www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Культурно-освітні установи Донбасу в системі політичної освіти (20-і роки XX ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Культурно-освітні установи Донбасу в системі політичної освіти (20-і роки XX ст.)

Т. Ю. Анпілогова,
О. О. Онищук

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ УСТАНОВИ ДОНБАСУ В СИСТЕМІ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ (20-І РОКИ XX СТ.)

   Проблема створення радянською владою мережі культурно-освітніх закладів та особливостей діяльності цих установ у різних регіонах УСРР в 20-і pp. XX ст. є проблемою, яка не вповні розкрита сьогодні у вітчизняній і, тим більш, у закордонній історіографії. Специфічність цієї теми полягає у тому, що за радянських часів  проблема радянського культурного будівництва подавалася у наукових працях достатньо однобічно, тенденційно й заідеологізовано, що сьогодні вповні зрозуміло. Але ж за часів незалежності ця тема так і не знайшла свого дослідника, оскільки не відрізнялася особливою злободенністю й не була цікавою з точки зору політичної кон'юнктури. Між іншим, досвід утворення й організації діяльності культурно-освітніх закладів у 20-і pp. XX ст. може бути корисним для сучасних дослідників й державних діячів, особливо з огляду на сучасну духовну кризу й практично повну зруйнованість культурної інфраструктури в окремих регіонах України. Отже, у цьому полягає актуальність даної теми.
   Окремі аспекти проблеми, що досліджується, висвітлювалися раніше в працях істориків радянського й пострадянського періоду. Окремі з них, як, наприклад, робота Г. Шевчука, містять важливі статистичні й фактологічні дані, хоча і є сильно заідеологізованими [1]. У інших роботах робиться спроба об'єктивно оцінити з позицій системного й міждисциплінарного підходу особливості соціокультурного життя в 20-і pp. [2]. Важливі данні з вказаної проблематики містяться у Державних архівах Луганської й Донецької областей й були введені у науковий обіг уперше. На жаль, на сьогодні практично відсутні відомості про діяльність й ліквідацію "Просвіт" у Донбасі, оскільки архівні джерела з цієї теми залишаються поки що закритими. У зв'язку з цим, цінним джерелом є книга спогадів українського партійного діяча І. Майстренко "Історія мого покоління", видана за кордоном у 1985 р. та матеріали книги "Чорна книга України" [3; 4].
   Метою даної статті є аналіз процесу виникнення й розвитку радянських культурно-освітніх установ клубного типу в Донбасі та визначення їх місця в системі закладів політичної освіти в 20-і pp. XX ст. Досягнення даної мети вимагає розкриття таких проблем, як: причини та особливості знищення радянською владою мережі "Просвіт", структуризація системи радянських культурно-освітніх закладів, визначення мети, функцій, характеру та проблем діяльності сільбудів, хат-читалень, бібліотечних закладів у Донбасі, динаміки їх розвитку.
   Остаточно встановивши радянську владу в Україні, більшовики відразу ж зіткнулися з цілою низкою проблем. Владу потрібно було не тільки встановити, але й утримати, заручившись підтримкою найширших верств населення. Як не парадоксально, але саме у Донбасі - колисці пролетаріату - радянська влада довго не могла закріпитися через надмірну активність у окремих сільськогосподарських регіонах учасників антирадянських інсургентських рухів. Неоднозначно ставилася до нової влади й частина робітників. Отже, подальша доля радянської влади в значному ступені залежала від успішності її агітаційно-пропагандистської роботи, для проведення якої потрібно було якомога швидше створити систему культурно-освітніх закладів, які мали б можливість впливати на широкі верстви населення.
   Такими закладами стали сільські будинки (сільбуди), хати-читальні, клуби, гуртки, створення яких розпочалось уже у 1920 р. Однак спочатку ці заклади працювали паралельно з "Просвітами" -нерадянськими культурно-освітніми установами, які організовувались українською інтелігенцією ще в дореволюційний період по всій Україні.
   Працювали "Просвіти" й у Донбасі - у Луганську, Єнакієвому, Бахмуті. Тут члени "Просвіт" складались переважно з робітників-членів УКП, дехто з яких у минулому були членами УСДРП. Але зустрічались й представники інтелігенції, наприклад, у діяльності луганської "Просвіти" брав участь інженер Лисенко, племінник композитора Миколи Лисенка, учитель з села Слав'яносербського Іван Шаповал. "Просвіти" були українськими "острівками у російському морі" Донбасу. їх члени влаштовували вистави, цитували поезії українських літераторів [З, сЛ 68-171].
