www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Проблеми польської та української історії кінця XVIII - XIX ст. у працях французького історика Даніеля Бовуа
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблеми польської та української історії кінця XVIII - XIX ст. у працях французького історика Даніеля Бовуа

Я.Кравченко

ПРОБЛЕМИ ПОЛЬСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ КІНЦЯ XVIII - XIX СТ. У ПРАЦЯХ ФРАНЦУЗЬКОГО ІСТОРИКА ДАНІЕЛЯ БОВУА

   Сучасний французький історик-славіст Даніель Бовуа широко відомий як видатний вчений - почесний член Української академії наук, професор на пенсії європейських університетів - Сорбонни у Парижі, Лілльського (Франція), Варшавського, Вроцлавського і Ягеллонського (Польща) та талановитий організатор науки, що очолював Центр історії слов'ян Сорбонни у Парижі (1993-1998 pp.) і був президентом Французької асоціації українських студій (1999-2006 pp.). Об'єктом своїх досліджень він обрав трикутник відносин Росія - Польща - Україна кінця XVIII - початку XX ст., тобто від трьох поділів Речі Посполитої і до 1914 р. Предметом його досліджень стали українсько-польські стосунки зазначеного періоду, відтворення реального образу яких, згідно з його концепцією, стало можливим лише через детальний аналіз відносин на Правобережжі в існуючому тоді трикутнику: українці - поляки - росіяни. Цій проблематиці присвячено чотири фундаментальних монографії, перш за все, так звана “малаукраїнська трилогія” [1; 2; 3] та остання з робіт- “Український трикутник. Шляхта, царизм і народ на Волині, Поділлі і Київщині” (1793-1914) [4], а також статті, рецензії, доповіді, нотатки.
   Науковий доробок Даніеля Бовуа викликав значний інтерес у зарубіжних та вітчизняних істориків: за нашими підрахунками опубліковано 58 рецензій у науковій та громадсько-політичній пресі. Праці Д.Бовуа отримали виключно схвальні відгуки в Україні, зокрема, у передмовах до “малої трилогії” відомих українських істориків Ярослава Дашкевича [5] та Наталі Яковенко [6], а також у рецензії Оксани Карліної [7] і роботах львів'янина Богдана Гудя [8; 9]. Спираючись на широку джерельну базу, виступаючи з позицій об'єктивності в історії, Д.Бовуа зробив переворот в уявленнях про характер українсько-польських стосунків XIX ст., позбавляючись від міфів і стереотипів. Здійснюючи проекцію на сучасність, він наголошував, що “абсолютна ясність і однозначна погодженість щодо інтерпретації польсько-російсько-українського минулого є абсолютно необхідною умовою добросусідствав майбутньому” [3. С.313].
   Однак українському читачеві ще мало відомі праці цього видатного славіста. Дана стаття присвячена аналізу і порівнянню узагальнюючої монографії “Історія Польщі” французького історика Даніеля Бовуа [10] з роботами провідних польських авторів, представників різних наукових шкіл, у ключових питаннях української і польської історії кінця XVIII - XIX ст. Це праці Ханни Дильонгової [12], завідувачки кафедри історії Східної Європи Католицького університету у Любліні, представниці традиційної польської історичної школи, Пьотра Вандича [14], який керував відділом післядипломних студій з історії Росії та Східної Європи у Єльському університеті (США), члена Польської академії наук, беззаперечного авторитета з історії Центральної та Східної Європи, Стефана Кєнєвича [13], що поєднував погляди традиційної довоєнної польської історіографії з ідеями марксизму і є загальновизнаним класиком історичної думки у Польщі та Анджея Хвальби [11] - сучасного історика-новатора, що використовує основні досягнення Школи анналів. Ці автори, безумовно, різняться між собою, однак можливим є виокремлення засадничих проблем, яким вони приділяють значну увагу. Порівняння охоплює наступні питання: Конституцію 3 травня 1791 р. та Наполеонівську конституцію 1807 p., інтерпретацію Варшавського князівства, та оцінку повстань 1831 і 1863 pp.
