www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Стратегія трансформації вищої освіти суверенної України: історичний перебіг та перспективи
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Стратегія трансформації вищої освіти суверенної України: історичний перебіг та перспективи

Н. М. Сафонова

СТРАТЕГІЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНИЙ ПЕРЕБІГ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

   Історія неодноразово доводила, що переломні події в житті суспільства завжди викликають наступну трансформацію діяльності освітніх закладів. Державотворчі процеси в Україні наприкінці XX ст. не стали винятком. Актуальним і цілком виправданим є інтерес до проблеми висвітлення реформування систем вищої освіти в країнах колишнього Радянського Союзу, зокрема, суверенної України. Набуття Україною державної незалежності об'єктивно викликало структурні і змістовні зміни у системі вищої освіти. Цій проблемі присвячені дослідження Ю. Алексеева, І. Вакарчука, М. Згуровського, В. Креміня, В. Литвина, С. Ніколаєнка, В. Яблонського та ін., в яких автори відтворюють схему пошуків нової моделі освітньої системи, шлях формування державотворчої стратегії освіти, висвітлюють принципово нове становище вищої школи, пов'язане з її орієнтацією на потреби інформаційного суспільства та необхідністю реагування на загальносвітові тенденції [1].
   В історичному контексті функції вищої школи розглядаються як категорія, що відображає зміст діяльності окремих елементів соціальної системи в цілому. До основних соціальних функцій вищої школи можна віднести соціально-економічні, пов'язані з формуванням і розвитком інтелектуального, науково-технічного і кадрового потенціалу суспільства; соціально-політичні, реалізація яких дозволяє забезпечити безпеку суспільства в найширшому її розумінні, соціальний контроль, соціальну мобільність, стійкий розвиток суспільства, його інтернаціоналізацію і залученість до загальноцивілізаційних процесів; культуротворчі функції, що сприяють розвитку духовного життя суспільства, де вищій школі належить вирішальна роль, бо вона не лише безпосередньо впливає на формування особистості, але й формує в неї відчуття соціальної відповідальності, дозволяє зберегти, розвивати і передавати духовну спадщину. Необхідно також відзначити зростаючу тенденцію взаємодії і переплетення вищеназваних функцій. Адже трансформація соціальних функцій вищої освіти - явище достатньо постійне. Проте у певних історичних періодах швидкість цих змін істотно різниться. Визначити загальні тенденції у досліджуваний період відповідно та внаслідок трансформації системи вищої освіти уявляється цілком реально. Аналіз цих тенденцій, на думку автора, багато в чому обумовить і подальшу стратегію освітянського розвитку.
   Бум вищої освіти, що розпочався у 90-і pp. XX ст., на початку XXI ст. сягнув своєї кульмінації. Якщо кількість студентів вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації на 10 тис. населення становила  у 1994 р. 297 осіб, то у 2007 р. - 578 осіб, у тому числі у державних вищих навчальних закладах ПІ-ІУ рівнів акредитації відповідно 173 і 174 особи на 10 тис. населення. У 2007/2008 навчальному році мережа вищих навчальних закладів налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності у порівнянні з 920 у попередньому 2006/2007 н.р., оскільки відбулося скорочення на 16 вишів, головним чином за рахунок оптимізації та реорганізації вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації. Серед них - 202 приватних навчальних заклади - майже чверть від функціонуючих [2, с.22]. Отже, за нових умов зріс попит на вищу освіту, що призвело до збільшення загальної чисельності тих, хто її отримує. Разом з цим відбулася трансформація певних функцій вищої освіти. Основою цього процесу стали нові концептуально-правові засади розвитку освіти в Україні.Значною зміною в реформуванні української вищої школи стало корегування структури предметів. У цьому відношенні зменшилася частка студентів, які навчалися інженерним спеціальностям та вивчали природничі науки. Проте збільшилась кількість студентів, які вивчають право, економіку, бізнес тощо. Можна погодитись з думкою дослідників Я. Ширмера та Д. Снелбекера, які вважають, що найуспішнішими у перехідному періоді від тоталітарного суспільства до демократії вважаються країни з високою часткою студентів, які вивчають суспільні науки, та меншою часткою студентів, які вивчають природничі (інженерні) науки. На середину 90-х pp. такими країнами були Словенія, Польща та Естонія, стосовно ж України аналогічні процеси лише набували чинності [З, с.43]. Проте вже через десять років розвитку суверенної України профільні пріоритети абітурієнтів змінилися. Так, вже на початок 2002 р. порівняно з 2000 р. кількість зарахованих за галузями знань за державним замовленням з гуманітарних дисциплін збільшилася на 6,3%, права - на 19%, а економіки, комерції та підприємництва на - 19,4% [4]. У той же час кількість зарахованих за напрямом "Інженерія" підвищилася лише на 3,7%. Отже, аналізуючи наведені цифрові дані, можна заключити, що поряд із зростанням чисельності студентів гуманітарного напряму, стабілізувався також обсяг державного замовлення, став домінуючим попит абітурієнтів щодо спеціальностей технічного і технологічного профілів.
