www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Російське самодержавство та питання українського національного відродження кінця XIX - початку XX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Російське самодержавство та питання українського національного відродження кінця XIX - початку XX ст.

Г. М. Буканов

РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КІНЦЯ XIX- ПОЧАТКУ XX СТ.

   Українсько-російські відносини завжди привертали до себе пильну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дожовтнева російська та радянська історіографія ігнорували факт державницьких вимог України, спотворено подавали схему тогочасних політичних стосунків, замовчували негативну роль "московського чинника" у справі знищення козацької України. Погляди ж вітчизняних вчених зазнали значної еволюції, особливо щодо подій другої половини XIX - початку XX ст. Ці роки стали етапом на шляху автономістських потреб та вимог України, її інтеграції до політичної системи Росії. Окрім того, питання українсько-московських політичних відносин не досліджувалося комплексно, з урахуванням економічних аспектів, механізмів зв'язку між державними інституціями сторін, що передбачає висвітлення економічних показників України того часу, культурної політики стосовно українства, а також ідейно-політичного розвитку України. Завданням даної статті є дослідити та проаналізувати економічні та політичні чинники антиукраїнського характеру національної політики російського самодержавства кінця XIX - початку XX ст.
   До історіографічного доробку по даній темі вагомий внесок зробили сучасники подій: Б. Грінченко, В. Дорошенко, С. Єфремов, російський історик С. Щоголев, А. Стороженко, німецький дослідник О. Гетч, П. Стебницький, П. Христюк, П. Гайдалемівський, Є. Чикаленко та ін. Найкраще опрацювання історії тогочасний українських партій показано у працях, опублікованих за кордоном українськими емігрантами й істориками з діаспори: Д. Дорошенком, О. Лотоцьким, Ю. Тищенком-Сірим, Н. Полонською-Василенко та ін, які використали значний об'єм фактичного матеріалу [1]. Намагання об'єктивного висвітлення аспектів формування, діяльності лібералів в І—III Думах, ми знаходимо в працях видатних істориків сьогодення, присвячених діячам історії українських партій -Г. Касьянова, О. Телешуна, О. Голобуцького, В. Куликова, А. Павка, Ф. Турченка, С Донченка та ін. [2, 3].
   XIX ст. для народів Європи було позначене прагненням до національної державності, що, у свою чергу, супроводжувалося вимогами проведення ліберальних перетворень. Тому набуття народами національної державності асоціювалося з посиленням ідей лібералізму загалом. Національність для європейських лібералів - таке ж саме індивідуальне буття, поза яким не можливе існування людини [4, с.42].
   Україна була важливою складовою для ствердження могутності імперії. Саме через Україну був відкритий шлях до Чорного моря, в Європу, на Схід [5, с.4].
   В Україні вирощувалися найважливіші для Росії зернові й технічні культури такі як жито, пшениця, овес, соняшник, буряк, картопля, ячмінь, просо, гречка тощо. У 1900 р. процент вирощування озимої та ярової пшениці становив відповідно 75,1% і 38,8%, ячменю - 51,4% - це більше, ніж у всіх європейських губерніях Росії. На цукрових заводах України вироблялося 84 % цукру від загально імперського обсягу виготовлення цього продукту [6, с 144].
   Вивіз з України в Росію промислової сировини й напівфабрикатів становив 75%, зерна - майже 0% [7, с 270, 275, 279].
   Сільськогосподарська продукція, що вивозилася з Наддніпрянщини, становила половину загальноросійського експортного балансу. Україна давала 41% пшениці, жита, ячменю, що йшли в торгівлю і 26% борошна. З України кожного року вивозилося 60-70 млн. пудів пшениці та 20-25 млн. жита (відповідно 60 і 30 відсотків загальноїмперського експорту) [8, с 119].
   Масштаб щорічного пограбування господарства українського населення обчислювався сумою в 400 млн. крб. [8, сі 18-119]. Воно щороку давало державному бюджету понад 500 млн. крб. на рік (26% всіх державних доходів), а отримувало - 280 млн. із загальної суми видатків [9, с.ЗЗ].В українських східних, південно-східних і центральних районах були зосереджені вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна галузі важкої промисловості. З 1900 р. видобуток кам'яного вугілля на місцевих заводах становив майже 70% усього видобутку імперії [6, с 144].
