www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Дитяча безпритульність як соціальне явище в Радянській Україні у 20 - 30-х pp. XX століття
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Дитяча безпритульність як соціальне явище в Радянській Україні у 20 - 30-х pp. XX століття

Т. В. Мірошніченко

ДИТЯЧА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ У 20-30-х pp. XX СТОЛІТТЯ

   В умовах сьогодення надзвичайно актуальною є проблема дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні, оскільки кількість бездомних і знедолених дітей зростає з року в рік.
   Проблема дитячої безпритульності в Україні постала вже досить давно. Велике значення для успішного розв'язання окремих питань у галузі охорони дитинства має вітчизняний досвід ліквідації масової безпритульності у 20 - 30-х pp. XX ст.
   Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Перші наукові праці з цієї проблеми з'являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії та Україні як її складової частини та за кордоном присвячено дослідження Д. К. Футера, С. В. Познишева, П. І. Люблінського, М. Н. Гернета та Л. М. Василевського. При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А. С. Макаренка, Н. К. Крупської, В. М. Сороки-Росинського, П. П. Булонського, А. Б. Залкінда.
   Причини виникнення безпритульності у 20-30 х pp. минулого століття, окремі аспекти її подолання висвітлено в дисертаційних дослідженнях С М. Чеха (1953 р.), С. С. Коваленко (1954 p.), П. П. Середи (1974 р.), А. А. Гусака (1976 р.), І. І. Діптан (1991 р.), Л. П. Тютюнник (1992 р.), В. Є. Виноградової-Бондаренко (2001 р.), А. Г. Зінченко (2002 р.).
   Мета статті - розкрити сутність соціального явища безпритульності, проаналізувати причини виникнення та шляхи подолання дитячої бездоглядності в Радянській Україні у 20 - 30-х pp. минулого століття.
   Для з'ясування механізму виникнення безпритульності та пошуку шляхів її подолання суттєве значення мало трактування поняття „безпритульність". У вітчизняній юриспруденції початку століття й пізніше, у 20-30-і роки, не було одностайності в його визначенні. Професор С. Б. Бахрушін у 1913 р. відзначав, що „поняття дитячої безпритульності не може вважатися повністю усталеним, бо маємо справу з різноманітними типами дітей, безпритульних у моральному або економічному відношеннях" [5, с 54]. Найбільш влучним є формулювання в професора П. І. Люблінського: „Безпритульність - явище соціальне; воно характеризує не самого недолітка, а те соціальне середовище, у якому він перебував". Аналогічне тлумачення безпритульності підтримували М. Н. Гернет, В. І. Куфаєв, В. І. Рубінштейн, практичні працівники на ниві боротьби зі злиденністю та бездоглядністю дітей О. Д. Калініна, А. С. Макаренко та ін. Таким чином, термін „дитяча безпритульність" на початку XX століття означав становище неповнолітніх у суспільстві, коли вони живуть без піклування з боку дорослих про їхнє фізичне й психічне життя, матеріальні потреби та духовний розвиток [4, с 214].
   Дитяча безпритульність розрізнялася не лише за обставинами, що породили її, а й за формами, у яких виявлялася: жебрацтво, бродяжництво, підліткова проституція, інші правопорушення неповнолітніх.
   Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921 - 1923 pp., неврожай 1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932 - 1933 pp., репресії.
   Боротьба з дитячою безпритульністю в Україні мала цілу ланку етапів, які зумовлювалися соціально-економічними умовами розвитку республіки й характеризувалися різними формами та методами надання допомоги безпритульним.
   На першому етапі в 1921 -1923 роках головну увагу країна звертала на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів:
   - дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки;
   - заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей;
   - допоміжні заклади: основний будинок для „дефективних" дітей, допоміжний будинок для „дефективних" дітей;
   - заклади для глухонімих дітей;
   - основний будинок для сліпих дітей;
   - усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).
   На другому етапі в 1924-1925 роках основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків „Друзі дітей".
   На третьому етапі — 1926-1928 роки — характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин утекли з дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків „Друзі дітей". Відчутний вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба з безробіттям підлітків [3, с 178].
   За перших років радянської влади головну турботу про безпритульних було покладено на Народний комісаріат соціального забезпечення, а з 1921 року— на Народний комісаріат освіти; певні повноваження в цій галузі також мали народні комісаріати охорони здоров'я, праці та юстиції. Першим центральним органом, який об'єднав зусилля всіх комісаріатів, була Рада захисту дітей, створена декретом РНК УРСР від 14 березня 1919 року. Рада забезпечувала узгодженість роботи установ та організацій щодо врятування дітей. Головним напрямом її діяльності було влаштування безпритульних до інтернатних закладів. Крім того, проводилася значна робота із залучення колективів підприємств, громадських та профспілкових організацій до справи охорони дитинства. Найбільш поширеними заходами були „Тижні захисту дітей", „Дні голодних дітей", суботники допомоги безпритульним, збирання пожертвувань, одягу та взуття, ремонт приміщень дитячих закладів, відрахування із заробітків працівників підприємств на користь дитбудинків тощо. Діючи директивними методами, властивими періоду військового комунізму, Рада досягла певних позитивних наслідків. До кінця 1920 року в Україні діяло 760 дитячих будинків, у яких перебувало близько 52 000 дітей.
