www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Молодь революційної епохи: демографічна ситуація в Російській імперії на початку XX ст. та Наддніпрянська Україна
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Молодь революційної епохи: демографічна ситуація в Російській імперії на початку XX ст. та Наддніпрянська Україна

M. В. Гаухман

МОЛОДЬ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ЕПОХИ: ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ XX СТ. ТА НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА

   Початок XX ст. відіграв вирішальну роль в українській історії, задавши рух наступних історичних періодів. Перша російська революція (1905 - 1907 pp.) стала прологом до подальшої революційної доби, складеної Першою світовою війною (1914 - 1918 pp.), Другою російською революцією (1917 - 1918 pp.) та Українською революцією (1917-1921 pp.). Перша російська революція поставила на порядок денний громадського життя проблеми суспільства епохи модернізації: питання демократизації й установлення конституційного ладу, земельне, робітниче та національне питання. Відтак саме молодь займала особливе місце в історії Російської імперії та Наддніпрянської України початку XX ст. Адже молодому поколінню довелося не лише пристосовуватися до соціального хаосу, а й створити соціальну базу наступних революційних потрясінь.
   Історіографічну базу нашого дослідження склали праці з різних напрямків гуманітарного знання. По-перше, праці, присвячені теорії модернізації та російському й українському вимірам модернізації [1 -4]. Огляд теорій модернізації другої половини XX ст. здійснено в статтях російського історика І. Побережникова [1; 2]. Відзначимо монографію італійського історика А. Ґраціозі „Війна і революція в Європі", у якій період історії Центрально-Східної Європи з 1905 по 1956 рр. розглядається як єдиний процес „війни-революції", трансформації традиційного суспільства, що відбувалася в революційний спосіб [5]. По-друге, історико-демографічні праці, у яких проаналізовано результати Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., методи його проведення та динаміку демографічних процесів на початку XX ст. До таких праць належать монографії радянських демографів А. Вишневського „Відтворення населення та суспільство" та А. Рашина „Населення Росії за 100 років (1911 - 1913 pp.)", а також стаття Р. Сіфман „Динаміка чисельності населення Росії за 1897-1914 pp." [6-8]. По-третє, праці з історії етноконфесійних груп, національних меншин, які населяли територію Наддніпрянської України в XIX - на початку XX ст. [9-16]. Особливе місце займає монографія французького історика Д. Бовуа „Боротьба за землю в Україні. Поляки в соціоетнічних конфліктах (1863 - 1914 pp.)", у якій історія Правобережної України висвітлюється крізь призму міжнаціональних відносин [17].
   Для розуміння ролі молоді в українській історії початку XX ст. необхідно враховувати різні сторони тогочасної соціальної дійсності. Тому для дослідження ролі молоді в добу модернізації необхідно розглянути теорії модернізації та статистичні дані, що характеризують демографічну картину та етноконфесійний (національний) розподіл населення Наддніпрянської України кінця XIX - початку XX ст.
   Мета нашої статті - визначити суспільне місце молоді в Наддніпрянській Україні на початку XX ст. Відповідно до мети сформулюємо такі завдання статті: 1) виділити особливості модернізаційних процесів у Російській імперії та Наддніпрянській Україні, зокрема на початку XX ст.; 2) схарактеризувати „демографічну революцію" в пореформеній Росії, урбанізаційні процеси та встановити частку молоді в загальному населенні Росії; 3) установити етноконфесійний (національний) розподіл населення Наддніпрянської України кінця XIX - початку XX ст.