   Політика самодержавства щодо українського народу мала за мету культурну та мовну русифікацію. Наступ на українську культуру відбувався за кількома напрямами: заборона видання науково-популярних і релігійних книг українською мовою - Валуєвський циркуляр 1863 p., друкування українських текстів, за винятком художньої і наукової літератури та проведення театральних вистав українською мовою - Емський указ, викладання нею шкільних дисциплін, вилучення українських книг із бібліотек, ввезення в Україну україномовних творів, надання переваги росіянам при формуванні педагогічних кадрів для України [10, с.260-261]. "Свідоме українство" розглядало національну ідею як істотну домінанту національного відродження на різних етапах історичного розвитку української нації. Особливо це проявилося в період перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, коли об'єктивно посилилася тенденція до возз'єднання розмежованих територій. Єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель становив 850 тис. км , з яких 9/10 перебувало під владою Російської і 1/10 частина - під владою Австро-Угорської імперій [11, с 6].
   У 1895 р. Ю. Бачинський у праці "Україна irredenta", переходить до конкретних порад як для російських українців, так і для галичан: "Щодо російської України, - пише автор, - то тут перше діло - виборення конституції в Росії... Але попри боротьбу з російським абсолютизмом треба вже тепер почати тій малій горстці свідомих українців будити серед української суспільності в Росії думки про політичну самостійність України" [12]. Він наголошує на необхідності боротися з існуючим австрійським централізмом за зміцнення виборчої ординації. Але знов-таки підкреслює, що здійснення будь-яких ідей і постулатів, які висувають українці в Галичині, аби поліпшити соціальний стан та захистити національні інтереси народу, неможливе без політичної самостійності України. У цьому ж контексті варто згадати ще одну працю Ю. Бачинського "Гльосси", написану на замовлення газети "Іскра" у 1904 р. За задумом вона мала стати своєрідним ідейним дороговказом для галицької молоді, знайомлячи її з ідеологічним розмаїттям платформ українських партій. Ця праця містить спроби історіософського осмислення українського руху в Галичині - від його початків та помилок минулого, - наголошуючи на перспективах щодо майбутнього.
   О. Забужко говорить про значення літератури та друкованого слова в умовах нерозвиненості або відсутності громадянського суспільства, підкреслюючи такі її функції як "ідеологічна, просвітницька, виховна, культурно-синтезуюча" [13, с 11]. В Україні ж було заборонено і видання періодичної преси українською мовою. Лише поширення революційних виступів населення змусило царя та уряд 12 грудня 1904 р. підписати указ про усунення надмірних обмежень щодо друкованого слова та надати тим самим вітчизняному друку можливість належно виконувати високе покликання бути правдивим виразником прагнень народу [14, с 6].
   Царський уряд і, відповідно, місцева адміністрація чинили перешкоди не лише розвитку української культури, але й громадського життя. Із цього приводу М. Грушевський вважав, що утиски, заборони та репресії царату, спрямовані проти українства, гальмували його розвиток та розвиток культурних сил українського населення. Ставлення уряду Росії до української народності взагалі було однією суцільною історією репресій [15,с.9].
   Разом з тим, М. С. Грушевський формулює теорію про однорідність української нації: "Українська народність належить до категорії народностей демократичних. Історичні умови звели її національний склад практично до демосу, до того ж, головним чином, демосу селянського, землеробського" [16, с 142].
   Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики та піднесення національних рухів піднялася під час та у перші роки революції 1905-1907 pp., одним із основних завдань якої було розв'язання національного питання шляхом надання народам Російської імперії прав на культурне і політичне самовизначення. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола ІІ підписав маніфест про дарування народові громадських прав і свобод. Цар вважав, що маніфест - це єдиний шлях, який збереже народ від масового кровопролиття шляхом надання населенню свободи слова, друку, зборів і союзів та недоторканості особи, зобов'язання проводити будь-який законопроект через Державну Думу [17, с.220]. Маніфест проголошував і свободу друку. 24 листопада були оприлюднені Тимчасові правила про друк, де узагальнювалося існування української преси, як однієї із різновидностей преси "інородницької" [18, с.207].