   Перебудова системи підготовки фахівців у вищих навчальних закладах зумовила виникнення нових підходів до розроблення форм та методів навчання, тобто педагогічних технологій. З них на цьому етапі найбільш актуальними виявилися інформаційні та комунікаційні, інтерактивні, традиційні. Активного впровадження набуло дистанційне навчання, застосування інформаційних мереж, засобів масової інформації та телекомунікаційного зв'язку, що вимагали набуття відповідних компетенцій.
   На початку 90-х pp. XX ст. в Україні з'явилась реальна можливість більш динамічного розвитку зв'язків із навчальними закладами Західної Європи, Сполучених Штатів Америки та інших держав. Зокрема, Закон України "Про освіту" (травень 1991 р.) містив розділ "Міжнародне співробітництво". В ньому закладам освіти, науковим, науково-виробничим установам системи освіти, органам державного управління освітою надавалося право укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки із закладами освіти, науковими установами освіти зарубіжних країн, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до чинного законодавства України; а також здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законодавства на основі договорів, укладених ними з іноземними юридичними, фізичними особами, мати власний валютний рахунок, створювати спільні підприємства [5, с.37]. У першій половині 90-х pp. XX ст. однією з форм міжнародного співробітництва пострадянських країн з іншими державами, в т.ч. і США, виявилося сприяння навчанню студентів в зарубіжних навчальних закладах. Частка українських студентів, які навчалися у вищих навчальних закладах США у середині 90-х pp. XX ст., виявилась найбільшою у порівнянні з ситуацією в інших колишніх радянських республіках і навіть окремих країнах Східної Європи. Це доводило зацікавленість України у взаємних контактах в освітянській сфері, наближало новий етап розвитку Болонського процесу за участю східноєвропейських пострадянських держав. Одним із перших встановив контакт із вищими навчальними закладами зарубіжних країн Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут". У 2004 р. він мав 94 договори про співпрацю з університетами в 34 країнах світу. Цікавий досвід набув Львівський національний університет імені Івана Франка. У 2001 р. за безпосередньою участю Львівського національного університету імені І. Франка створений Європейський колегіум польських і українських університетів (м. Люблін). Співробітництво вищих навчальних закладів України з міжнародними організаціями та установами (ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Європейським Союзом, Радою Європи), Світовим банком, зарубіжними освітянськими фондами, певними вищими навчальними закладами впроваджувалось на дво- та багатосторонній основі. Такі поняття, як франчайзинг, валідаційна угода, закордонний кампус, транснаціональна освіта стали повсякденними реаліями нового століття. Останнє водночас є очевидним викликом і національній системі забезпечення якості освіти.Аналіз діяльності вишів в досліджуваний період дозволяє заключити, що протягом 90-х pp. XX - на початку XXI ст. переосмислення та трансформація системи гуманітарної освіти призвели до появи нових навчальних дисциплін, збагачення навчально-виховного процесу через гуманізацію та гуманітаризацію. За цих умов зросла роль україністики, дисциплін українознавчого циклу та курсу історії України в національно-громадянському вихованні молоді, формуванні у студентів здатності синтезувати національні й загальнолюдські надбання. Важливою функцією вищих навчальних закладів стало забезпечення подальшого поглиблення знань викладачів і студентів з української мови та її практичного  застосування. До середини 90-х pp. XX ст. у багатьох вищих навчальних закладах України викладання, в тому числі профільних дисциплін, велось в основному російською мовою. Домінувало видання російською мовою підручників, методичних посібників, навчальних програм, планів семінарських і практичних занять. Викладачі та студенти слабо володіли українською мовою та не завжди її застосовували. Формальний підхід до цього питання викликав необхідність активного, системного, але все ж таки поступового впровадження комплексу заходів з метою поширення та вдосконалення застосування державної мови.
