www.VuzLib.com

Головна arrow Краєзнавство, етнографія, етнологія arrow "Перехідні групи" Галичини (1919 - 1939): дилема вибору національної ідентичності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Перехідні групи" Галичини (1919 - 1939): дилема вибору національної ідентичності

Лідія Пунько

"ПЕРЕХІДНІ ГРУПИ" ГАЛИЧИНИ (1919 - 1939): ДИЛЕМА ВИБОРУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

   У міжвоєнний у період у результаті міжетнічної взаємодії, яка є необхідною умовою формування національної свідомості, у Галичині сформувались групи населення, які виявляли етнічні ознаки двох контактуючих етносів - польського і українського. У зв'язку з цим, важливим є встановлення місця цих груп у системі міжетнічних відносин Галичини, особливості формування національної ідентифікації цих груп та її зовнішні атрибути.
   Теоретичне вирішення проблеми науковцями у міжвоєнний період було складним у зв'язку з її політичним характером, тому спроби продовжуються до сьогодні. Окремі аспекти проблеми розкривали у своїх дослідженнях такі українські науковці як В. Кубійович [1], В. Охримович [10], В. Окунь-Бережанський [9], М. Кордуба. Серед польських науковців привертають увагу праці Й. Зелінського [38], А. Крисінського, В. Осадчого [6], Г. Грицюка [40], С Степіена [24]. Спроби вирішення цієї проблеми сучасними науковцями свідчать про її дискусійність і потребу теоретичного переосмислення.
   Поняття "перехідні групи" запровадив В. Кубійович, відносячи сюди дві групи населення: римо-католиків з українською розмовною мовою і греко-католиків - з польською. Для означення перших, серед дослідників побутує назва "латинники, яку В. Кубійович вважав штучною. Цю назву вживали в офіційних документах і українській пресі. В. Охримович вважав термін "латинники" досить гнучким, оскільки до них можна було зарахувати і тих римо-католиків, що вживали українську мову, і тих, які визнавали себе українцями.
   Найбільш дискусійними залишаються питання походження, чисельності цих груп населення, їх територіальне розміщення й етнічна приналежність. Суперечності стосовно чисельності перехідних груп були пов'язані з критеріями, які обирались дослідниками при фіксації національної приналежності населення даного регіону. Польська влада міжвоєнного періоду, а слід за нею - польські науковці, як правило, брали за основу визначення національної приналежності, мову, яку у побуті вживала людина, а українські -віросповідання. Це обумовлювало певні відмінності у результатах.
   Існування латинників фіксували вже австрійські переписи. У міжвоєнний період виокремлення груп римо-католиків з українською розмовною мовою і греко-католиків, які вживали польську, вперше офіційно здійснив перепис 1931 р. Результати перепису 1931 р. і матеріали, зібрані у 1939 р. В. Кубійовичем, які стосуються перехідних груп, дають прямо протилежні результати стосовно їх кількості.
   З наявних джерел можна зробити висновок, що найбільш чисельною група римо-католиків з українською розмовною мовою була у Тернопільському воєводстві (316685), тобто близько 50% усіх латинників Галичини [1, с 133]. Зосереджувалась дана група переважно у сільській місцевості: 93% усіх латинників. Жили вони у окремих присілках або передмістях. Загалом перепис 1931 р. нараховував 22163 римо-католиків з українською розмовною мовою [2, s. 32-35; 3, s.ll; 4, s. 22-25; 5, s. 26-29], тоді як В. Кубійович - 515135. У окремих повітах Тернопільського воєводства латинники становили більше 20% всього населення: Підгайці - 26,9; Скалат - 24,3; Тернопіль - 29,5; Золочів - 22,4. Загалом частка латинників серед всього населення Галичини становила 9%, а серед римо-католиків - 35% римо-католиків Галичини.