   Починаючи з другої половини XIX - на початку XX ст., існували характерні заборони українського слова в царській Росії. Будь-які спроби видавати україномовні періодичні видання до проголошення маніфесту були невдалими. У 1900 р. у Києві було відмовлено О. Коваленку у клопотанні видавати часопис "Україна", а у 1904 р. - двотижневик "Характерник", І. Левицькому - щомісячний журнал "Промінь" (1901 p.), П. Рябошапці не дозволили видавати часопис "Дніпро" (1902 p.), М. Левицькому та Є. Чикаленку - тижневик "Селянин" (1903 p.), С. Єфремову було відмовлено у видавництві щотижневика "Вік" (1904 р.) [19, с 13-16].
   Водночас український народ вважався одним з багатьох слов'янських народів Європи, який протягом ХТХ ст. переживав процес національного пробудження. Національне відродження української етнолінгвістичної території відбувалося в межах обох багатонаціональних імперій, але з кількісної оцінки українські землі в Російській імперії були значно важливішими, оскільки охоплювали 90% усієї української етнолінгвістичної території і 85% усіх українців. З іншого боку, незважаючи на меншу кількість земель та людей в Австрійській імперії, тамтешні українці, особливо в Галичині, відігравали важливу, а то й вирішальну роль у становленні єдиної незалежної держави [20, с 97].
   Царська влада жорстоко переслідувала редакції періодичних видань. Часопис "Рідний край" зазнав немало цензурних перешкод і гоніння з боку полтавських чиновників, які, керуючись, розпорядженнями уряду, про які йшлося вище, заборонили вихід тижневика від 16 номеру. Редактор часопису М. Дмитрієв зазнав чимало неприємностей, до яких призвів його виступ на суді у ролі захисника селян, які брали участь у революційних подіях 1905 р. З 20 жовтня 1907 р. видання було перенесене до Києва [21, с 160].
   У грудні 1905 р. у Києві стала виходити перша щоденна українська газета "Громадська думка" заснована Є. Чикаленком і В. Леонтовичем. Часопис відразу попав у "немилість" цензорів і місцевої влади, які відразу зарахували його не лише до опозиційних, але й до ворожих уряду органів, тому перше число "Громадської думки" було конфісковане. Причиною конфіскації газети була надрукована стаття Б. Грінченка, у якій він закликав повернути "політичні вольності та культурні придбання" [22, с 115].
   За публікацію статті Б. Грінченка "9 січня", присвяченої розстрілу мирної робітничої делегації перед царським палацом, дев'ятий номер газети також був конфіскований. Багато державних установ забороняли своїм службовцям передплачувати "Громадську думку", зокрема була заборонена передплата духовенству і вчителям, а пошта не доставляла газету передплатникам [23, с.79].
   Цензура майже у кожному номері "Громадської думки" вбачала якусь "єресь" або "заклик до повалення ладу шляхом насильства". У серпні 1906 р. після обшуку та арешту співробітників за розпорядженням російського уряду губернатор наказав закрити газету назавжди. По всій Україні у багатьох передплатників поліція зробила ревізії, багатьох заарештувала [24, с 164]. 15 вересня видання "Громадської думки" було продовжене під назвою "Рада". Майже у кожному номері "Ради" цензори знаходили статті, які, на їх думку, мали "ознаки кримінальних діянь", за що редакцію штрафували на великі грошові суми. Редактора В. Павловського було оштрафовано на 100 крб. за статтю "Ще одне пояснення" (номер за 10 вересня 1907 р.), на 100 крб. -за статтю "Повернення Холмщини" (номер за 8 вересня 1907 р.), за статтю "Голодна небезпека і харчові засоби у Київщині" (номер за 29 вересня), за фейлетони "Дрібнички" (номер за 4 листопада), "З невських берегів" тощо. У січні 1907 р. у редакції "Ради" було проведено обшук, під час якого поліція знайшла заборонену літературу, зокрема 3176 екземплярів брошури "Якого ладу нам треба", кілька примірників "Програми української національної партії", оригінали антиурядових статей. За звинуваченням "у державних злочинах" заарештували С Єфремовата В. Винниченка [25, с.74].
   Національний рух вважався одним з тяжких політичних злочинів. Тому жандарми засилали своїх агентів у різні партії та організації з національним ухилом, навіть ті, що мали просвітительський характер. У фондах жандармських установ зберігаються справи про діяльність "Спілки", УСДРП, "Просвіти", УДП, УРЦ УДРП у тому числі.
   6 квітня 1904 р. начальникам ГЖУ було розіслано циркуляр про порядок подання різного роду донесень:
   1. Щорічні політичні огляди, письмові донесення про значні злочини та народні лиха, видатні події суспільного життя - лише шефу жандармів, тобто міністру внутрішніх справ.