   Досвід роботи РЗД протягом 1919-1922 pp. дозволив створити новий орган боротьби з безпритульністю. Так, 28 листопада 1922 р. уряд України прийняв рішення про ліквідацію Ради і створення нового органу боротьби з безпритульністю - Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК на чолі з Г. І. Петровським (ЦКДД). На відміну від Ради, ЦКДД мала більш широку компетенцію, фінансову самостійність і була спрямована на остаточну ліквідацію безпритульності шляхом скоординованих зусиль держави й громадськості. Насамперед, треба було захистити дітей від розтлінного впливу вулиці, що прирікала їх на моральне й фізичне виродження. Статистика свідчить про поступове зменшення кількості „дітей вулиці": на зиму 1924-25 р. в УСРР нараховувалося до 40 тис. безпритульників, восени 1926 р. - 30 тис, а в 1928 р. - до 10 тис. Серед них - жертви громадянської війни, голоду 1921 -1923 pp., утікачі з інтернатів. Винятково важливу роль у вилученні дітей з вулиці відігравали комісії Допомоги дітям. Із указаної вище кількості врятованих дітей на їхню долю припадає: узимку 1924 - 25 р. - від 15 до 19 тис, у 1925 - 26 р. - близько 14 тис, у 1928 р. - до 8,5 тис. [5, с 52 - 54].
   Основними напрямками роботи ЦКДД щодо подолання дитячої безпритульності були:
   - безпосередній підбір безпритульних з вулиці;
   - профілактичні заходи у вигляді проведення „тижнів" і „місячників" допомоги дітям;
   - влаштування жебраків в установи охорони здоров'я й освіти;
   - здійснення реевакуації дітей на батьківщину;
   - установлення індивідуального та колективного патронату;
   - працевлаштування підлітків на підприємства, установи, набуття кваліфікації в школах ФЗУ.
   При сприянні ЦКДД у республіці в 1924 р. виникли осередки „Друзі дітей", які в травні 1927 р. трансформувалися в добровільне товариство „Друзі дітей", яке виконувало важливу соціальну та суспільно-інтегруючу функцію, займаючись конкретною роботою, удаючись до оперативно-профілактичних заходів. Товариство „Друзі дітей" підпорядковувалося Всеукраїнському товариству охорони дитинства та сприяння комуністичному вихованню. На нього покладали завдання ліквідації вуличної безпритульності, а саме: організація трудової колонії для розміщення неповнолітніх правопорушників; відкриття великого інтернату для безпритульних, у якому вони пройшли б певну громадську адаптацію та культурно-виховну „обробку" до моменту відрядження їх до колгоспів, радгоспів, на заводи й фабрики. Товариство провадило значну роботу з надання матеріальної допомоги дітям; його члени збирали пожертвування, влаштовували благодійні акції, кошти від яких надходили у фонд допомоги дітям, брали участь у ремонті та будівництві дитячих закладів, виявляли бездоглядних дітей на вулицях, здійснювали патронат.
   Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу в напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували неповнолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі-розподілювачі.
   Таким чином, складна, часом трагічна історія порятунку дітей від фізичного й морального виродження переконливо свідчить про те, що, по-перше, масова безпритульність є наслідком соціально-економічної невлаштованості суспільства, зумовленої причинами як об'єктивного (війна, розруха, стихійне лихо), так і суб'єктивного характеру (злочинна політика й практика тоталітарної держави); по-друге, для її ліквідації необхідні єдність дій держави і громадськості, а також, у зв'язку з цим, діяльність спеціальних органів захисту дитинства.
   Аналіз досягнень і помилок подолання безпритульності у 20 - 30-і роки допоможе уникнути помилок у розв'язанні цієї проблеми на сучасному етапі й дасть точне уявлення про перебіг ідей у виховній практиці щодо цього контингенту дітей і підлітків.

Література

1. Анатольева О. І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках XX століття : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 „Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень" / О. І. Анатольева. - К., 2003. - 25 с.
2. Виноградова-Бондаренко В. Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х pp. XX ст. : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. пед. наук спец. 13.00.01 „Теорія та історія педагогіки" / В. Є. Виноградова-Бондаренко. - К., 2001. - 21с.
3. Виноградова В. Проблеми дитячої безпритульності (20-і pp. XX ст.) І Вікторія Виноградова // Рід. шк. - 1999. - № 10. - С. 178.
4. Енциклопедія історії України : у 5 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - 688 с
5. Формування педагогічної культури в Україні : зб. наук. пр. / наук. ред. В. Є. Лобурець. - Полтава, 1996. -С 52-54.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com