www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Дослідження психологічних аспектів "українізації" міст УСРР в 20-х - на початку 30-х pp. XX століття за мемуарами та свідченнями сучасників
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Дослідження психологічних аспектів "українізації" міст УСРР в 20-х - на початку 30-х pp. XX століття за мемуарами та свідченнями сучасників

H. О. Ідріс

ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ АСПЕКТІВ "УКРАЇНІЗАЦІЇ " МІСТ УСРР В 20-Х - НА ПОЧАТКУ 30-Х PP. XX СТ. ЗА МЕМУАРАМИ ТА СВІДЧЕННЯМИ СУЧАСНИКІВ

   Сьогодні, коли важливість державної мовної політики не підлягає сумніву, а питання "українізації" міст ставиться досить гостро, зростає необхідність у дослідженнях психологічних аспектів "українізації" як фундаменту для прийняття виважених та виправданих історичним досвідом політичних рішень.
   Аналіз психологічних аспектів "українізації" потребує використання відповідного інструментарію [1]. Серед іншого, у нашому розпорядженні порівняно невелика група джерел: праці мемуарного характеру, задокументовані і збережені спогади та свідчення учасників національно-культурного будівництва, яке здійснювалось радянським керівництвом в Україні у 20-х - на початку 30-х pp. XX ст. Саме їх аналіз, попри певний суб'єктивізм, дає можливість розкрити психологічний бік "українізації". Це щоденники вчених, діячів, зокрема С. Єфремова, І. Майстренка, спогади пересічних мешканців міст та гостей УСРР [2; 3]. Ці джерела дають уявлення не стільки про кількісні зміни, як про якісний бік процесу українізації, акцентують увагу на протиріччях та труднощах її сприйняття, мотивації, оцінках тощо.
   У рамках даної статті повний огляд літератури з проблеми не є можливим. Окремі аспекти "українізації" міст УСРР у 20-х - на початку 30-х pp. XX ст. розглядають В. М. Даниленко, Я. В. Верменич,  П. М. Бондарчук, Л. В. Гриневич, О. О. Ковальчук, В. В. Масненко, В. М. Чумак. Вищезгаданим авторським колективом 2003 року була видана монографія ("Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобутки, уроки) у якій висвітлено особлиості проведення "українізації" у кадровій політиці, у сфері освіти, культури, інформації [4]. Ці та інші аспекти "українізації" міст УСРР висвітлено у роботах й іншими авторами, у той час, як дослідження психологічних аспектів "українізації" з урахуванням визначального впливу середовища (міст УСРР), ґрунтовних робіт не існує.У роботі над проблемою важливо зрозуміти, яким було сприйняття "українізації" мешканцями міст у 20—30-і pp. XX ст., яким чином воно вплинуло на їх буття та самосприйняття, які психологічні механізми та засоби використовувались владою для контролю за динамікою та характером процесу, як відбувалось маніпулювання масовою свідомістю українців.
   Для виваженої відповіді на ці питання доцільним є аналіз історичного досвіду крізь призму суб'єктивного - через спогади та свідчення учасників подій, їх оцінки, відношення.
   Людина, що є суб'єктом та об'єктом супільних відносин, у нашому випадку, є і творцем, і об'єктом "українізації". У привітанні XIII з'їзду РКП ("Думки про національне питання у зв'язку з декретами уряду УССР про українізацію") підкреслюється, що "і Маркс і Ленін були не лише великими економістами і теоретиками, але й великими психологами народів, народних мас, психологію яких вони враховували і не могли не враховувати при здійсненні, проведенні в життя ідей соціалізму" [5, с 150].Мотивацією до розгортання політики українізації стала необхідність у завоюванні довіри місцевого українського населення та ствердження панування більшовицької влади. Цим завданням підпорядковані інші мотиви до здійснення "українізації". Так, у колективній монографії "Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобутки, уроки" підсумовується: "...мотиви українізації не позбавлені і суто культурницького зафарбування ... Але це культурництво, як бачимо, набуває класової прагматичної інтерпретації" [4, с 185].
