www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Дитина в тоталітарному суспільстві: образ "вірного ленінця" в офіційному дискурсі УРСР у кінці 1920 - 1930-х pp.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Дитина в тоталітарному суспільстві: образ "вірного ленінця" в офіційному дискурсі УРСР у кінці 1920 - 1930-х pp.

Н. Т. Гогохія

ДИТИНА В ТОТАЛІТАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ОБРАЗ "ВІРНОГО ЛЕНІНЦЯ" В ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ УРСР У КІНЦІ 1920 - 1930-х pp.

   Зміни в ставленні до дитини в різних суспільствах на різних етапах існування певний час були предметом досліджень у першу чергу етнографів та антропологів [1]. У соціальній історії та психоісторії еволюція дитинства як наукова проблема постала відносно недавно, але розвідки в цій галузі є помітними подіями у сфері гуманітарних наук як на Заході, так і в межах пострадянського простору [2; 3]. Дійсно, соціальний історик мусить усвідомлювати зв'язок між образом дитини, що існує в соціумі, та іншими відносинами, що виникають у політичній, культурній та інших царинах її існування. Особливо рельєфно такий зв'язок простежується в тоталітарному суспільстві, де діти стають не тільки об'єктами ідеологічної пропаганди, але й ретрансляторами засвоєних ідей. Більше того, подібні режими схильні використовувати образ дитини для легітимізації власного існування та методів керівництва.
   У період становлення тоталітаризму в СРСР формуванню образу „радянської дитини" приділялася надзвичайна увага. Радянська пропаганда використовувала різноманітні засоби - починаючи від масштабних тиражів ідеологічно витриманої преси та літератури (як методичної, так і художньої) і закінчуючи виступами офіційних осіб різних рангів. Останні існували як в усній формі (під час самої промови), так і в друкованій, оскільки радянські засоби мас-медіа регулярно випускали ці промови або в тих же газетах, або навіть окремими виданнями [4]. Усі ці тексти створювали офіційний ідеологічний дискурс, у якому формувався певний образ радянської дитини - „вірного ленінця". Зрозуміло, що йдеться, насамперед про тексти, висловлювання, відносно стійкий спосіб структурування яких мав значущість для певного колективу, які містили переконання, що поділялися більшістю, водночас і викликалися або посилювалися за допомогою цих висловлювань [5, с 27]. Аналіз цього образу на прикладі УРСР і становить предмет дослідження. Об'єктом при цьому виступає еволюція радянського дитинства. Виявлення всіх складових збірного образу дитини тоталітарної доби є метою роботи.
   Французька лінгвістика розуміє дискурс як об'єкт, що підштовхує до міркувань про співвідношення мови, ідеології та людини [5, с 14 - 53]. Відомий дослідник П. Серіо називає вісім значень термін „дискурс", серед яких є таке, що відповідає предмету нашого дослідження: соціально або ідеологічно обмежений тип висловлювань, характерний для певного виду соціуму [5, с 26 - 27]. Дискурс як соціальну формацію також виділяє серед інших визначень цього широкого поняття голландський дослідник Т. А. Ван Дейк: „Найбільш абстрактний зміст має поняття Д. (дискурс) - коли воно стосується специфічного історичного періоду, соціальної спільноти або цілої культури. Тоді вживають сполучення, наприклад, “комуністичний дискурс”, “буржуазний дискурс” тощо. Саме в цьому сенсі ми говоримо про “ідеологічний дискурс”" [6].
