www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Українське козацтво в останній чверті XVIII — на початку XX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Українське козацтво в останній чверті XVIII — на початку XX ст.

ПЕТРЕНКО Є.Д.
(м. Київ)

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII — НА ПОЧАТКУ XX СТ.

   Під час відродження сучасного Українського козацтва у 1990-1992 pp. часто доводилося чути від багатьох людей таке напівздивування, напівзапитання: “Яке козацтво ви відроджуєте? Його вже 300 років не існує!” Такий стереотип радянська пропаганда заклала у голови більшості наших громадян. Насправді, ланцюг козацтва в Україні ніколи не уривався.
   Після зруйнування 5 червня 1775 р. Запорізької Січі козаки незабаром відновили останню у турецьких володіннях на р. Дунай, назвавши її Задунайською. В самій Україні до 1783 р. ще зберігався сотенно-полковий устрій, а також існувало 10 козацьких полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський , козаки котрих і після їх ліквідації залишалися у своєму стані до 1920 р.
   28 червня 1783 р. було затверджене положення про регулярну кінноту й з українських козаків сформовані Полтавський, Стародубський, Глухівський, Софійський, Тверський, Ніжинський, Лубенський і Переяславський легкокінні полки.
   12 лютого 1785 р. сформовано півторатисячний Бузький козацький полк, який у наступному році було поділено на два відповідних. У липні 1787 р. започатковане Катеринославське козацьке військо , а у січні 1788 р. - Військо вірних козаків чорноморських із запорожців, котрі мешкали по селах та хуторах півдня України.
   У тому ж році відомий просвітитель, письменник, громадський діяч, предводитель дворянства Київської губернії, генеральний суддя, директор народних училищ, маршал дворянства Полтавської губернії Капніст В.В. (1758-1823 pp.) склав проект “Положення, за яким може бути набране й утримане військо охочих козаків”, де висунув ідею відродження українського козацтва.
   11 лютого 1788 р. з Катеринославського козацького полку (колишнього Чугуївського) і з приписаних до однойменного козацького корпусу мешканців Чугуєва та окремих сіл, сформовано “Корпус передовой стражи Екатеринославских регулярных казаков” у складі чотирьох бригад, що складалися з п'яти сотен козацьких і двох калмицьких".
   Останній 23 червня 1789 р. було розформовано, а частини, котрі входили до його складу переформовані: Катеринославський полк - у Чугуївський кінний козацький полк, а Чугуївська легкокінна команда - в Конвойний (князя Потьомкіна) кінний козацький полк.
   13 травня 1790 р. з українських козаків було сформовано „Корпус малороссийских пешых стрелков" який складався з 25 сотен загальною чисельністю 5 тис. чоловік та проіснував до 8 листопада 1796 р.
   16 квітня 1793 р. з Чугуївського, Конвойного й приєднаного до них Малоросійського кінних козацьких полків сформовано відповідно 1-й, 2-й і 3-й Чугуївські.
   Протягом 1792-1794 pp. Чорноморське козацьке військо загальною чисельністю 25 000 осіб за наказом Катерини II було переселене на Кубань.
   На кінець XVIII ст., крім козаків Задунайської Січі та багатотисячного козацького стану в Україні, з козацьких військ існували: Чорноморське і Катеринославське, з козацьких полків на регулярній основі - 1-й, 2-й та 3-й Чугуївські й з поселених українських козаків - Хоперський, Волозький та Бузький козацький полк.
   Таким чином, твердження про те, що в останній чверті XVIII ст. Українського козацтва не існувало, є абсолютно безпідставними.
   У першій половині XIX ст. на кубанських землях діяло Чорноморське козацьке військо. На півдні України до 1817 р. прикордонну службу по Південному Бугу несло Бузьке козацьке військо. 20 лютого 1807 р. з колишніх запорожців, що мешкали у гирлах Дунаю, сформовано Усть-Дунайське козацьке військо . 5 грудня 1807 р. козаки цього останнього переведені в Усть-Дунайських і Буджацьких поселених козаків.