   Праця Даніеля Бовуа охоплює період від Пястівської Польщі з IX ст. і до 1995 р. Однак, зважаючи на відоме зацікавлення французького автора історією Правобережної України кінця XVIII -XIX ст., головна його увага зосереджується саме на цьому періоді, досліджуючи який він робить висновки і коментарі, що у значній мірі відрізняються від позиції польської історіографії, ламаючи стереотипи і міфи у питаннях української та польської історії. Найбільші контроверсії між авторами викликає селянське питання.
   Значна частина монографії Даніеля Бовуа присвячена періоду поділів Польщі XVIII ст., де він подає лише факти, не додаючи ні ноти співчуття до підкореної і поділеної держави. Якщо Ханна Дильонгова акцентує на антипольському ставленні держав-учасниць поділів, підкреслюючи, що головною втратою був розрив з традицією Речі Посполитої [12], то Д.Бовуа наводить приклади того, як польська шляхта прагнула зберегти свої привілеї, навіть ціною співпраці з загарбниками. На думку сучасного польського історика Лешека Заштовта, насправді відбувся розрив лише з традиціями державності, а національні - продовжували існувати і надалі, незалежно від браку державних структур.
   Даніель Бовуа звернув особливу увагу на стійкість духу польськості після поділів: “Парадоксально, але перший розбір привів до піднесення республіканського духу у правовій системі” [10]. Автор підкреслює важливість утворення у 1773 р. Комісії національної освіти, діяльність якої привела до змін в єзуїтських шкільних програмах (які й надалі функціонували, не зважаючи на розпуск цього ордену) та на реформування вищих шкіл у Кракові та Вільні. Він, однак, зазначає, що усі проекти з освіти селян були невдалими, оскільки Польща не була готова до їхньої емансипації. Цьому явищу він завжди приділяє особливу увагу, на відміну від решти авторів, які оминають це питання. Важливим явищем, на думку Д.Бовуа, є поява польської інтелігенції та її відкритість до французької культури - найбільш розвинутої, як він вважає, у ті часи. Однак усі ці реформи він оцінює як незначні, оскільки шляхта не впровадила новий цивільний кодекс із наданням прав селянам.
   Найбільші відмінності склалися у поглядах істориків на Конституцію 3 травня 1791 р. Д.Бовуа пише: “Голосування за Конституцію було подібне до державного перевороту: не було переважної більшості “за” (100 з 182)... Пізніше романтики покажуть це як одностайне рішення” [10. С.175]. Він критично оцінює її зміст: “Польська Конституція, на відміну від французької, не декларує верховенства прав людини. Текст Конституції ... є здомінований шляхетською ментальністю... Конституція є занадто патетична” [10. С175]. Французький історик бачить у ній майже самі недоліки: затвердження католицизму як державної релігії ставило хрест на релігійній толерантності, оскільки представники інших конфесій виявилися виключеними за рамки “республіки”. Стаття друга надавала шляхті ексклюзивне право на землю, що означало, що вона й надалі залишалася єдиним у привілейованим станом. Третя стаття, у якій йшлося про буржуазію, надавала їй лише символічний доступ до громадських справ (24 депутата з 228). У Конституції не згадувалося про права євреїв. Селяни нібито залишилися під опікою права, але більшості з них, що мешкала на території приватних маєтків, це не стосувалося. Єдиним плюсом для селян була можливість викупу свого контракту. Цей пункт прискорив розділи Польщі, оскільки Катерина II вбачала у ньому небезпечні перспективи скасування панщини. Додатковою загрозою була для неї стаття 5, за якою усі іноземці, що приїздили до Польщі, були особисто вільними, це стосувалося навіть селян. Позитивно оцінюються лише статті 6 і 7, які проголошували поділ влади на виконавчу та законодавчу, а також скасовували право liberum veto та елекційність короля.
