міською радою про нове місце під свої шевські ятки.
   Бажаючи уникнути ситуацій, подібних до тієї, що виникла в 1620 р. (самовільний вихід українців з цеху), поляки вмістили в статуті 1633 року статтю про заборону "своєвільного виходу" з цеху майстрам, якої б релігію вони не були. Якщо ж таке трапилося, винуватець позбавлявся усіх прав і знову вступити в цех міг лише як партач, з усіма додатковими сплатами. Особливо неприйнятною для українців була тринадцята стаття статуту, про релігійні порядки в цеху. Всі католицькі богослужіння оголошено обов'язковими для всіх членів цеху: "поминальні богослужіння, "вігілії", "вотиви", похорони та всі інші цехові звичаї, порядки та повинності, всі цехові брати, старші й молодші, під цеховою карою повинні будуть відбувати за своєї присутності так, як і в усіх інших цехах дотримуються, не виключаючи жодного, не прикриваючись жодною іншою релігією".
   Створення спільного цеху. Об'єднання в одному цеху на рівноправних умовах поляків та українців було справою для тогочасного Львова новою і, здавалося, малоздійсненою. Ще свіжими залишалися спогади з кінця XVI -початку XVII ст. про конфронтацію між обома громадами, коли українців масово виключали з ремісничих цехів, а тим з них, хто залишався в цехах, не дозволяли приймати на навчання нових учшв православної релігії та руської нації . В одному з реєстрів Львівського Ставропігійського братства з кінця XVI - початку XVII ст. згадувалося про трьох шевців-русинів, котрих не хотіли прийняти до цеху: Симеона Корунку, Олександра Тимофія Зарудського та Яцька Івановича. У королівських судах продовжували розглядати подання руської громади Львова проти магістрату не тільки про допуск українців до вільного виконання ремесла та торгівлі, а й загалом про рівноправність представників різних громад у місті. Але його формальний розгляд призупинився на довгі роки, не говорячи вже про фактичне вирішення справи.
   У таких складних умовах між майстрами обох цехів дійшло до порозуміння: у 1635 р. польські майстри запропонували тринадцять пунктів до згоди для створення спільного цеху. В результаті тривалих переговорів та пошуку компромісу було вирішено об'єднатися в єдиний цех. Судячи з пропозицій, спочатку польські шевці намагалися зберегти існуючий status quo: пропонували залишити руські ятки перед Краківською брамою, не допускаючи українців до своїх яток на площі Ринок. Консервування існуючих реалій передбачала й пропозиція зберегти паритетність у членстві українців та поляків в цеху: у випадку смерті когось з цехових майстрів "повинні на те місце поляка прийняти, також коли б помер чоловік руської релігії, повинні його (майстра руської релігії. -М. К.) прийняти на те місце".
   Після несуттєвих поправок і уточнень умови були зафіксовано в тринадцяти компромісних пунктах, вигідних обом сторонам. 22 травня 1637 р. дійшло до підписання угоди на цих пунктах, і її було внесено у львівські ґродські акти. Проте шевський цех зволікав з виконанням умов, оскільки міські райці не схвалювали та не підписували цієї угоди. Лише 27 лютого 1639 р. міська рада попередньо підтвердила умови об'єднання шевців обох віровизнань, проте й надалі виникали перешкоди у виконанні русько-польської шевської угоди. Кількарічні перемовини в трикутнику "руські шевці - польські шевці - магістрат" завершилися тільки прийняттям 20 липня 1641 р. нової угоди (з десяти пунктів), що ґрунтувалась на угоді 1637 року. На відміну від попередніх спроб нова "шевська унія" була цілковито схвалена й затверджена львівськими райцями вже 9 серпня 1641 р.