   Міжобрядові відносини, починаючи з другої половини XIX ст. у Галичині набули політичного характеру. Польська мова побутувала переважно у містах і містечках серед міщанства, ремісників та інтелігенції. Польське населення, яке проживало у селах поміж українцями, вживало у щоденному спілкуванні українську мову, переймало українську культуру. Польська мова розглядалась як панська, українська - сільська. Польський дослідник В.Осадчий вважав, що латинники за походженням були поляками, а їх появу пояснював рідкою парафіяльною сіткою Римо-католицької церкви. Це зрештою призводило до того, що приналежність латинників в українських селах до свого обряду виражалась у тому, що їх метрики зберігались у римо-католицького пароха і на великі свята (Різдво, Великдень), вони відвідували досить віддалений костел. У результаті богослужіння, відправлені польською мовою, ставали незрозумілими для вірних [6, s. 122]. А знання латинниками польської мови інколи зводилось до вимовляння "Ojcze nasz" [7, с. 4]. При цьому латинники відвідували греко-католицьку церкву. Діти римо-католицького обряду в утраквістичних школах у селі не відмовляли молитву польською мовою, на що їх родичі не реагували [8, арк. 22]. За підрахунками В.Окунь-Бережанського, кількість латинників у селі, що вживали українську мову, складало 500 тис. Польський характер цієї групи підкреслювало римо-католицьке духовенство [9, с 11-12].
   Латинниками, за В.Кубійовичем, були майже виключно селяни, які за мовою і побутом практично не відрізнялися від українців, відзначаючи при цьому, що у 1930-х pp. вони полонізувалися, проявом чого було вживання у розмовній мові польської. Продовжуючи думку В.Охримовича, автор основною причиною цього вважав відсутність достатньої зацікавленості латинниками українського суспільства, що проявлялось у тому, що: 1) українська суспільність розглядала латинників як щось меншовартісне, неповноцінне. На думку В. Охримовича, українець - латинник мав більшу національну вартість ніж греко-католик, оскільки, незважаючи на зміну обряду, зберігав українське національне обличчя; 2) цю групу розглядали як тимчасове явище, перехідну фазу між польською і українською національністю; 3) недооцінка справи українців - римо-католиків у цілому. Відсутність якоїсь спеціальної акції стосовно них [10, с 6-8].
   Поява перехідних груп була результатом міжетнічної взаємодії, що найбільше виявлялась в етноконтактних зонах та було проявом процесу етнічної адаптації, тобто пристосування групи людей до нового етнічного середовища з метою співіснування та акультурації (запозичення елементів іншої культури). Українські науковці виокремлюють два джерела утворення групи римо-католиків з українською розмовною мовою: українізовані поляки і українці, які були змушені перейти у римо-католицизм. Причинами їх появи вважали міжнаціональні шлюби, "крадіжку душ" (вона заборонялась конкордатом укладеним, у 1868 р. з Римом) - людей одного обряду записували до метрикальних книг іншого обряду (метрика у даний період була основним документом, що ідентифікував особу і був підставою для вступу у школу, в університет, служби в армії, одруження, влаштування на роботу), а також недоліки та зловживання офіційних переписів.
   Документи і матеріали Івано-Франківського обласного архіву містять класифікацію поляків Галичини за рівнем національної свідомості:
   1) національно свідомі (3/5 загалу поляків Галичини) - тісно пов'язані з римо-католицьким обрядом і польською мовою;
   2) загрожені (1/5) - прив'язані до латинського обряду, але вживають українську мову;
   3) втрачені (1/5) - пов'язані з поляками тільки римо-католицьким обрядом [11, арк. 6].