   Сам факт існування "Просвіт", альтернативних радянським культурно-освітнім закладам, не міг влаштувати радянський уряд, який незабаром розробив план їх ліквідації, що складався з кількох етапів. На першому етапі було встановлено "невідступний догляд за усіма "Просвітами", книгозбірнями, хатами-читальнями". На другому етапі, під гаслами "радянізації" "Просвіт", їм було запропоновано пройти перереєстрацію статуту. При цьому від "Просвіт" вимагали, щоб вони будували свою діяльність не за національним, а за класовим принципом. Якщо статут "Просвіти" не містив запевнень у вірності "пролетарським" ідеалам і не відповідав вимогам спеціально розробленого "Зразкового статуту "Просвіт", радянські чиновники відмовляли їй у перереєстрації [4, с.24]. Так, наприклад, щоб уникнути власної ліквідації миколаївська "Просвіта" в 1920 р. мусила сформулювати мету своєї діяльності таким чином: "Товариство має на меті допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою на соціальній підставі, працюючи серед пролетаріату та бідного селянства і поширюючи їхню класову свідомість" (курсив наш. - Т. А., О. О.) [4, с.24].
   "Просвіти", що проходили перереєстрацію, намагалися продовжувати свою культурно-освітню діяльність: відбудовувати школи і хати-читальні, організовувати виставки й лекції. Як вважають автори Л. Євселевський і С. Фарина, саме таким чином у 1920-1921 pp. "українська інтелігенція охоче співпрацювала з радянською владою задля кращого майбутнього свого народу" [4, с.25]. І все ж таки в "Просвітах" через культурно-національний характер їх діяльності радянська влада вбачала "класову чужість" і в перспективі планувала їх поступову ліквідацію. Уже наприкінці 1920 р. майже в усіх українських губерніях органи ВНК почали проводити труси в приміщеннях "Просвіт". Визначаючи "класову чужість" деяких українських культурно-просвітницьких товариств "Просвіта", більшовицькі лідери намагалися всіляко дискредитувати їхню діяльність серед трудящих. Так, 2 лютого 1922 р. ЦК КП(б)У провів у Харкові нараду, учасники якої дійшли висновку, що окремі "Просвіти" "є вогнищами "національної культури", бойовими організаціями войовничого націоналізму" [4, с.27].
   Протягом першої половини 20-х pp. "Просвіти" як форму культурно-освітньої роботи було поступово ліквідовано. Усе майно "просвітян" було передано радянським культурно-освітнім установам, які мали свої завдання, права, юридичний статус, методи, форми роботи і безпосереднє керівництво - Головний політико-просвітницький комітет при Наркоматі Освіти УСРР. На сільбуди, клуби й хати-читальні, які ставали радянським аналогом "Просвіт", покладались, окрім культурно-освітньої, ідеологічна й агітаційно-пропагандистська функції.Важливе місце в новій мережі культурно-освітніх закладів посідали клуби, які визначались як "одиниці, самодіяльні, первинні суспільно-культурні осередки, що об'єднують у собі всі види й форми політосвітроботи" [5]. Клуби створювалися у містах, в селах, хуторах, при школах, рудкомах, шахтах та інших місцевих закладах і суспільно-виробничих організаціях. Своїми завданнями клуби ставили: комуністичне виховання мас, виробничу агітацію й пропаганду, залучення широких мас до господарського й політичного будівництва, загальне піднесення культурного рівня населення, сприяння задоволенню побутових потреб та "вироблення головного побуту нової матеріальної й духовної культури робітника", "боротьбу з марновірством" тощо [5]. Форми масової роботи клубів, до якої активно залучалась інтелігенція (особливо студентство й просвітяни), були різноманітними: загальні зібрання (т.зв. "живе слово" - бесіди, лекції, диспути), масові видовища (вистави, агітаційні суди), художні свята, "друковане слово" (книга, газета, плакат), екскурсії, спорт та ігри [5; 6; 7; 8]. Більшість лекцій, які читались у клубах для робітників, було присвячено політичним та антирелігійним темам, наприклад, "Ленін і пролетаріат", "Ленін і  РКП", "Походження людини" тощо. Займались клуби й створенням курсів з ліквідації неписьменності [9]. Вони діяли не тільки в містах, але й на селі з метою проведення агітаційно-пропагандистської роботи, причому під суворим контролем з боку партії, членами якої обов'язково повинні були бути завідуючі клубами.
   Нагляд за роботою працівників клубів здійснювали повітові відділи політосвіти й навіть органи ДНУ, без дозволу яких не проводились жодні культурні заходи [5, с.8] . За проведення вечорів без подібного дозволу керівник клубу мав бути притягненим до адміністративної відповідальності.
   У 1923 р. в Донбасі працювало 147 клубів з читальнями при них, а в 1925 р. - 219 клубів, до яких входили 60.500 членів [1, с.88-89; 10, с.73].