   Дискурс не описує реальність, він конструює її. Ці конструкції можуть виконувати різні функції, як специфічні, так і глобальні. Глобальні дискурси конструюють соціальне „Я", суб'єктні позиції індивіда в суспільстві й реальність у цілому [Див.: 7]. У радянському суспільстві кінця 1920 - 1930-х pp. конструювання реальності було важливою функцією офіційних текстів. Доповідачі на різноманітних конференціях, з'їздах та зльотах, автори матеріалів для преси та інші “долучені” до засобів мас-медіа особи іноді свідомо, іноді підсвідомо транслювали вже засвоєні ними нові „істини", істини в їхньому розумінні цього слова. Люди, які мали відношення до офіційних виступів, пропаганди, мусили вміти як медіатори дуже тонко відчувати всі зміни в настроях влади. їх виступи не могли бути нейтральними за змістом: у добу загальної політизації кожне висловлювання мало саме політичний підтекст. З нього випливали політичні наслідки. У кожному прилюдному висловлюванні можна побачити культурну та політичну зумовленість, яка у свою чергу пов'язана з інтересами, цінностями, притаманними суспільству в цілому або окремим соціальним групам. Саме аналізуючи ці висловлювання, можна відтворити той образ дитини, який формувався в цей період в тоталітарному суспільстві. В історико-соціологічному та етнографічному вивченні дитинства відомий психолог І. С. Кон виділяє серед інших такий автономний аспект, як символічні образи дитини в культурі та масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові властивості, критерії зрілості тощо. На його думку, нормативні образи дитинства, будучи елементом вікового символізму культури, у більшості визначають мету й засоби соціалізації [8].
   Починаючи аналіз образу дитини, що формувався всіма доступними владі засобами в українському соціумі періоду становлення тоталітаризму, слід одразу звернути увагу на такий аспект. Історично поняття дитинства пов'язувалося насамперед з певним соціальним статусом, з колом прав та обов'язків, притаманних цьому періоду життя, з набором доступних для нього форм діяльності [2]. Зрозуміло, що дитину не можна було безпосередньо включити в систему суспільного виробництва, оскільки їй складно було одразу оволодіти знаряддями праці. Радянська влада й не намагалась поставити дитину до верстата задля вирішення кадрової проблеми важкої індустрії (за винятком моментів тотальної мобілізації, що поширювалася й на підлітків). Але дітей, тим не менш, успішно залучали до інших відверто недитячих справ у зв'язку з виконанням завдань „культурної революції", колективізації та індустріалізації. Серед доручень, що покладалися на дітей України у 1929 p., чільне місце посідало залучення до участі в перевиборах до рад, у „поході за врожаєм", у кампаніях партії (позика індустріалізації, селянська позика, хлібозаготівлі) тощо [9, арк. 3]. Директива Центрального Бюро комдитруху для всіх Бюро на місцях „Про роз'яснення господарчо-політичних питань в дитячому середовищі" від 3.04.1929 р. закликала активно й регулярно проводити з дітьми ідеологічну й політичну роботу за допомогою засобів масової інформації, промов, бесід з метою пояснення „курсу партії на швидкі темпи індустріалізації країни та колективізації сільського господарства, водночас, показуючи обличчя класового ворога, що прагне зірвати політику партії" [10, арк. 17].