   Проблема навчання українською мовою обговорювалася на засіданнях колегії Міністерства освіти і науки України, зокрема, у 1997 р. Було відзначено, що в навчальних закладах міністерства здійснювався планомірний процес переходу на викладання українською мовою. Хоч темпи були досить повільними, все ж у порівнянні із 1991 р. частка академічних груп, в яких викладання здійснювалося українською мовою, зросла з 23 % до 52 %. Кількість викладачів, які викладали державною мовою, становила на той час 58 %. За державною статистикою, українською мовою навчалося 67 % студентів вузів І—II рівнів акредитації та 62 % студентів вузів ПІ-IV рівнів акредитації. На жаль, в окремих регіонах ситуація на краще майже не змінювалася. Це, насамперед, Автономна Республіка Крим, де практично навчання державною мовою не велося. Труднощі були в Донецькій та Луганській областях, де ці показники відповідно становили 7 % та 22 % по вузах першого рівня; 10 % і 9 % - по вузах ІІІ-IV рівнів акредитації. В Одеській, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях українською мовою навчалося менше половини студентів [6, с.90]. Нешвидко здійснювалася підготовка україномовних підручників, тому в рішеннях колегії визначались заходи щодо більш ефективного використання української мови у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації.В досліджуваний період держава, МОН України та вищі навчальні заклади значну увагу приділяли вивченню і поглибленню знань студентів з української мови та літератури. Проведені заходи сприяли поступовому зростанню кількості студентів, які навчалися українською мовою: за даними статичної звітності станом на 2003-2004 н.р. у вищих навчальних закладах І—II рівнів акредитації державною мовою в Україні навчались вже 82%, російською - 18%; у навчальних закладах ПІ-ІУ рівнів акредитації - відповідно 78% та 22%. Цьому в значній мірі сприяло те, що збільшилась кількість викладачів, які викладали певний ряд дисциплін державною мовою [6, с.91].
   Питання інтеграції України в європейський освітній простір у рамках Болонської декларації акцентувало увагу на небезпеці сліпого копіювання інноваційних процесів в освіті. Застереження зводяться до упередження механічного копіювання реформи замість того, щоб приділяти головну увагу умовам, у яких можливий її успіх.
   Узагальнивши набутий вузами досвід, колегія Міністерства освіти і науки України 24 квітня 2003 р. прийняла рішення "Про проведення педагогічного експерименту щодо запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах Ш-IV рівнів акредитації". В ньому зазначалось, що "однією з передумов входження України до єдиного Європейського та Світового освітнього простору є запровадження у системі вищої освіти Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (ECTS), що функціонує на інституціональному, регіональному, національному та європейському рівнях і є ключовою вимогою Болонської декларації 1998 року". У першій половині 2003 р. визначився склад учасників педагогічного експерименту та було проведено розподіл напрямів підготовки за галузевими групами вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації; почалося створення відповідних робочих груп у вищих навчальних закладах. До початку нового навчального року була розроблена програма проведення педагогічного експерименту, а вже наприкінці 2003 р. - нормативна база для забезпечення його реалізації. 23 січня 2004 р. Міністерство освіти і науки України затвердило програму, тимчасове положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців та план заходів щодо їх реалізації, перелік вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, що заявили про участь в експерименті щодо її запровадження. На початку 2004 р. заявили про участь в педагогічному експерименті щодо запровадження кредитно-модульної системи організаційно-навчального процесу 45 університетів, 8 академій, 5 інститутів. Наказ Міністерства освіти і науки від 23 січня 2004 р. визначив сім регіональних базових вищих навчальних закладів, які координували діяльність певних закладів, що брали участь в проведенні експерименту: Київський національний університет імені Т. Шевченка, Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут", Національний університет "Львівська політехніка", Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Харківський національний університет радіоелектроніки, Одеський державний економічний університет, Національний гірничий університет.