   Важливими культурно-освітніми осередками на селі ставали "сільські будинки" (сільбуди), які мали статус товариств і діяли згідно з виробленим "показовим уставом" або спеціальним статутом сільського товариства "Селянський будинок" [11, с 19-20]. За їх зразками створювалися також районні будинки. Працівники сільбудів і райсудів повинні були сприяти пропаганді політичних заходів радянської влади, роз'яснювати селянам нові закони та події міжнародного становища, брати участь у засіданнях парторганізацій для обговорення кандидатів у депутати сільрад, популяризувати закон про позбавлення права голосу, п'ятирічний план тощо [12, с.30]. У діяльності сільбудів мали брати участь сільські вчителі.Паралельно з сільськими будинками (або замість них) у селах, хуторах та інших населених пунктах створювались хати-читальні. Викладачі, службовці, студенти, агітатори, які працювали в хатах-читальнях, виступали з лекціями, робили доповіді на різноманітні теми, організовували бесіди, концерти, художні вистави, екскурсії, демонстрацію кінокартин, брали участь у показових політсудах, надавали інформаційні довідки. На початку 1923 р. в Донбасі працювало 250 хат-читалень, кількість яких згодом значно збільшилась [1, с.89].
   При сільбудах та хатах-читальнях організовувалися гуртки (або секції), які працювали в різноманітних напрямах: політичному, сільськогосподарському, кооперативному, військовому, санітарному, художньому, українізаторському, професійному. Гуртки та секції повинні були також активно брати участь в агітації перед виборами до сільрад.
   Загальна кількість усіх установ політичної освіти клубного типу істотно зросла протягом 20-х років. На 1 грудня 1928 р. в п'яти округах Донбасу нараховувалось 413 сільбудів, 424 хати-читальні, 231 клуб, 1593 школи для неписьменних та малописьменних, загалом - 1068 установ клубного типу [13, с 100-101].
   Робота, яку мали проводити працівники сільбудів, гуртків, клубів і хат-читалень, не завжди була активною й успішною. На початку 20-х pp. ці культурні установи часто існували лише формально й не проводили ніякої роботи через брак коштів, нестачу культпрацівників, керівників, досвіду роботи керівних осіб чи конкретних планів роботи, а також через суб'єктивне небажання працювати завідуючих клубами та сільбудами. Наприклад, з восьми клубів у Старобільському повіті на 1921 р. працювало лише два [14]. Плідній роботі клубів заважала, в першу чергу, відсутність кваліфікованих пропагандистів і брак необхідної літератури. Не було й необхідної узгодженості керівництва роботою культурних комісій з боку політосвіт. Великим недоліком масової роботи політосвіти була її безсистемність.
   Іншим чинником, що знижував якість клубної роботи, був матеріальний чинник. Характеризуючи роботу клубів, один з членів засідання культвідділу Юзівської окружної професійної ради від 9 січня 1924 р. зазначив: "Коли починаєш говорити про клубну роботу, хочеться не плакати, а ридати" [15, с.2-3]. Через малі зарплати велика кількість завсільбудів мусили десь працювати за сумісництвом, драматичні й музичні гуртки - займатися "халтурою".
   З середини 20-х pp. контроль за діяльністю сільбудів значно посилився. Центральний кабінет провів перевірку діяльності гуртків, сільбудів, хат-читалень та анкетування їх працівників [16, с3 5-37]. Водночас до всіх окружних політосвіт та управлінь сільбудів надійшла вказівка поширити функції агітаційно-пропагандистської роботи місцевих культурно-освітніх закладів. Тепер до їх компетенції входила популяризація радянського законодавства про кустарів і кустарну промисловість, обслуговування кустарів довідковою літературою тощо [16, с.42].
   Таким чином, культурно-освітні заклади в місті та селі мали завданням практично поширювати в масах і популяризувати певні конкретні напрями нової економічної політики.
   Іншим типом політосвітніх установ, до функцій яких входила культурно-освітня та агітаційно-пропагандистська робота, були бібліотеки. Бібліотечна мережа в Україні, яка склалась на середину 20-х pp., мала свою структуру. У містах функціонували державні міжокружні, центрально-окружні (у кожному окружному місті), центрально-робітничі, районно-місцеві, клубні бібліотеки. Було створено районні бібліотеки при сільбудах у районних сільських центрах та сільські при розгорнених сільбудах (та при хатах-читальнях). Державні міжокружні бібліотеки підпорядковувалися безпосередньо бібліотечним органам Управління політосвіти.
