www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Львівське історичне середовище другої половини XIX століття. До проблеми порівняння з Краківською і Варшавською історичними школами
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Львівське історичне середовище другої половини XIX століття. До проблеми порівняння з Краківською і Варшавською історичними школами

Є. Сінкевич

ЛЬВІВСЬКЕ ІСТОРИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ. ДО ПРОБЛЕМИ ПОРІВНЯННЯ З КРАКІВСЬКОЮ І ВАРШАВСЬКОЮ ІСТОРИЧНИМИ ШКОЛАМИ

   У сучасній польській і українській історіографії загалом окреслено концептуальне значення співвідношення категорій “історична школа” й “історичне середовище”. Цьому сприяло в тому числі й виконання програми досліджень “Багато-культурного історичного середовища Львова у XIX і XX ст.” науковцями польського Жешува (керованих проф. Є.Матерніцьким) і українського Львова (керованих проф. Л.Зашкільняком). Характерно, що один із знаних польських істориків А.Вержбіцький ще не так давно зазначав, - проблема наукових шкіл у польській історіографії й досі не отримала належного висвітлення. “Що раз відновлюються у нас суперечки на тему історичних шкіл у польській історіографії, в першу чергу стосовно виокремлення краківської і варшавської шкіл. У тих суперечках використовується що раз більше експлуатований набір аргументів “за” і “проти”, після чого... все залишається по старому. Не вдається, нажаль, виокремити ключових умов сенсу тих суперечок, а зокрема визначення і чіткої констатації поняття “історична школа”. І принагідно відзначимо, що то не є виключно польською болячкою” [1, с 93]. Ключовим аргументом при характеристиці загалу дослідників, що працювали у Львові в другій половині XIX століття став багатонаціональний і відповідно багато-культурний склад дослідників минувшини. “Дослідження львівської історіографії не може обмежитися аналізом доробку окремих істориків, їх наукового інструментарію, методологічних концепцій чи поглядів на минуле, мусимо також поставити ширші завдання, стосовно того історичного середовища, між іншим його місця і ролі в історіографії тих націй, які брали активну участь у науковому житті багато-культурного Львова... Шукаючи відповідь на те й інші питання, мусимо між іншим визначити місце львівських істориків у створенні і діяльності різних історичних шкіл, існуючих у польському науковому житті в XIX і першій половині XX ст. ... Коли і в яких питаннях продовжили дослідження за своїми колегами з Кракова чи Варшави, коли ж і в яких питаннях були ініціаторами нових ідей і наукових напрямків?” [2, с.22].
   Шукаючи відповідь на поставлену в заголовку даної публікації проблему і на висунуті Є.Матерніцьким завдання дослідження щодо багато-культурного наукового середовища Львова все ж не уникнути пошуку відповіді на визначення категорій “наукова школа” і “наукове середовище”. Як відомо, історики історіографії надають велике значення систематизації історіографічних явищ, опертій на теорії історичних шкіл. Відбувається так в Україні [3-7], Польщі та у багатьох інших державах, між іншим у Росії [див.8], Франції [див. 9] тощо. Однак, термін “історична школа” є досить невизначений, зрештою багатозначний. Попередні спроби конкретизації цього поняття і напрацювання якоїсь загальної теорії історичних шкіл завершилися скоріше невдачею. В Польщі жвава дискусія на цю тему, започаткована під час відзначення сторічного ювілею відкриття у Ягеллонському університеті кафедри історії Польщі, а згодом розгорнулася і набула широкого розголосу на шпальтах “Historyki” [10-22]. Для одних термін “історична школа” то група істориків, які сповідують загальні погляди на минувшину (загалом чи на якесь конкретне, але важливе історичне питання); для других угрупування дослідників, які сповідували певне, відмінне від інших, методологічне становище; для інших коло істориків, що займаються відповідною історичною субдисципліною; а ще для інших - група істориків, які посідають певне ідеологічне радше політичне становище, послуговуються окресленим підходом історичного повістування, проживають і працюють в окресленому науковому осередку чи навіть регіоні.