   Дві останні групи можна віднести до латинників. Станіславський воєводський секретаріат з керівництва і консультації польськими громадськими організаціями доносив: "Польське населення схиляється до так званого хлопського українізму, саме мало усвідомлене, вживає тільки українську мову, відвідує церкву, святкує українські свята, а в мішаних шлюбах завжди польська сторона з дітьми переходить на обряд грецький і українську національність, а що дивно, що те діється у мішаних шлюбах функціонерів державних, вчительства і залізничників" [12, арк. 6]. Однак це явище було притаманне швидше для сільської місцевості. У місті ситуація була прямо протилежною. "Безсумнівно, - повідомляв "Бюлетень польсько-український" - у містах, у мішаних шлюбах, виявляється зазвичай сильніший вплив жінки полячки і чоловіка поляка, і вже перше покоління, що виросло з такого шлюбу є безпосередньо польським. Але на селі робляться речі зворотні. Під впливом відмінних умов оточення і цілої атмосфери етнічної і цивілізаційної в сільських родинах, національно мішаних, на Волині і Східній Галичині панує як правило буденна мова українська і польська сторона радше підлягає процесові природної асиміляції. Того явища не здатен знищити ані вплив польської школи, ані костелу" [13, s. 1]. За підрахунками Е. Ромера, якщо у 1910-1914 pp. на 100 шкільних дітей , що походили з мішаних шлюбів римо-католицького віросповідання було 65, то у 1930-1934 менше 50 [14, s. 5].
   Польська влада бачила причину появи цих груп у асиміляції поляків, за відсутності достатньої духовної опіки з боку римо-католицького духовенства, а також у економічній і культурній перевазі українського населення [15, арк. 13 зв.]. У листах, присвячених Україні, польський політик Й. Стемповскі писав, що головною причиною вживання польським населенням Галичини української мови була нестача у польському селі інтелігенції, при одночасному збагаченні внутрішнього життя українського села (українська інтелігенція, за умов відсутності роботи, поверталась у село), а також еволюції української мови, набуття нею рис літературної [16, s. 197-198]. Негативно на їх існуванні відображалась відсутність у міжвоєнний період законодавчих документів, які б обумовлювали юридичний статус цих груп.
   На кількість цих груп та їх національну свідомість впливала політика польської держави, спрямована на нівеляцію будь-яких рис, що виказували б приналежність римо-католиків до української національності, і навпаки - перетягання греко-католиків на римо-католицький обряд. Українським школам заборонялось приймати на навчання дітей римо-католицького обряду, навіть якщо їх родичі були української національності і самі діти почували себе українцями [17, с 5]. Наявність у селі латинників ставала підставою для утраквізації школи, де викладали переважно польські вчителі, що загалом відбивалось на дітях греко-католицького обряду. У школі дітей змушували відвідувати уроки римо-католицької релігії. Це впливало на погляди учнів, оскільки вони були змушені святкувати польські релігійні і національні свята. У подальшому вони були більш схильними до зміни віросповідання і часто несвідомо впроваджували латинські і польські елементи у побут [18, с 8].
   Важливу роль у міжетнічній взаємодії відіграють етнічні стереотипи, тобто схематизовані образи певної етнічної спільноти. Серед суспільності Галичини міжвоєнного періоду, частково під впливом політики польської влади і духовенства різних віросповідань, а частково - як результат історичної традиції, у міжнаціональній і міжрелігійній взаємодії панував стереотип: римо-католик - поляк, греко-католик -українець. Неточність і помилковість даного етнічного стереотипу мали негативний наслідок для української суспільності, оскільки приводила до формування автостереотипів у перехідних груп населення, коли вони починали себе співвідносити з польською національністю. Сучасниця, М. Островерха у спогадах про м. Маріямпіль (Станіславщина), писала: "Населення його (міста - Л.П.) було мішане - українське і польське. Не без того, що між тими римо-католиками "поляками" були трохи не всі, українці, які при нашій помочі й польського духовенства римо-католицтво брали за польськість" [19, с 407]. За таких умов, українці - латинники ставали підвалиною, на якій поляки будували своє панування у Галичині: поляки не визнавали цієї групи, вважаючи, що кожен римо-католик є поляк [20, с 5].
