www.VuzLib.com

Головна
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Російський фактор у виборах до законодавчих інституцій Другої Речі Посполитої (1920-ті - 1930-ті pp.)

О.Нагорнюк

РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР У ВИБОРАХ ДО ЗАКОНОДАВЧИХ ІНСТИТУЦІЙ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (1920-ті - 1930-ті PP.)

   Відроджена у 1918 р. Друга Річ Посполита була багатонаціональною державою: третину її населення становили національні меншини. Відтак закономірно, що вирішення національних проблем належало до ключових завдань внутрішньої політики урядових кіл протягом всього міжвоєнного періоду. Разом з тим переважна більшість непольського населення виступала не тільки об'єктом національної політики Варшави, а й активним суб'єктом суспільно-політичних процесів у державі.
   Політична діяльність національних меншин пожвавлювалася і набувала чітко визначених форм у час виборчих кампаній до законодавчих інституцій держави - сейму та сенату. Власне, визначальною тенденцією парламентських виборів у Другій Речі Посполитій стало партійне структурування політичних сил за національною ознакою, а відтак-тісне переплетення міжпартійної та міжнаціональної боротьби.
   Вивчення цієї проблеми є безперечно актуальним, оскільки такий, компаративний аналіз дозволяє по-перше, відтворити складну мозаїку політичного життя країни в цілому, по-друге, прослідкувати еволюцію поглядів та партійної діяльності навіть найменш чисельних національних груп. Саме до таких чисельно маргінальних меншин ми відносимо росіян у Польщі, які складали близько 0,2% населення [10, 51]. Однак саме завдяки активній позиції російських політичних сил, що повсякчас актуалізували увагу влади до своїх національних проблем, російський фактор став невід'ємною складовою виборчого процесу до законодавчих інституцій держави.
   Завданням даної розвідки є висвітлення участі російської меншини у парламентських виборах, аналіз еволюції їхньої політичної стратегії впродовж міжвоєнного двадцятиліття у загальнодержавному контексті Другої Речі Посполитої.
   Вважаємо, що саме такий аспект дослідження розширить предметне поле вивчення міжнаціональних проблем на західноукраїнських теренах, що у 1920-х - 1930-х pp. входили до складу Польщі. Тим паче, що сучасна історіографія, як правило, або оминає увагою долю російської меншини на цих землях зазначеного періоду, або згадує про неї побіжно. Лише окремі питання цієї теми порушуються в наукових дослідженнях О.Зайцева [6], М.Гона [2; 3], С.Ткачова [12].
   Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої актуалізувало питання про визнання/невизнання національними меншинами польського державного суверенітету над цим краєм. Для українських політичних сил це питання постало як дилема: "продовжувати нерівну боротьбу в нових суспільно-політичних умовах чи визнати польську владу і спробувати будувати своє національне життя в межах чужої держави" [6,72].
   Російські кола також демонстрували своє амбівалентне ставлення до відродженої Польщі. З одного боку, вона надала політичний притулок численним російським емігрантам, повсякчас поборювала поширення комуністичної ідеології. А відтак росіяни (більшість з яких поділяли ідеї "білого" руху) не полишали надій заручитися її підтримкою в антибільшовицькій боротьбі. Проте саме Друга Річ Посполита для місцевого російського населення слугувала живим свідченням і постійним нагадуванням про крах Російської імперії, ставлячи під сумнів можливість відновлення довоєнного ладу.
   Визначитися зі своєю політичною позицією росіян змусило наближення виборів до сейму та сенату, призначених на осінь 1922 р. Однак у виборчій кампанії проросійські політичні сили не репрезентували єдиної стратегії, виявивши цим свою ідейну неоднорідність та розпорошеність. В Галичині руський (москвофільський) виконавчий комітет проявив солідарність з українськими політичними партіями і бойкотував вибори [6,74].
   На Волині, де суспільно-політичні реалії значно вирізнялися на тлі галицьких, росіяни взяли участь у виборчій кампанії, але при цьому виявили діаметрально протилежні політичні симпатії. Тоді як частина з них підтримали опозиційний до польської влади Блок національних меншин (БНМ), в окремих місцевостях (як, наприклад, в Острозі, Кременецькому повіті) окремі представники російського населення порозумілися з правими польськими силами, які об'єдналися у "Християнський союз національної єдності" (Х'єна). Приміром, російського представника Зелінського було внесено до виборчого списку "X'єни" в луцькому окрузі [4, ф. 1, оп. 2, спр. 19, арк. 60]. Зауважимо, що на вибори цей політичний блок йшов з християнськими, антисоціалістичними та антисемітськими гаслами [8, 464].