   Сучасні дослідники процесів модернізації відійшли від західноцентристської парадигми з властивим їй лінеарним баченням історії, коли в наявному рівні розвитку країн Західної Європи та Північної Америки вбачається ідеал і мета розвитку всього іншого світу, а модернізація розуміється як процес заміни традиційних цінностей, норм та інститутів модерними. Серед гуманітаріїв кінця XX - початку XXI ст. поширилося бачення модернізації як процесу виникнення в суспільстві модерних цінностей, норм та інститутів поряд із цінностями, нормами та інститутами традиційного суспільства [1; 2]. Подібне сусідство традиційних і модерних елементів і зв'язків суспільства, притаманне країнам т. зв. „третього світу" („суспільствам, що розвиваються") [3, с 9], може мати як гармонійний, так і конфліктний характер. Російське суспільство початку XX ст. тяжіло саме до конфліктної моделі відносин у суспільстві, що тримало його на порозі революцій. Причому освічені верстви суспільства, засвоївши через освіту західне розуміння соціальної дійсності, розглядали неосвічене населення, насамперед селян, як „відстале", а подолання цієї „відсталості" (винятково за ініціативи освічених верств) відповідало б подоланню „відсталості" Росії [18, с 16-19]. Специфіка російської модернізації полягала в тому, що стрімка індустріалізація, що майже не торкнулася аграрного сектора, викликала політичну радикалізацію, тобто орієнтацію політичних сил на новопосталий пролетаріат [4, с 56-57]. Отже, суперечності російської модернізації, властиві незахідному світу, виражалися в тому, що бюрократизація (модернізація влади) передувала й підштовхувала індустріалізацію (модернізацію виробництва), а остання випереджала демократизацію (модернізацію громадськості).
   Пізньомодерне (індустріальне) суспільство, що веде відлік від Великої французької революції (1789 - 1799 рр.) та „Промислового перевороту" першої половини XIX ст., характеризується „другою демографічною революцією" („перша демографічна революція" була складником неолітичної революції). Під другою демографічною революцією розуміється якісна зміна типу відтворення населення -перехід від репродуктивного до раціонального типу відтворення. Індустріалізація господарства, поширення масової освіти й медичного обслуговування призводить до підвищення рівня життя пересічного громадянина, а відтак і подовження тривалості життя від 30-40 до 50 -60 років. Адже в модернізованому суспільстві громадянину практично не загрожує передчасна смерть від епідемічних хвороб і голоду, викликаному природними чинниками. Відтепер навіть наявність 2-3 дітей у сім'ї дозволяло населенню зростати, на відміну від попередньої епохи, коли наявність 5-7 дітей забезпечувало лише просте відтворення населення. Раціональний тип відтворення населення статистично виражається в зростанні показників приросту при падінні показників народжуваності й смертності [5, с 61 - 65].
   У 1897 р. було проведено перепис населення Російської імперії. Чисельність російських підданих дорівнювала 126,4 млн. осіб, а за статистичними даними 1914 р. становила вже 175,1 млн. осіб [6, с 21]. Стрімке зростання населення (138,6%) свідчить про настання в Російській імперії демографічної революції. Молоді люди віком від 20 до 29 років, зріле життя яких припало на добу війн і революцій початку XX ст., становили, за переписом 1897 p., 15,7 % населення, або 14,8 млн. осіб (у містах - 22,4 %, у сільській місцевості - 14,9 %); діти й молодь від 10 до 19 років, соціалізація яких припала на революційну добу, - 21,4 % населення, або 20,0 млн. осіб (у містах - 20,1 %, у сільській місцевості -21,6%); діти до 10 років, молодість яких припала на початок XX ст., -27,3 % населення, або 25,5 млн. осіб (у містах - 19,7 %, у сільській місцевості - 28,3 %) [6, с 265]. Наведені дані, на наш погляд, доводять остаточний перехід міста до раціонального типу відтворення населення, оскільки в містах чисельність молоді перевищувала чисельність дітей, на відміну від сільської місцевості, а також указують на розгортання урбанізаційних процесів: міста притягували сільську молодь.
   Динаміка зростання міського населення свідчить про урбанізаційні процеси в російському суспільстві. Чисельність міського населення в 1897 р. становила 9,5 % загальної чисельності населення, або 12 млн. осіб, а в 1914 р. - 10,6 % загальної чисельності населення, або 18,6 млн. осіб [6, с 87]. Отже, динаміка зростання міського населення дорівнювала 155 %, що випереджало показник динаміки зростання загальної чисельності населення (138,6%) на 111,8 %.
