www.VuzLib.com

Головна arrow Культура, мистецтвознавство, етика, естетика arrow Інтеграція українського мистецтва у світовий культурний простір на зламі 80-90-х pp. XX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інтеграція українського мистецтва у світовий культурний простір на зламі 80-90-х pp. XX ст.

В. І. Абакумова

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА У СВІТОВИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР НА ЗЛАМІ 80-90-Х PP. XX СТ.

   Важливою складовою досягнення задекларованої стратегічної мети державної політики України - вступ до Європейського Союзу - є сформоване інформаційне суспільство з високим рівнем інтегрованості в світовий, в т.ч. європейський інформаційний простір. Ця мета не виключає участь у цьому процесі мистецтва як творчого відображення дійсності в художніх образах, що несе певне інформаційне навантаження.
   Революційні процесі другої половини 80-х pp. змінили добу, коли радянське керівництво, добиваючись воєнно-стратегічного паритету, не завжди використовувало можливості забезпечення державної безпеки політичними засобами, і тому СРСР втягнувся в гонку озброєнь. Це несприятливо позначалося на його соціально-економічному розвиткові й на міжнародному становищі. До того ж, через ідейно-державні інтереси тоталітарної держави було обмежено міжнародне спілкування радянських громадян, й на професійному рівні тощо. Ці дві обставини відіграли головну роль в процесі ізоляції радянської культури, зокрема українського мистецтва і мистецтвознавчої думки від світових художніх процесів і тенденцій. Дослідження чинників, особливостей, тенденцій процесу інтеграції українського мистецтва у світовий культурний простір сприятиме відновленню картини формування сучасного образу України як майбутньої європейської держави, яке розпочалося на зламі 80-90-х pp. XX ст., в тому числі, засобами мистецтва.
   Обмеженість історіографічної бази питання кількома періодичними публікаціями та, натомість, широка джерельна база (документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, а саме - документи таких фондоутворюючих установ, як Рада Міністрів УРСР (Ф. 2), Міністерство культури УРСР (Ф. 5516); документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, фонди якого утворені творчими спілками, мистецькими організаціями і установами; соціологічні матеріали, джерела особового походження) дозволяє виокремити названу проблему в окреме дослідження.
   Звісно, українські діячі культури й мистецькі колективи мали вихід на світову сцену. Проте, означена вище проблема не стосується кількісних показників. Значної шкоди національному мистецтву завдавало входження України до Союзу республік, адже це розсіювало їх імена в радянському мистецькому просторі, нівелювало здобутки українських митців для світової культурної громади. Отже, на початок досліджуваного періоду українське мистецтво характеризувалося світовою ізольованістю і несамостійністю.
   Відвоювання українською культурою належного місця у світовому просторі вимагало від митців, чия свідомість сформувалася в форматі соцреалізму, повернення до загальнолюдських цінностей, творчого засвоєння кращих досягнень сучасної цивілізації, збагачення репертуару здобутками національної творчості. Сприятливі умови для цього склалися в ході суспільних змін під час перебудовної політики уряду М. С. Горбачова, і, вже в останні роки панування радянської влади, відбулися позитивні переміни в позиціонуванні українського мистецтва і його митців у світі. В цьому процесі непросто виокремити чітку періодизацію, а його тенденції, особливості та наслідки, зумовлені суперечністю історичного моменту, характеризуються неоднозначністю факторів і особистісних мотивації в ньому.
   Реформування наприкінці 80-х pp. відпрацьованого десятиріччями механізму культурних контактів із зарубіжжям відбувалося в економічному, управлінському та ідеологічному аспектах і проходило в рамках загальних суспільно-політичних процесів.В першу чергу, слід відмітити динамічну децентралізацію управлінських засад організації зовнішніх культурних зв'язків. Чинник цього процесу пов'язаний із започаткованим в 1987 р. реформуванням державного регламенту зовнішньоекономічної діяльності. Новий порядок надавав права на таку діяльність республіканським органам влади. Відтепер уможливлювалося здійснювання творчих контактів з організаціями культури зарубіжних країн на засадах безвалютного обміну і самофінансування безпосередньо з теренів України.