   В офіційних виступах керівників республіки починає активно експлуатуватись образ „дитини-дорослого", який мусить прекрасно розбиратися в політиці та ідеології, бачити перспективи розвитку радянської економіки, розуміти, хто є ворогами влади, а отже, і його ворогами. Це образ дитини, що нарівні з батьками будує соціалізм. Перші особи республіки зверталися до дітей як до рівних, до дорослих, часто використовуючи в промовах складні політичні та ідеологічні конструкції, у яких і справжні дорослі не завжди могли розібратися. Голова РНК республіки У. Чубар у своїй промові на І Всеукраїнському зльоті піонерів-диткорів (1929 p.), звертаючись до присутніх, зазначав: „Ви, ленінці-піонери, берете жваву участь у нашій роботі на всіх ланках соціалістичного будівництва... Вам ще потрібно багато працювати, щоб по-більшовицькому організовано впрягтися в ту велику машину, яка зараз працює над здійсненням п'ятирічки у 4 роки, яка зараз опрацьовує ті способи й шляхи, які допоможуть пролетарям та передовому селянству - колгоспникам і бідняцько-середняцьким індивідуальникам найскоріше здійснити програми, що їх накреслили комуністична партія та робітничо-селянський уряд" [11, арк. 1]. На дітей покладалася серйозна відповідальність за майбутнє: „На вас, товариші піонери-диткори, припадає здійснювати величезні завдання. ...треба висвітлювати наші досягнення і недоліки. Ви... можете як і дорослі робкори, допомагати комуністичній партії і радянському урядові здійснювати це висвітлювання. І насамперед, засвоївши нашу більшовицьку непримиренність до розхитаності і розгубленості, ви маєте викривати прояви того правоопортуністичного виконання завдань, що де-не-де спостерігається й що зчаста перешкоджає нашим успіхам і нашим перемогам" [11, арк. 1]. Не можна сказати, що при цьому не враховувались вікові особливості маленьких громадян - ці промови багаті на залякування: „Ви мусите знати, що наші класові вороги -капіталісти всього світу - готують наступ на Радянський Союз. Вони вважають, що й в нас тут, всередині країни знайдуться такі прислужники капіталістичного світу, які підірвуть наше будівництво" [11, арк. 3]; „...ворог ще й досі бореться з радянською владою, з робітниками, та трудящими селянами. Куркулі підпалюють колгоспний хліб; шкідники ...псують верстати, машини, ...отруюють їжу робітників" [4, с 53]. Не бракувало тут повторів, спрощень, емоційних висловлювань. У 1934 р. другий секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, звертаючись до делегатів обласного зльоту піонерів-ударників з охорони та збирання врожаю в м. Харкові, постійно нагадував дітлахам, що раніше „країною керували фабриканти, банкіри, поміщики, куркулі, попи, які грабували трудящих робітників та селян на чолі з царем" [Там само, с 13]. Ця тема проходить наскрізною лінією, назви ворогів зустрічаються в різних конфігураціях у невеличкій промові з 17 абзаців 21 раз. З офіційних виступів образ ворога транслювався і в пісні для дітей: „Видно нам із вишки, як плазує нишком - то ж там і не вітер, і не ховрашок. То злодюга-ворог вимина колосся, набиває пельку, тягне у мішок..." [12]. Із подібних класових висловлювань влади постає висновок, що „вірний ленінець" апріорі мав розділяти такі погляди й уважати всіх цих ворогів влади і своїми ворогами особисто. Образ „дитини-дорослого" поєднувався з образом „дитини-активіста". Розуміючи проблеми держави, він мусив з ними боротися всіма доступними для нього засобами.
   Звісно, найпростішим для школяра засобом боротьби стало „висвітлювання хворобливих явищ", „викриття правоопортуністичного виконання завдань партії" [11, арк. 1] через дитячу та дорослу пресу, що часто перетворювалося просто на доносництво. Уже з кінця 20-х років можна помітити поширення цього явища. Складається враження, що діти ще активніше за дорослих знаходилися в стані регулярного перманентного неспання. Саме така „активна" позиція проголошувалася нормою, „синонімом громадянськості" [13, с 432]. Дітям постійно вбивались у свідомість ідеї єдності держави й суспільства. Уживаючи в офіційних промовах слова „радянська влада", „робітничо-селянський уряд", „компартія" як синоніми, більшовицькі ідеологи дбали про сприйняття цієї влади як продовження народу, невідривної його частини. Дитина постійно змальовувалася господарем країни. Ось чому маленькі громадяни відчували свою відповідальність за долю держави, неможливість пройти мовчки повз порушення „соціалістичної законності", „розкрадання соцмайна", „порушень урядових постанов", „класово чужих елементів" в установах тощо. Феномен створення й популяризації радянських новомучеників - піонерів-героїв - Колі Мяготіна, Павлика Морозова, Микити Сліпака, а також часті випадки наслідування їхнього прикладу свідчить про бажання дітей відповідати образу „дитини-активіста".