   Аналізуючи характер змін у вищій школі, автор дійшов висновку, що в досліджуваний період стратегічні напрями модернізації освіти України визначені об'єктивними тенденціями загальноосвітнього розвитку і тісно пов'язані з внутрідержавними процесами. З урахуванням поширення тенденції глобалізації, яка, зокрема, означає загострення конкуренції між державами-націями, охоплення нею, окрім економіки, інших сфер, стає очевидним, що лише країна, яка забезпечить адекватний вимогам часу розвиток освіти і науки, може сподіватися на гідне місце в світі. Тобто, заклади вищої освіти ототожнюють собою водночас інтелектуальний інструмент матеріального прогресу та гарант збереження загальнолюдської системи цінностей і гуманізації суспільного життя. Саме ці функції вищої школи визначають позитивну перспективу будь-якої держави.
   Особлива роль знання у сучасному світі репрезентує процес формування суспільства знань як нової суспільно-економічної формації у XXI ст. 19 червня 2008 р. у Києві відбувся "круглий стіл" на тему "Проблеми та перспективи входження України в європейський інтелектуальний простір". У проекті Концепції гуманітарного розвитку України, підготовленому робочою групою Всеукраїнського форуму інтелігенції, який відбувся у Києві у березні 2008р., зазначається: "Гуманітарний розвиток - це модель розвитку, орієнтована на максимальне розкриття потенціалу кожної людини і соціуму в цілому, створення гідних умов для реалізації всіх інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини і нації" [2, с.3]. Виходячи з цього, основні напрями державної політики щодо формування суспільства знань передбачають створення інформаційного (мережевого) суспільства на базі інформаційно-комунікаційних технологій, стимулювання результатів наукових досліджень і розробок для інноваційного розвитку економіки, а також розвиток інтелектуального потенціалу нації шляхом забезпечення конкурентоспроможності освіти, модернізації культурної політики та сприяння соціальній і громадянській активності людини [2, с 17].
   19 червня 2008 р. у Києві відбувся "круглий стіл" на тему "Проблеми та перспективи входження України в європейський інтелектуальний простір". На часі знов постали питання про європейський та український інтелектуальний простори, особливості та можливості інтеграції, про модернізацію освітньої системи України та ключові проблеми розвитку вітчизняної науки в контексті входження України в європейський інтелектуальний простір. Для того, щоб ринок освітніх послуг, запропонований Україною, був ефективним, він повинен бути, по-перше, конкурентним, і, по-друге, чим він більший, чим він більш ємкий, тим ефективніше працює ця система. Для України, як і інших учасників європейського освітнього процесу, Болонська система задумана і реалізується в контексті того, який метод, який інструмент, ринковий механізм застосувати в організації сфери освіти і науки.
   Викладене дозволяє зробити певні висновки. По-перше, збільшення кількості тих, хто навчається у вищій школі, свідчить про зростання престижу вищої освіти. Але це - досить формальний показник. Бум вищої освіти ще не є ані ознакою її ефективного застосування, ні тим більш - зростання економічного рівня держави. Суспільство повинно уникнути ілюзії, що з досягненням певного освітнього рівня, скажімо, половиною населення виникне кардинально нова економічна ситуація. Для того, щоб отримана освіта, персоніфіковані знання здатні були впливати на стан економіки, необхідне функціонування механізму їх ефективного використання, а також деякий час, щоб відчути позитивні зміни.
   По-друге, існуючий принцип відповідності освіти потребам ринку праці поступово отримав домінуючий характер. Думка про те, що сучасні вищі навчальні заклади в умовах ринку перетворюються на своєрідні економічні корпорації, не є зовсім новою, бо неодноразово вона вже висловлювалась на просторах СНД. Вищий навчальний заклад став суб'єктом ринкових відносин і його діяльність теж підлягає принципу "те, що не продається, не повинно вироблятися". Звідси вища освіта стає суб'єктом підприємницької діяльності з усіма наслідками.