   Десять пунктів умови окреслювали основні контури спільного цеху шевців, що включали порядок формування керівництва, організаційні засади, процедуру вступу до цеху та релігійні обов'язки його членів. Майже щодо всіх згаданих питань між членами обох громад, польської і руської, застосовувався паритет. Насамперед його запроваджено в управлінні цехом: з двох цехмістрів один обов'язково був поляком, другий - українцем. За подібним принципом з шести столових братів по троє були поляками та українцями. Впроваджувався й паритетний контроль над єдиною цеховою скринькою, яку неможливо було відкрити одним ключем, а тільки одночасно двома: їх тримали в себе "один -брат польської, а другий - грецької релігії". Видатки з церковної скриньки також рівномірно ділилися між обома спільнотами: скільки поляки візьмуть з неї, стільки ж матимуть право витратити "руські брати".
   Єдність цеху підкреслювали спільні загальні збори майстрів, в яких мали брати участь всі члени цеху. Під однією цеховою печаткою видавалися документи для руських та польських майстрів з підписами обох цехмістрів. Важливим для єдності цеху було існування однією господи для польської та руської челяді, тобто для підмайстрів. Керівництво підмайстрівською шевською організацією формувалося за аналогічним принципом: паритетність українців та поляків серед старших підмайстрів та столових братів.
   У дражливих релігійних справах початково планувалося запровадити повну відокремленість та самостійність представників обох громад. В остаточній угоді 1641 року йшлося про те, що "кожен брат - відповідно до свого обряду: поляки - до польського (храму), а руські (брати) - до церкви мають ходити", проте останніх зобов'язано брати участь у спільних міських урочистостях, католицьких богослужіннях під час виборів міських урядовців та інших неуточнених випадках, а також під час обрання шевських цехмістрів, що мали відбуватися в цеховому храмі, у костелі Святого Хреста, щороку на свято Св. Матея (тобто 24 лютого). Однак у пунктах 1635 року і попередній угоді 1637 року ці положення відсутні: українців обмежувала лише заборона продавати свої вироби в неділі та під час католицьких свят. Ймовірно, на внесенні до остаточної угоди цих додаткових пунктів релігійного характеру наполягли львівські райці. Вони у такий спосіб прагнули підкреслити організаційну єдність нового цеху, його входження поряд з іншими ремісничими цехами в спільний сакральний міський простір.
   Ймовірно найбільшою проблемою при створенні цеху стало вірне визначення кількості шевських яток та майстрів у новому цеху. Початково сторони погоджувалися, що 40 яток польських шевців залишаться на Ринку, а така ж кількість яток руських шевців залишатиметься перед Краківською брамою, під старостинською юрисдикцією. Однак ймовірні наполягання міських райців, зацікавлених у поширенні виключно своєї юрисдикції на усі шевські ятки, призвело до компромісу: вже в 1638 р. шевські ятки на передмісті були ліквідовані. За пунктами остаточної угоди 1641 року всі шевські ятки встановлено на центральній площі міста - Ринку, де купляти їх могли як українці, так і поляки, однак їх співвідношення точно не фіксувалося. У реєстрах новозмурованих на Ринку шевських яток 1645 року їх фігурує 54, з них 30 належали українцям.
   Ще одним результатом досягнутого компромісу було запровадження обмежень при вступі до цеху нових майстрів "як польської, так і руської релігії". Йшлося про високу квоту вступного (у розмірі 100 злотих), яке нові майстри сплачували до цехової скарбниці і яке було найбільшим вступним внеском серед львівських ремісничих цехів у першій половині XVII ст. Проте на момент утворення нового об'єднаного цеху в його склад безперешкодно увійшли шевці з обох цехів, а їхні сини та зяті за цеховим звичаєм отримували в майбутньому пільги при вступі до цеху, сплачуючи тільки 20 злотих. Цікаво, що у львівському шевському цеху, на відміну від цехових організацій шевців інших великих міст Речі Посполитої (Кракова, Познані, Торуня), від майстрів при вступі до цеху не вимагали виготовлення так званої майстерштуки - зразкового виробу. Значний грошовий вступний внесок у цьому випадку слугував його заміною та обмежував вступ до цеху малозабезпечених ремісників.