   Для характеристики урбанізаційних процесів в українських губерніях візьмемо найбільші міста (з населенням більше 100 тис. осіб) на українських теренах. Станом на 1914 р. до таких міст належали Київ, Одеса, Харків, Катеринослав, Миколаїв. Чисельність населення цих міст у 1897 і 1914 pp. дорівнювала таким показникам: Київ - 247,7 і 520,5 тис. осіб (зростання на 210,1 %!); Одеса - 403,8 і 499,6 тис. осіб (123,7%); Харків - 174,0 і 244,7 тис. осіб (140,6%); Катеринослав - 112,8 і 211,1 тис. осіб (187,1 %); Миколаїв - 92,0 і 103,5 тис. осіб (112,5 %) [Там само, с 107, 111]. Отже, зростання чисельності населення великих промислових міст, як-от Київ і Катеринослав, випереджало зростання міського населення загалом, що говорить про подвійний характер урбанізації в індустріальних центрах: населення великих міст зростало через наплив населення з малих міст і сільської місцевості.
   Особливістю етноконфесійної (національної) структури ранньомодерного суспільства Центрально-Східної Європи (XVI -XIX ст.) була етнічна мозаїчність, що мала два виміри: 1) горизонтальний вимір, під яким розуміємо ущільнене просторове розмежування етноконфесійних груп у сільській місцевості та між районами міст; 2) вертикальний вимір, під яким розуміємо збіг (цілковитий або частковий) станово-класового й професійного розшарування населення з його етноконфесійним розподілом. Причому збіг класового розшарування з етноконфесійним (національним) розподілом населення призводить до міжнаціональних конфліктів. Подібний збіг виражався в появі етнічних стереотипів, на кшталт „російського чиновника", „російського поміщика", „польського пана", „єврейського торговця чи шинкаря", „українського селянина" тощо. Звісно, що етнічні стереотипи дуже приблизно відповідають дійсності, але є важливою складовою національної свідомості.
   Етнічний склад населення імперії визначався за допомогою показника „рідна мова", під якою загалом розумілася національна мова. Застосування бюрократією показника „рідна мова", замість категорій „народності" чи „національності", що вживалися в публіцистиці, на наш погляд, свідчить про те, що російська бюрократія ще не перейшла до модерних критеріїв обрахування/означення підвладного населення. Східнослов'янські респонденти мали змогу вибрати між великоросійським, малоросійським і білоруським наріччями „общерусского языка". Отже, навіть за невизнання української й білоруської націй етнічні особливості обох бездержавних народів визнавалися царською бюрократією. Це був сприятливий чинник для українського й білоруського процесів націотворення, тому що нація - це політизована етнічна спільнота.
   В українських губерніях, за даними перепису 1897 р., мешкало 23,4 млн. осіб. Чисельність українців становила 72,6 % населення Наддніпрянщини (17 млн. осіб) [12, с 96]. Ці дані не відповідають дійсності з двох причин. По-перше, українці-містяни, за зауваженням Л. Личкова, дописувача „Київської старовини" („Киевской старины"), нерідко вказували як рідну мову великоросійське наріччя „общерусского язика" [9, с 82]. По-друге, польські селяни-однодвірці Правобережної України, колишні шляхтичі, зберігали польську ідентичність і католицьке віровизнання, але вживали українську мову, а тому були означені як українці („малороси") [17, с 143 - 155]. Звісно, установити поправки для цих показників неможливо. Абсолютна більшість українців 84 % (14,3 млн. осіб) були селянами [12, с 96].
   Чисельність росіян становила 11,8 % населення Наддніпрянщини (2,7 млн. осіб) [Там само]. Як зазначено вище, ці дані є завищеними через неадекватність мовного критерію для поліетнічного суспільства, у якому російська мова була державною. Так, якщо говорити про Наддніпрянську Україну, русифікувалися не лише освічені українці, а й освічені євреї.
   Чисельність євреїв дорівнювала 8,3 % населення Наддніпрянщини (1,9 млн. осіб) [Там само, с 97]. У дані перепису необхідно внести поправку щонайменше в 15 %, оскільки, згідно з Р. Сіфман, євреї не завжди реєстрували новонароджених дівчат та іноді взагалі намагалися уникнути уваги державних органів. Тому, за переписом 1897 р., виявилося, нібито серед євреїв доля жінок у співвіднесенні з долею чоловіків на 15 % менше, ніж в інших народів. Хоча показник співвіднесення чоловіків і жінок є приблизно рівним у різних народів на однаковому щаблі розвитку [8]. Отже, чисельність євреїв становила щонайменше 9,3 % населення Наддніпрянщини (2,2 млн. осіб).