   Оцінюючи Конституцію у цілому, Д.Бовуа зазначає : “У Франції Людовик XVI вбачав, хоч і невиразно, свою роль як “батька народу”, однак Станіслав Август лише зміцнював свою владу й управляв державою разом з єдиним упривілейованим станом - шляхтою” [10. с.175]. Прокоментувати це варто словами Лешека Заштовта, що позиція цих двох королів була не порівняльною: французький монарх мав повну владу, яку він успадкував від поколінь династії Бурбонів, тоді як польський король був елекційним королем, владу якого обмежував сейм. Обмеженість реформ у польській конституції можна частково пояснити слабкою позицією короля, що мусив шукати підтримку з боку шляхти. Л.Заштовт іронізує, що “батько народу” Людовик XVI закінчив гірше, ніж прошляхетський Станіслав Август, якому вдалося у такій складній ситуації принаймні зберегти власне життя.
   Даніель Бовуа задає собі питання, чому такий далекий від досконалості текст набув символічного значення і став міфом. Він пояснює це тим, що “невдача Конституції була спричинена протиправною інтервенцією чужих сил. Однак сама її поява свідчить про бажання реорганізації держави по півтора століть летаргії та шляхетської анархії” [10. С.178].
   Пьотр Вандич частково погоджується з тим, що Конституція не передбачала надання прав селянам і намагається відшукати виправдання цьому факту: автори не хотіли обурювати шляхту, яка була головною опорою нового ладу. Основним джерелом натхнення для нової Конституції П.Вандич вважає конституцію американську та французьку, у той час, як на думку Д.Бовуа єдиним взірцем для польського тексту була французька конституція. Що стосується прав нижчих станів, П.Вандич не погоджується з Д.Бовуа, підкреслюючи, що поняття нації охоплювало усіх мешканців країни (включно з євреями), а право особистої недоторканості стосувалося кожного. Він говорить, що гарантії для селян були спеціально сформульовані у неясний спосіб, щоб не викликати ще більшої ворожості з боку прихильників Конституції. Таке трактування зовсім не означало, що про права селян було забуто, а “було виразом чогось більшого, чогось, що мало надійти” [14. С.22]. Французький славіст не мав сумнівів щодо того пункту, він глибоко переконаний, що й надалі покращення ситуації селян не планувалося.
   Також різняться погляди французького і польського спеціалістів на повстання Тадеуша Костюшка. Для Бовуа Т.Костюшко був лише диктатором, невдачі якого прискорили поділи Польщі. Разом з Конституцією 3 травня, Т.Костюшко став черговим національним міфом [10. С183]. Тоді як для польських авторів Т.Костюшко залишається головним символом боротьби з загарбниками, останньої спроби звільнити Польщу [13; 14].
   Період після поділів описаний по різному: Д.Бовуа зосереджується на розвитку шкільництва і культури, Х.Дильонгова сконцентрована на релігійних справах та юзефінських реформах, П.Вандич займається питаннями економічного розвитку, С.Кєнєвич - заколотами проти влади, а А.Хвальба досить успішно пробує описати усі сфери суспільного життя.
   Наступним питанням, що викликає найбільші суперечки серед істориків, є участь Наполеона у польських справах і, зокрема, Наполеонівська конституція 1807 р. Д.Бовуа оцінює її однозначно позитивно: “Нова конституція перемогла несміливість Конституції 3 травня і сконсолідувала ту найбільш східну землю Французької імперії” [10. С194]. Нова конституція впроваджувала рівність усіх громадян перед законом, надавала судам незалежність, запроваджувала двопалатний парламент. Однак французький історик бачить у ній і певні контраверсії. Вони стосуються передусім статей, які з одного боку визнають католицьку релігію державною, а з іншого проголошують вільність віросповідання. Що стосується справи селян, Д.Бовуа вважає, що плани надання вольності цьому стану були добрі, але реалізовані в злий спосіб.