   Слід зауважити, що пропольська політична орієнтація визначилася серед росіян одразу у перші післявоєнні роки. Рупором такого політичного курсу став часопис "Волынское слово", на сторінках якого уже в 1922 р. з'явилося повідомлення про відкриття Російським комітетом (центральне управління перебувало у Варшаві) у Рівному курсів польської мови для російських емігрантів і біженців [1, 1922. - № 195. - СІ]. Таким чином, підкреслюючи свою політичну лояльність, частина російського політикуму торувала шлях до порозуміння з поляками.
   Разом з тим у багатьох місцевостях воєводства чимало російського населення підтримало БНМ, що утворився 17 серпня 1922 р. з ініціативи лідерів представників українського, білоруського, єврейського, російського та німецького народів [3, 83]. Тенденція до згуртування національних меншин визначилася ще на початку 1922 р. Так, на шевченківському святі в Острозі (12 березня 1922 p.), організованому місцевою "Просвітою", окрім українців були й представники єврейської та російської громадськості міста. Як стверджувала агентура польської поліції, навіть національно-патріотично налаштовані українці схвально сприйняли виступ колишнього полковника царської армії Житкова. Промовляючи від імені російського загалу, він акцентував увагу присутніх на загальних кривдах та утисках, яких зазнають російські та українські народи від "спільного ворога". На завершення Житков висловив надію, що "... сьогоднішній вечір зітре і загоїть наші рани та болі, і ми почнемо спільну працю під гаслом "єдина сила" [5, ф. 100,оп.1 спр. 233, арк. 8-9].
   Як в подальшому показали результати виборів, обрана непольськими народами тактика "спільного фронту" виявилася ефективною. На території Волині, Полісся та східних повітах Люблінського воєводства, БНМ здобув 57,3% голосів на виборах до сейму і 61,8% - до сенату. На Волині жоден польський кандидатів не пройшов до парламенту [6, 74]. Це означало нищівну поразку не тільки польських політичних партій, але й влади загалом, яка повсякчас протегувала титульній нації, нехтуючи та ущемлюючи інтереси національних меншин. Абсолютна перемога БНМ сколихнула урядові кола, які відтоді участь представників непольських народів у ньому трактували як антидержавну ворожу до Польщі діяльність [15,1924. - № 16. - S. 4].
   Підтримка депутатів від БНМ забезпечила росіянам два депутатські місця у парламенті. Російську меншину в сеймі представляв М.Сєрєбрєнніков (обраний відповідно до квоти в загальнодержавному списку БНМ, в якому він займав восьме місце) [5, ф. 239, оп. 1, спр. 4, арк. 190]. Від росіян сенаторське крісло посів М. Кашперович. [5, ф. 30, оп. 20, спр. 935, арк. 256].
   Проте у стінах парламенту ефективної співпраці між російськими депутатами та колишніми союзниками налагодити не вдалося: і Кашперович, і М.Сєрєбрєнніков залишилися позафракційними і в жоден з парламентських клубів не увійшли [13, S. 7].
   Очевидно, хиткий місток українсько-російського порозуміння було порушено ще в час передвиборчого марафону. Спільна боротьба проти польської влади лише на деякий час притлумила суперечності, що існували в українсько-російських відносинах. Однак взаємна недовіра виявилася сильнішою за політичні дивіденди від співпраці, а відтак розвела обидві національні сили на різні шляхи. Аналізуючи перебіг виборчої кампанії в Острозі, дописувач "Волынского слова" Золотарьов, зробив висновок: "На майбутнє Росіяни добре запам'ятають, що розраховувати на інших не доводиться і власними силами досягнуть свого" [1,1922. - № 356. - С.З].