   Над мотивами до розгортання політики українізації роздумував Сергій Єфремов. Він розумів, що "українізувати" село потреби не має. Прагнучи прихилити до себе національне село, новий уряд провадить "українізацію" міста, щоб отримати кредит довіри, забезпечити себе резервами часу на закріплення влади та виявити активні сили національного опору.
   Народжений у селі, урбанізований українець С. Єфремов розуміє "українізацію" міст УСРР як політику, спрямовану на такі міські сили як робітництво та службовців.
   Але в "українізації" робітництва та "поглибленні зв'язків між робітниками і селянами", він бачить приховані мотиви - прагнення зміцнити радянську форму державності. Під упровадженням української мови у робітничому середовищі міст провадилася агітаційна робота. Робітників силою заганяли на книжкові виставки, де українська книжка майже не була представлена, "найбільше місця займав московський Держвидав" із літературою більшовицько-пропагандистського характеру. Від такої "українізації" (вірніше пробільшовицької агітації) "масового робітника", на думку С. Єфремова, рятував невисокий освітній рівень: "масовий робітник занадто ще некультурний, щоб його могла заінтересувати така рафінована штука, як книжна виставка" [2, с 150].
   У своїх щоденниках "українізацію" службовців С. Єфремов оцінює як "захід доцільний - щоб службовці знали народну мову", але вважає, що подвійні стандарти "українізації" зумовлюють потворні форми реалізації даної політики. "Просто стогін і ґвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по-українському, але як ніхто з росіян і "тоже-малоросов" того всерйоз не брав, то граматики і словники любенько собі спочивали під спудом. Аж тут почали іспити робити і, хто не складе -виганяти. От тут от і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в тому, що робиться вони Богові Духа винні. Характерно, що найсерйозніше до українізації поставилися службовці-жиди і справді за цих півроку понавчалися, тоді як росіяни нарікали і нарікають, але пальцем кивнути не хочуть, щоб якось вже раз раду собі з тим дати. Треба сказати, що чимало й дурниць роблять. Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів граматикальних, пишуть диктовки, забивають голови правописними дрібницями, до того ж неустановленими. В результаті якесь буквоїдство виходить, яке дає рацію нарікати зовсім справедливо... Хоча без примусу тут, очевидно, нічого зробити не можна. Старий чиновник, який думає, що все для його, а не він для народа, ще не вмер і твердо сидить у кожному радянському службовцеві. А з цього виходить і сміх, і горе, коли на старість доводиться за граматику та правопис братись. І беруться, хоч і клянуть крепко та зганяють злість на безневинних цим разом українцях" [2, с.155].
   Самі більшовики офіційні мотиви до "українізації" міст УСРР пояснювали необхідністю зближення русифікованого міста з українським селом, поглибленням зв'язків між робітниками і селянами. Так, головний промотор дискусій навколо теорії боротьби двох культур, інспірованої ЦК КП(б)У, Д. Лебідь розумів "українізацію" як необхідність стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста. Проголошувалась вищість російської культури в Україні, що сприяло формуванню та розвитку в українців комплексу меншовартості.
   Поняття "комплекс неповноцінності" розглядає український вчений у діаспорі О. Кульчицький і вважає, що комплекс меншовартості властивий усім пригніченим народам, у тому числі й українському. Він наголошує, що формування комплексу меншовартості мало в Україні придатний ґрунт, особливо в містах, які ніколи не були, на відміну від села, до кінця повноцінними осередками української культури [7, с.716].