   Це бажання дітей віддячити владі за своє „щасливе дитинство" було природним, оскільки в радянському медійному дискурсі почесне місце займало зображення влади загалом та її окремих представників захисниками, друзями дітей. Один з центральних образів дитячої пропаганди - портрет радянського лідера, передусім Сталіна, з дитиною.
   Портрет „Сталін з дитиною" вперше з'явився в липні 1935 p., коли „Правда" надрукувала історію Ніни Строгової, яка передала букет квітів Сталіну [14, с 2]. 29 червня 1936 р. на першій сторінці „Правди" було опубліковане фото „Щасливе дитинство", на якому Сталін обнімає піонерку Гєлю Маркізову [15, с 1]. Українські республіканські засоби мас-медіа не забарилися. Місцевою пресою в 1936 р. тиражується „Пісня про П. П. Постишева" авторства М. Рильського, у якій є такі символічні рядки:
   .. .Чи бачите ви посмішки і сяєво очей?
   Павло Петрович Постишев сидить серед дітей" [16, 3].
   Отже, образ „дитина і політичний лідер" покликаний був працювати на імідж влади, якій мусило віддати свої симпатії молоде покоління.
   Говорячи про образ дитини в офіційному дискурсі, слід розуміти, що альтернативи йому з кінця 1920-х pp. не існувало. В усіх текстах, що потенційно могли репрезентувати „нерадянські цінності і риси характеру", ідеологічно свідомі представники влади вбачали контрреволюційність. На І Всеукраїнській конференції ЛКСМУ (черваь 1929 р). дзшдажа у стравах дрячго руху в ресг^блц з гнвсмгшдаигв, щ „зараз класова боротьба за вплив на дітей має різноманітні форми. Ця боротьба приймає форми боротьби через книжку, що є такою великою і основною зброєю виховання дітей. Засобами цієї книжки наш класовий ворог намагається, і треба сказати в деяких випадках успішно, протягти свою дрібнобуржуазну ідеологію" [17, арк. 96]. „...казки Андерсена не є тим матеріалом, яким можна виховати дійсних борців за соціалізм. Адже ідеологія казок по суті є відволіканням дітей від реальної дійсності, адже кожна казка - це ідеологія якогось таємничого світу, ідеологія дрібнобуржуазна, це прищеплення дітям містицизму, обломовщини, почуття непротивлення злу тощо. Хіба можливо в нашу епоху соціалістичного будівництва, в епоху пролетарської диктатури, коли ми повинні виховувати активних борців за соціалізм, ...нових людей, здатних будувати нове реальне життя, хіба можливо вважати в нашу епоху казки такими, що можуть бути допущені у всі дитячі бібліотеки та читальні" [17, арк. 98]. Зрозуміло, що книжки для дітей на кшталт „Піонерам про хлібоздавання", „Дітям про п'ятирічку", „Славний піонер Гєна Щукін" [18] тощо, які відповідали офіційним уявленням про „радянську дитину", поступово витіснили аполітичні дитячі казки.
   Класова свідомість і революційна активність були тими рисами, які хотіла бачити влада в образі „вірного ленінця". Але, оскільки класова боротьба неподільно пов'язувалася з боротьбою робітників і селян проти експлуататорів у всьому світі, щоб відповідати ідеалу, дитина мусила бути інтернаціоналістом - уважно стежити за класовою боротьбою в інших країнах і в потрібний момент відгукуватися, так чи інакше допомагаючи закордонним товаришам [19, арк. 11]. Але цей загальний образ маленького інтернаціоналіста мав в Україні свою специфіку й динаміку розвитку. До кінця 1920-х цей образ включав, крім допомоги міжнародному дитячому руху, повагу до української культури. Та процес згортання українізації вніс свої корективи.