   2. Телеграфні - про особливо важливі події та випадки надсилалися шефу жандармів, копії - ДП та штабу окремого корпусу.
   3. Донесення про менш видатні явища громадського життя та усі донесення щодо розслідувань про державні злочини - лише в ДІЇ. Найпомітнішим та найбільш різноманітним комплексом джерел, які зберігаються у фонді ДП, є листування. Щодня до департаменту надходили сотні телеграм від місцевих жандармських органів та інших установ із запитаннями та повідомленнями. Всі одержані з місць дані узагальнювалися чиновником та групувалися у вигляді щотижневої записки для доповіді царю.
   Фонд всеросійського комітету по цензурі (Ф.275) - офіційне зібрання матеріалів, які були обов'язковими до розгляду та оцінки цензурним комітетом. Сюди надсилалися копії заяв на друк періодичних видань. Крім того, рукописні варіанти, або перші екземпляри книг та брошур, які планувалися до друку, надходили саме сюди. Тому тут знаходимо оріпнали брошур, виданих під грифом УДП, УРП, УДРП. А такої літератури було немало, беручи до уваги літературно-видавничу діяльность УРП.
   Архіви містять матеріали листування діячів партії, а також осіб, причетних до українського національного руху. Наприклад, Ф.1235 -листування М. С. Грушевського - дає багатий матеріал про особисті стосунки, який оживляє сухі рядки протоколів та заяв.
   Центральний державний архів України у Києві зберігає матеріали фонду №295, які висвітлюють діяльність Комітету у справах друку Київської губернії. У цей Комітет приходили:
   1. Заяви з проханням про видання газет та журналів. Такі заяви містили, як правило, перелік розділів та рубрик друкованого видання, їхню характеристику, назву, прізвища членів редакційного комітету, видавця, авторів, адресу друкарні, ціну, спосіб розповсюдження. Звідси маємо детальну інформацію про організацію газет "Рада", "Нова Рада", "Громадська думка".
   2. Судові справи про арешт, штраф або закриття друкованого видання з приводу провокаційних публікацій. Отже, усі санкції царату проти видавництв, пов'язаних з УДРП, відображені у матеріалах комітету у справах друку.
   У фондах губернського жандармського Управління у м. Києві (ГЖУ, Ф.274) знаходяться рапорти та повідомлення помічників начальників ГЖУ, повітових справників, писарів, земських начальників та агентурні дані. їхня особлива цінність у тому, що вони написані свідками, а інколи -безпосередніми учасниками описуваних ними подій. Це найбільш масові документи цієї групи. В них детально описується кожна важлива подія громадсько-політичного життя, її причини та результати, висвітлюється діяльність різних партій та організацій.
   У фондах охоронних відділень зберігаються наряди філерів, протоколи обшуків, циркуляри ДП, а також нелегальна література, листівки, знайдені під час обшуків.
   На початку XX ст. кваліфікація чиновників жандармерії та охранки сягала досить високого рівня. Через своїх агентів вони були добре обізнані з діяльністю різних партій та організацій. Тому можна вважати жандармсько-поліцейські документи одним з найважливіших комплексів джерел вивчення історії національного руху та політичної історії України. Учасники розслідувань Жандармського управління, а також охранки за своєю точністю можуть претендувати на звання перших літописців українського національного ліберального руху.
   Результати діяльності Комітету у справах друку (Ф.295), цензури (Ф.275) є джерелом інформації про партійну друковану літературу, друковані органи, словом про все, що було видано під грифом УРП, УДРП, УДП. А такої літератури було чимало, якщо згадати літературно-видавничу діяльність УРП.
   17 лютого 1909 р. за статтю "Серед бруду" ("Рада", № 37) редактора B. Павловського було в адміністративному порядку оштрафовано на 300 крб.; за статтю "Мазепинське свято" - на 100 крб.; за статтю "Податкова енергія" - на 100 крб. [26, спр.1066, арк.17, 35, 46, 63]. Всього за час видання газети проти неї було порушено одинадцять судових справ [26, спр.1066, арк.1-63]. Було конфісковано чотири книжки "Літературно-наукового вісника" за переклад українською мовою відомого "Острова Пінгвінів" [27, с.190-191].