   Випробувати свої політичні сили росіяни змогли у чергових парламентських виборах (березень 1928 p.). Порівняно з попередньою, ця виборча кампанія відбувалася у принципово нових суспільно-політичних умовах. Передусім це були перші вибори до законодавчих органів, участь в яких брало все населення країни. Кожна з національних меншин зробила належні висновки з виборів 1922 р. Так українські партії закликали місцеве населення взяти найактивнішу участь і засвідчити, що "польські твердження про "мішану окраїну" території не відповідають дійсності, що то є українська територія, на якій господарем повинен бути український нарід" [7, 172]. Такої позиції дотримувалося Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виступило одним з ініціаторів відродження БНМ.
   Польські політичні партії значно більшу увагу, ніж у 1922 p., приділили національним меншинам. Більше того, санаційний табір на чолі з Ю.Пілсудським наполегливо пропагував ідею міжнаціонального порозуміння в рамках Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББ). "Нашим прямуванням є довести до приязних відносин з народніми меншинами не словом, а ділом. Польський уряд узнає всіх громадян, які замешкують у Польській Державі, всі меншини іншого походження, раси й віросповідання, всі групи, які є зв'язані з собою економічними й культуральними узлами, за рівноуправних чинників в життю держави". - зазначалося в одному із звернень президента І.Мосцицького [9, 2].
   На відміну від попередніх виборів, російські політики не зуміли знайти спільної мови з представниками БНМ (відроджений в листопаді 1927 р. за участю УНДО, білоруських, німецьких та єврейських політичних організацій) [6,75], так само як і не ввійшли до проурядового ББ.
   До згуртування російської меншини напередодні виборів закликали лідери національної партії - Російського народного об'єднання (РНО). За мету своєї політичної діяльності воно поставило завдання "організації систематичної співпраці представників російської національності в питаннях національного, культурного, та господарського життя російської спільноти в Польщі". РНО задекларувало свою готовність діяти виключно легальними методами і в рамках чинного польського законодавства [5, ф. 30, оп. 18, спр. 1268, арк. 15].
   Дотримуватися активнішої громадської позиції росіян закликав ініціатор і головний натхненник утворення РНО посол до сейму М.Сєрєбрєнніков. На численних віче, він повсякчас наголошував на потребі перебороти власну інертність та пасивність у відстоюванні своїх національних і громадянських прав. Адже жодна держава, навіть найдемократичніша, не забезпечить ці права, якщо населення не висуватиме жодних вимог щодо їхньої реалізації. Тому відповідальність за те, що російська меншина опинилася на узбіччі суспільно-політичного життя, покладалася ним у першу чергу на самих росіян, які довгий час залишалися партійно неорганізованими, без належного представництва у законодавчих інституціях держави [5, ф. 33, оп. 4, спр. 21, арк. 276].
   Серед першочергових завдань, що їх визначило РНО, - боротьба за визнання росіян національною меншиною (це мало сприяти здобуттю прав, які визначалися за ними польським законодавством та міжнародним правом), підтримка національної культури, освіти, забезпечення економічного благополуччя російського населення Польщі [2,192]. Свою політичну стратегію РНО репрезентувало у численних відозвах: "Стоячи на основі польської державності, працюючи кожен на своєму поприщі як лояльні громадяни, живучи у добросусідських відносинах з польським народом і усіма національними меншинами, ми також твердо повинні захищати нашу православну віру, нашу російську мову і нашу народність" [5, ф. 30, оп. 20, спр. 935, арк. 105].
   Зареєстроване 24 березня 1926 p. у Міністерстві внутрішніх справ [5, ф. ЗО, оп. 20, спр. 935, арк. 155], РНО найближчим часом розпочало активну діяльність у напрямку розширення організаційної мережі партії по всій території Польщі. З другої половини 1926 р. ця акція охопила також і волинські терени. Зокрема, 8 червня до воєводського правління з офіційною заявою про початок діяльності РНО на Волині звернулися уповноважений партії Д.Прибульський та представник від місцевої російської громадськості І.Чернов [5, ф. 100, оп. 1, спр. 1176, арк 7].
   Загалом наприкінці 1927 р. у Волинському воєводстві функціонувало 7 районних партійних осередків РНО [4, ф. 46, оп. 9, спр. 417, арк. 3]. Його головною опорою в цьому регіоні стали російські товариства доброчинності (РТД). Приміром, у Володимирці РТД ухвалило рішення вступити до лав РНО (статут партії передбачав можливість не лише індивідуального членства, але й вступ окремих організацій) [5, ф. 30, оп. 18, спр. 1268, арк. 15 зв.; 5, ф. 33, оп. 4, спр. 21, арк. 180]. У Галичині агітацію на користь російської партії проводила Руська народна організація (РНО-Г), яка об'єднала москвофілький табір.