   Децентралізація важелів керування міжнародними відносинами мала конкретні прояви: новий порядок надав широкі права республіканським органам влади, головне - Мінкультури УРСР, для встановлення творчих міжнародних контактів. Безпрецедентним стало отримання окремими мистецькими закладами права безпосереднього співробітництва з установами культури і мистецтв соціалістичних країн. Встановлення культурних контактів з капіталістичними країнами відбувалося через посередництво зарубіжних фірм і приватних антрепренерів [1, арк. 60-61]. Цей факт засвідчує революційні переміни - у минуле відійшла практика ідеологічного фільтрування міжнародних культурних контактів.
   Прийнятий у квітні 1990 р. Закон СРСР "Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами федерації" розширив самостійність союзних республік, надавши їм право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними і консульськими представництвами, здійснювати зовнішньоекономічні зв'язки і брати участь у діяльності міжнародних організацій (ст.5) [2]. Аз ухвалою Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України розпочався новий історичний етап у справі міжнародної співпраці. Віднині Україна як суб'єкт міжнародного права здійснювала безпосередні зносини з іншими державами, укладала з ними договори, зокрема в сфері культурної співпраці.
   Новим аспектом міжнародного співробітництва в галузі культури стало здійснення такої діяльності на комерційній основі. Спеціально створена з цією метою в 1989 р. при "Укрконцерті" (замість відділу по організації гастролей зарубіжних колективів) Республіканська зовнішньоекономічна фірма "Укркультура", слугувала посередником укладання угод з будь-якою країною світу [3, арк. 5]. При СХУ з січня 1989 р. діяла госпрозрахункова торгова фірма, яка займалася питаннями реалізації творів українських художників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку [4, арк. 119]. Активізувалась робота по встановленню комерційних контактів з зарубіжними кінофірмами.
   Україна активно включилася у нові форми міжнародної економічної співпраці - прямі зв'язки підприємств, спільне підприємництво, спеціальні економічні зони. В сфері мистецтва перші спільні підприємства виникли в 1989 р.
   Офіційні зарубіжні контакти українських республіканських органів влади і культурних організацій, що укладалися наприкінці 80-х pp. за економічною моделлю "підприємство-підприємство", не сприяли презентації духовної сутності українського народу перед цивілізованим світом.
   Отже, нові аспекти економічної політики влади надали позитивного імпульсу міжнародним культурним зв'язкам українських митців. Сама можливість встановлення прямих зарубіжних контактів згодом відіграла ключове значення для українського мистецтва на шляху до світового культурного простору. Втім, в зарегламентованому владою процесі, як і раніше, унеможливлювалося живе професійне спілкування з іноземними колегами, обмін професійними знаннями. Але, більшого негативного наслідку для світової інтеграції українського мистецтва мало домінування комерційного інтересу в культурному співробітництві, що залишало на узбіччі інтереси національного мистецтва.
   Не менш стрімко, ніж децентралізація управлінських засад організації зовнішніх культурних зв'язків, відбувалася деідеологізація культурних контактів із зарубіжжям. Поступово відходили в минуле напучування керівників обласних управлінь культури, адміністративно-художніх керівників з питань ідейно-теоретичної підготовки колективів до виїздів за кордон і проведення в країнах перебування інформаційно-пропагандистської роботи. Поволі втрачав політичного підтексту підбір художніх творів для демонстрації за рубежем, які нарівні із безпосередньо інформаційно-пропагандистськими заходами - прес-конференціями для працівників органів інформації, інтерв'ю для кореспондентів преси, радіо, телебачення, бесідами з діячами культури і мистецтва зарубіжжя, глядачами, розповсюдженням пропагандистської літератури, експонуванням пропагандистських і фото виставок -слугували засобами політичної пропаганди.
   На зміну свідомості творчої інтелігенції, обтягненій контрпропагандистськими догмами (до розробки яких митців залучали дуже активно), прийшов плюралізм думок у питанні щодо будування творчих контактів зі світом. Понад чверть членів СКУ вважали, що у процесі культурного обміну "треба відбирати на Заході тільки ті художні твори, які мають демократичний, гуманістичний характер". Переважна більшість їх колег по спілці (69 %) виступали за повну свободу міжнародних стосунків [5, с.5]. В роздумах людей театру стосовно пріоритету загальнохудожніх цінностей, підтримки демократизації культурного обміну, розвитку "діалогу культур" судження були більш полярними. Одна половина респондентів - членів СТДУ - вважали, що "не повинно бути ніяких заборон в культурних контактах із Заходом" (51,4%), інші зайняли позицію, що "треба відбирати у західному мистецтві тільки ті художні твори, які мають демократичний, гуманістичний характер" (майже 50 %) [6, с.8].