   Ще однією зі складових офіційних виступів, які змальовували „вірного ленінця", було підкреслювання антитези між старим і новим, що втілювалося в конфлікті поколінь. Діти активно позиціонуватись як позитивні персонажі (представники всього нового та передового), що перебувають у негативному оточенні, уособленням якого була родина -„фортеця всіляких релігійних забобонів" [21, с 5], культурної відсталості та ідеологічного невігластва. Саме діти стали беззмінними героями чисельних заміток та статей на тему безвірницького руху з назвами „Піонери, комсомольці - передові загони у боротьбі з релігією" [22, арк. 3], „Бойовий злет юних безвірників" та фото в пресі з підписами „Юні безвірники читають “Піонерську правду”" [22, арк. 3]. Вони виїжджали на село читати доповіді на тему „Релігія - дурман" [23, арк. 6], брали участь у загальних антирелігійних кампаніях, які влаштовувала Спілка безвірників, малювали антирелігійні стіннівки тощо. Тут було використано дуже влучний прийом - залучення дітей до пропаганди нових цінностей - віруючим батькам треба було звикати до думки, що така позиція є хибною, відсталою, смішною й неперспективною, насамперед, в очах їхніх дітей.
   Отже радянський дискурс у роки модернізації в УРСР активно продукував образ „вірного ленінця", елементами якого були класова свідомість, активна революційність, інтернаціоналізм (але без зайвого захоплення українською культурою), антирелігійність. Цей образ був героїчним, а не сентиментальним - у ньому відсутні були риси наївності, простоти, власне дитячості. Успішне впровадження цього образу в масову свідомість було пов'язано з умілим використанням кращих рис дитини - активності, творчості, потягу до всього нового тощо.

Лтература

1. Мид М. Культура и мир детства. Избранные произведения І М. Мид ; пер. с англ. и коммент. Ю. А. Асеева ; сост. и послесловие И. С. Кона. - М. : Наука , 1988. - 429 с, ил.
2. Куруленко Э. А. Историческая эволюция детства: Социокультурный аспект
3. Демоз Л. Эволюция детства / Л. Демоз // Демоз Л. Психоистория / Л. Демоз. - Ростов-н/Д. : Феникс, 2000. - С. 14 - 110.
4. За справу Леніна- Сталіна будь напоготові! : промова П. П. Постишева на обласному зльоті піонерів-ударників по охороні та збиранню врожаю / П. П. Постишев. -X. : Дитвидав, 1934. - 90 с
5. Серио П. Как читают тексты во Франции І П. Серио // Квадратура смысла. Французская школа анализа дискурса : пер. с франц. и португ. ; общ ред. и вступ, ст. П. Серио; предисл. Ю. С. Степанова. - М. : ОАО ИГ „Прогресс", 1999. - 416 с.
6. Ван Дейк Т. А. К определению дискурса
7. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман ; пер. Е. Буткевич. - М. : Медіум, 1995. - 323 с.
8. Кон И. С. Социологическая психология. Возрастной символизм и образы детства
9. Центральний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2910. - 34 арк.
10. Державний архів Луганської області. Ф. 121. - Оп. 1. - Спр. 364. - 177 арк.
11. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВОУ), Ф. 4402. - Оп. 1. - Спр. 160. - 8 арк.
12. Кононенко С. І. Спогади Черкащан про голод 1932-1933 pp. (за документами Держархіву Черкаської області / С. І. Кононенко, С. І. Кривенко // Архіви України. - 2001. - № 3
13. Радзинский Э. Сталин I Э. Радзинский. - М. : Вагриус, 1997. - 639 с.
14. Правда. - 1935. - 1 июля. - С. 2.
15. Правда. - 1936. - 29 июня. - С. 1.
16. Сталинский рабочий. - 1936. - 17 жовтня.
17. ЦДАГОУ. - Ф. 7. - On. 1. - Спр. 422. -265 арк.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com