   Застосування декількох чи навіть кільканадцяти критеріїв при визначенні “історичних шкіл” спричиняло до того, що те поняття втрачало своє наукове значення, переставало бути визначальною категорією при аналізі, а власне при синтезі історіографічних явищ. На переконання Є.Матерніцького: “Непорозумінням є теж застосування терміну “історична школа” стосовно до спеціальних напрямків історичних досліджень, таких як господарська історія, історія права чи військова історія... Немає жодної особливої підстави, аби термін “історична школа” характеризував усіх істориків пов'язаних із тим чи іншим науковим осередком (наприклад Краковом, Варшавою чи Познанем), а також певною державою (наприклад Німеччиною, Францією чи Польщею). Краще в таких випадках мовити про відповідне історичне середовище (чи історіографічне), наприклад краківське, варшавське, познанське, німецьке, французьке чи польське... Вбачаємо також можливість і доцільність відмови від терміну “історична школа” щодо окреслених методологічних орієнтацій чи спрямувань історичного письменства. Поняття “історична школа” в тому випадку може бути успішно замінене за допомогою термінів нурт, напрямок чи орієнтація. Можемо навіть мовити про нурт компіляційний, інтелектуальний чи критичний; орієнтації відродження, позитивістську чи модерністську; напрямки описовий чи аналітичний... На наше переконання, поняття “історична школа” може бути і повинно бути застосоване - стосовно польської історіографії XIX і XX ст. - лиш у двох випадках: 1) коли хочемо виокремити головні напрямки думки про національне минуле, і 2) коли маємо справу з визначними науковими індивідуальностями, які зуміли об'єднати навколо себе значні загони послідовників Кліо і справити суттєвий вплив на їх подальшу творчу працю. В першому випадку історична школа то окремий, опертий на багато прихильників спосіб мислення про рідну історію, їх характерна історіографічна концепція виросла на грунті різних культурних, суспільних і політичних умов, що детермінували ідеологічний клімат епохи і даного середовища. У другому випадку, історична школа то спільність зацікавлень, положень і переконань, стосовно способу провадження історичних досліджень, а також поглядів на минуле, сформованих під впливом певного вчителя, найчастіше під час навчання чи в ході подальших, безпосередніх із ним контактів” [2]. Історики зараховані до однієї “історіософської” школи можуть мати різні філософські чи методологічні орієнтації, чого найкращим прикладом є хіба краківська історична школа [23].
   Одним із найбільш характерних явищ приналежних до польської історіографії періоду позитивізму є боротьба двох історичних шкіл: краківської (песимістичної) і варшавської (оптимістичної) [24]. Перша сформувалася в другій половині 60-х років, а друга на початку 80-х років XIX століття. [25]. Обидві школи опрацювали власні, значно відмінні картини минулого Польщі [26-30]. Відомо, що краківська школа трактувала історію Польщі як історію польської держави, а варшавська школа навпаки -як історію польського народу. Перша концентрувала увагу на внутрішніх причинах занепаду Речі Посполитої у XVIII столітті й у зв'язку з тим суворо засуджувала давню польську державність. Варшавська школа протиставлялася абсолютизації місця політичного занепаду Речі Посполитої в XVIII столітті, за питання досить важливе, а може навіть найважливіше, вважала пошук у минулому тих вартостей, які дозволяли польській нації подолати наслідки катастрофи втрати державності. Головні представники варшавської школи - Тадеуш Корзон та Владислав Смоленьський не були апологетами і в оцінці внутрішнього стану Речі Посполитої періоду XVII - першої половини XVIII століття і в цьому не дуже відрізнялися від краківських істориків Ю.Шуйського чи М.Бобжиньського. Натомість, варшавські історики стверджували, що по першому поділі Річ Посполита відродилася внутрішньо і в той спосіб отримала можливість подальшого розвитку.
   “Не маючи міцних традицій історіописання, галицькі українські історики з кінця XIX століття посилено творили їх, опановуючи наукові здобутки польських колег. Коли йшлося про окремі події спільного минулого, українські історики позитивно оцінювали пізнавальні здобутки польських колег. Українській історіографії більше імпонувала “песимістична” версія історії Польщі, пропагована передусім Краківською історичною школою, в якій критично оцінювався спадок Речі Посполитої. Як тільки в польській історіографії з'явилися тенденції романтизації минулого Польщі, українські історики виступали з критичними голосами” [31, с 343].
   Характеризуючи ключові відмінності між цими двома головними історичними школами у польській історіографії другої половини XIX століття відзначимо - перші (краківські) старалися навчати поляків реалістичному мисленню, яке часто було свідомим і умілим пристосуванням до умов неволі з метою розсудливого використання тих можливостей діяльності, які надавала автономія Галичини. Другі (варшавські) мали на думці: з одного боку необхідність зміцнення - по поразці січневого повстання і пізніших, болісних репресій - національного самопочуття поляків, а з другого також - необхідність перебудови історичної свідомості нації згідно з новими запитами життя, які виникали з швидких суспільно-економічних і культурних перемін, що відбувалися в той час у Польському Королівстві.