   Таким чином, наприкінці 80-х pp. започаткувалися позитивні передумови долання ізольованого і несамостійного стану українського мистецтва. Простежується суттєве оновлення відпрацьованого десятиріччями механізму культурних контактів зі світом: відбулося перенесення в Київ центру вироблення політики культурного співробітництва з зарубіжними країнами; республіканські органи і заклади отримали повноваження на укладання міжнародних творчих контактів й з успіхом реалізовували їх; відбулася апробація комерційних засад такої співпраці. Втім, слід визнати, що зарегламентований владою процес не відповідав загальним демократичним процесам, які охопили суспільство. В цей період відбувалося швидке долання стереотипів та догм, а творча інтелігенція почала відігравати неабиякого значення в суспільних проектах. Тобто склалися певні передумови для оформлення масового руху як складової процесу інтеграції української культури у світовий простір.
   Становлення цього руху відбувалося в рамках загального суспільного дискурсу щодо оцінок перебування республіки у складі СРСР і спрямовувалося на національне відродження українського мистецтва, його національну презентацію в світі. Мотивацію інтелігенції визначали, принаймні, два фактори. По-перше, це відчуття колоніальності українського мистецтва, яке базувалося на певних прецедентах. По-друге, бажання відстояти право на самостійний розвиток українського мистецтва, що відбувалося паралельно із доланням стереотипу, що сягав корінням у сталінські часи і грунтувався на переконанні, за яким радянське мистецтво не мало нічого спільного із західноєвропейськими і світовими тенденціями, стильовими напрямками та йшло своїм власним шляхом. Виправленню ситуації могло зарадити встановлення творчих зв'язків із митцями діаспори, які були зберігачами і провідниками мистецьких традицій України, продовжували й збагачували розвиток українського мистецтва.
   Прийняття Декларації про державний суверенітет України стало доленосною віхою для українського мистецтва. Вимога набуття державності поставила вагомі завдання не лише перед політиками, економістами, а й перед діячами культури й мистецтва. В період, що передував оголошенню Акта про незалежність, українським політичним діячам доводилося докласти чимало зусиль, щоб довести до відома світової спільноти інформацію про сам факт існування українського народу, який прагнув реальної самостійності. Світова презентація українського національного мистецтва як самобутнього явища мала сприяти міжнародному визнанню нової держави.
   Отже, наприкінці 80-х pp. склалися сприятливі обставини для "роздержавлення" процесу презентації українського мистецтва в світі. Сплетіння низки факторів, таких як, по-перше, загальна демократизація суспільства, що змусила владу або підтримувати рух "знизу", або, принаймні, не перешкоджати йому; по-друге, ініціативний рух з творчого середовища, спрямований на національну презентацію українського мистецтва; по-третє, потужний зустрічний потік, репрезентований готовністю української діаспори до співпраці; по-четверте, нова зовнішня політика держави, яка активізувала інтерес зарубіжних митців і антрепренерів до того культурного пласту, що був десятиріччями прихований радянською завісою, придала імпульсу українському мистецтву й творчій інтелігенції на шляху до світових концертних, виставкових, оперних залів, прискорила реформування відпрацьованого десятиріччями механізму культурних контактів зі світом.Демократичні тенденції в міжнародній співпраці обмежили монополію влади на вироблення політики культурного співробітництва зі світом. Згодом відбулося розширення соціальної бази фундаторів і учасників культурницьких заходів. В процес включилися комерційні структури, релігійні установи, новостворені культурологічні заклади, громадські об'єднання. Більшість ініціативних проектів творчої інтелігенції отримали реалізацію на базі Товариства зв'язків з українцями за межами України (з 1991 р. - товариство "Україна", сьогодні - "Україна-Світ". - В. А.). З кінця 80-х pp. навколо Товариства, що стало альтернативним міністерству органом, згуртувалася національно свідома інтелігенція, а його актив відчував увагу і допомогу в своїй подвижницькій діяльності з боку Верховної Ради, Ради Міністрів, Міністерства закордонних справ, Мінкультури [7, арк. 51].
   Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами сприяли творчі контакти української діаспори, яка наполегливо шукала духовних взаєморозумінь з Україною. В минулий період перепоною на шляху збагачення національної культури творчими здобутками митців українського зарубіжжя виступала упереджена політика радянської влади щодо діаспори. Лавиноподібне наростання трансформації всієї структури суспільних відносин, нарешті, уможливило культурництво мистецької діаспори в Україні. Відмітимо, що найбільший осередок митців українського походження концентрувався в таких культурно значимих країнах як Канада і США. Час довів слушність думки лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка Івана Гончара, який у 1990 р. передбачив, що "зарубіжні українці можуть зробити свій внесок у національне відродження Батьківщини. Треба їх активно залучати до творчих груп Спілки, до участі у формуванні наших музеїв тощо" [8, с.2].
   Отже, вже на середину 1991 р. культурна співпраця із зарубіжжям позначилася якісно новими змінами, зумовленими суспільно-політичними перетвореннями в Україні, державним, національним і духовним відродженням українського народу. Активно розвивалися осередки в країнах Східної Європи. Над контактами з українцями в Канаді, США, країнах Південної Америки, Західної Європи, Австралії більше не тяжіли ідеологічні стереотипи.
   Іншою формою інтеграції українського мистецтва в світовий культурний простір стало започаткування на українських теренах мистецьких міжнародних фестивалів. Досліджуючи цей напрямок міжнародної співпраці, доводиться визнати, що досвід проведення таких заходів у всесоюзному масштабі був. Але користі від них для українського мистецтва було мало - участь українських митців була доволі обмеженою. В 1990 р. українські композитори започаткували щорічний Міжнародний музичний фестиваль.
   Перший такий фестиваль, що пройшов у Києві в 1990 p., відкрив величезні можливості українським композиторам, мистецтвознавцям, музикантам для прилучення до світових духовних надбань і культурних досягнень. Наступного року географія учасників II українського Міжнародного музичного фестивалю (1991) розширилася. Фестиваль переконливо засвідчив професійний і художній рівень українських композиторів, чия майстерність, за відгуками зарубіжних учасників і гостей, цілком відповідала міжнародним критеріям [9, с6]. Враження від фестивалю і, зокрема, від ознайомлення з музикою сучасного зарубіжжя дозволило композитору Левку Колодубу з гордістю відмітити: "порівняння показує - ми не пасемо задніх, а в чомусь пішли набагато вперед" [10, с.З].
   Значними подіями в мистецькому житті України і певним свідоцтвом її міжнародного авторитету, стало проведення всесвітніх мистецьких свят на теренах республіки. В 1990 р. в Києві відбувся II Міжнародний фестиваль фольклору, в якому взяли участь фольклорні колективи Болгарії, Угорщини, КНДР, Італії, Канади, Куби, Монголії, Нідерландів, Польщі, Румунії, США, Туреччини, Фінляндії, Франції, ФРН, Чехословаччини, Шотландії, Югославії, Ізраїлю. Під час фестивалю, за участю почесного президента Міжнародної ради організації фольклорних фестивалів Анрі Курсаже, (Франція), вчених з ряду європейських країн, відбувся європейський симпозіум ЮНЕСКО з питань охорони, збагачення і популяризації фольклору [11, арк.75]. Захід такого рівня засвідчив визнання України як володаря унікальних фольклорних традицій і творчих надбань. В 1989 і 1991 pp. в Івано-Франківську відбулися міжнародні бієнале мистецтва "Імпрези" за участю митців з 45 країн світу, а у Харкові постійно діяло міжнародне бієнале графіки "4-й блок", на якому виставляли свої твори майстри з усіх континентів та регіонів світу [12, с.96].
   Отже, на зламі 80-90-х pp. в надрах тоталітарно-бюрократичної системи зародилися (завдяки, насамперед, соціально-політичним зрушенням у країні) прогресивні тенденції, які врешті призвели до оновлення організаційних, економічних та ідеологічних складових механізму управління культурними контактами з зарубіжжям. Умови такої діяльності відчутно наблизили українських митців до світової практики, де свобода, в усіх її проявах, вважалася головною цінністю.
   Між тим, нові засади організації міжнародної співпраці принесли творчій інтелігенції нові проблеми. Найважливіша з них стосувалася фінансування недешевої презентації їх творчості за рубежем. Певне, частка витрат відшкодовувалася з державного бюджету. Але кошти, які виділялися міністерством, були надто мізерними, не завжди їх вистачало на покриття видатків навіть для планової діяльності.