   Першочерговим завданням для новоутвореного РНО стало вироблення передвиборчої стратегії. Лише 11 січня 1928 р. на Брестському з'їзді Головна Рада РНО прийняла рішення не входити в жоден з існуючих виборчих блоків, а згуртувати всі проросійські сили навколо власного "російського списку" і йти на вибори самостійно. [4, ф. 46, оп. 9, спр. 992, арк. 9 зв.].
   Свою поразку в БНМ РНО намагалося компенсувати за рахунок підтримки русофільських політичних сил. Так, у Галичині за російський список (№20) агітували старорусини з Руської селянської організації, на Віленщині свою підтримку задекларували старообрядці. Заангажованою у передвиборчу агітацію за російських кандидатів виявилася значна частина православного духовенства. Захист релігійних прав православного населення т.зв. "східних кресів", вимога зрівняти в правах православне та католицьке духовенство, протест проти ревіндикації, закриття храмів стали складовими передвиборчої програми російського табору. Тому чимало священиків з Православного виборчого комітету, який не зумів розгорнути свою діяльність і саморозпустався, агітували за список №20 [14, S. 58-59].
   На мітингах і віче російськими політиками постійно порушувалися також питання економічного характеру, національної освіти і культури. Так, у разі перемоги на виборах, представники РНО обіцяли домагатися від уряду відкриття у Віденському та Львівському університетах кафедр російської мови, літератури та історії, будівництво за державні кошти шкіл з російською мовою викладання, надання існуючим російським школам статусу державних тощо. Сподіваючись на підтримку українського селянства, РНО репрезентувало власну програму вирішення аграрного питання. її основу склали вимоги справедливої парцеляції та комасації земель, припинення польського осадництва, надання селянам довгострокового кредиту тощо [5, ф. 33, оп. 2, спр. 3061, арк. 25 - 26 зв.].
   У своїй передвиборчій агітації росіяни й надалі покликалися до імперських ідеологем. Показовим у цьому відношенні є звернення РНО до виборців: "Наша організація закликає до об'єднання всіх руських, українців і білорусів, які признають себе синами єдиного великоруського народу, котрий з давніх часів живе на рідній Волині. Вона (організація) бореться з тими "діячами" - ворогами народу, котрі для власної користі намагаються поділити його на українців, "кацапів" і білорусів, намовляючи одних до ворожнечі таненависті до других" [5, ф. 33, оп. 2, спр. 3061, арк. 20 зв.].
   Відтак, у ставленні до слов'янських народів, перш за все щодо українців і білорусів, росіяни й надалі дотримувалися великодержавної шовіністичної позиції. Конкретним її втіленням стала доктрина про національно-культурну єдність всіх "руських племен", які, нібито, складають "триєдиний русский народ". Відповідно самобутність українців та білорусів трактувалася російським політикумом виключно як відмінності етнографічного порядку, що, на їхню думку, не суперечило ідеї загальноросійської національної єдності. Показово, що такі імперські зазіхання поширювалися не лише у середовищі російських політиків, а й мали чимало прихильників серед пересічних представників цієї національної меншини. Закиди на кшталт "Була і є лише одна Русь, а не було і не може бути жадної України" [11,3] були типовим явищем для російськомовної преси.
   Результати виборів виявилися маловтішними для росіян. У Волинському воєводстві їхній список підтримало лише 1,5% виборців (6514 чол.). У Галичині за нього проголосувало близько 68 тис. чоловік, а в цілому в Польщі РНО здобуло 133.206 голосів виборців. Як результат - єдиним представником російської громадськості у польському сеймі третьої каденції став П.Король, якого обрано в пінському виборчому окрузі [14, S. 210,258,303].
   Вибори засвідчили, що російський список підтримали виключно етнічні росіяни та частина москвофілів. Натомість українське село залишилося поза сферою впливу РНО. Підводячи підсумки виборчої кампанії на другому загальному з'їзді РНО у Вільно, російський діяч Скіпєтров констатував: "Вибори відбулися і росіяни залишилися біля розбитого корита. РНО на селі зазнало повного фіаско" [11, 1929.-№71.-С5].