   Стосовно чисельності поляків існують різні версії. Розбіжність даних пов'язана з проблемою врахування українськомовних поляків-селян при проведенні перепису 1897 р., про що йшлося вище. Д. Бовуа вказував, що на Правобережжі, за переписом 1897 p., мешкало 323,0 тис. польськомовних жителів (1,3 % населення) і 667,6 тис. католиків (3 % населення), а точну чисельність поляків встановити неможливо, тому що не всі католики були поляками [17, с 271-272]. Чисельність поляків Наддніпрянщини, за даними М. Кармазіної, дорівнювала 2,8 % населення (656,0 тис. осіб) [12, с 97]; за даними І. Лисевича - 1,7 % (388,6 тис. осіб) [Там само, с 45]. Дослідник української полонії О. Калакура обмежився наведенням приблизної чисельності польськомовного населення Правобережжя (близько 400 тис. осіб) та частки поляків у населенні Лівобережжя (близько 0,1 - 0,2 % населення) [11, с 102].
   Для висвітлення етноконфесійної ситуації в Наддніпрянській Україні візьмемо два найбільших міста краю - Київ та Одесу. Велике місто було викликом для недержавних націй Росії, які боролися за „місце під сонцем". Так, провідники українського руху прагнули зробити Київ центром українства, а київське єврейство виборювало право на нормальне життя в місті [16].
   Чисельність киян дорівнювала, за переписом 1897 р., 247,7 тис. осіб. Етнічний розподіл населення Києва був таким: росіяни - 54,2 % киян (134,3 тис. осіб); євреї - 31,0 % (142,2 тис. осіб); українці - 22,2 % (55,0 тис. осіб); поляки - 6,7 % (16,6 тис. осіб) [9, с 71 - 73]. На жаль, у нас відсутні дані про чисельність юдеїв і католиків, що дало б змогу зіставити дані про рідну мову з даними про віросповідання для отримання показників етноконфесійного (національного) складу киян.
   Чисельність одеситів дорівнювала, за переписом 1897 р., 403,8 тис. осіб. Етноконфесійний (національний) склад населення Одеси був таким: росіяни - 45,3% одеситів (182,9 тис. осіб); євреї - 34,4% (138,9 тис. осіб); українці - 9,3 % (37,9 тис. осіб); поляки - 4,3 % (17,4 тис. осіб). Зауважимо, що під чисельністю євреїв розуміємо чисельність юдеїв, а не тих осіб, для яких рідною мовою був їдиш („єврейська мова"), що становили 124,5 тис. чол. (30,8 % одеситів). Різниця між показниками чисельності юдеїв і „єврейськомовних" одеситів становила 3,8 % (15,3 тис. осіб), які, вірогідно, указували як рідну мову російську. Відтак ми відняли чисельність „неєврейськомовних" юдеїв від чисельності російськомовних одеситів, яких було 49 % (198,2 тис. осіб) [19; 20].
   Таким чином, молодому поколінню російських підданих, яке соціалізувалося на початку XX ст., довелося вступати в доросле життя в умовах соціального хаосу Російської імперії, що модернізувалося. Відтак, молодь стикалася з новими суспільними викликами. По-перше, модернізація традиційного суспільства призводила до співіснування протилежних ціннісних орієнтацій. По-друге, демографічна революція, виражена в стрімкому зростанні населення, занурювала молодь у суспільство з високим рівнем конкуренції. По-третє, урбанізація змушувала молодих містян, нерідко вчорашніх селян, опановувати місто. У Наддніпрянській Україні загальноросійські процеси тривали з особливою гостротою. Адже в українських губерніях знаходилися нові промислові міста та індустріальні райони. Окрім того, у Наддніпрянщині початку XX ст. загострилося національне питання: перед молоддю з-поміж недержавних націй (українців, поляків та євреїв) постала проблема національної ідентифікації та боротьби за національні права.