   З липня 1909 р. Київський губернатор постановив накласти штраф на суму 100 крб. на редактора "Літературно-наукового вісника" C. Веселовського за вміщену у № 6 журналу статтю М. Грушевського "Виговський і Мазепа" [26, спр.1066, арк. 1-100.]. Перший номер тижневика "Добра порада" Катеринославської "Просвіти" був конфіскований, на четвертому числі адміністрація закрила часопис, а редактора притягла до суду [23, с.65].
   У Наддніпрянській Україні першими були засновані "Просвіти" у Катеринославі та в Одесі восени 1905 р. Із 1906 р. "Просвіти" діяли у Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, Чернігові та в інших містах [28, с.7].
   Восени 1906 р. жандармерія провела ретельну перевірку "політичної благонадійності" керівників київського товариства "Просвіта" -Б. Грінченка, Л. Українки та інших. Наслідки цієї перевірки були сформульовані у поліцейському рапорті: "Функціонуюче у Києві товариство під назвою "Просвіта" не заслуговує довіри і, завдяки його вкрай шкідливій діяльності, задоволення його прохання про відкриття в Києві бібліотеки і книжкового складу є дуже недоречним" [29, с 76].
   У лютому 1907 р. Б. Грінченко писав у листі К. Паньківському: "...насунули були такі чорні хмари, що по Києву пішла навіть поголоска, що "Просвіту" от-от мають заборонити". У наступному листі до К. Паньківського голова київської "Просвіти" через півтора року повідомляє про небезпеку ліквідації товариства як про факт уже цілком реальний: "Надійшли до нас гості, потрусили, забрали деякі книжки і папери" [22, с.123].
   Охарактеризувавши діяльність "Просвіти", "Українського наукового товариства", "Українського товариства сприяння науці, літературі і мистецтву", "Українського клубу" у Київській губернії, губернатор О. Гірс наголошував на тому, що українці і поляки у прагненні до національної автономії воліють спільними зусиллями боротися проти русифікаторської політики російського уряду [30, спр.4847, арк.4].
   Ідею порядку як потребу національного самовизначення українців обґрунтовує М. С. Грушевський. Логіка обґрунтувань означеної тенденції розгортається в М. Грушевського у такому порядку:
   а) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення;
   б) вони пов'язані не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу;
   в) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;
   г) відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадянського ладу, раціонального державного управління. Оскільки ж досягти цього надто важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;
   д) багатонаціональна держава, в якій нації прагнуть здобути самостійність, має на це лише ображатися;
   є) у боротьбі за незалежність нація повинна виховувати "керманичів", які не схиблять у виборі орієнтацій, не зрадять ідеї державності;
   ж) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною як з морального, так і з економічного погляду.
   Політико-ідеологічні пошуки М. С. Грушевського були не чим іншим, як пошуками компромісів. Він, передусім, керувався поміркованістю вченого і тим історичним досвідом українського державотворення, яким він глибоко володів як провідний фахівець української історичної науки. Виходячи з нього, вчений стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого. Його поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам у відстоюванні національних інтересів, обернулися серйозними політичними втратами. Сподіваючись на можливі зміни, М. С. Грушевський як теоретично, так і практично поступово упускав головну орієнтацію українства - незалежність, до утвердження якої народу знадобилось ще майже століття. М. Грушевський постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку.
   Перспективними в даному напрямку вбачаються розробки соціально-економічного порівняння та дослідження взаємозв'язку економічного добробуту з рівнем соціальної свободи, рівнем лібералізації суспільства, виведення середньостатистичних детермінант.
   Таким чином, політичні вимоги та умови національного відродження свідомого українства кінця ХГХ - початку XX ст. розбивалися об стіну економічних потреб Російського самодержавства. Вбачаючи загрозу втрати вагомих економічних територій в результаті зростання національної самосвідомості та згуртованості українців, царат ставив політичні перешкоди розвиткові земель.

Література

1. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: в 2 т. / Н. Д. Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1995. - Т. 2: Від середини XVII ст. до 1923 р. - 1995 .- 608 с
2. Солдатенков В. Ф. Політична історія України, XX століття: в 6 т. / В. Ф. Солдатенков, В. Ф. Верстюк. - К.: Генеза, 2003. -Т.2 : Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917- 920). -488 с
3. Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: життя і слово / Федір Григорович Турченко. - К.: Генеза, 2006. - 253с.