   Різним є також ставлення істориків до самого Варшавського князівства. Д.Бовуа зазначає, що ця структура мала як позитиві, так і негативні наслідки, [10. С.199]. Він високо оцінює покращення ситуації міщан, яким було надано ширші повноваження, і селян, що завдяки збільшенню армії отримали більше можливостей для встановлення суспільних контактів [10. С195]. Найважливішим досягненням він вважає польський культурний розвиток, який “мав тут майже таке саме значення, як і в Росії, у Віденському окрузі” [10. С199]. Хоча “війни, брак фінансування та часу, супротив поміщиків не дозволили ліквідувати майже поголовну неграмотність народу, все ж таки близько 50 000 селян пішло до 1 300 шкіл” [10. С.200]. Серед негативних наслідків правління нового уряду він підкреслює існування жорсткої цензури у пресі: про імператора було дозволено говорити лише у тоні суперлативу, для цієї мети створено навіть спеціальний словник хвалебних виразів. Д.Бовуа приходить до висновку, що з цієї цензури виникала досить несподівана річ: з часом з'явився культ Наполеона як єдиного захисника Польщі, який насмілився кинути виклик країнам-окупантам. Під впливом творчості А. Міцкевича серед поляків зміцнилося очікування “сильного, але справедливого правителя”, який би поклав край старій анархії. Ідеалізація наполеонівських часів пов’язана з вірою у велику війну, що допоможе звільнити Польщу, яка справила свій вплив на повстання 1830 та 1863 pp.
   З французьким автором погоджується П.Вандич: “Наполеона і Францію ототожнювали з поступом, славою та національною боротьбою за незалежність. Можливо, ця легенда сприяла народженню ілюзії, але також вона зміцнювала віру у значення воєнних зусиль” [14. СІ 01]. Оцінюючи позитивно наполеонівські реформи, нагадує, що вони проіснували ще п'ятнадцять років після поразки Князівства, а у деяких галузях навіть до першої половини XX ст. Головним мінусом він вважає використання економіки цілої країни для французької армії.
   Х.Дильонгова високо оцінює не стільки реформи та зміни у Варшавському князівстві, скільки міф про його існування, яке “перекреслило сам факт поділів”, оскільки до цієї новопосталої формації увійшли землі, що знаходилися під прусським та австрійським пануванням [12. С.26].
   Аналізуючи, чому Наполеону не вдалося відродити Польське королівство, і чи імператор насправді цього прагнув, П.Хвальба зазначає: “Для французького імператора польська справа, хоч і важлива, становила лише фрагмент глобального європейського устрою. Він не міг боротися з усіма одночасно” [11. С.247].
   З усіх авторів найбільш критично налаштований до Варшавського князівства С.Кєнєвич: “Наша країна була для Наполеона об'єктом перемовин, або ж інструментом агресії.” Хоча він згадує про наполеонівські реформи в державі, однак вважає їх обмеженими, що “не порушували класового панування фільваркової шляхти”. Ті зміни, на думку С.Кєнєвича, лише “започаткували ліквідацію феодальної системи” [13. С.55]. Тобто у ставленні до цього питання авторові було важко відійти від загальноприйнятих у ті часи марксистських поглядів.