   Звернемось до спогадів "українізатора" І. Майстренка. Він працював "викладачем української мови в радянських установах Харкова" і пояснював зміст роботи "українізатора" так: "Після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) почалася українізація радянських установ. Для службовців створювались у робочий час курси щось з два рази на тиждень, а потім влаштовувалися іспити перед комісією, до якої входив представник відділу освіти, викладач мови (в цьому випадку я) і третій, здається представник профкому даної установи. Тільки той, хто склав іспит, міг залишатися на праці в даній установі. Від курсів звільнялись тільки керівники установ" [3, с.183].
   На думку І. Майстренка, комплексом меншовартості була вражена навіть свідома частина українців, бо "в ті часи, людина, що говорила літературною українською мовою, могла бути тільки свідомим українцем". І. Майстренко наводить приклади прояву комплексу меншовартості, які він мав змогу спостерігати, будучи "українізатором": "В тресті Хемвугілля мені трапилася незбагненна до сьогодні пригода. Головний інженер тресту, за прізвищем якийсь "...ський", особа років 35, курсів не відвідував. Він, як усі інженери царського часу (їх було дуже мало), належав колись до вищих кляс суспільства... Якось після іспитової комісії представник професійного комітету тресту сказав мені, що головний інженер просив мене зайти до нього. Я зрозумів - він не відвідував курсів українізації, але йому потрібна була посвідка, що він іспити склав. Ідучи до його кабінету, я був готовий опиратися намаганню дістати незаконну посвідку. Який же я був приголомшений, коли цей інженер, який в тресті говорив тільки російською мовою, звернувся до мене чистою літературною українською мовою... Так до сьогодні я не збагну, що це була за людина - головний інженер тресту Хемвугілля, який, наскільки я знаю, в тресті не виказував, що він свідомий українець" [З, с 184].
   Під тиском комплексу меншовартості відбувалась остаточна втрата українцями міст УСРР національної ідентичності. Нова ідентифікація особи відбувалась за такою національністю як більшовик. Анекдотом із "новітнього фольклору" С Єфремов ілюструє настрої того часу: "На двірці перед поїздом кондуктор здержує публіку й перевіряє білети. Протискується й проштовхується якийсь суб'єкт: "Кондуктор! Місце мені... ось мій партійний білет". - "Ну, й до чого ж тут національність? -відповідає кондуктор" [2, с 189].
   Заміна національності "українець" на зручне для маніпулювання безнаціональне "більшовик" мала допомогти уникнути занадто свідомого та старанного ставлення до "українізації" з боку українців-городян. "Свідоме ставлення" до "українізації" не віталося. Віталася рабська покора. Так, на думку С. Єфремова, новий більшовицький лад був рабським. "На рабах далеко не заїдеш, а не дурно ж у теперішніх радянських скороченнях корінь "раб" превалює ("рабкор", "сорабкоп", "сарабіс" і десятки інших). Саме от- раб, а не робітник" [2, с 104].
   Ставлення до "українізації" з боку українців-харків'ян, що відвідували українізаційні курси висвітлює "українізатор" І. Майстренко. Усіх курсантів (за здібностями і ставленням до українізації) він поділив на три групи: українці, росіяни, євреї.
   Перша група - українці, різнилась своїм ставленням до "українізації" залежно від віку: "молоді українці, особливо з харківських передмість, вивчали українську мову добре і часом навіть із свідомим ставленням до "українізації". Але таких було мало"; старі царські фахівці-малороси становили більшість, але "їм було важко засвоювати українську мову". Ті ж з них, хто прагнув оволодіти українською мовою, відчували труднощі.
   І. Майстренко пригадує: "Пам'ятаю старого сивоусого інженера-шляховика (залізниць) ... Української мови він абсолютно не знав, хоч говорив з українським акцентом. Але почував себе українцем і до українізації ставився прихильно, дарма, що вона йому не давалася. Коли я його викликав "до дошки" і диктував якесь речення, він кректав, мучився, хотів зробити добре, але в нього не виходило. Такими були майже всі старші зрусифіковані українці. Тільки старий член компартії і член колегії наркомату інспекції Затон сам говорив зі мною українською, хоч і не зовсім правильною мовою, підкреслюючи тим самим своє прихильне ставлення до українізації".