4. Федосова Е. И. Нация и национальность в воззрениях французских либералов и демократов первой половины XIX в. / Е. И. Федосова, А. В. Ревякин // Новая и новейшая история. - 1999. - №6. - С.39-88.
5. Михутина И. Украинский вопрос в России: конец XIX - начало XX века / И. Михутина. - М.: РАН : 1н-т славяноведения, 2003. - 287 с.
6. Історія України. Курс лекцій І [упоряд. М. Котляр та ін. ]. - К.: Либідь, 1992. - 464 с.
7. Лановик Б. Історія господарства України: підруч. [для студ. вищ. навч. закл. ] / Б. Лановик, Р. Матисякевич, Р. Матейко .- К.: Вища школа, 1995. - 480 с
8. Якименко М. Економічна основа українського національно-визвольного руху / М. Якименко // Сучасність. - 1995. - №7. - С118-123.
9. Лось Ф. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце ХГХ и в начале XX ст.) / Ф. Лось . - К.: Госполитиздат, 1955. - 332 с.
10. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність: Документи і матеріали: Довідник: у 2 ч. / [упоряд. І. Кресіна; ред. Ф. Панібудьласка ]. -К.: Вища школа, 1997. - 583 с
11. Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа / М.С.Грушевский. - К.: Лыбидь, 1991. - 398 с.
12. Бачинський Ю. Україна irredenta І Ю. Бачинський. - Берлін: Вид-во української молоді. - 1924. - 237 с.
13. Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу / О. Забужко. - К.: Факт, 2007. - 148 с
14. Законодательные акты переходного времени: сборник законов, манифестов, указов Правительственному Сенату, рескриптов и положений Комитета министров, которые относятся к изменению государственного строя с дополнением предметного указателя 1904 - 1908 гг., издание 2-е, пересмотренное и дополненное по 1 января 1907 г. / гл. ред. М. Лазаревский. - СПб: Издание Юридического книжного склада "Право", 1907. - 733 с.
15. Грушевский М. Украинский вопрос / М. Грушевский. -СПб.: Тип. об-ва "Общественная польза", 1907. - 32 с.
16. Грушевський М. С. Визволення Росії та українське питання І М. С. Грушевський. - СПб. : Тип. об-ва "Общественная польза", 1907. -73 с.
17. Дневники императора Николая П / [ сост. Ковалев В.И. ]. - М.: Наука, 1991. - 502 с.
18. "Українське питання" в Російській імперії (кінець ХГХ - поч. XX ст.): [кол. наук, моногр. / ред. Сарбей В. ]. - К.: Наукова думка, 1999. - 265 с.
19. Сидоренко О. Нездійснені видання. Анотований покажчик нереалізованих проектів україномовних періодичних органів кінця ХГХ - початку XX століття / О. Сидоренко. - К.: АН УРСР, Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського, 1990. - 72 с
20. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура / П. Магочий // Укр. іст. журн. - 1991. - №3. - С.97-107.
21. Черкаський В. Панас Мирний біографія / В. Черкаський. - К.: Наукова думка, 1973. - 392 с
22. Погрібний А. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості / А.Погрібний. - К.: Дніпро, 1988. - 269 с
23. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901-1914 pp.) / Д. Дорошенко. - Вінніпег: Видавнича спілка "Тризуб", 1949. - 167 с
24. Єфремов С. З російського життя / С Єфремов // Нова громада. - 1906. - №4. - Є. 155-172.
25. Гутковський В. Українська журналістика Наддніпрянщини (II половина ХГХ ст. - 1920 р.) генезис, проблематика виступів, державотворча функція / [ Гутковський В., Крупський І, Федоришин П. І. ]; за ред. І. Крупського. - Львів: ЛА "Піраміда", 2001. - 196 с
26. ЦДІА України в м. Київ (ЦДІАУК), ф.318, оп.1, спр.1066.
27. Єфремов С. Літературно-критичні статті / С. Єфремов. - К.: Дніпро, 1993. - 351 с
28. Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України / І. Лисяк-Рудницький. - Львів: Меморіал, 1991. - 101 с
29. Дорошенко В. "Просвіта", її заснування й праця. Короткий історичний нарис з додатком про "Просвіти" в інших країнах / В. Дорошенко. - Філадельфія: Молода Просвіта ім. митрополита А. Шептицького, 1959. - 102 с
30. ЦДІАУК, ф.317, оп.1,спр.4847.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com