   Підводячи підсумок роздумів про дві конституції, необхідно зазначити, що лише француз мав відвагу критикувати Конституцію 3 травня. Щодо Наполеонівської конституції, усі автори, окрім П.Вандича, що на перший план ставить її руйнівний вплив на економіку, позитивно оцінюють цей акт. Іншою ключовою проблемою в “Історії Польщі” Д.Бовуа є оцінка результатів двох повстань - листопадового та січневого. Присвячено детальну увагу опису повстання 1831 р. та ставлення до нього з боку жителів “кресів”: “На українських землях повстання сприймалося як панська війна. Не зважаючи на обіцянки відміни кріпацтва, повстання не зустріло відгуку мас. То був болісний удар для польської гордості та престижу” [10. С.209]. Д.Бовуа вказує на “недостатньо широку соціальну базу”, як на одну з причин поразки. Однак навіть програш у повстанні обернувся на користь для поляків, оскільки серед європейської інтелігенції зросла симпатія до Польщі. Відбулося народження чергового польського міфу: “Реальні факти були мало відомі, однак міф про Польщу, “катовану та розіп'яту”, продовжував вкорінюватися. Емігранти ... у недалекому майбутньому лише поглиблять у своїй творчості цю велику жалобу. Поразка обернеться на силу” [10. С.216].
   Досить критично Д.Бовуа ставиться до загальноприйнятої думки, що повстання 1831 р. охопило широкі суспільні групи, що прості люди масово брали у ньому участь. Він подає приклад, що єдиним фактом участі робітників у повстанні був виступ 6 000 осіб з трьох міст, що в жодному разі не свідчить про масовість [10. С.243]. П.Вандич погоджується з Д.Бовуа у тому, що повстанцям не вдалося заохотити більшу кількість населення до участі, оскільки не передбачалося вирішення селянського питання. На відміну від Д.Бовуа, П.Вандич не піднімає національного питання, говорячи лише про соціальні групи, тоді як французький вчений виразно підкреслює, що до повстання не приєднувалися саме українські селяни.
   Інші акценти ставить Х.Дильонгова: ключове значення мала інтеграція поляків з усіх трьох частин поділеного краю, “повстанці кинули виклик найсильнішій армій Європи того часу” [12. С.40]. Також вона підкреслює факт, що у західній думці панувало переконання, ніби польське повстання врятувало захід від російської інтервенції.
   Досить реалістично наслідки повстання трактує А.Хвальба, який високо оцінює його символічне значення, однак, додає “про славу польських солдат, що довго пам'ятали у Європі, хоча це й не могло допомогти польській справі” [11. С.280]. Він зазначає, що результати повстання були оцінені надто патетично, в чому повністю погоджується з Д.Бовуа.
   Найбільше відрізняються оцінки С.Кєнєвича, який у поразці звинувачує передусім шляхетське керівництво: “Програш повстанню, у більшій мірі, ніж нерівність сил і засобів, присудило керівництво. Від початку й до кінця воно було у руках людей, які не хотіли повстання, не вірили в його успіх і лише шукали способу, щоб закінчити його” [13. С. 113]. Згідно марксистської, а також традиційної точки зору польської історіографії, С.Кєнєвич відводить провідну роль у повстанні “свідомій частині народу”.
   Інакше ставиться Д.Бовуа до повстання 1863 р. Знаходячись під враженням від кривавих репресій, він називає події трагічними, а звідси його відношення до сакралізації жертв: “Плата власним життям, краючий серце характер репресій, повна поразка патріотичних сподівань зробили повстання 1863 р. символом трагедії польського народу.” Воно дало сильний стимул до розвитку ідей позитивізму та соціалізму, завдяки яким набуло рис національного міфу, що “в черговий раз переміг реальність” [10. С.248].
   Найбільш критично до повстання 1863 р. ставиться П.Вандич. Для нього це було нічим іншим, як “шаленством, за яке нація дорого заплатила”, хоча й зіграло ключову роль у наданні волі селянам, означало також занепад поміщиків, як “провідної національної сили”, було причиною розходження доріг між етнічними польськими територіями та східними землями Речі Посполитої. Позитивним, на думку автора, було те, що воно означало еволюцію нашляху до сучасного суспільства [14. С.256].