   Загальний висновок І. Майстренка в оцінці першої групи курсантів невтішний: "Свідомих українців, крім Затона та молодого рахівника з тресту Хемвугілля (з харківського передмістя Основи), я не пам'ятаю" [З, с.183].
   Друга група курсантів - євреї, була найстараннішою в українізації і різнилась своїм ставленням до "українізації" залежно від партійної приналежності: безпартійні євреї були прихильні і "здібні в цій справі може тому, що самі походили з України, багато з українського містечка"; "євреї-члени компартії, були менш прихильні до українізації і політично горнулися до імперської еліти.
   Третя група курсантів - росіяни, була на курсах найменш чисельною. "Ті одиниці, яких я пам'ятаю, були ще менш здібні до українізації, ніж русифіковані малороси". Своїм ставленням до "українізації" ця група курсантів не дуже різнилась: "Виглядало так, що росіяни вважали українізацію сезонною несерйозною справою, хоч ставилися до неї мовчки льояльно, проте їхніх зацікавлень вона не зачіпала" [3, с 184].
   Ставлення до "українізації" пересічних городян визначало динаміку, глибину, рамки, природність та інші показники національних перетворень і не могло не контролюватися більшовиками. Контроль поширювався не лише на ділову сферу буття громадян, але й особисту, зокрема-сім'ю.
   Сім'я відіграє важливе місце у становленні поглядів, переконань, оцінок, психіки та культури людини. У 20—30-і pp. XX ст. під впливом ряду чинників (урбанізація, активне переміщення населення з села до міста, з аграрних регіонів до промислових, а також з малих міст до великих, індустріалізація, примусова колективізація тощо) традиційна українська сім'я зазнала значних змін, трансформувались не лише її економічна роль та демографічний склад, але й традиційні для української родини цінності. Очевидно, "міграція із села до міста сприяла розпаду сім'ї, що складалася з трьох поколінь" [8, с 100]. Нова урбанізована сім'я потроху втрачала мовні та культурні зв'язки з власним корінням, а нове оточення контролювалося більшовиками і не сприяло формуванню національної ідентичності нових поколінь.
   На той час, харківський студент (згодом "українізатор") І. Майстренко у 1924 р. одружився й "перебрався мешкати до батьків дружини", то розповідає про свою нову сім'ю так: "Це була зрусифікована українська родина, як майже все харківське робітництво, але з певними "малоросійськими" традиціями: мій тесть охоче відвідував українські театри (тільки українські) під час їх вистав у Харкові (театр Кропивницького та інші). Родина була співуча, і тесть із братами добре виконували українські пісні. Але мова в хаті була російська" [3, с.202].
   Тесть І. Майстренка читав вдома газету "Харьковский пролетарий" російською мовою, але через її українізацію "змушений був (зі скреготом зубовним) читати українську газету". Таке відношення до українізованої газети І. Майстренко пояснює не відразою до українського, а іншими причинами: технічною - "українська транскрипція була йому незнайома", "чимало літературних слів і висловів були йому не знайомі, хоч сам він походив з повітового містечка Валки на Харківщині"; культурно набутою у зрусифікованому міському середовищі - "до "мужицької" мови була легенька погорда"; психологічною - звичкою читати російською мовою. "До української газети мій тесть швидко звик, отже, якби читання її тривало довгі роки, то поворот до російської газети для його флегматичної української вдачі був би, мабуть, так само важкий і неприємний, як і перехід з російської на українську" [3, с.202].