   Зазначені вище характеристики та приклади підводять нас до розгляду ключового питання: чи існувала у другій половині XIX століття “львівська історична школа”? “Все вказує на те, що термін “львівська історична школа” є головним підсумком аналогії, яка напрошується щодо шкіл: краківської і варшавської. Відомо, що в добу позитивізму існували три сильних осередки історичних досліджень: Краків, Львів і Варшава... Найперше почали говорити про краківську школу, пізніше про варшавську, а з часом також про львівську, мало задумуючись про те, чи дійсно в цьому випадку має те якесь нериторичне значення. Чи львівські історики запропонували якусь нову, цілісну інтерпретацію національної історії, чи створили оригінальну і цілісну внутрішню картину розвитку історії Польщі?” [2, с33]. У Львові, подібно як у Кракові, ведучу роль у житті місцевого історичного середовища після 1870 року відігравала професура університету. До тогочасної еліти львівського польського історичного середовища можна зарахувати: професора загальної історії Ксаверія Ліске (1838-1891), його наступника на тій кафедрі Броні слава Дембіньського (1858-1939); надзвичайного професора загальної історії Олександра Семковича (1850-1923); першого викладача історії Польщі у Львівському університеті - титулярного професора Олександра Херсхховського (1847-1907); засновника кафедри історії Польщі - Тадеуша Войцехівського (1838-1919); професора історії Австрії - ІсидораШаранєвича (1829-1901); його наступника на кафедрі - Людвіка Фінкля (1858-1930); професора історії польського права - Освальда Бальзера (1858-1933); професора канонічного права- Владислава Абрахама (1860-1941). Також істориків перші наукові кроки яких прийшлися на останні роки XIX століття Яна Фіялка і ШимонаАскеназі. Поза університетом працювали такі відомі вчені, як Антоні Малецькі (1821-1913), а також Войцех Кентжиньський (1838-1918) і Антоні Прохаска (1852-1930). На переконання Є.Матерніцкого: “Більшість провідних львівських істориків, репрезентували нову, позитивістську формацію, тримаючись далеко від суперечки варшавських і краківських істориків. Переважала - як видається - нейтральна позиція” [2, с.37].
   Ще сучасники усвідомлювали значні відмінності львівського історичного середовища, обумовлені відмінною методологічно-дидактичною орієнтацією місцевих істориків. Львівські професора приділяли особливу вагу ознайомленню студентів із таємницями історичного інструментарію і аналітичних досліджень. “Львів'яни були типовими аналітиками. Характерна справа, що в добу позитивізму не виникла у Львові жодна концепція, ані навіть міні концепція національної історії. Займалися конкретними, часто досить вузькими проблемами, дбаючи про вдосконалення інструментарію і проявляли належну обережність у формулюванні висновків. Тут теж, у Львові, ідея об'єктивізму була трактована істориками значно вагоміше ніж у Кракові, чи навіть у Варшаві. Допомагала тому відраза до політики і до перенесення ідеологічних суперечок на терени історичної науки. Вказані вище чесноти можна приписати не тільки еліті львівського історичного середовища, але також багатьом іншим історикам, власне вихованцям сполонізованого Львівського університету” [2, с.39]. Львівські історики, (очевидно свідомо- Є.С.), залишилися на узбіччі великої полеміки провадженої ключовими істориками Варшави і Кракова - полеміки, яка була обрамлена “науковими шатами”, але по-суті стосувалася політичних програм й історичних поглядів [32, с.53].
   Разом із тим, історіографічне середовище Львова “... розвивалося особливо динамічно, не в останню чергу внаслідок активізації національних рухів у багатонаціональній Габсбурзькій імперії, а також порівняно інтенсивних зв'язків з провідними центрами західної історичної думки, зокрема у Німеччині й Франції... Львів став притягальним культурним центром для багатьох представників тогочасної науки і освіти. Не випадково у Львові в різний час жили і працювали відомі діячі української, польської, німецької, чеської, хорватської, словенської, грецької, вірменської науки і культури. Проте у XIX ст. першість у формуванні культурного обличчя Львова поступово перейшла до поляків та українців, національні рухи яких виступили конкурентами у перетворенні цього міста на відповідний “національний П'ємонт””[33, с.7-8]. Скоріше за все така позиція львівської професури була обумовлена різким загостренням політичного та національного протистояння між українською і польською громадами наприкінці XIX - початку XX століття. Доречи, вершиною цього протистояння став замах здійснений Мирославом Січинським на Анджея Потоцького 12 квітня 1908 року. Як відомо, внаслідок загибелі А.Потоцького намісником Галичини було призначено найбільш колоритного представника краківської історичної школи Міхала Бобжиньського.
   Наведені вище твердження переконують, що теза про існування львівської історичної школи, як це йдеться у випадку із краківською та варшавською школами другої половини XIX століття, є дещо перебільшена і тому дійсно мова може йти про багатонаціональне і багато-культурне середовище львівських істориків.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com