   Тут простежуються два моменти. Перший полягає у тому, що питома вага працюючих за отриманим фахом завжди буде суттєво відрізнятися від кількості випускників-спеціалістів. Далі слід пам'ятати, що принцип "ціна - якість" під час надання освітніх послуг має відображати фактичну ситуацію, бо саме цей принцип перетворюється інколи у вирішальний фактор під час вибору вищого навчального закладу абітурієнтами або їх батьками.
   По-третє, масовий характер вищої освіти вже сьогодні має істотний недолік - профанацію вищої освіти. Наявність дипломів про вищу освіту, додаткову чи післядипломну, не завжди відповідає реальним знанням, реальному освітньому рівню його власника. В подальшому є загроза поглиблення цієї тенденції, котра здатна деформувати моральний та економічний стан розвитку суспільства.
   Останнє. Майбутнє грунтується на теперішньому. Свої наукові кадри Україна мусить виростити сама, дбаючи про національний інтелектуальний потенціал. Саме тому ідеологічним постулатом трансформації освіти стає формула: працювати на українське суспільство знань, а не на ринок дешевої робочої сили.
   Сьогодні національну ідею, навколо якої намагаються згуртувати українців, шукають будь-де і будь у чому. Якість, що перетворено у національну ідею, дозволяє в свою чергу країнам, що опинилися у стані економічної депресії, з успіхом вийти з кризи. Тож поняття "якість" стає категорією, яка поширюється на різні аспекти, в тому числі й на сферу освіти. Нова концепція якості і корисності освіти - найважливіша, але поки ще не вирішальна і, навіть, невистачаюча ланка у житті вищого навчального закладу.
   Європейський вибір є реальністю для суверенної України. Проте слід зважити, що Європа сама сьогодні шукає механізму підвищення ефективності і конкурентоздатності власної освіти. Узагальнення досвіду освітянських реформ в історичному аспекті дозволить переорієнтувати інтелектуальну сферу України на кінцевий результат, яким є пожвавлення інноваційного процесу. Подальше дослідження названої проблеми, як уявляється, доцільно проводити у контексті порівняння набутого в історичному плані вітчизняного і світового досвіду з цього питання за двома напрямками: по-перше, аналізуючи досвід країн пострадянського суспільства, з якими сучасна Україна має багато спільного у минулому; та, по-друге, розглядаючи спільні та особливі аспекти розвитку вищої освіти країн Західної Європи і Північної Америки.

Література

1. Див., напр.: Алексеев Ю. Україна: освіта і держава (1987- 1997 рр.) / Юрій Миколайович Алексеев. - К.: Експрес-Об'ява, 1998. -110 с; Вакарчук І. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи / Іван Олександрович Вакарчук // Вища школа. -2008. - №3. - С.3-18; Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи) / Василь Григорович Кремень. - К.: Грамота, 2003. - 216 с; Ніколаєнко С. М. Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні. Парламентські слухання про вищу освіту / Станіслав Миколайович Ніколаєнко // Педагогіка толерантності. - 2004. -№2-3. - С.104-116;
2. Концепція гуманітарного розвитку України (проект). Всеукраїнський форум інтелігенції, Київ, 28 березня 2008р. / Національний інститут стратегічних досліджень. - К., 2008. - 34 с
3. Ширмер Я. Реформи на Україні: ідеї та заходи / Я. Ширмер, Д. Снелбекер. - К.: Альтерпрес, 2000. - 220 с;
4. Дані про кількість зарахованих за галузями знань за державним замовленням (2000-2002 pp.) [Електронний ресурс]: За матеріалами Міністерства освіти і науки України. - Режим доступу: www.mon.gov.ua.;
5 .Освіта України. Нормативно-правові документи. -Офіц. вид. - К.: Міленіум, 2001. - 472 с - (Нормативні документи МОН України);
6. Сопівник Р. В. Зростання ролі студентів у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів України: історичний аспект (90-і pp. XX - початок XXI ст.): дис....канд. іст. наук: 07.00.01 / Сопівник Руслан Васильович. - Луганськ, 2004. - 256 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com