   Якщо до читання українізованої преси в родині І. Майстренка звикали, то "тверду українську лінію", що її вніс у сім'ю зять, не поділяли. Коли в родині з'явилося немовля і молодий батько, "знаючи, які важливі для дитини перші життєві враження, обов'язково волів мати няню з українського села", то "теща, не входячи в українізаційну політику, знайшла старшу російську жінку, досвідчену няню з Курської губернії" [З, с.203]. І. Майстренко наполіг і пізніше мав у хаті лише українських нянь. Сина послав до українського садочка, пізніше до української школи, "навіть на Донбасі, де переважала російська школа". Але, заради справедливості, слід відзначити, що таких свідомих прихильників "українізації" у побуті, у сім'ї було не багато. Головним чином, це була інтелігенція.
   У доповідній записці до Центральної комісії українізації радапарату при НКО УСРР зазначено, що радянізований службовець "знаходиться в руському оточенні. Домашнє оточення руське, газета, книжна, розговорна мова дома і на службі теж руська" [9, с 12]. Така ж ситуація спостерігалась у середовищі робітництва.
   У родині І. Майстренка зрусифіковане оточення, поверховість "українізації", її нетривалість, а згодом і його арешт, звели нанівець всі намагання молодого батька виховати сина як свідомого українця. Із сумом І. Майстренко відзначає: "Проте мій син, хоч і вчився в українській школі, але на вулиці й дома розмовляв російською мовою... Коли я повернувся з Сибіру, мій син був уже у восьмому клясі десятирічки. Він купив собі історію давніх часів (шкільний підручник) російською мовою Цей самий підручник був і українською мовою для українських шкіл. Я його запитав, навіщо він купив підручник російською мовою. А він мені у відповідь: "Яка різниця, багато учнів роблять так" [3, с.204].
   Вплив "українізації" на міську сім'ю однозначним визнати неможливо. Як свідчать звіти: "по деяких підприємствах частина робітників-українців не розірвала ще зв'язку з селом, має там свою сім'ю, землю та дбає також про своє сільське господарство. Домашнє оточення робітників-українців здебільшого є українське - жінка, родина - українці; діти вчаться по українських школах" [10, с.55]. Але, не дивлячись на те, що "українське робітництво знаходиться часто-густо в українському оточенні (жінка, діти, батьки, родичі, кіно, театр, побут), офіційне оточення майже цілком є російським" [11, с 13].
   І тим не менш, міста українізуються. Українізується молодь, студентство. Про українство Харкова І. Майстренко говорить, що це був "островок, який одначе швидко зростав... Українським студентством переповнялись вузи... Українізація харківських вузів і шкіл збільшувала в столиці кадри української інтелігенції. На заводи теж приходила з села молодь, яка вчилася в українській школі, хоч нові заводи тоді ще не будувалися" [3, с.205].
   Цікавими є згадки Києва доби "українізації" людиною сторонньою, білоруським студентом Миколою Улащиком: "Ми бігали по всьому Києві... Оглядали музеї. Зазвичай в музеї, зачувши нашу говірку, питали: "Це з Білорусі", і, почувши нашу відповідь запрошували: "Будь ласка!" Це означало - заходьте, громадяни не купуючи квитків. І одразу починалися зацікавлені питання про Білорусь, про театр, видавництва і насамперед про білорусизацію. Надто хвалитися своїми досягненнями нам не доводилося. В Києві українізація була не порівняно сильнішою. Скрізь чулася українська мова. Але українці були ще не задоволені своїми темпами й, довідавшись, що в нас значно гірше, дивувалися: що ж це за держава, яка не говорить по своєму" [12, с 172].
   Свідченням зростання свідомого ставлення до "українізації" може слугувати прихильність та прийняття власної культури у побуті. Зовнішня демонстрація такої прихильності виражалась у носінні національного українського одягу. За спогадами Миколи Улащика київські дівчата носили вишиті сорочки: "Одягнуті ці красуні гарно й колоритно. На них вишиті сорочки, а зверху якісь особливі безрукавки, що прилягають до стану. Загалом такий одяг, у який одягнуті українки, в усіх старих виданнях". Не цуралися, а з погордою носили українське вбрання не лише звичайні пересічні городяни, але й академіки. Ось, як згадує свою зустріч із С. Єфремовим М. Улащик: "Ми пішли до Української академії, щоб дізнатися, яку дослідницьку роботу ведуть українські студенти. Нас прийняв хтось із адміністрації Академії - здоровий дядько років під сорок, у вишитій сорочці" [12, с 172].