   Ще в 1921 р. почали функціонувати радянські бібліотеки в Донбасі. Однією з перших відкрилась перша районна бібліотека (пізніше з нею було об'єднано дитячу бібліотеку) і педагогічна бібліотека в Луганську. У Старобільському повіті в 1921 р. працювали три районні й одна центральна бібліотека. У 1923 р. в Донбасі вже працювало 160 бібліотек, а на 1 грудня 1928 р. Їх кількість сягала 1072 одиниць [1, с.88-89; 13, с 100-101]. Політичне виховання мас проводилось також науковими комуністичними та пересувними бібліотеками.Посилення контролю за установами не обминуло й бібліотечні заклади. З середини 20-х pp. розпочались масові перевірки бібліотек щодо зберігання в бібліотечних фондах "антирадянської" літератури. Так, обстеження загального стану бібліотек Луганського округу органами цензури показало, що "склад книжок у різного роду бібліотеках є незадовільним з точки зору пролетарської ідеології, а іноді - навіть ворожим". Було зазначено, що "перевірка бібліотек з метою вилучення нікчемної літератури є на сучасний період невідкладним завданням" [17]. В інструкції з вилучення "шкідливої літератури" з бібліотек, читалень, книжних магазинів та кіосків, яка вийшла у 1924 p., вказувалося: "Друк є міцною зброєю та впливом на маси. Буржуазія, яка стояла при владі, добре знала й використовувала це виховне значення друку, наповнюючи ринок колишньої російської імперії своєю буржуазною літературою..."  [18]. Виходячи з цього, органи ДІІУ й цензури почали масові вилучення з бібліотек книжок "антирадянського", шовіністичного, релігійного, "контрреволюційного" характеру, а потім і всіх книжок, що не входили до спеціальних списків дозволеної літератури. Працівники бібліотечної мережі, звинувачені в зберіганні й користуванні "антирадянською" літературою, звільнялись з роботи й потрапляли під нагляд ДІІУ.
   Отже, бібліотечна справа становила вельми важливу ланку культурно-освітньої й виховної роботи. Не випадково бібліотечні установи класифікувались як установи політосвіти. Відповідно, їх головним завданням було зберігання ідеологічно "правильної" літератури, яка б сприяла процесу політичної освіти й комуністичного виховання широких верств населення, та ознайомлення з нею якомога більшої кількості людей. Вилучення з бібліотек і нищення великої кількості дореволюційних книжок, які нерідко були написані класиками української й російської художньої літератури або мали величезну культурну цінність, не сприяло якісному розвитку бібліотечної справи. Функція бібліотекарів зводилася до ролі статистів та пропагандистів нової радянської літератури.
   Культурно-освітні заклади радянської системи політосвіти, створені замість "Просвіт", відігравали важливу роль у формуванні громадсько-політичної позиції й комуністичного світогляду населення Донбасу. Вони виконували цілу низку важливих завдань - боролися з неписьменністю, підвищували загальний культурно-освітній рівень населення, організовували дозвілля робітників і селян, але водночас використовувались владою як агітаційно-пропагандистські органи, які вели антирелігійну й політичну роботу. Аналіз статистичних даних показує, що динаміка збільшення кількості культурно-освітніх закладів радянської системи політосвіти була позитивною - з 1923 по 1928 pp. кількість сільбудів, хат-читалень і клубів збільшилася практично в 2 рази, а бібліотек різних типів - майже у 7 разів. Але незважаючи на їх значне кількісне збільшення, через цілу низку причин наприкінці 20-х pp. їм не вдавалося відповідати усім вимогам радянської влади, а знищення "Просвіт" та інших нерадянських культурно-освітніх закладів значно гальмувало культурний розвиток Донбасу, робило його однобічним, обмеженим.

Література

1. Шевчук Г. М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 роках / Г. М. Шевчук. - К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - 436 с
2. Шипович М. А. Культурна політика більшовиків і літературно-мистецька інтелігенція в першій половині 20-х pp. / М. А. Шипович // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний наук. зб. - Вип. 3. Серія: Історія. - О.: Астропринт, 2004. - С. 213-220.
3. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні / І. Майстренко. - Едмонтон, 1985. - 416 с
4. Чорна книга України. 36. док., архівних матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / За ред. Ф. Зубанича. - К.: "Просвіта", 1998. - 784 с
5. Державний архів Луганської області (ДАЛО), ф.Р-401, оп.1, спр.523, арк.53.
6. ДАЛО, ф.164, оп.1, спр.567, арк.36.
7. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), ф.1, оп.20, спр.1521, арк.117.
8. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф.349, оп.1, спр.9, арк.1.
9. ДАДО, ф.2592, оп.1, спр.10, арк.19.
10. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.2128, арк.73.
11. ДАЛО, ф.Р-401, оп.1, спр.525.
12. ДАДО, ф.349, оп.1, спр.7.
13. Україна: статистичний щорічник 1929. - X.: Центр, стат. управа, 1929. - 399 с
14. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.468, арк.73.
15. ДАДО, ф.837, оп.1, спр.12.
16. ДАЛО, ф.Р-401, оп.1, спр.559.
17. ДАЛО, ф.Р-401, оп.1, спр.656, арк.17.
18. ДАДО, ф.349, оп.1, спр.1, арк.4.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com