   Суттєвою прикметою часу стало спонсорство. Між тим, проблема фінансування була лише лакмусовим папірцем тієї нової реальності, в якій віднині доводилося розвиватися українському мистецтву і торувати світовий культурний простір. Порівняння із закордонною практикою принесло українським митцям відчуття безпорадності, адже відбувалося не на користь вітчизняної практики. Суть проблеми допоможе уявити замальовка Євгена Станковича, який так сформулював свій досвід знайомства із зарубіжжям: "за кордоном усі фестивалі, чи то традиційної, чи "модерної" музики, є насамперед великим бізнесом. Вони існують на певні фонди, приватні внески, спонсорські кошти тощо. Запрошуються відомі виконавці, всесвітньознані митці, працюють висококваліфіковані спеціалісти в галузі реклами, ... а тому серйозна музика, хоч це дивно, стає прибутковою справою" [9, с.7]. Реформування у такий спосіб механізму підтримки вітчизняного мистецтва вимагало головного -оновлення суспільної свідомості. Час довів, що цей процес зайняв багато років, і, не можна сьогодні вважати його успішно завершеним.
   У підсумках зазначимо головне:
   1. На хвилі наростаючих процесів децентралізації і демократизації, союзні республіки, в тому числі Україна, нарешті отримали можливість самостійно розробляти і здійснювати політику культурного співробітництва із зарубіжними країнами. На зламі 80-90-х pp. XX ст. нова практика сприяла започаткуванню національної презентації українського мистецтва, прислужилася в справі міжнародного визнання майбутньої держави.
   2. В ході загальної деідеологізації суспільства сталося поступове виведення міжнародної творчої співпраці на рівень особистісних контактів. Із розгортанням ініціативного руху творчої інтелігенції, спрямованого на поширення української культури в світі, відбулося роздержавлення й оживлення зарегламентованого владою процесу.
   3. Наближення до світової практики організації міжнародної співпраці обернулося вузлом економічних проблем, до вирішення яких ані влада, ані митці виявилися неготовими.
   4. Нова політична і культурна реальність започаткувала вихід українського мистецтва у світовий культурний простір як самостійного, самобутнього явища, дозволила українським митцям вписати власний творчий доробок в сучасний світовий художній процес, отримати кваліфікаційну оцінку світової мистецтвознавчої думки і визнання рядових глядачів.
   5. Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами сприяли творчі контакти української діаспори, яка наполегливо шукала духовних взаєморозумінь з Україною. Переломним моментом для вітчизняної культуротворчості було її повернення у русло світового художньо-мистецького процесу через злиття українського мистецтва минулого й сьогодення.
   6. Отже, суспільно-політичні процеси на зламі 80-90-х pp. XX ст. сприяли започаткуванню карколомних процесів в сфері організації міжнародної співпраці, зокрема в творчому середовищі, які, в подальшому, зарадили становленню світового іміджу України, уможливили діалог між нашою країною і європейськими інститутами щодо спільного майбутнього.

Джерела та література

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО), ф.5116, оп.19, спр.3073;
2. "О разграничении полномочий между союзом ССР и субъектами федерации": Закон СССР от 26.04.1990 г.;
3. ЦДАВО, ф.5116, оп.19, спр.2964;
4. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф.581, оп.1, спр.2861;
5. Семашко О. Спроба соціологічного зрізу [Текст] / О. Семашко // Музика. - 1991. - №2. - С.4-5;
6. Семашко О. Служителі Мельпомени у перебудовчих процесах [Текст] / О. Семашко // Український театр. - 1991. - №1. - С.7-8;
7. ЦДАВО, ф.2, оп.15, спр.2520;
8. Митець і національне відродження: Бесіда із заслуженим діячем мистецтв УРСР, лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. М. Гончаром // Образотворче мистецтво. - 1990. - №1. - С1-2;
9. Перший міжнародний: Розмова з композиторами Є. Станковичем, І. Карабицем, Л. Дичко про Перший український музичний фестиваль [Текст] // Музика. - 1991. - №1. - С.6-8;
10. Загайкевич М. "Музика і світ..." [Текст] / М. Загайкевич // Музика. - 1991. - №6. - С.2-4;
11. ЦДАВО, ф.5116, оп.19, спр.2950;
12. Мархайчук Н. В. Розвиток вітчизняного культурно-мистецького простору на межі 80-90-х pp. XX ст. [Текст] / Н. В. Мархайчук // Культура і сучасність. Альманах. - 2004. - №1. -С.92-99;
13. Перший міжнародний: Розмова з композиторами Є. Станковичем, І. Карабицем, Л. Дичко про Перший український музичний фестиваль [Текст] / Я. Гордійчук // Музика. - 1991. - №1.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com