   X. Дильонгова і С.Кєнєвич підкреслюють, що це повстання було найбільшим у XIX ст., звертають увагу на тотальну русифікацію після поразки, зокрема, у шкільництві та адміністрації, на ліквідацію решток автономії. С.Кєнєвич заперечує визначення повстання як нерозсудливого, бо “воно принесло свої плоди у наступному поколінні” [13. С.261].
   А.Хвальба для опису повстання обирає романтичний тон, зосереджуючись на зовнішніх проявах національної єдності. Причинами поразки вважає брак порозуміння з боку селян, боротьбу на два фронти - з Росією та з тими, хто не вірив в успіх, подібність повстання до громадянської війни. Головним позитивним результатом він називає звільнення селян: “Царська реформа винагороджувала селян за їхню позицію у 1863 - 1864 pp., за протистояння панам. Водночас суворо карала панів, головних учасників повстання” [11. С 340].
   В оцінці значення повстань 1831 та 1863 pp., французькому вченому краще вдалося зайняти позицію неупередженого спостерігача. Даніель Бовуа подивився на події без емоцій, з урахуванням фактів, що дало своєрідний ефект: без символічного забарвлення ці події втрачають переконуючу для читача силу. Для ДБовуа вони є черговими поразками, “національними міфами”, що, однак, мають більше прав на існування, ніж інші, оскільки мали вплив на розвиток польської думки.
   Не будучи поляком, тобто істориком, заангажованим з точки зору національності, Даніель Бовуа підкреслює свою об'єктивність щодо описуваних подій. На його думку, така позиція спостерігача дозволяє йому зламати стереотипи в оцінках та нетрадиційно подивитися на певні питання, зокрема це можна побачити у ставленні до Конституції 3 травня 1791 р. та повстання Тадеуша Костюшка. Хоча в інтерпретації певних питань української та польської історії кінця XVIII - XIX ст. можна простежити певну тенденційність, зокрема, це стосується відносин між шляхтою та селянами, а також оцінки діяльності Наполеона у Польщі, порівняння двох Конституцій на користь Наполеонівської 1807 р. Відчувається, що автор не симпатизує шляхті, а у кожній події відстежує зміни у становищі селян.

Джерела та література

1. Beauvois D. Lumieres et societe en Europe de l'Est. L'Universite de Vilna et les ecoles polonaises de l'empire Russe (1803-1832). -Lille, Paris, 1977. -V. 1-2. - 418, 494 p.
2. Beauvois D. Le noble, le serf et le re vizor : la noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831-1863). - Paris, 1985.-365 p.
3. Beauvois D. Labataille de laterre en Ukraine 1863-1914. LesPolonais et les conflits socio-ethniques. -Lille, 1993. - 346 p.
4. Beauvois D. Trojkat Ukrainski. Szlachta, carat і lud na Wolyniu, Podolu і Kijowszczyznie. 1793-1914. - Lublin, 2005. - 814 p.
5. Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин // Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмомта українськими масами (1831-1863). -Київ, 1996. -С. 3-38.
6. Яковенко Н. Від видавців // Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. - Київ, 1998. -С. 7-8.
7. Карліна О. Кінець міфові про Україну-Аркадію // Український гуманітарний огляд. Випуск 1. - Київ, 1999. - С.63-68.
8. Будь Б. Українці-поляки: хто винен? У пошуку першопричин українсько-польських конфліктів першої половини XX століття. - Львів, 2000. - 190 с
9. Будь Б. Загибель Аркадії. - Львів, 2006. - 448 с
10. Beauvois D. Histoire de la Pologne. - Paris, 1995. - 462 p.
11. Chwalba A. Historia Polski 1795-1918.- Krakow, 2000. - 562 s.
12. Dyki gowaH. Historia Polski 1795 - 1990. - Lublin, 2000. - 288 s.
13. Kieniewicz S. Historia Polski 1795 - 1918. - Warszawa, 1998. - 546 s.
14. Wandycz P. Pod zaborami 1795-1918. - Warszawa, 1994. - 588 s.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com