   Підсумки виборів остаточно поховали надію РНО утвердитися в ролі єдиного виразника інтересів російського народу в Польщі. Де-факто стратегія самостійних дій виявилася неефективною, а поразка у виборчих акціях спричинила кризу РНО.
   Цей кризовий стан у повній мірі виявився в час нових парламентських виборів наприкінці листопада 1930 p., які увійшли в історію як "брестські". Гіркий попередній досвід, розчарування у середовищі російської меншини, внутрішні суперечки у керівництві партії призвели до того, що РНО заявило про неучасть у них. Лише в Галичині Руська Селянська Організація, яка не пристала на пропозицію старообрядців Віленщини вступити до ББ, проводила самостійну діяльність. Однак до парламенту пройшли лише ті російські представники (Б.Пімонов та А.Пімонов), які належали до проурядового табору і виступали речниками польсько-російської співпраці. Той факт, що більшість російських виборців також проголосували за ББ [5, ф.30, оп. 20, спр. 935, арк. 258], засвідчив еволюцію політичної позиції російської меншини впродовж 1920-х - початку 1930-х pp.: від стратегії самостійних дій до курсу на тісну співпрацю з владними інституціями.
   Домінантою політичного життя 1930-х pp. у Польщі стає наростання авторитарних тенденцій, посилення впливу військових кіл та зменшення ролі парламенту в системі влади. Така ситуація стала результатом цілеспрямованої політики режиму "санації": трансформації Польщі з парламентсько-президентської республіки в державу з сильною, практично нічим необмеженою, президентською владою. Зазначені зміни було юридично закріплено положеннями нової конституції (1935 p.). Ухвалений у тому ж році закон про вибори передбачав їх проведення не за пропорційного, а за мажоритарною системою. Списки кандидатів, згідно закону, затверджувалися виключно місцевою адміністрацією. Така процедура апріорі обмежувала вибір населення в рамках виключно лояльних польській владі політичних сил. Тому останні вибори в історії Другої Речі Посполитої 1935р. та 1938 pp. американський вчений Дж.Ротшильд образно нарік "плебісцитами мовчанки" [10, 92, 94]. Росіяни, як і частина українців та чехів, голосували за проурядовий список депутатів до сейму та сенату [4, ф. 46, оп. 9, спр. 4560, арк.20,24].
   В цілому, участь російської меншини у виборчих кампаніях до законодавчих органів Другої Речі Посполитої стала свідченням їхньої активної політичної позиції, бажання захищати національні інтереси на найвищому державному рівні. Однак утвердитися в якості самостійної і впливової партійно-політичної сили в парламенті росіяни не змогли, а відтак перейшли на помірковані, лояльні позиції щодо офіційного політичного курсу Варшави.

Джерела та література

1. Волынское слово. - 1922.
2. Гон М. Російський сегмент західноукраїнського політикуму (1921 - 1928 pp.) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. -2004. - №10. - С 188 - 194.
3. Гон М. Волинь у складі Другої Речі Посполитої // Політика і час. - 2002. - №6. - С. 77-86.
4. Державний архів Волинської області.
5. Державний архів Рівненської області.
6. Зайцев О. Представники українських політичних партій Західної України а парламенті Польщі (1922- 1939 pp.) // Український історичний журнал. - 1993. - № 1. - С. 72 - 84.
7. Зайцев О. Політичні партії Західної України у парламентських виборах 1928 р. // Україна: культура, спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 2. - Львів, 1995. - С. 172 - 185.
8. Зашкільняк Л.О., Крикун МГ. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів, 2002
9. Президент Мосціцкий про Польщу, маршала Пілсудського й про народні меншості // Народний вісник. - 1927. - № 3. - С.2. Ю.Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами. - К., 2001.
11. СвірнюкВ. Голос нашего молодняка//Земля і воля. - 1933. -№38. -С.З.
12. Ткачов С. Ставлення держави до російської громади у міжвоєнній Польщі // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені ВГнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М. Алексієвця. - Вип. 3. Національне відродження словянських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя. - Тернопіль, 2003. - С. 167 - 175.
13. Biuletyn Polityczny. - 1926. - № 1. - S. 4 -7.
14. Mniejszosci narodowe w wyborach do Seimu і Senatu w r. 1928. - Warszawa. 1928.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com