   Головними атрибутами етнічної ідентичності є: групова самоназва, спільна історична пам'ять, відчуття батьківщини, один або декілька основних компонентів спільної культури, спогади про предків та чуття солідарності у значної частини спільноти. Посилення або ослаблення кожного з названих атрибутів для членів спільноти прямо пов'язане із ступенем їх етнічної самосвідомості та рівнем етнічної консолідації всієї спільноти. Рівень етнічної свідомості, а отже й ідентифікації залежали від середовища проживання (переваги тієї чи іншої етнічної групи у даній місцевості), діяльності й активності греко- і римо-католицького духовенства.
   Певною мірою слід розрізняти міських і сільських латинників. У перших більше проявлялись елементи "польськості" (вони відзначали свята за римо-католицьким обрядом). Так, 1 і 2 листопада вони відзначали "задушки", тобто вшановували пам'ять померлих родичів (тоді як греко-католики робили це на Зелені Свята) [21, с 3]. Дещо відрізнялися за рівнем національної свідомості латинники, які сформувались у довоєнний час і ті, які з'явились після встановлення незалежної польської держави. Газета "Новий час" писала, що всі передвоєнні поляки-селяни - це переважно українці латинського обряду, предки яких з різних причин змінили обряд. Вони говорили українською мовою і ходили до греко-католицької церкви. Після встановлення польської влади ситуація змінилася, почалося усвідомлення латинників, що вони мають бути поляками, мають говорити по-польськи і відповідно виховувати своїх дітей [22, с 6]. Для цього використовувались економічні санкції, розгорнулась акція з будівництва костелів і народних домів, розбудови сітки римо-католицьких парафій.
   Поповнення групи латинників у міжвоєнний період відбувалось за рахунок шляхти загродової. Польська влада розглядала шляхту загродову як польську за походженням, яка незважаючи на своє греко-католицьке віросповідання, зберегла польське національне почування [23, арк. 10]. При цьому не враховувалось дотримання шляхтою греко-католицького обряду, знання нею української мови, активна підтримка УНДО. У повіті Дрогобич 160 латинників походили з шляхти загродової, а у с Бережниця Шляхетська (повіт Калуш) з 680 латинників 500 було українцями шляхти загродової, що протягом 1935-1936 pp. перейшла на римо-католицизм [1, с 32, 119]. Однак, зміна етнічної приналежності впродовж життя одного покоління особливо складна, оскільки відповідні уявлення формуються у дитячому віці [24, с 192]. Типовими були випадки, коли ті, хто змінив віросповідання на римо-католицьке, продовжували зберігати елементи української національності (відвідувати церкву, святкувати свята, вживати рідну мову) [25, арк. 2].
   Траплялися випадки зменшення латинників у зв'язку з переходом на греко-католицький обряд та їх українізацією. Так, польський дослідник С.Степіен звертав увагу на те, що частина латинників у кінці 30-х років XX ст. зверталась до Апостольської столиці з проханням про зміну обряду на греко-католицький. Типовим прикладом був перехід у 1938 р. 39 мешканців с Чижикова під Львовом з латинського на грецький обряд [26, s. 226].
   У повсякденній практиці виділення етнічних особливостей відбувається шляхом співставлення своєї етнічної групи з чужою. Уклад життя і господарювання українських і польських селян був дуже схожим. Тобто, за соціальною ідентифікацією римо-католики з українською мовою і греко-католики були переважно селянами. Відмінності були мовні і релігійні (зводились до відмінностей календаря). Рівень акультурації залежав від способу поселення - чим компактніше проживала група, тим вона була більш стійкою до іноетнічних впливів. Дисперсний стан сприяв більшій схильності до запозичень. У звіті Долинського повіту за 30-і pp. XX ст. повідомлялось, що "польське населення і міщанство в містах і гмінах сільських, внаслідок мішаних шлюбів стають з погляду польського національного усвідомлення пасивними, а частково підлягають навіть цілковитій українізації попри збереження римо-католицького обряду" [27, арк. 21]. Селяни римо-католики польської національності використовували українську мову правильніше і чистіше, ніж польську [28, арк. 5].