   5 червня 1812 p., напередодні вторгнення французьких військ у Росію, з мешканців Київської й Кам'янець-Подільської губерній було сформоване Українське козацьке військо в складі чотирьох 8-ми ескадронних полків2, котре брало активну участь у російсько-французькій війні 1812-1814 pp., і 26 жовтня 1816р. було перейменоване в Українську уланську дивізію, а полки - в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські уланські. Спадкоємцями їх до 1917 p., були 7-й, 8-й, 9-й і 10-й уланські полки.
   У 1828 р. в зв'язку з початком російсько-турецької війни з Усть-Дунайських та Буджацьких козаків було сформовано два Дунайських козацьких полки: 1-й кінний і 2-й піший, які утворили Дунайське козацьке військо, що проіснувало до 11 липня 1856 р. й було перейменоване у Новоросійське . З грудня 1868 р. воно було скасоване, а населення його переведене в цивільний стан.
   З козаків Задунайської Січі, котрі у 1828 р. перейшли на бік Росії, 4 квітня 1829 р. було сформовано Дунайський козацький полк", який разом з іншими козаками, що вийшли з Туреччини 27 травня 1832 p., перетворено в Азовське козацьке військо, котре брало активну участь у російсько-турецькій війні 1853-1856 pp. і скасоване 11 жовтня 1864 р..
   До 1828 р. за Дунаєм у турецьких володіннях протягом 53 років існувала Задунайська Січ, заснована запорізькими козаками. Вона зберігала козацькі звичаї й традиції та була місцем прихистку багатьох втікачів з України від кріпацької неволі.
   З одного боку, переселене на Кубань Чорноморське козацьке військо, що оселилося на великій території й несло прикордонну службу, своїми власними силами не в змозі було освоїти необжитий край. З іншого боку, російський уряд прагнув видалити волелюбне українське козацтво на околиці імперії, тим більше, що у самій Україні відчувалася гостра нестача надільної землі та в умовах кріпацтва наростало соціальне напруження.
   З дозволу влади у 1802-1804 pp. з України на Кубань переселилося 7000 чол. з колишнього Катеринославського козацького війська. У 1807-1810 pp. в Чорноморію переселилося 662 козаки Усть-Дунайського і Буджацького війська, а в 1806-1810 pp. - 162 козаки Задунайської Січі.
   Не обмежуючись переселенням на Кубань січовиків, які поверталися з Туреччини, й козаків скасованих військ, уряд вдався до масового переведення у Чорноморію козацьких родин із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. За період з 1809 по 1849 pp. туди переселилося 112 119 козаків із родинами, а у наступний період із 1858 по 1864 pp. в основному у новозасновані закубанські станиці - ще 16 900.
   Російський уряд використовував українських козаків не лише для освоєння окраїних земель імперії, а й під час війн з іншими державами, обіцяючи козакам повернути їх привілеї.
   Крім Чугуївських козацьких полків, один із котрих проіснував до 1808 p., під час російсько-французької війни на підставі маніфесту від 18 липня 1812 р. щодо створення внутрішнього ополчення для посилення дій проти французької армії з козаків Полтавської та Чернігівської губерній сформовано 15 українських кінних козацьких полків, по 5 ескадронів у кожному. Вони проіснували до 11 червня 1816 р.
   На підставі цього ж маніфесту в Полтавській губернії сформовано 13 кінних, а також 7 піших козацьких полків внутрішнього ополчення, у Чернігівській губернії - 3 кінних козацьких полки і в Херсонській губернії - п'ятисотенна козацька дружина Бузьких козаків та козацький ескадрон поміщика Скаржинського. 28 жовтня 1814 р. всі ці підрозділи було розформовано.
   Прагнення придушити польське повстання 1831-1832 pp. спонукало російський уряд сформувати у травні 1831 р. з українських козаків Полтавської й Чернігівської губерній 8 кінних полків, два з яких 7 серпня 1832 р. в повному складі були переселені на Північний Кавказ на постійне проживання. Два інших козацьких полки 14 вересня 1832 р. переведені у митне відомство. 30 вересня 1832 р. українські козацькі полки розформовані, а людність, що їх складала, переселена на Північний Кавказ.