   Взаємини між шевцями в другій половині XVII cm. Суперечки на релігійному ґрунті у львівському шевського цеху виникли знову лише в другій половині XVII ст. У 1673 р. руський цехмістер та руські столові виступили зі скаргою на католицьких співбратів, котрі, порушуючи діючу до того часу угоду 1641 року, примусили їх витрачатися на ремонт костелу Святого Хреста. Храм знаходився на значній відстані від міських мурів і, очевидно, найбільше потерпів під час відомої турецько-татарсько-козацької облоги 1672 року. Втім, цю суперечку невдовзі вдалося вгамувати, і в подальшому про якісь правові колізії на релігійному ґрунті у цеху відомостей немає.
   Воєнні події середини XVII ст. значно збідніли львівське міщанство, у тому числі й шевців, котрі за новими статтями, затвердженими міською радою 24 жовтня 1671 p., встановили розмір вступного лише в 5 злотих. Однак статутні положення не встигали за практикою та не цілком відповідали їй. Так, за цехової книгою у 1668 р. при вступі до цеху Роман Яримкович сплатив за банкет чи учту (kolacia) 17 злотих і прийняв на себе зобов'язання робити "чорну" роботу, тобто виконувати шевське ремесло з чорною шкірою. У тому ж записі в цеховій книзі вміщено застереження: якщо новий майстер буде виконувати "тонку" (сап'янницьку) роботу, тоді за звичаєм мусить сплатити 40 злотих. Як бачимо, в цеху віддавна ("за звичаєм") існувала диференціація між майстрами, але не за вступними внесками, зафіксованими в статутних документах, а за так званими коляційними сплатами. Остання залежала від обраної швецем спеціалізації: він міг виконувати "чорну" або "тонку" роботу. Внутрішньоцехові тертя між майстрами різних спеціалізацій час від часу мали місце, і тоді цех опинявся на межі розпаду. Особливо це давалися взнаки в загрозливі, критичні для міста моменти. Так, під час облоги Львова 1672 року викуп турецьким військам сплачували окремо шевці-сап'янники та чорні шевці, ніби мова йшла про дві різні цехові організації. Пізніше до цих двох шевських спеціалізацій додалася третя: майстри "італійської роботи", котрі, як видається, виготовляли переважно легке взуття сандального типу.
   "Чорні шевці" були біднішими від своїх колег, адже закупівля кольорової шкіри, з якою працювали "сап'янники" та "італійці", вимагала з їх боку більших фінансових засобів. Тому нововступаючі до цеху "чорні" шевці при укладенні додаткових статей 1671 року домоглися внесення пункту, за яким заборонено примушувати їх до надмірних бенкетів і частувань. Ймовірно, з цієї причини "чорні" шевці робили якісь спроби відокремитися від багатшої цехової братії, але райці суворо наказали їм, "щоб від сап'янників не від'єднувалися, а в одному цеху, відповідно до давніх прав, залишалися і слухалися в усьому цехмістрів".
   Нові статті також відобразили та зафіксували неоднаковий правовий статут майстрів, поділивши їх на тих, які змогли, і тих, які не змогли сплатити цих грошових внесків (за цеховою термінологією, що "не задовольнили цех"). Останні майстри нібито вступили до цеху, проте за четвертою статтею 1671 року вони не могли брати участь у виборах цехмістрів і у вирішенні інших важливих справ цеху під час загальних зборів. Окремо також зазначалося про необхідність представити цеху документи щодо свого народження та прийняття міського права. У випадку невиконання цієї умови такі шевці також втрачали право голосу в цеху. Слід зазначити, що для православних чи унійних українців отримати виписку з метрики про хрещення (народження) було майже неможливо, адже запровадження метричних книг у Львівській єпархії відбулося лише за часів єпископа Иосифа Шумлянського (1676-1708), котрий щойно в 1687 р. видав свою відому "Метрику" (інструкцію для ведення метричних записів парафіяльними священиками). Тож українцям у таких випадках часто доводилося вдаватися до юридичних хитрощів, наприклад подавати в цех виписи з міських книг зі свідченнями сусідів про своє законне народження. Кожен такий додатковий документ вочевидь коштував недешево.