   Перспективними напрямками подальших досліджень у цій царині є такі теми: 1) становище молоді найбільших етнонаціональних спільнот - українців, росіян, євреїв та поляків - у Наддніпрянській Україні; 2) визначення віку провідників і (якщо можливо) учасників політичних партій і громадських організацій, які діяли в українських губерніях Російської імперії; 3) встановлення ролі Першої російської революції (1905- 1907 рр.) в соціалізації провідників Другої російської революції (1917 - 1918 pp.) та Української революції (1917 - 1921 pp.).

Література

1. Побережников И. В. Модернизация: теоретико-методологические подходы І ИВ. Побережников // Экономическая история. Обозрение / под ред. И. Л. Бородкина. - М. : Изд-во МГУ, 2002. - Вып. 8. - С. 146- 168.
2. Побережников И. В. Проблема структурно-функциональной дифференциации в контексте модернизации / Игорь Васильевич Побережников // Экономическая история. Обозрение / под ред. И. Л. Бородкина. - М. : Изд-во МГУ, 2006. - Вып. 12. - С. 148 - 165.
3. Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905 - 1907 гг. -1917-1922 гг. / Теодор Шанин. - М. : Весь Мир, 1997. - 560 с.
4. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки / Данило Яневський. - К. : Дух і літера, 2003. - 767 с.
5. Ґраціозі А. Війна і революція в Європі, 1905-1956 pp. / Андреа Ґраціозі ; [ пер. з іт. М. Прокопович; передм. А. Ґраціозі]. - К. : Основи, 2005. - 350 с
6. Вишневський А. Г. Воспроизводство населения и общество: История, современность, взгляд в будущее / Анатолий Григорьевич Вишневский. - М. : Финансы и статистика, 1982. - 287 с.
7. Рашин А. Г. Население России за 100 лет (1811-1913 гг.) / Адольф Григорьевич Рашин ; под. ред. С. Г. Струмилина. - М. : Гос. стат. изд-во, 1956. - 352 с.
8. Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897-1914 гг
9. Гуменюк А. О. Соціальна і національна структура міського населення Правобережної України (друга половина XIX ст.) / А. О. Гуменюк // Укр. іст. журн. - 1993. - № 10. - С. 77-85.
10. Іванюк О. Етнічний склад міського населення Київської губернії за матеріалами переписних документів Російської імперії 1897 р. / Олег Іванюк // Краєзнавство. -2008. - №1-4. - С 71-77.
11. Калакура О. Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у XX столітті / Олег Ярославович Калакура. - К. Знання України, 2007. - 508 с
12. Кармазіна М. С. Наддніпрянська Україна в умовах системної загальноросійської кризи / М. С. Кармазіна // Політична історія України. XX ст. : у 6 т. / редкол. : І. Ф. Курас (голова) та ін. - К. : Генеза, 2002 - 2003. - Т. І : На зламі століть (кінець XIX ст. - 1917 р.)/ Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С Кармазіна. - 2002. - 424 с
13. Лісевич І. Т. Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні (1864-1917 рр.) / І. Т. Лісевич // Укр. іст. журн. - 1997. - № 2. - С 43-54.
14. Погребінська І. М. Правове та економічне становище євреїв в Україні (кінець XIX - початок XX ст.) / І. М. Погребінська // Укр. іст. журн. - 1996. - № 4. - С 124 - 132.
15. Самарцев І. Г. Євреї в Україні на початок XX ст. / І. Г. Самарцев // Укр. іст. журн. - 1994. - № 4. - С. 19 - 29.
16. Khiterer V. Jewish life in Kiev at the turn of the twentieth century I Victoria Khiterer II Україна модерна. - 2006. - Ч. 10. - С. 74-94.
17. Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863 - 1914 / Даніель Бовуа ; [пер. на укр. 3. Борисюк ; за ред. Н. Яковенко]. - К. : Критика, 1998. - 336 с.
18. Коцонис Я. Как крестьян делали отсталыми: Сельскохозяйственные кооперативы и аграрный вопрос в России 1861 - 1914 / Янни Коцонис; [авториз. пер. с англ. В. Макарова]. - М. : Новое литературное обозрение, 2006. - 320 с.
19. Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 р. Распределение населения по вероисповеданиям и регионам. Одесса
20. Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. Распределение населения по родному языку, губерниям и областям. Одесса

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com