   Свою національну свідомість населення виявляє у низці чітко ідентифікованих дій: певною позицією під час виборів, переписів і у плебісцитах у справі навчання рідною мовою. Переписи 1921 і 1931 pp. стали показовими у даному випадку. Свідомі латинники брали участь у культурно-політичному житті, були членами відповідних організацій. Вони виступали ініціаторами або у спілці з греко-католицьким населенням проти зловживань польських вчителів [29, с 4]. Національна свідомість українців римо-католицького віросповідання у довоєнний період зросла настільки, що вони почали брати участь в українських культурно-освітніх організаціях - "Просвіті". У 1918 р. латинники керували читальнями у селах Баранівка, Рогачин, Гутиська, Литятин, Куропатники, Підвисоке. Ситуація дещо змінилася у післявоєнний період. У 1922 р. було відновлено філію "Просвіти" у Бережанах, а також майже всі передвоєнні читальні Бережанщини. "За часів польської окупації латинники з огляду на змогу набувати землю з парцеляції фільварків, тримали з поляками один фронт, сподіючись на всякі "блага", потім вже були відсталі, бо їм землі не давали, а спроваджували колоністів. Не відновлено читальні на Бережанщині в Гутиську, Підвисокім, Рогачині - тобто у тих містечках, де латинники нараховували значну більшість" [30, с 104].
   Про існування категорії греко-католиків з польською мовою свідчив пастирський лист А. Шептицького у 1904 р. польською мовою до них, в якому митрополит засвідчив свою повагу до їхніх національних особливостей і гарантував їм етнонаціональну і етнокультурну тотожність у греко-католицькій церкві. Це стосувалося також обов'язку священиків вживати польську мову під час богослужіння, проповіді та інших обрядових дійств. У післявоєнний період ставлення греко-католицького кліру до цієї групи змінилося. Священикам заборонялось проведення богослужіння польською мовою, що було пов'язано з загостренням польсько-українських відносин і зростанням національної свідомості українського населення.
   Н. Стоколос вважала, що у міжвоєнний період чисельність греко-католиків з польською мовою складала 500 тисяч. При цьому вони зберігали свою національну ідентичність, тобто не цуралась свого польського національного обличчя [31, с 166-167]. З цим не можна загалом погодитись і скоріш за все така чисельність групи греко-католиків з польською розмовною мовою, була результатом недоліків перепису, коли греко-католикам всупереч їх волі записували рідною мовою польську. Так, при переписі 1931 р. греко-католикам українцям записували всупереч їх волі рідною мовою польську [32, арк. 6]. В. Окунь-Бережанський підкреслював різке збільшення чисельності греко-католиків з польською мовою впродовж 1910 - 1931 pp. з 20 тис. до 437 тис і пояснював це явище особливостями перепису [33, с 13]. В.Охримович вважав, що фальсифікація переписів полягала у паперовій ліквідації українців - латинників і штучній появі групи поляків -греко-католиків. А під час перепису 1921 р. українцям у рубриці "віросповідання" замість греко-католицького записували римо-католицьке [34, арк. 17]. Відповідно греко-католиків записували поляками, якщо їх прізвище закінчувалось на -цкі або -скі або людина хоча б раз побувала у костелі [35, арк. 11]. Результатом порушень при переписі був його бойкот. На Гусятинщині (с. Васильків) усі селяни, в тому числі і латинники відмовились від перепису [36, арк. 87]. У с Отиневичі усі римо-католики записалися українцями [34, арк. 75]. Спроби зменшити чисельність латинників шляхом записання усіх римо-католиків поляками здійснювались при другому переписі населення 1931 р. [37, арк. 245].
   Інститут дослідження національних справ у праці "Польське населення інших віросповідань у Східний Малопольщі" визнавав існування і навіть розвиток цієї групи, хоча не вказував її чисельність. Я. Томашевський вважав, що кількість поляків греко-католицького обряду могла бути дещо більша від кількості українців "латинників" (тобто близько 26 тис. осіб). Я. Жарновскі, беручи за основний критерій визначення національної приналежності мову, вважав, що ця група у міжвоєнний період нараховувала 100 тис. Др. Й. Зелінські греко-католиків з польською розмовною мовою відносив до поляків і вважав, що крім обряду їх нічого більше не єднало з українцями (загальна ж їх чисельність за підрахунками дослідника у 20-х pp. складала 450 тис.) [38, s. 2].