   Традиційно шевці намагалися розв'язати проблему партацтва, забороняючи, як і більшість цехів, своїм членам торгувати чи обмінюватися виробами з партачами. Натомість новий підхід був застосований у боротьбі з припливом шевських виробів, що привозили до Львова майстри з інших міст. Львівські цеховики вирішили стягувати "штихове" (у розмірі 1 злотого) з чужих шевців за можливість торгувати виготовленим ними взуттям на львівських ярмарках. Однак дієвість цього статутного положення виявилася мінімальною, оскільки в цехових книгах за 70-ті роки XVII ст. немає записів про прибутки до цехової скарбниці від "штихового" податку.
   Додаткові статті 1671 року були схвалені міською радою і разом зі старим статутом від 26 жовтня 1633 р. та угодою польських та руських шевців від 20 липня 1641 р. включені до великого конфірмаційного привілею короля Михайла Вишневецького від 22 жовтня 1671 р. Однак в окремих статтях ці два документи суперечили один одному. Наприклад за дев'ятою статтею статуту 1633 року королівські ятки на Ринку не могли потрапити до рук українців, що прямо суперечило компромісній угоді 1641 року. А в повсякденному житті писане право королівських привілеїв та дипломів часто суперечило утвердженим багаторічною практикою правовим механізмам існування львівського шевського цеху.
   Висновки. Львівський шевський цех належить до найдавніших цехових організацій не лише у Львові, але й загалом в Україні, адже перша згадка про нього датується 1386 роком. Шевське ремесло було традиційно розвинене ще від княжих часів, займалися ним представники різних національних громад: русини-українці, вірмени, поляки і німці. Саме останніх - як католиків -стосується перша згадка про цех шевців. Про католицький склад цеху свідчать також імена шевців на сторінках міських книг кінця XIV - початку XV ст. Руські та вірменські шевці, що опинилися поза цехом, утворили свою окрему організацію (деякі дослідники хибно називають її "цехом"). Вони перебували під юрисдикцією львівського старости, оскільки проживали здебільшого на Підзамчанській території.
   Зростання міського населення в XV-XVI ст. та пов'язане з ним загострення конкуренції у ремісничому середовищі зумовили появу правових документів, які б детально регулювали економічне та соціальне життя ремісників, обмежували конкуренцію з боку партачів та приїжджих шевців. Початково шевці задовольнялися відповідними королівськими декретами і мандатами, а перший відомий статут шевського цеху укладено лише в 1633 р. Його особливістю, порівняно зі статутними документами шевських організацій в інших великих містах Речі Посполитої, була відсутність обов'язкового зразкового виробу ("майстерштуки"), виготовлення якого вимагалось при вступі до цеху. Натомість доступ ремісників до цеху обмежено дуже значним вступним внеском, котрий був одним з найвищих з-поміж львівських цехових організацій.
   Руські шевці на Підзамчі, які не могли потрапляти в цех через релігійні заборони, зуміли організуватися й у 1618 р. за допомогою старостинської влади утворили окремий цех. Існування двох цехів суперечило принципам магдебурзького права, тому така ситуація призвела до тривалих переговорів, що формально завершилися в 1641 р. підписанням угоди про створення єдиного, спільного цеху. Унікальною правовою особливістю об'єднаного цеху стала фактична рівноправність представників двох релігійно-національних громад, українців та поляків, котрі отримали рівний доступ до керівних посад в цеховій структурі. Толерантні засади рівноправності стосувалися навіть релігійної сфери життя цехових шевців: католики опікувалися та витрачали половину зібраних в цеху грошей на храм Святого Хреста, а православні - на церкву Св. Миколая. Створення спільного цеху виявилося тривалим процесом, що в другій половині XVII ст. супроводжувався суперечками між "чорними" шевцями та сап'янниками і подальшою боротьбою з партачами.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com