   "Українізація" міст набирала обертів. Під час своєї чергової відпустки у Київ у 1927 p. М. Улащик відзначив: "Київ і взагалі Україна, українська мова, газети, журнали, українізація Києва справили на мене велике враження. Я почав посилено читати літературу з українознавства, особливо з історії національного руху в Україні. У мене в голові міцно сиділа думка, що незабаром мало розпочатися військове зіткнення СРСР з капіталістичним світом. Роздумуючи далі, я дійшов висновку, що такі передові республіки як Україна, Грузія, мають створити самостійні республіки. Минуле 1917-1921 pp. було гарною репетицією. Особливо вдалими мені здавалися перспективи України. Багатство надр (залізна руда, вугілля) і грунтів, море і клімат - все це, здавалося, складає передумови для створення незалежної Української республіки" [12, с 174].
   Як бачимо, у своїх оцінках "українізації" (від поміркованих до радикальних) учасники цього процесу не однозначні. Але єдині в тім, що у наслідок "українізації" міста УСРР почали втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. Натомість активно формувалася українська міська ідентичність. Саме тому більшовики повели активний наступ на "українізацію".
   Феномен міста як середовища життєдіяльності людей являє собою дуже складне явище, а "українізація" міст і в рамках сьогодення, і в історичній перспективі передбачає багатоплановість культурних, політичних, соціальних перетворень. Сьогодні "українізації" міст перешкоджають різні чинники. Серед них психологічний аспект: зберігаються психологічні стереотипи, упереджене ставлення частини населення до української мови, небажання її вивчати та користуватися у повсякденному житті. Тому для формування національної ідентичності, для розбудови держави, для дієвого та ефективного проведення національної політики нам необхідне вивчення досвіду минулого. Суб'єктивні спогади, свідчення - це джерело інформації, що пояснює ставлення до українізації, її сприйняття масами та окремим пересічними учасниками процесу. У подальших наукових розвідках аналіз мемуарів, спогадів та свідчень сучасників, що відображають якісний бік "українізації", зокрема у великих містах, мають бути доповнені свідченнями мешканців невеликих містечок.

Література і примітки

Слово "аспект", що походить від латинського aspectus - погляд, вид, розуміємо як "точку зору, з якої розглядається предмет, явище, поняття".
1. Єфремов С. О. Щоденники. 1923-1929 / С. О. Єфремов . -К.: ЗАТ "Газета "Рада"", 1997. - 848 с
2. Майстренко І. Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні / І. Майстренко. -Едмонтон: Канадський ін-т українських студій, Альбертський ун-т, 1985. -416 с.
3. "Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобутки, уроки: [колективна монографія / За ред. В. А. Смолія]. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. - 392 с
4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (НДАГО України), ф.1, оп.20, спр.2455.
5. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Б. Кравченко. -Київ: Основи, 1997. - 424 с
6. Кульчицький О. Риси характерології українського народу / О. Кульчицький // Енциклопедія українознавства в 2-х томах.- Мюнхен; Нью-Йорк, 1949. - Т.1, 4.2. - 1949. - 906 с.
7. Скуратівський В. А. Основи соціальної політики: навч. посіб. /
8. А. Скуратівський, О. М. Палій. - К.: МАУП, 2002. - 200 с
8. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.2253.
9. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.2455.
10. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.2253.
11. Матяш І. Київ 1920-х років очима Миколи Улащика / І. Матяш // Київська старовина // - 2001. - №2. -С172-174.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com