   Перепис 1931 р. зафіксував 474754 греко-католиків з польською розмовною мовою, тоді як В. Кубійович - 16405. Останню він взагалі розглядав як неіснуючу. На його думку, були особи, що переходили з українського табору у польський, однак свій перехід назовні вони виявляли зміною обряду з греко-католицького на римо-католицький [39, арк. 213]. Найбільше представників цієї групи було у Львівському воєводстві на пограниччі і на Поділлі. Проживали вони теж у сільській місцевості. Найбільш чисельною ця група була у наступних містах: Тернопіль, Дрогобич, Ярослав, Коломия.
   Сучасний польський історик Г. Грицюк відносить до групи греко-католиків з польською розмовною мовою 20 тис, обґрунтовуючи свої дані тим, що на нечисленність цієї групи вказувала відсутність з їх боку вимог про запровадження польської мови богослужінь у церкві [40, s. 104-106].
   З метою перетягання греко-католиків - поляків на римо-католицький обряд Союзом організацій народових Східної Малопольщі пропонувалось парафіяльним урядам звернути увагу на наступні групи населення: 1) шкільних дітей; 2) мішані шлюби; 3) тих, предки яких були римо-католиками; 4) ті, які хочуть купити землю у поляка, отримати посаду, допомогу [41, арк. 123]. У програмі діяльності воєводських комітетів Львівського воєводства на 1937 р. передбачалось зібрати дані про поляків - греко-католиків і організувати їх. З цією метою журнал "Греко-католик", який діяв у Кракові, планувалось перенести до Львова, а також домагатись богослужінь польською мовою [42, арк. 8 зв.].
   Міжвоєнний період характеризувався подальшою кристалізацією національної свідомості населення, результатом чого стало зменшення чисельності перехідних груп. Староства повіту Жидачів повідомляли: "У місцевостях, де зменшувався відсоток римо-католиків, вони цілком втратили усвідомлення відокремленості від українського населення греко-католицького обряду і святкують свята тільки греко-католицькі, нічим не відрізняючись від українського населення греко-католицького обряду, вживаючи крім того українську мову" [43, арк. 14].
   Отже, у міжвоєнний період у Галичині проходили процеси міжетнічної взаємодії, результатом чого було утворення груп, що засвоювали певні ознаки етносів, що взаємодіяли. У цих двох груп населення були три основні альтернативи розвитку: збереження наявного статусу; українізація; полонізація. Національна політика польської держави сприяла прискоренню процесу національної ідентифікації цих груп, що виявлялось у зменшенні їх чисельності.

Використана аштература

1. Кубійович В. Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.01.1939. -Вісбаден, 1983.
2. Statystyka Polski. Seria С, Zeszyt 68. Drugi powszechny spis ludnosci z dnia 9. XII. 1931 r. Mieszkania і gospodarstwa domowe. Ludnosc. Stosunki zawodowe. Wojewodztwo Lwowskie bez miasta Lwowa. - Warszawa; 1938.
3. Statystyka Polski. Seria C, Zeszyt 58. Miasto Lwiw. - Warszawa, 1937.
4. Statystyka Polski. Seria C, Zeszyt 65. Wojewodztwo Stanislawskie. - Warszawa, 1938.
5. Statystyka Polski. Seria C, Zeszyt 78. Wojewodztwo Tarnopolskie. - Warszawa, 1938.
6. Osadczy W. Kosciol I Cerkiew na wspolnej drodze. Z dziejow porozumienia mi^dzy obrzadkiem grecko-katolickim a lacinskim w Galicji Wshodniej. - Lublin, 1999.
7. Скалат. Заповідь релігійної і національної боротьби // Діло. - 1926. - Ч. 84. - С. 4.