   Під час Кримської війни 1853-1856 pp. на підставі особливого маніфесту від 7 травня 1855 р. з козаків Полтавської та Чернігівської губерній сформовано 6 Українських кінних козацьких полків, по 7 сотень у кожному. В квітні 1856 р. їх було розформовано.
   25 травня 1863 р. для боротьби з польським повстанням знову сформовано З Українських кінних козацьких полки - 1-й і 2-й Полтавські й 3-й Чернігівський. 26 червня 1864 р. вони були розформовані.
   Протягом першої половини XIX ст. в Полтавській та Чернігівській губерніях зберігався козацький стан колишніх козаків й їх родин, котрі до 1783 р. входили до 10 полків, що існували у Гетьманщині. Не припинялося в той час і „шукання козацтва" через державно-адміністративні й судові установи шляхом подання відповідних позовів. Особливого розмаху набув рух залучення до нього ( запис у козаки, тобто в ополчення) під час Кримської війни. Він охопив 16 губерній Російської імперії, особливого загострення набув у Київській та частково в Чернігівській губерніях, отримавши назву „Київської козаччини".
   Таким чином, у першій половині XIX ст. в різні роки українське козацтво існувало в формі 5 козацьких військ і 57 козацьких полків. Зберігався багатотисячний козацький стан у Полтавській та Чернігівській губерніях і до 1828 р. діяла Задунайська Січ.
   У другій половині XIX ст. - на початку XX ст. ще певний час - до 11 жовтня 1864 р. - діяло Азовське козацьке військо, до 3 грудня 1868 р. - Новоросійське козацьке військо З й до 1919 р. - Кубанське козацьке військо, яке переважно складалося з українських козаків.
   До 1920 р. в Україні існував багатотисячний козацький стан, головним чином у Полтавській і Чернігівській губерніях; залишалися козаками родини лоцманів на Дніпровських порогах та лісової охорони на Чернігівщині; козаки-нерубаї, які мешкали громадами; нащадки запорозьких, чорноморських, азовських козаків на півдні України, а також козаки, котрі займалися чумацтвом -торгово-візницьким промислом й об'єднувалися у валки на чолі з отаманами.
   Крім того, значна частина заможних українських дворянських родин - таких, як: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Гоголі, Гулаки, Дорошенки, Драго-манови, Закревські, Капністи, Кочубеї, Лашкевичі, Лисенки, Лукашевичі, Маркевичі, Марковичі, Милорадовичі, Остроградські, Полетики, Родзянки, Розумовські, Савицькі, Симоновські, Скоропадські, Терещенки, Тумановські, Ханенки та інші, були козацького походження.
   З середніх і дрібних козацьких або козацько-селянських родин вийшли такі відомі українські діячі, як: Максим Березовський, Дмитро Дорошенко, Григорій Квітка-Основ'яненко, Яків Козелецький, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Григорій і Дмитро Левицькі, Федір, Платон, Василь, Левко і Володимир Симиренки, Григорій Сковорода, Михайло Слабченко, Василь Тютюнник, Павло Христюк, Опанас Шафонський, Олександр Шульгін та багато інших.
   Микола Аркас згадував, що намагання відродити козацтво в Україні були у “...1856 і 1877 і навіть у 1896 і 1904 pp., але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викликали ніякого співчуття, були приборкані й зникали так само скоро, як і виникали”.
   Однією з таких спроб підняти та використати козацтво була так звана “Чигиринська змова”. Група революціонерів-народників готувала повстання в Чигиринському повіті Київської губернії й з цією метою створила нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, яка у середині 1877 р. налічувала близько 2000 членів на чолі з отаманом Є. Олійником. Це була масова козацько-селянська організація, котра планувала розпочати повстання з 1 жовтня 1877 p., але напередодні змову було викрито.
   Таким чином, з 1775 по 1917 р. в Україні зберігався козацький стан, існували вітчизняні козацькі формування та не припинялося прагнення до відновлення козацтва повною мірою. Лише у квітні 1917 р. в Україні відновилося “Вільне козацтво” - добровільні військові формування на традиціях запорожців.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com