8. ЦДІАА.-Ф. 179,-Оп. І.-Спр. 510.
9. Окунь-Бережанський В. Національні мови в церкві і костелі. - Львів, 1937.
10. Охримович В. Русини - латинники: Нарис. - Львів, 1912. - 25 с
11. ДАІФО.-Ф. 358.-Оп. І.-Спр. 19.
12. ДАІФО.-Ф. 358.-Оп. 1-Спр. 21.
13. Zaszczytne pokrewienstwo II Biuletyn polsko-ukrainski. - 1937. - Nr. 12. - S. 1-2.
14. Romer E. Polski stan posiadania na poludniowym wschodzie Rzeczypospolitej. - Lwow, 1937.
15. ДАІФО. -Ф. 2. -On. 1.- Cnp. 2044.
16. Stempowski J. W dolinie Dniestru. Listy о Ukrainie I Wybrd. Opracowai і posiowiem opatrzyi A.Kowalczyk. -Warszawa, 1993.
17. З недолі нашого шкільництва II Діло. - 1922. - Ч. 2 - С. 5.
18. Сеник С. Латинізація в Українській католицькій церкві. - Люблин, 1990.
19. Островерха М. "Просвіта" у Станіславщині в 1923-1926 роках (із спогадів організатора) //Альманах Станіславівської землі: Збірник матеріалів до історії Станіславова і Станіславівщини / Ред. упорядник Б.Кравців. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975.
20. Охримович В. Вказ. праця.
21. "Задушки" і українці // Діло. - 1925. - Ч. 245. - С 3.
22. Мішані подружа // Новий час. - 1923. - Ч. 12. - С. 6.
23. ДАІФО. -Ф. 2. -Оп. І.-Спр. 762.
24. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. - М., 1983.
25. ЦДІАЛ.-Ф. 408.-On. І.-Спр. 155.
26. St^pien S. Zycie religijne spolecznosci ukrainskiej w Drugiej Rzeczypospolitej II Polska -Ukraina. 1000 lat sajsiedztwa. Studia z dziejow chrescianstwa na pograniczu etnicznym I Pod redakcjct S. Stejmia. - Przemysl, 1990. - T. 1. - S. 207-228.
27. ДАІФО.-Ф.2.-On. 1.-Cnp. 1053.
28. ДАІФО.-Ф.2.-On. 1.-Cnp. 1057.
29. З галєрії п. Собінського. Поведінка польської учительки на кресах // Діло. - 1925. - Ч. 22. -С. 4.
30. Бережанщина у спогадах емігрантів / Упоряд. Н.Волинець, Б.Мельничук, І.Семенець. -Тернопіль, 1993.-391 с
31. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX - першій половині XX ст.). - Рівне, 2003
32. ДАІФО. -Ф. 2- Оп. І.-Спр. 803.
33. Окунь-Бережанський В. Вказ. праця.
34. ЦДІАЛ.-Ф. 462.-Оп. І.-Спр. 95.
35. Там само.
36. Там само.
37. ДАІФО. - Ф. 6. - Оп. 2. - Спр. 397 а.
38. Zielinski J. Stosunki narodowosciowe w Ziemi Czerwienskiej II Kurjer Stanislawowski. - 1936. -Nr. 48.-S. 2.
39. Кубійович В. Національні відносини в Галичині у світлі перепису з 9.XII. 1931 р. // Вісник: місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. - Львів. - 1936. - Річник IV. - С 211-224.
40. Hryciuk G. Przemiany narodowosciowe I ludnosciowe w Galicji Wschodniej і na Wolyniu w latach 1931-1948. - Torun: Adam Marszalek, 2005. - 424 s.
41. ЦДІАЛ.-Ф. 462.-On. 1.-Cnp. 222.
42. ДАІФО. -Ф. 358. -On. 1.- Cnp. 12.
43. ДАІФО.-Ф. 2.-On. 1.-Cnp. 2068.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com